Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur „Alteuropäischen Hydronymie“ – eine Erwiderung auf eine Polemik

HARALD BICH LMEIER Саксонська академія наук у Лейпцигу; Університет імені Мартіна Лютера в Галле-Віттенберзі Напрями досліджень: індоєвропеїстика, ономастика (назви населених пунктів і водойм), давньоіранська філологія (синтаксис). ДО МОВОЗНАВЧОГО РІВНЯ ДОСЛІДЖЕНЬ З ГІДРОНІМІЇ СТАРОЇ ЄВРОПИ — ВІДПОВІДЬ НА ПОЛЕМІКУ Щодо наукового рівня досліджень гідронімії Старої Європи — відповідь на полеміку Етимологія є наукою і підпорядковується тим самим критеріям оцінювання, що й інші науки. Нею можна займатися наївно, тобто з незначним або цілковитим ігноруванням уже досягнутого відповідного рівня знань, або ґрунтовно, причому кожне врахування відповідних знань сприяє ґрунтовності, тож наївність і ґрунтовність постають як градуальний критерій оцінювання.1 ПРИМІТКА Ця стаття є відповіддю на статтю, опубліковану в цьому журналі у порівняно полемічному тоні та зрештою побудовану на ненауковій аргументації. У ній показано безсумнівні значні прогалини в знаннях цього автора з історичного порівняльного мовознавства загалом та індоєвропеїстики зокрема, а також зроблено висновок, що в працях цього автора у цих галузях, із застосуванням 1 Vennemann 1999: 275; Fettdruck im Original. КЛЮЧОВІ СЛОВА: гідронімія Старої Європи, індоєвропеїстика, ономастика, словотвір, аблаут праіндоєвропейської мови, реконструкція, ларингали. КЛЮЧОВІ СЛОВА: гідронімія Старої Європи, індоєвропейське мовознавство, ономастика, словотвір, аблаут праіндоєвропейської мови, реконструкція, ларингали. Straipsniai / Articles 9 HARALD BICH LMEIER Результати, отримані на основі частково вже десятиліттями застарілих поглядів і методів мовознавства, зрештою потребують повторної перевірки із застосуванням сучасної методології мовознавства. Лише після цієї перевірки можна буде оцінити, яка частина тих праць та їхніх результатів витримає випробування часом. АНОТАЦІЯ Ця стаття є відповіддю на іншу статтю в цьому журналі, написану в доволі полемічному тоні й цілком ненауково аргументовану. У цій статті буде показано, які прогалини у знаннях виявляє автор іншої статті щодо історико-порівняльного мовознавства загалом і індоєвропейського мовознавства зокрема. Насамкінець слід зазначити, що всі результати, яких інший автор досяг за допомогою методів дослідження в цих галузях, застарілих уже десятиліттями, необхідно буде переоцінити, застосувавши до них сучасну індоєвропеїстику. Лише після виконання цього завдання можна буде визначити, які з праць і результатів цього автора придатні для подальшого використання. 1. ВСТУПНЕ ЗАУВАЖЕННЯ На відміну від Jürgen Udolph, я, на жаль, не можу пригадати точну дату, коли зацікавився ономастикою та дослідженням назв водойм. Усе це, безперечно, було пов’язане з рецензією на збірник з ономастики2, яку на прохання Wolfgang Haubrichs я взявся написати у 2005 або 2006 році.3 Ймовірно, 2006 роком датується й моє знайомство з Udolph, з яким я, найімовірніше, зустрівся вперше на конференції Interferenz-Onomastik. Namen in Grenz- und Begegnungsräumen in Geschichte und Gegenwart. Saarbrücker Kolloquium des Arbeitskreises für Namenforschung у Саарбрюкені 5–7 жовтня 2006 року. На цій конференції він уперше особисто закликав мене (і неодноразово повторював це прохання як до мене на різних конференціях, так і до індоєвропеїстів загалом — наприклад, у своїй доповіді на робочій конференції Індоєвропейського товариства Die Ausbreitung des Indogermanischen. Thesen aus Sprachwissenschaft, Archäologie und Genetik, Вюрцбург, 24–26 вересня 2009 року) нарешті знову звернутися з боку індоєвропеїстики до давньоєвропейської гідронімії. Я дослухався до цього заклику Udolph і таким чином відкрив для себе нову ділянку досліджень, у якій, як уже показала згадана вище рецензія, ще було чимало роботи. 2 Greule, Janka, Prinz 2005. 3 Пор. Bichlmeier 2007. 10 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik З огляду на те, що я робив саме те, до чого Udolph закликав мене (або, відповідно, індоєвропеїстів загалом), його критика деяких моїх попередніх міркувань, викладена в доволі полемічному тоні у статті в цьому журналі4, видається радше незрозумілою. Адже що ще мало стати результатом, окрім усвідомлення того, що методи дослідження давньоєвропейської гідронімії потребують докорінного перегляду, а відтак неминуче слід переглянути й початкові результати (принаймні частково), коли людина з рівнем знань і розумінням стану справ на 2010 рік береться за матеріал, який до того часу Udolph та інші, очевидно, досліджували лише методами, що застосовувалися до 1970 року або навіть до Другої світової війни? Показово в цьому контексті й те, що та сама стаття, яка спонукала Udolph до полеміки, викликала в колег, відкритих до наукового поступу, цілком протилежну реакцію: Albrecht Greule (2011: 125)5 наголошує, що після викладених у тій статті міркувань уже не слід відмовлятися від використання індоєвропеїстських правил нотації праіндоєвропейських кореневих реконструкцій і в ономастичних працях.6 Тут вимальовується давно назрілий парадигмальний зсув. Можливо, утім, заклик Udolph був лише риторичним, а насправді він і далі хотів сам-один публікуватися на тему цих назв водойм — хто знає? У будь-якому разі звинувачення, висунуті Udolph там само, а також знову явна виявлена ним обмеженість знань про історико-мовознавчі дослідження загалом і про індоєвропеїстичні дослідження останніх пів століття зокрема, потребують підбиття підсумків і докладної відповіді.7 4 Пор. Udolph 2011. 