Pietro Dini. „Le Lingue Baltiche“

У «Проблемах і перспективах» (с. 409–416) він оглядає сучасний стан дослідження балтійської міфології та намагається визначити її найважливіші напрями. Магдалене Гюльманн, яка нещодавно видала цінну монографію про литовські та латиські трудові пісні (Die litauischen und lettischen Arbeitslieder. Ein Vergleich, München, 1996)2, підсумовує результати свого дослідження і в розглядуваній нами книжці (Aspekte des litauischen und lettischen Arbeitslieds, с. 417–426). Книжка завершується статтею видатного німецького балтиста Райнера Екерта (Brauchtum und Folklore im Ostbaltischen: Zum Johannisfest (lett. Jāņi: lit. Joninės, und zu den Johannisliedern, с. 427–455), у якій після стислого огляду найважливіших проблем дослідження фольклору балтійських народів аналізуються відображення свята Йонінес у латиських народних піснях. Справді, мабуть, у народній творчості жодного іншого народу не знайдемо стільки прекрасних строф, присвячених цьому святу. Не можна не порадіти цьому цінному виданню. Залишається щиро подякувати організаторові конференції та упорядникові видання, професорові Католицького університету Айхштетта Альфреду Баммесбергеру, який, зокрема, у передмові до книжки згадав литовською мовою також про певні зв’язки свого міста з Литвою: «Після війни група литовців оселилася в нашому районі. І тепер ми хочемо відновити контакти між Айхштеттом і Литвою, але цього разу — виключно мирні».3 Як ми вже згадували, працю видало знамените видавництво Карло Вінтера. Варто нагадати, що це видавництво почало видавати й поширювати литуаністичні книжки 1879 року. Отже, у цій галузі воно не має собі рівних. Алґірдас Сабаляускас П’ЄТРО ДІНІ. «БАЛТІЙСЬКІ МОВИ» Зазирнувши на полицю з литуаністичними та балтистичними книжками П’єтро Діні, здається, ніби ці книжки приносить йому вітер. Поряд із L’anello baltico (Genova, 1991), H. J. Lysius, Katekizmas (Vilnius, 1993), L’inno di Sant’Ambrogio di Martynas Mažvydas (Roma, 1994), Repubbliche baltiche (Milano, 1994), поруч лежить «землинін- 2 Пор. Kudirkienė L. Lituanistica, 1997, 3 (31), с. 141–143. 3У 1945–1949 рр. в Айхштетті діяла литовська гімназія. Професор А. Баммесбергер, бажаючи відзначити ювілей гімназії, звернувся до колишніх її учнів і вчителів через литовську пресу Сполучених Штатів Америки та Канади. Після цього звернення «почали надходити дуже добрі відгуки: і колишні вчителі, і колишні учні розповідали про свої враження та спогади» (Darbininkas, 1998. V. 28.) Варто зазначити, що в литовській гімназії Айхштетта працювали відомі литуаністи Стасис Барздукас, Ізабеле Матусевичюте, Сергеюс Трейгис. Мистецьке виховання викладав наш видатний архітектор Вітаутас Жемкальнис (Ландсбергіс). Серед 55 випускників першого набору, які отримали атестат тут 14 травня 1946 року, був і нинішній президент Литовської Республіки Валдас Адамкус; пор. Rudys S. Eichstaeto lietuvių gimnazija, Lietuvių švietimas Vokietijoje. Ред. V. Liulevičius, Chicago, 1969, с. 322–341. 253 Після поезії та інших літературних перекладів італійською мовою сьогодні на полиці лежить ще одна оригінальна праця: Le Lingue Baltiche (Балтійські мови), Firenze: La Nuova Italia Editrice, 1997, обсягом XXII і 531 сторінка. Якщо рахувати дні від виходу останньої книжки Dini у 1994 році, то виходить, що майже чотири роки він мав щодня писати щонайменше по пів сторінки. Звісно, якщо він робив перерви, то за день писав і більше. Le Lingue Baltiche задумано як одну з книжок серії про мови Європи, редагованої Emanuele Banfi, і видано п’ятою в цій серії (після попередніх томів, присвячених загалом багатьом мовам або англійській і російській). Отже, книжка Dini про балтійські мови вийшла раніше, ніж, скажімо, чиясь праця про романські мови чи про так звані великі мови загалом — німецьку, французьку, польську тощо. Самолюбство сучасних балтів, які прагнуть не бути забутими у вирі європейської