5 Незрозумілим, однак, залишається висловлене там само твердження, що ларингальна теорія «непроста для розуміння»: нині існує близько десятка вступних праць німецькою та англійською мовами з індоєвропеїстики або ларингальної теорії, які розглядають цю тему. До того ж її викладають на низці кафедр у німецькомовних країнах; зазвичай ларингальна теорія має бути частиною програми другого або щонайпізніше третього семестру, на мою думку, вона не набагато складніша за закон Вернера (просто для неї є значно більше прикладів у набагато більшій кількості мов, до яких вона застосовна), а вже 1992 року була само собою зрозумілою складовою мого проміжного іспиту. 6 Ebenso urteilen Nübling, Fahlbusch, Heuser (2012: 224f. mit Anm. 215) unter Verweis auf Bichlmeier (2011a: 180f.). Leider bleibt die Darstellung aber abgesehen von diesem Hinweis hier ebenso auf dem veralteten Stand wie hinsichtlich der Namen theorie, die kaum über den Stand der 1960er Jahre hinausreicht. 7 Дякую редакторці Grasil da Blažienė за пропозицію підготувати цю відповідь і готовність опублікувати її в цьому журналі. Straipsniai / Articles 11 HARALD BICH LMEIER 2. ІНДОЄВРОПЕЇСТИКА ТА СТАРОЄВРОПЕЙСЬКІ НАЗВИ ВОДОЙМ У межах індоєвропеїстики традиція староєвропейської ономастики значною мірою перервалася.8 Останнім німецькомовним дослідником, якого можна назвати індоєвропеїстом і який докладно займався цим матеріалом, був нещодавно померлий учитель Удольфа Вольфганг П. Шмід (1929–2010). Те, що, крім нього, за останні два-три десятиліття майже жоден відомий індоєвропеїст не займався цими назвами водойм, пов’язане з двома чинниками: «По-перше, маємо справу з матеріалом, засвідченим лише дуже фрагментарно. Хоча місце його походження можна точно встановити — більшість водойм, а отже й річок, і сьогодні розташовані там само, де були 2000, 3000 чи 4000 років тому, — щодо справжнього віку цього мовного матеріалу ми й досі зрештою змушені покладатися на здогади. Зазвичай можна сказати лише, що ті чи ті назви річок є догерманськими, докельтськими, добалтійськими тощо, — і не більше. Оскільки ж у багатьох випадках і для багатьох територій через розбіжність дослідницьких методів і методів датування в мовознавстві та археології досі не з’ясовано однозначно, коли саме, наприклад, носії кельтської чи германської мови прибули до певної річки, то залишається неясним і те, коли, власне, закінчується догерманська, докельтська тощо доба, тобто коли можна припускати, що докельтська, догерманська назва увійшла до кельтської, германської тощо мови. Скажу відразу: я також не маю на це відповіді й не думаю, що її вдасться знайти найближчим часом». Тому більшість індоєвропеїстів воліє працювати з матеріалом мов, від яких збереглися також тексти (нині особливо популярні анатолійські та тохарські мови en vogue), про носіїв яких можна щось сказати і які можна датувати. Лише на такому матеріалі можна досліджувати історичний розвиток мови та — що також відіграє нині важливу роль в індоєвропеїстиці — синтаксис. І, якщо бути відвертим, додається ще одна проблема: у мовному матеріалі, засвідченому в староєвропейській гідронімії, часто маємо справу з 8 Це засвідчує побіжний огляд відповідних фахових індоєвропеїстичних часописів (Historische Sprachforschung, Indogermanische Forschungen, International Journal of Diachronic Linguistics, Journal of Indo-European Studies, Kratylos, Münchener Studien zur Sprachwissenschaft), а також матеріалів конференцій і фахових нарад Індоєвропейського товариства за останні приблизно 15 років: якщо не брати до уваги окремих праць Вольфганга П. Шміда та Юргена Удольфа, на цю тему там практично нічого не знайти. Праці згаданих авторів і Краге інші дослідники також цитують лише в поодиноких випадках. 12 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik … словами або назвами, які дуже короткі. Оскільки будь-який подальший мовний матеріал (особливо відмінювані словоформи) відсутній, зрештою доводиться визнати — і я кажу це як переконаний індоєвропеїст, — що щодо багатьох простих назв річок, як-от Sala (> Saale), Sara (> Saar), Savus (→ Save) тощо, не можна навіть strictu sensu довести, що вони мають індоєвропейське походження. Їхня структура надто проста. Водночас від початку їхнього дослідження більшість дослідників вважає ці слова індоєвропейськими і, відповідно, пропонує для них індоєвропейські етимології. Однак якщо припускати те, що насправді ще належить довести або мало б бути доведене, маємо справу з класичним логічним колом. Насправді слід було б діяти значно обережніше й ґрунтовніше, ніж це робили в останні десятиліття, — і багато з висловлених тверджень формулювати обережніше. Друга причина згасання інтересу індоєвропеїстики до цього матеріалу полягає в тому, що згадані дослідники9 у своїх «староєвропейських» працях провадили й провадять різновид індоєвропеїстики, який у самій індоєвропеїстиці вже кілька десятиліть вважається застарілим і, отже, з її погляду має розглядатися як такий (зі мною, мабуть, погодяться приблизно 80–90% індоєвропеїстів загалом і щонайменше 99% індоєвропеїстів віком до п’ятдесяти років). Це означає, що староєвропейський матеріал у тому вигляді, в якому його без змін подають ще з часів Краге (тобто понад п’ять десятиліть), навряд чи зацікавить молодших індоєвропеїстів — саме тих, хто найімовірніше міг би вдихнути в цю галузь нове життя, — адже він здається їм безнадійно застарілим. Це, однак, не применшує цінності результатів досліджень згаданих учених та їхніх колег, які працювали в тому самому напрямі. Вони справді свого часу зробили вагомий внесок, але наука розвивається — і в останні десятиліття це стосується також індоєвропеїстики. Якщо староєвропеїстика хоче знову зацікавити індоєвропеїстику, тобто індоєвропеїстів, і привернути її увагу, вона має намагатися відповідати вимогам, які індоєвропеїстика сьогодні висуває до етимологій у царині історичної фонетики та словотвору. Висловімося образно: звісно, можна й далі опалювати житло дров’яними печами й освітлювати його гасовими лампами — але чи справді варто робити це без нагальної потреби (або через надмірну схильність до романтики), коли вже існують центральне опалення й електричні лампочки?»10 9 Крім Удольфа та Шміда, слід назвати також першовідкривача староєвропейської гідронімії та вчителя Шміда, Ганса Краге (1898–1965). 