культури, може бути потішене. У передмові автор пише, що «досі бракувало ширших праць італійською мовою про балтійську філологію та мови» (с. XVII). Однак одразу слід сказати, що праці такої ґрунтовності немає не лише італійською, а й жодною іншою мовою, навіть самих балтів. Насамперед про структуру книжки. Вона складається з десяти частин, кожна з яких охоплює в середньому близько 50 сторінок тексту, а отже, містить також численні підрозділи. Частини такі: 1) «Балтія та передісторія мовознавства», 2) «Обриси прабалтійської мови», 3) «Лінгвістичний контекст», 4) «Балтійська територія між язичництвом і християнством», 5) «Малі» балтійські мови», 6) «Прусська мова та пруси», 7) «Балтійські мови між католицизмом і Реформацією», 8) «Національне відродження, незалежність і радянізація балтів», 9) «Балтійські мови та нова незалежність між автохтонами й іммігрантами», 10) «Тексти». Крім того, додано особливо докладну бібліографію обсягом понад шістдесят сторінок (с. 445–515), яка сама собою є книжкою в книжці. Деякі з цих розділів — це просто синхронні зрізи певного періоду. Один зі зрізів, який реконструює Dini, — спільний період прабалтійської мови (другий розділ). Тут він описує вокалізм, консонантизм і просодію прабалтійської мови, відмінності між іменними та дієслівними формами, синтаксичні риси, лексику, фразеологію, ономастику. Дуже подібно в сьомому розділі представлено й риси литовської та латиської мов. Однак впадає в око, що прабалтійській мові приділено набагато більше уваги. Це цілком зрозуміло: розширити сьомий розділ означало б узятися за граматики литовської та латиської мов, а цілі автора зовсім інші. З такого вибору також видно безсумнівний пріоритет, який автор надає історії. Книжка Dini певною мірою нагадує семитомну Lietuvių kalbos istoriją Zigmo Zinkevičiaus. Однак, хоча в обох працях оцінюються теорії про зв’язки балтійських мов з іншими мовами, хоча обидва автори розглядають розвиток писемності, акценти розставлено інакше: Zinkevičius пише лише історію литовської мови й більше зосереджується на розвитку самої мови, а не її дослідження. А Dini паралельно характеризує всі три великі (а також інші малі) балтійські мови; поряд із розвитком мов його особливо 254 цікавить історія дослідження цих мов і зміна поглядів дослідників. Він набагато ширше занурюється в історію досліджень, ніж цього вимагала б вступна праця про балтійські мови. Наприклад, Dini наводить етимології назви Baltijos щонайменше трьох авторів (Giuliano Bonfante, Gertrudos Bense і Vladimiro Toporovo, с. 7–8), не обмежується якоюсь однією, переконливішою для нього, а намагається побачити сильні сторони всіх етимологій і не нав’язувати єдиного погляду. Утім, Dini делікатно показує, що гіпотеза Toporovo є найперспективнішою, тобто, спираючись на попередні міркування Bonfante’s і Bense’s, Toporovas «висунув гіпотезу, що первісне значення основи пр. *balt- було ‘зона закритого моря’, а також могло розумітися як ‘білий’ або ‘болотистий, багнистий’.» Такий спосіб подання проблем — не випадковість, а принцип книжки. Ось іще приклад: говорячи про реконструкцію вокалізму й консонантизму прабалтійської мови, Dini згадує традиційні гіпотези, наводить таблиці й схеми, але також указує на нетрадиційні погляди (с. 55–72). Уже саме вживання лише слова hipotezė свідчить про позицію Dini: він не хоче бути суворим суддею, а лише прагне показати сучасний стан досліджень. Однак сам добір матеріалу — це теж оцінювання. Такий ієрархічний виклад, у якому традиційні концепції відокремлено від новаторських, надає праці не лише історичного виміру, а й допомагає зорієнтуватися початківцеві-балтистові. Кажуть, що автор доброго етимологічного словника, укладаючи словникові статті, не повинен дозволяти собі етимологізувати. Інакше спокуса робити поспішні висновки може виявитися надто сильною, щоб їй можна було опиратися. Як бачимо, Dini достатньо обережний і розуміє