10 Bichlmeier 2012b: 14f. – Dieses längere als solches auch gekennzeichnete Selbstzitat sei mir an dieser Stelle in einer Erwiderung auf Udolph, den Meister des nicht gekennzeichneten Selbstzitats (vgl. Bichlmeier 2011d: 109f.; 2012a: 278) erlaubt. Straipsniai / Articles 13 HARALD BICH LMEIER 3. ЗАУВАЖЕННЯ ДО ОКРЕМИХ МІСЦЬ У КРИТИЦІ, АБО ПОЛЕМІЦІ, УДОЛЬФА11 Уже у вступних словах до своєї критики Удольф починає неправильно подавати факти: стаття, що стала предметом критики (Bichlmeier 2010a), критикує не «застарілість сучасного стану концепції давньоєвропейської гідронімії», а насамперед спосіб, у який у межах досліджень давньоєвропейської гідронімії здійснюють етимологічний аналіз. 3.1. Про ларингальну теорію та пов’язані з нею питання Щоб відразу перейти до явища, яке Удольф регулярно применшує, почнімо з предмета з царини фонології, а саме з класу фонем ларингалів.12 Те, що фахівці з інших галузей — а саме до них слід зарахувати Удольфа — регулярно тлумачать (а то й висміюють) реконструкцію ларингалів як приголосних фонем як якесь чаклунство тощо, передусім пояснюється недостатніми знаннями цих нефахівців у галузі індоєвропеїстики та їхнім небажанням належно ознайомитися з матеріалом — який, безперечно, дещо об’ємніший і складніший, ніж матеріал окремої філологічної дисципліни тощо, — і методологією індоєвропеїстики 11 За деякі зауваги й доповнення до цього та наступних розділів дякую моєму колезі Серджо Нері. 12 Праіндоєвропейська фонемна система, наскільки можна судити після 200 років досліджень, мала такий вигляд: Глухий (T) | Дзвінкий (D) | Дзвінкий придиховий (Dh) | Фрикативний (N) | Носові губний: p | b | bʰ | – | m [m, m̥] зубний: t | d | dʰ | s [s, z] | n [n, n̥] палатальний: ḱ | ǵ | ǵʰ | h₁ | – тектальний { велярний: k | g | gʰ | h₂ | – лабіовелярний: kʷ | gʷ | gʷʰ | h₃ | – Ліквідні (R): r [r, r̥] | l [l, l̥] Голосні (V): i [i, i̥] | u [u, u̥] (можливо, також [ī, ū] в односкладових словах) e | ē o | ō a | (ā) Невід’ємною частиною цієї фонемної системи є також клас звуків ларингалів, які, можливо, були фрикативними відповідниками трьох тектальних рядів, так само як /s/ був фрикативним відповідником зубного ряду. 14 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik опрацьовувати. Водночас такі нефахівці нерідко, схоже, вважають, що можуть висловлювати судження про галузь і її методи (у цьому разі — індогерманістику), яких вони насправді належним чином не знають.13 Загалом ларингали слід реконструювати лише там, де вони необхідні для пояснення засвідченого мовного матеріалу та взаємного співвіднесення свідчень із різних мовних гілок, що підтверджується порівняльно-історичними мовними даними.14 Виходячи з цих надійно встановлених висновків, звісно, роблять і узагальнення. Спочатку вони можуть виходити за належні межі, але зазвичай рано чи пізно внутрішньофахова дискусія повертає їх у впорядковане русло. Те, що нефахівець Udolph (2011: 168) «не може позбутися враження, що ларингали залучають тоді, коли це зручно», ще раз виразно засвідчує його небажання приймати навіть результати досліджень, усталені вже багато років. У будь-якому разі про цей клас фонем слід сказати, що він є невід’ємною складовою фонологічної та морфологічної системи праіндоєвропейської мови й необхідний для її розуміння. Існує чимало явищ у давніх індоєвропейських окремих мовах, які можна пояснити лише припущенням про колишнє існування цього виразно консонантного класу фонем. До них належить, наприклад, також консонантна фонема /h/ <h-, -ḫ-, -ḫh-> у хетській, або загалом анатолійській, мові, яку неможливо вивести з часто постульованого за застарілим поглядом вокалічного(!) *ə;15 дещо дискусійним є питання, чи може початкове h- вірменської мови також бути рефлексом праіндоєвропейських ларингалів; виникнення інтонацій (акутованої та циркумфлексної) у балтійських16 та слов’янських мовах неможливо послідовно пояснити без постулювання ларингалів; 13 Приблизно те саме явище, хоча й у гострішій формі, спостерігаємо у питаннях письма й літературної мови, правописної реформи тощо: тут практично кожен вважає, що може компетентно висловитися. 14 Vgl. zu diesem Problem nun ausführlich Alfieri 2011. 15 Якщо, як Udolph колись згадував у приватній розмові, його вчитель Erich Neu справді вважав, що неможливо сказати, чи хетське /h/ є доказом праіндоєвропейських ларингалів, оскільки /h/ то з’являється, то ні, то це лише свідчить про те, що й E. Neu свого часу аж ніяк не належав до прогресивних мовознавців, адже основні правила продовження ларингалів у хетській були відомі щонайпізніше від 1920-х або 1930-х років. І принаймні в пізніші роки E. Neu в будь-якому разі визнавав, що хетське /h/ є продовженням ларингала (особисте повідомлення Elisabeth Rieken від 23.3.2012). 