цю небезпеку. Ознакою обережності може бути й те, що рукопис XVI століття, опублікований Vincento Drotvino, Clavis Germanico-Lithvana Dini й досі називає анонімним, хоча в Литві вже починає утверджуватися думка Drotvino, що його автором був Frydrichas Pretorijus. Про обережність Dini свідчить також описана на с. 301–303 дискусія Zigmo Zinkevičiaus і Jono Palionio щодо існування в XVI столітті розмовного койне міст Вільнюса й Кедайняя, сформованого на інтердіалектній основі. Навівши дві протилежні думки — Zinkevičiaus, який стверджує це, і Palionio, який заперечує, — Dini лише зазначає, що «майбутні дослідження дадуть змогу уточнити різні аспекти, які, своєю чергою, можуть підтвердити інтердіалектну гіпотезу або окреслити нові пояснювальні моделі» (с. 303). Сам Dini загалом дуже цікавиться історіографією палеокомпаративістського періоду досліджень мов. Він опублікував праці про окремі уявлення європейських авторів щодо балтійських мов: Konrado Gesnerio, P. F. Giambullario, Angelo Rocca’os та інших. Це нові відкриття Dini, які відтепер потрібно буде включати до вступів до балтійської філології. Тож цілком природно, що під час викладу цих теорій зі сторінок зникає слово hipotezė: Dini вже формулює власні думки. Він один із тих, хто серйозно аналізує колись поширену теорію про походження литовців від римлян. Dini не сумнівається, що цю теорію важливо досліджувати, а не висміювати як псевдонаукову (востаннє я чув, як із неї кепкував dr. Jurgį Gerulaitį у бібліотеці Newberry в Чикаго, США, 25 жовтня 1997 року, під час його урочистої лекції про першу литовську книжку). Теорія римського походження, за словами Dini, має такі аспекти: a) у всіх відомих 255 У джерелах римське походження литовців поряд з іншими аргументами обґрунтовують лінгвістичні, б) лінгвістичним надають пріоритет (у найкращому разі — рівнозначне трактування) перед іншими аргументами, в) відмінності між латинською та литовською мовами намагаються пояснити не лише як споріднені, а й як тотожні мови (с. 309). Отже, це передусім лінгвістична теорія; крім того, вона була найбільш поширена лише в Центральній Європі та серед східних слов’ян. Однак, як встановив Dini, італієць Rocca, який запозичив чимало думок про балтійські мови з хроніки Мотєя Мєховіти, нічого не писав про походження литовців від римлян, хоча Мєховіта про це говорив. Очевидно, така теорія походження литовців здавалася Rocca надто радикальною, непереконливою і, можливо, навіть зухвалою, щоб він захотів у неї повірити. Dini обговорює й теорії походження іншого характеру (с. 312–314). Він виокремлює напівлатинську теорію Михайла Литовця (шкода, що не наводить прізвища загальновизнаного справжнього автора — Вацлава Мікалоятіса) про напівлатинську литовську мову; певні відгомони цієї теорії (не названі) він знаходить також у текстах Теодора Bibliander. Третьою є названа Dini теорія чотиричленної мови (linguarium quadripartitum). З уривка з хроніки Мєховіти на с. 277–278 видно, що чотиричленність балтійських мов символізують її чотири частини: ятвязька, литовська із жемайтською, прусська та латиська. Ця теорія відома з праць Мєховіти, Bibliander, Gesner і Rocca. Загалом це важливий погляд на балтійські землі не лише зсередини, а й ззовні, який показує, як у добу Ренесансу у чужих краях уявляли балтійські мови. Утім, очевидно, що ці теорії здебільшого виникали в самій Центральній Європі та в землях східних слов’ян, а в Західній Європі вони не були оригінальними. У деяких місцях можна було б побажати точніших формулювань: наприклад, на с. 273 йдеться про весь тривалий період існування Великого князівства Литовського — 1236–1795 роки. Однак теоретично Велике князівство продовжувало існувати й на початку XIX століття, адже російський імператор Олександр I поряд з усіма іншими титулами й далі титулувався великим князем ВКЛ. Так само Вільнюський університет закрив не Олександр II у 1865 році, як