16 Пор. щодо цього, наприклад, Derksen 1996 passim; Smoczyński 2006 passim. Straipsniai / Articles 15 HARALD BICHLMEIER Протетичні голосні грецької мови та їхня тричленність також найпростіше пояснюються як результат зміни тембру вставних голосних поряд із первісними ларингалами; те саме стосується тричленності рефлексів у формах зі ступенем редукції тієї самої мови зі структурою *(-)KHK(-) (застаріле: *(-)KəK(-)); без постулювання цих консонантних фонем залишаються незрозумілими й деякі явища в дієсловах із носовим інфіксом в індоіранських мовах тощо. Щодо всіх цих явищ див. численні вступи до індогерманістики останніх двох десятиліть, а також безліч інших праць.17 Іншими словами, хто хоче реконструювати праіндоєвропейську мову на основі давніх індоєвропейських мов, має постулювати ларингали й для цього мовного етапу. Без них не обійтися. Folglich bleibt auch der Seitenhieb (vgl. Udolph 2011: 168) auf die im Reallexikon der Germanischen Altertumskunde (vgl. Zimmer 2006) gebotene keltische Etymologie zum Volksnamen der Treverer18 letztlich irrelevant: Udolph ignoriert hier ebenfalls schlicht wieder die vergleichende Evidenz der altindogermanischen Sprachen und die sich daraus ergebende Notwendigkeit des Ansatzes einer laryngalhaltigen Wurzel bzw. eines Stamms uridg. *ueh1-r-, *uh1-r- n. ‘Wasser’.19 Der von Zimmer a.a.O. angenommene Laryngalschwund in der Komposition, gegen den Udolph hier (wie so oft in seinen Arbeiten ohne jegliches Argument) polemisiert, ist eine in der Indogermanistik gut bekannte und allgemein anerkannte 17 Для порівняння наведемо добрий десяток вступів до індогерманістики, ларингальної теорії або окремих мов, що вийшли друком протягом останніх двох десятиліть (в алфавітному порядку): Clackson 2007, Fortson 2004, 2009, Kapović 2008, Lindeman 1997, LIV, LIV², Mallory/Adams 2006, Matasović 1992, 2010, Mayrhofer 2005, Meier-Brügger 2000, 2002, 2010, Meiser 1998, Müller 2007, NIL, Ringe 2005, Rix 1992, Smoczyński 2006 тощо. – Серед праць, що з’явилися раніше, найважливішими є, зокрема: Rix 1976, Collinge 1985, Mayrhofer 1981, 1986. – Останній вступ до індогерманістики, майже вільний від ларингалів, — Szemerényi 1990. – Крім того, слід згадати майже всі етимологічні словники за останні трохи більше ніж три десятиліття (які Udolph, як відомо, зазвичай також не враховував у своїх працях), а саме: EDG, EDHIL, EDL, EDPC, EDPC Add., EDSIL, ESJS, EWAhd, EWAia, EwN, SEJL та ін. Натомість на науковому рівні IEW залишаються LEV та EWD, EWdS²⁴, EWdS²⁵, що призводить до прикрої ситуації: неповний ще протягом багатьох років EWAhd і далі є єдиним етимологічним словником німецької мови, релевантним з погляду індогерманістики. Ґрунтовний і надійний етимологічний словник сучасної верхньонімецької мови, що відповідав би сучасному рівню історично-порівняльного мовознавства (як і такий словник середньоверхньонімецької мови), досі залишається невирішеним завданням! 18 Детальніше про цю етимологію, а також про інші пропозиції щодо походження цього етноніма див. Sitzmann, Gründzweig 2008: 280–282. Авторам не можна не віддати належне за коректне використання результатів індогерманістичних досліджень у цій праці; вони мають бути взірцем для інших дослідників, які не є індогерманістами. 19 Пор. NIL 715–717 із багатою додатковою бібліографією. 16 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik Явище. Тут можна порівняти, наприклад, праіндоєвроп. *neḱo-ônḫ₁-o- > *neḱo-ôn-o- > гр. νεογνός «новонароджений» замість очікуваного в інших випадках †νεογανός (на думку деяких дослідників, за певних обставин також †νεογώς) тощо. Це грецьке слово стало назвою всього типу.20 Справжня проблема в етимології етноніма *tre-uer- «ті, хто переходить воду / річку» тощо полягає зовсім в іншому: досі не вдалося знайти однозначну й загальновизнану етимологію для пракельт. *trē «через, на той бік».21 З погляду індоєвропеїстики все інше не є проблемою. Insofern ist in diesem Zusammenhang auch der Vorwurf Udolphs (2011: 165), Indogermanisten würden die Rekonstrukte für „bare Münze“ nehmen, unzutreffend: Jedem Indogermanisten ist bewusst, dass er hier mit Rekonstrukten arbeitet: Gleichzeitig dürfen sich Indogermanisten aber auch sicher sein, dass sie hiermit eben über das im Vergleich zu den veralteten Konzeptionen, mit denen Udolph et al. arbeiten, bessere Erklärungssystem verfügen. Якщо в усіх наведених вище випадках Удольфові вдасться запропонувати осмиснене, послідовне пояснення, яке, як це уможливлює підхід із ларингалами, охоплюватиме всі згадані випадки й не заплутуватиметься в казуїстичних дрібницях аналогій, щоразу відмінних залежно від конкретного випадку, я буду радий, якщо він оприлюднить його для фахової спільноти. Це, безперечно, спричинило б ширшу дискусію і, якби йшлося справді про пропозицію, підкріплену вагомими аргументами, могло б навіть привести до перегляду поглядів в індоєвропеїстиці. Однак після ознайомлення з численними його працями радше доводиться припускати, що від нього можна й надалі очікувати лише звернення до вже згаданих вище пояснювальних моделей, застарілих уже кілька десятиліть. Отже, він зробив би велику послугу собі й науці, якби утримався від таких висловлювань у цій тематичній галузі. З безпосередньо викладеною загальною необхідністю реконструкції фонемного класу ларингалів тісно пов’язана й гіпотеза, висунута Емілем Бенвеністом ще у 1930-х роках: мінімальна структура принаймні праіндоєвропейських іменних і дієслівних коренів була KVK-. Оскільки ж у початковій позиції перед голосним ларингали, за винятком наведених вище випадків, у хетській 20 Нині вже доволі численними стали утворення, розпізнані як затемнені композити із другим компонентом *-dʰh₁-o- > *-dʰo- від кореня індоєвр. *dʰeh₁- «ставити, поміщати, класти»; щодо цього типу словоскладання докладніше й із посиланнями на відповідну літературу див. Bichlmeier (2011d: 120–123), а щодо всього комплексу загалом — фундаментальну працю Hackstein 2002. 21 Див. EDPC 388 з обговоренням і подальшими бібліографічними посиланнями. Straipsniai / Articles 17 HARALD BICHLMEIER відповідно анатолійській та, можливо, вірменській, — однозначним доказом є саме ті випадки, коли хетська/анатолійська мова засвідчує продовження ларингала, тоді як в інших мовах слово має початковий голосний, — ніщо не суперечить загальному припущенню, що за відсутності відповідної етимологічної відповідності в хетській або у випадках, для яких — як, наприклад, у праіндоєвроп. *#h₁V- тощо, — слід постулювати зникнення ларингала в хетській/анатолійській, у цих випадках усе ж можна реконструювати початковий ларингал. Усі спроби довести, що слова або корені з голосним на початку в окремих мовах уже в праіндоєвропейській мові мусили починатися з голосного (а не з ларингала), слід вважати невдалими. І в цьому випадку постулювання кореневих ларингалів перед голосним є ощадливішим і ймовірнішим припущенням. Тож і надалі цілком безпечно працювати з гіпотезою Бенвеніста щодо структури праіндоєвропейського кореня, доки не буде доведено протилежне. Якщо розумно прийняти результати досліджень індоєвропеїстики за понад сто років, викладені вище, стає зрозуміло, що з погляду сучасної індоєвропеїстики реконструкція кореня «*el-/ol-», якою, зокрема, й надалі послуговується Удольф (докладніше про це див. нижче), вже не може відповідати сучасному рівню науки, а отже, від неї давно слід було б відмовитися. 3.2. Про сонантні плавні в праіндоєвропейській мові Індоєвропеїст звик до того, що навіть цілком відкриті до нового науковці із суміжних галузей — як щойно показано, — мають проблеми з реконструкцією ларингалів, хоча їхні рефлекси (як уже згадувалося вище) в анатолійських мовах цілком матеріально засвідчені як приголосні звуки. Однак ще одне висловлювання Удольфа (2011: 165) остаточно викликає сумніви щодо його знань з історії мови та загального мовознавства: він навіть ставить під сумнів існування r sonans! З огляду на те, що ця фонема існує, зокрема, у староіндійській мові (там для цього звука є навіть окрема графема), а також у двох державних мовах ЄС, що мають статус стандартних (чеській і словацькій), і в інших сусідніх мовах ЄС (хорватській, сербській, боснійській, чорногорській) — усіх слов’янських мовах, які мають бути знайомі славістові, яким є і Удольф, — та що навіть німецька мова має цей звук у своїх діалектах (наприклад, в алеманнському) 18 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik як фонему, тобто це цілком добре засвідчене явище, такий скептицизм абсолютно незрозумілий. Оскільки Удольф у своїх працях (досі) також завжди працював з аблаутними явищами або принаймні згадував їх (хоча, звісно, ніколи не розглядав семантичного змісту, який передають різні ступені аблауту, а, судячи з його висловлювань, і далі очевидно виходить із того, що аблаут — це зрештою довільно доступні варіанти коренів і суфіксів), і, отже, регулярно реконструює нульові ступені (як-от тут, 2011: 172, де він реконструює *l̥- як нульовий ступінь свого «*el-/ol-», про що йтиметься далі), закономірно постає питання, що ще може дати нульовий ступінь кореня структури *KerK-, як не *Kr̥K-. І тут також хотілося б почути відповідь.22 Система, у якій немає /r̥/, але є /l̥/ (а саме це випливало б, якби справді сприймати серйозно зауваги Удольфа в його статті), у будь-якому разі видається вельми малоймовірною і з типологічного погляду. 3.3. Про лит. aléti та подібні форми: подальші зауваги щодо застарілого підходу «*el-/ol-» Також неодноразово висловлювана теза Удольфа (тут, с. 164), що «*el-/ol-» продовжується в литовській мові у формах aléti «текти, капати; бігти, поспішати», nualéti «переливатися через край; затоплювати (поля)» (хоча, здається, просту форму ніколи не вживають щодо річок, а в LKŽ показово наведено єдину цитату для простої форми — речення, де вона стоїть поряд з alùs «пиво»,23 що, мабуть, є 22 Можливо, розв’язання проблеми слід шукати й поза власне мовознавчою сферою: наскільки мені відомо, Удольф походить із німецькомовної діалектної області, де вживають не передньоязикове r (апікальне r), а увулярне r (гутуральне r). Сонантне гутуральне r — надзвичайно рідкісне явище, і його справді важко вимовляти; наскільки мені відомо, воно не трапляється й у німецьких діалектах. На тлі цього діалекту апікальне r, яке в згаданих вище мовах без труднощів вимовляється складотворчим, може, звичайно, здаватися чимось дуже чужим, таким, що «взагалі не може існувати». Але тут ми вступаємо на територію припущень — і, звісно, віддали б перевагу цьому припущенню перед поясненням, якого вимагали вище в тексті. 23 Тут наведено словникову статтю LKŽ: 2 aléti, ãli, -ėjo неперех. 1. текти, капати: Alė́te išalė́jo alus, t. y. išėjo, nēr alaus J. 2. бігти, летіти: Ji tik iš vieno kiemo į kitą ãli ãli Lnk. 2 išalėti, išali, -ėjo неперех. J витекти, витекти краплями. 2 nualéti, nùali, -ėjo 1. перех. розлитися, залити: Vanduo nualėjo žemesnius laukus Grž. 2. неперех. зануритися: Numarmėjo, nualėjo Sv. (www.lkz.lt станом на 15.03.2012) Straipsniai / Articles 19 HARALD BICHLMEIER Запозиченням із германської є [vgl. SE]L 12; натомість IEW 33f. трактує його як успадковане слово 24, 25 однак має щонайменше омонімічний корінь), що створює проблему: SE]L 9f. відносить дієслово до праіндоєвропейського кореня *h2al- [< *h2el-]26; утім, згідно із SE]L, це лише транспонат, і «досі не знайдено надійних відповідників». Іншими словами: автор SE]L Войцех Смочинський, визнаний знавець балтійських мов, особливо литовської та давньопрусської, очевидно, не поділяє зв’язку, якому віддає перевагу Udolph.27 Підхід із праіндоєвропейським *h2al- можна узгодити із застарілим підходом Udolph «*el-/ol-» лише в тих випадках, коли злиття пізньопраіндоєвропейських *o і *a в окремій мові призвело б до нерозрізнюваності продовжень кореня праіндоєвропейського *h2al- та кореня праіндоєвропейського *h1el(H)- в o-ступені (тобто праіндоєвропейського *h1ol(H)-). Але якщо саме через це вони стали б нерозрізнюваними, як тоді можна було б напевно сказати, який із них існував спочатку? Натомість LitEW I, 8 взагалі не наводить дієслова, а лише, вочевидь, похідні, що належать до нього (принаймні опосередковано), almēs «рідина, що витікає з тіла, сироватка крові», almuō «гній» тощо; за звичним на той час способом відносить їх до «*el-/ol-» (не наводячи даних про словотвір) і далі пропонує порівняння з іншими мовами, частково хибні, а частково принаймні застарілі або такі, що потребують модифікації. Якби деякі зі зіставлень, запропонованих там, 24 Оскільки реконструкція кореня *alu-, як в IEW, уже неможлива, з цього слова (якщо його не слід відносити до одного з інших розглянутих вище коренів) можна абстрагувати ще один корінь *(H)al- «гіркий» тощо. Оскільки корінь із таким значенням цілком міг би траплятися і в назвах водойм, його також слід було б долучити до розгляду. Проте далі ми цього не робитимемо, щоб не ускладнювати питання ще більше. У будь-якому разі цей корінь іще зменшив би ймовірність того, що всі відповідні назви водойм, згадані в літературі, походять від «*el-/ol- “текти”». 