зазначено в книжці (с. 347), а Микола I у 1832-му. Біля назви журналу Mūsų kalba зазначено так, ніби він іще видається, хоча вже 1990 року він перетворився на Gimtąja kalba. У викладі основних рис жемайтського діалекту на с. 289 сказано, що жемайти мають d, t замість літературних č, dž, але це дуже приблизний опис, оскільки далеко не в усіх позиціях і не всі жемайти однаково вживають t, d замість č, dž (передусім у закінченнях; найширше — приморські жемайти, а центральні й східні — лише подекуди). У праці такого типу достатньо було б сказати, що у певних або деяких позиціях жемайти не мають літературних č, dž. У книжці дуже вдало подано карти, схеми та інший ілюстративний матеріал. Ось, наприклад, дуже прості й переконливі схеми уявлень окремих авторів про генетичний зв’язок балтів зі слов’янами (с. 128, 130). Однак карта литовських діалектів на с. 290 могла б бути дещо послідовнішою: якщо вже позначено литовські діалекти за межами Литви, у Білорусі (Родуні, Рамашконі), то цілком логічно було б очікувати, що нанесено й інші литовські діалекти: у Білорусі, Польщі, 256 Латвії. Тим паче, що сам автор присвятив окремий підрозділ опису Литовських мовних острівців і слідів у Білорусі та Польщі (с. 386–388) і там згадав не позначені на карті діалекти. До дрібних зауваг можна додати, що на с. 420 не збережено точного написання Daukanto Būdo: замість Daukanto ī (діакритичний знак, подібний до циркумфлекса), що позначає особливий поширений жемайтський звук į [ę], всюди проставлено į (pirm gimimo). Очевидно, не наважилися позначати циркумфлекс, а відповідного діакритичного знака не було. Утім, для італійського читача таке позначення нічим не відрізнятиметься від наголошених гравісом слів anksti, pirmą у пісні Mėnuo saulužę vedė на сусідній сторінці (с. 421). Також під час передачі жемайтського тексту аукштайтською мовою пропущено слово jau (с. 421, рядок 1). Друкарських помилок дуже мало, хоча трапляються (на с. 296 замість Drotvinas маємо Drotivinas, на с. 440 Ramonienė замість Ramonienė, на с. 511 Vanagieni замість Vanagienė). Усі зауваги не мають применшувати цінності праці; їх важливо врахувати під час підготовки наступних видань. До речі, серед мовознавців-балтистів уже стало банальністю говорити, що книжка Dini просто проситься до перекладу. Вступи до балтійської філології писали Ernstas Fraenkelis (німецькою, а Simas Karaliūnas переклав і литовською), Jonas Kabelka. Однак книжка Dini — значно ширша й ґрунтовніша праця. Уже з наведеного видно, що Dini не чужий соціолінгвістичний підхід; про це свідчать навіть назви деяких підрозділів: «Обмежений мовний пуризм», с. 365, «Інтерференція з російською мовою», с. 369, «Мовні контакти», с. 381. У книжці не обійшлося й без викладу культурологічних теорій (Vytautas Kavolis, Tomas Venclova, с. 298–300), а також археологічних даних (Marija Gimbutienė, Rimutė Rimantienė, G. Česnys, V. Šimėnas, с. 12–16, 188–190). Сьогодні, коли ми не маємо енциклопедій балтійських мов, Le Lingue Baltiche Dini можна використовувати і як довідкову енциклопедію. Відповідно до самого характеру автора, це праця енциклопедичного розмаху. Тож, як і під час написання рецензії на будь-яку енциклопедію неможливо охопити все, так і рецензії на всю книжку Dini Le Lingue Baltiche приречені залишатися неповними. Жодною іншою мовою не видано книжки про балтійські мови такого рівня. Тому, ризикуючи прозвучати банально, хочеться сказати, що важливо було б перекласти її принаймні тими мовами, якими найчастіше публікують дослідження з балтистики: литовською, латиською, російською, польською, німецькою та англійською. Це репрезентативна книжка з досліджень балтійської філології. Giedrius Subačius Ilinojaus universitetas Čikagoje ПАМ’ЯТІ РУДОЛЬФА ФУІ ГРАБІСА Латвійські мовознавці гідно вшанували свого старшого колегу Рудольфа Грабіса з нагоди його дев’яностого дня народження, видавши цікаву збірку статей «Своїй 257