25 Das SE]L (samt Smoczyński 2008, 2009) ist gegenwärtig das einzig verfügbare etymologische Wörterbuch zu einer baltischen Sprache auf dem aktuellen Stand der Indogermanistik. Ein weiteres etymologisches Wörterbuch des Litauischen ist von Rick Derksen in der Leidener Indo-European Etymological Dictionary Series angekündigt; und in Berlin entsteht gerade das Altlitauische Etymologische Wörterbuch (ALEW), das 2013/14 publiziert werden sollte. 26 Тут слід звернути увагу на те, що не варто виходити з припущення, ніби Smoczyński враховує кореневе *-a-; натомість він, очевидно, належить до індогерманістів, які датують зміну забарвлення *e поруч із *h₂ настільки раннім часом, що вважають її вже спільноіндоєвропейською, а тому відображають цю зміну вже у своїх реконструйованих формах. Отже, він просто використовує дещо іншу систему позначень. 27 Крім того, за такого стану речей — якщо виходити з прискіпливої налаштованості — постає ще й питання (принаймні як уявний експеримент це можна собі дозволити): чи не могло зрештою від запозиченого прабалтійського слова *alu- «пиво» (витлумаченого як «рідина, напій») постати новий балтійський корінь *al- «рідкий» тощо. 20 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik утім, якщо це справді так (наприклад, зіставлення з наведеними вище германськими словами або з лат. alga «морська трава, водорості» [див. щодо цього EDL 33]), це радше ще більше свідчило б проти виведення від «*el-/ol-». Як невелике зауваження вставимо тут, що IEW, на який Udolph спирається як на практично єдиний етимологічний довідник індоєвропеїстичного характеру, не має леми *el-/ol- «текти»: він знає лише «1. el-, ol-, əl-, “корінь кольору зі значенням «червоний, коричневий»”» (302–304) [сучасна реконструкція: *h₁el-], «2. el- “спочивати”??» (304f.), «3. el-: ol- “бути затхлим, гнити”» (305) [сучасна реконструкція: *h₁el(H)-], «4. el-, ol- звуконаслідувальний корінь» (306), «5. el-, ol- “нищити, губити”??» (306) [сучасна реконструкція: *h₃elh₁-]²⁸, «6. el-, elə-: lā-; el-eu-(dh-) “гнати, приводити в рух, рухатися, іти” (306f.) [сучасна реконструкція: *h₁elh₂-], «7. el-, elə-, із розширенням -k- elk-, elək- “голодний, поганий” (?)» (307), 8. el-, elēi-, lēi- “гнути”» (307–309). Інакше кажучи, навіть IEW, на час укладання якого вже вийшло чимало праць Krahe, очевидно, не вважав це значення первинним для згаданого вище № 6, який, мабуть, і є тим коренем, що його має на увазі Udolph.29 У цьому контексті принципово проблематичною знову виявляється очевидна незнайомість Udolph із новішими етимологічними працями, ніж IEW (те, що в розглядуваній тут праці він цитує LIV або LIV², імовірно, зумовлене радше необхідністю, ніж глибшим розумінням). У нашому контексті він, наприклад, не цитує жодної праці з балтійських мов. Серед інших наведених ним зіставлень особливо сумнівним є латиське alots «джерело»: уже в LitEW I, 8 висловлено сумнів щодо цього слова й розглянуто можливість, що воно є діалектною гіперкорекцією латиського avots «те саме». На ту саму думку зрештою вказує й відсутність леми alots у LEV, де наведено лише avots (LEV 1, 93f.), хоча, звісно, як argumentum e silentio це не є переконливим доказом. Важливі для нашого питання пояснення містяться, однак, у LEV 1, 65, s.v. ala «заглиблення, вузьке місце, джерело», для якого також розглядали можливість запозичення з середньонижньонімецької hol. До споріднених слів, згідно з цим, належало б і латиське alogs «джерело» (< прабалтійське *alanga-). Деякі проблеми, пов’язані з наведеним вище литовським ālmes «рідина, що витікає з тіла, сироватка крові», неможливо однозначно розв’язати. Тут, на мою думку, 28 Пор. LIV² 298. 29 Ebenfalls in einer Fußnote sei ein Kommentar zu Udolphs Behauptung (2011: 166) versteckt, dass ich „überzeugendere Versuche“ zur Rekonstruktion der o.g. Wurzel(n) „in der Fußnote versteckt“ habe (in welcher wird von Udolph a.a.O. nicht gesagt, der Nachweis sei hier für den interessierten Leser nachgetragen: Bichlmeier 2010a: 17, Anm. 31). Auch hier zeigt sich wieder, dass Udolph hinsichtlich der Indogermanistik eigentlich eher ahnungslos ist: Die dort angeführten alternativen Vorschläge dürfen als schlicht überholt gelten und wurden nur der bibliographischen Vollständigkeit halber angeführt: Statt *h₁el- bzw. *el₂- wird nun eben *h₁elh₂- rekonstruiert. Straipsniai / Articles 21 HARALD BICHLMEIER дуже сумнівно, чи тут корінь було «розширено на -m-» [так Udolph], чи радше слід припустити суфіксацію: адже якби йшлося про вже прабалтійське або ще давніше «розширення» у розумінні Udolph, лит. ālmės уже не можна було б безпосередньо зіставляти з лит. alėti, оскільки тоді йшлося б про два різні (прабалтійські) корені. Попри це зіставляти їх означало б працювати методологічно некоректно. Тут слід додати ще одне міркування: якщо вже вдаватися до розширень кореня, тобто визнавати їх реальною можливістю словотворення на ранній стадії праіндоєвропейської мови (автор спочатку завжди критично ставиться до такої можливості, тоді як інші дослідники ставляться до неї відкритіше), то цілком можна розглядати праіндоєвроп. *h₂elh₂- і *h₂elm- як два розширення первісного кореня *h₂el-. Однак якщо прийняти таку можливість етимологізації, литовські слова з -m- і без нього знову не можна буде безпосередньо зіставляти. 30 Falls nun lit. ālmės seinen Akzent ererbt haben und nicht der métatonie douce verdanken sollte, die bei solchen femininen Ableitungen regelmäßig auftritt (anzusetzen ist urbalt. *ālm’ij̄ā-), würde dies sogar darauf hindeuten, dass die Bildung von einer Wurzel ohne auslautenden Laryngal gebildet worden ist. Es käme hier also wieder der Ansatz *h₂al- [< *h₂el-] des SEJL ins Spiel. Angesichts der regelmäßig gerade in Feminina auf urbalt. *-ij̄ā- > lit. -e auftretenden Metatonie31 ist das Wort aber letztlich hinsichtlich dieser Frage nicht aussagekräftig. Eine Verknüpfung mit *h₂elh₂- ‘ziellos gehen’ (das sich problemlos semantisch zu ‘nicht zielgerichtet [aus dem Körper] austreten’ weiterentwickelt haben kann) erscheint somit möglich:32 vorurbalt./uridg. *h₂elh₂-m-ij̄eh₂- > urbalt. I *ālm’ij̄ā- > urbalt. II *’ālmij̄ā- > ālmė-s ist dann völlig regulär. Und falls nicht schon ein Suffix urbalt. *-mij̄ā- abstrahiert worden ist, ist die Bildung als feminine Ableitung zu urbalt. *al-ma- einzustufen, wobei aber immer noch der semantische Gehalt der ma-Ableitung zu klären bliebe. Усі наведені щойно пояснення, однак, мають одне обмеження: ні LitEW, ні тим паче Udolph не вказують, до якого акцентного класу належать згадані вище литовські лексеми. Крім того, обидва не помічають, що поряд із лит. ālmės (4) і almuõ (3) — тобто знахідним відмінком однини álmenį — є ще й álmė (1) (див. LKŽ, відповідні гасла). 30 За потреби це можна розглядати лише як ще один приклад часом недбалого поводження Udolph із термінологією. 31 Vgl. dazu Derksen 1996: 55–66. Zur Metatonie im weiteren Kontext der baltischen Wortbildung vgl. Larsson 2003: 33–86; Mikulėnienė 2005 passim. 32 Оскільки в SEJL не наведено значення *h₂al-, не можна виключати — і це, мабуть, навіть імовірно, — що цей корінь і без того є тим самим коренем, який у LIV, LIV² реконструюється як *h₂elh₂-, але Smoczyński вважає, що він не мав кінцевого ларингала. 22 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteruropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik Отже, і almuõ (3), і álmē (1) мають акутований кореневий склад, який слід вважати первинним порівняно з циркумфлектованим кореневим складом у ālmes (4). На загальну думку, цей акут можна пояснити лише тим, що в основі цих утворень лежить корінь ultimae laryngalis. Інакше кажучи, у нашому контексті первинними є саме утворення без метатонії. Далі слід зауважити, що значення almuõ (3), ālmes (4), álmē (1) цілком допускають також зв’язок із праіндоєвропейським коренем *h1el(H)- «бути гнилим, гноїтися» (вище в переліку Pokorny — № 3). Цей корінь, своєю чергою, імовірно, міститься в інших балтійських лексемах, наприклад у латиському al(u) ksna «болотисте, багнисте місце (< праіндоєвроп. *h2ol(H)-s-neh₂)33 — прикметниковому похідному від праіндоєвропейської s-основи *(s)h1el(H)-os-, продовженням якої, зокрема, є гр. ἕλος, сер. р. «болото»34, давньоіндійське sáras-, сер. р. «озеро, ставок»35 тощо. Ця етимологія дає змогу пов’язати з цією групою також нововерхньонімецьке діалектне Eller «не використовувана в сільському господарстві ділянка, пустка» (первісне значення — «болотиста земля»).36 З огляду на наведені міркування пропоную обговорити ще одне пояснення для aléti: якщо в балтійських мовах слід припустити корінь прабалтійське *al- зі значенням «бути болотистим, бути затхлим», то семантичний розвиток лит. almuõ (3), ālmes (4), álmē (1) міг відбуватися зовсім інакше: «затхла, гнила рідина» > «рідина, що виходить із тіла, сироватка крові, гній». У зв’язку з цим aléti спочатку могло означати щось на кшталт «бути болотистим», а вже вторинно, під впливом іменників, набути значень «текти, капати», а згодом і «бігти, поспішати». Тут також не можна виключати, що в aléti через їхню омонімію злилися два первісні корені та похідні від них дієслова. Однак остаточно виключити утворення вторинного прабалтійського кореня *alm- у згаданому вище значенні не можна; зрештою, з огляду на похідне прабалтійське *-ijā- такий варіант, можливо, навіть імовірніший (див. вище). Проблематичним залишається те, що в апелятивній лексиці корінь трапляється лише у балтійській формі al-. Балтійські назви водойм із початковим El-, етимологічно пов’язані з наведеними вище Etymologica та іншими працями, поки що не можна вважати самоочевидними ³³ -k- у латиському al(u)ksna пояснюється загальнобалтійською тенденцією вставляти задньоязикові приголосні перед s-звуками, тобто є вторинним. ³⁴ Пор. EDG 415, де запропоновано інше виведення за традиційною схемою. Однак наведений вище розв’язок із реконструкцією s-mobile є фонетично бездоганним і підтверджується зіставними випадками. ³⁵ Пор. EWAia 2, 708. Тепер припущення, висловлене там, що це слово не пов’язане з коренем давньоіндійського sar- «бігти», можна вважати достовірним висновком. ³⁶ Vgl. zum Ganzen ausführlich Neri, Ziegler 2012: 51–56. Straipsniai / Articles 23 HARALD BICHlMEIER вважати спорідненими й показовими, 37 оскільки 1) вони могли успадкувати свій голосний від діалектного джерела (діалектне походження E- слід було б спершу остаточно виключити), а також — що має ще вагоміше значення — 2) просто неможливо довести, що йдеться завжди про той самий корінь: поряд із коренем «*el-/ol-» (або праіндоєвр. *h1elh2- та *h2elh2) можливі також корені кольорів праіндоєвр. *h1el- «червоний (коричневий)», *h1₃al- або *h2al- [< *h2el-] «білий»38 та праіндоєвр. *h1el(H)- «бути затхлим, гнити» — і це стосується не лише балтійських, а й, звісно, інших річкових назв, які традиційно пов’язують із цим коренем; наприклад, і тих, що наведені в таблицях Краге, які так охоче цитує і передруковує Удольф (тут 2011: 163)39: у цій таблиці немає жодної словоформи, суфікси якої змушували б неодмінно припускати, що відповідний корінь мав дієслівний характер мусив. Іншими словами, якщо серйозно поставитися до повідомлень (новіших) етимологічних праць і взяти до уваги існування згаданих вище коренів кольорів, то для більшості назв водойм, які нас тут цікавлять, неможливо буде остаточно сказати, до якого саме з названих коренів вони належать. Це стосується, звісно, і назв водойм у LVŽ (1, 62), про які згадує Удольф (2011: 167): їх і далі можна з упевненістю пов’язувати з «*el-/ol-» «текти» (але в цьому разі це буде суто питання віри, що має вже дуже мало спільного з наукою), або ж можна подивитися правді у вічі й визнати, що в річкових назвах треба зважати не лише на праіндоєвр. *h1elh2- «дрейфувати кудись» (LIV² 235) і *h2elh2- «блукати без певної мети» (LIV² 264), а й на обидва згадані вище корені кольорів зі значеннями «білий» і «червоний (коричневий)»40, а також на *h1el(H)- «бути затхлим, гнити». З огляду на сказане, для балтійських слів (якщо тільки не було абстраговано новий корінь із запозиченого слова або не відбулося злиття з дієсловом від кореня *h1el(H)- «бути затхлим, гнити») найімовірнішою основою, мабуть, є праіндоєвр. *h2elh2- «блукати без певної мети». Якщо цей висновок виявиться обґрунтованим, до LIV² там само слід буде додати лит. aléti. 37 Зрештою, те саме стосується й лит. almēs = ēlmēs. 38 Vgl. dazu ausführlich Bichlmeier 2012c. 39 So etwa Krahe 1964: Tabelle I und II nach S. 62. – In diesem Zusammenhang ist auf eine weitere methodische Unsauberkeit Krahes hinzuweisen, die Udolph durch die Reproduktion jener Tabelle ebenfalls weitertradierte: Zumindest der dort angeführte Flussname „Elira“ ist nirgends belegt, sondern nur Rekonstrukt (als solches richtig gekennzeichnet Krahe 1964: 37) – wird aber in den Tabellen nie als solches gekennzeichnet. Siehe zu diesem Rekonstrukt weiter unten im Text. 40 Загальновідомо, що цей корінь зберігся в балтійських мовах, зокрема в лит. élnis «олень» тощо; пор. SEJL 146; PKEŽ 1, 68–70; PJ 1, 77. 24 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik Що стосується назв водойм у Балтії та інших місцевостях, то загалом лише назви з початковим El- (яке завдячує своїм походженням не умлауту [наприклад, у германських мовах] і не діалектній варіативності [наприклад, у балтійських мовах]) обов’язково належать або до праіндоєвр. *h₁el- «червоний (коричневий)», або до *h₁elh₂- «дрейфувати кудись». Назви з початковим Al- зрештою можуть бути утворені від усіх згаданих коренів (не в останню чергу через широко поширене злиття (пізньої) праіндоєвропейської *a та *o в *a): вони можуть походити від праіндоєвр. *h₁/₃al- або *h₂al- «білий», *h₂elh₂- «блукати без певної мети», від форм ступеня o праіндоєвр. *h₁el- «червоний (коричневий)» або *h₁elh₂- «дрейфувати кудись», або від *h₁el(H)- «бути затхлим, гнити», тобто від *h₁ol-, *h₁olh₂- або *h₁ol(H)-, а також, звісно, від *h₂olh₂- (хоча, наскільки мені відомо, надійних свідчень 41 ступеня o для коренів *h₁olh₂- і *h₂olh₂- немає). Рішення можливе лише в окремих випадках, коли вдається з достатньою ймовірністю показати, що певний суфікс сполучається тільки з певним типом кореня (дієслівним або прикметниковим). Однак таких аналізів досі не запропонували ні Краге, ні Шмід, ні Удольф. Якщо не вдається встановити таку належність, серйозно зробити вибір неможливо. Отже, і тут маємо приклад того, як незнання альтернатив, спричинене послідовним нехтуванням результатами досліджень, може призвести до удаваної певності в етимологічних розв’язаннях.42 З наведених міркувань мало стати зрозуміло, що однозначно віднести всі річкові назви, які Удольф і Краге43 наводять у відповідному контексті, до кореня «*el-/ol- “текти”» просто вже неможливо. Той, хто й надалі це робить, висуває голослівне твердження, яке нічим не підтверджене, — і те, що це лише твердження, не змінюється навіть тоді, коли його висуває «володар імен». 4. ПРО НАЗВУ РІЧКИ Ulster Тут варто також навести кілька зауваг щодо міркувань Удольфа про назву річки Ulster: усупереч твердженню Удольфа (2011: 172), у нашому контексті ця назва річки цілком не стосується справи, хоча 41 І апр. alne «tyer», і лит. діал. álnis, álnias «олень», álnė «лань», латис. álnis радше свідчать про діалектне відкриття початкового голосного, ніж про давній ступінь o (пор. попередню примітку). 42 На мою думку, та сама проблема неможливості точно визначити корінь постає і під час етимологізації назви Ельби; пор. Bichlmeier 2012c. 43 Пор., наприклад, Krahe 1954: 49, 58. Straipsniai / Articles 25 HARALD BICHLMEIER звичайно, ймовірно, існує етимологічна спорідненість у тому сенсі, що й у цих назвах міститься один із п’яти коренів, наведених вище.44 In diesen Zusammenhang gehört auch Udolphs Satz (2011: 166): „Zudem ist eine für Gewässernamen überzeugendere Lösung mit einem Ansatz ohne anlautenden Laryngal deshalb vorzuziehen, weil dieser zu sämtlichen europäischen Flussnamen passt.“ Abgesehen davon, dass man Donau auch dann nicht aus „*el-ol-“ erklären könnte – kleiner Scherz am Rande –, sollten die vorangehenden Ausführungen (besonders die oben unter 3.1 zur Wurzelstruktur des Urindogermanischen) klar gemacht haben, dass das natürlich mit einem Ansatz, der dem heutigen wissenschaftlichen Standard entsprechend mit Laryngalen operiert, selbstverständlich auch alles geht – nur die (vermeintliche) Eindeutigkeit der alten Erklärung muss man eben aufgeben. Denn jedem, der ein wenig Ahnung von Indogermanistik hat, ist selbstverständlich, dass eine Form uridg./vorgerm. *H̥(H)-s(t)-ro- (mit dieser Notation, in der *H als Coversymbol für *h1, *h2, *h3 gilt, ist jede der oben erwähnten Wurzeln abgedeckt) ohnehin ebenfalls urgerm. *ulstra- ergeben würde. Auch hier zeigen sich somit wieder Udolphs grundlegende Kenntnislücken auf dem Gebiet der modernen historisch-vergleichenden Sprachwissenschaft bzw. Indogermanistik. Folglich spricht also auch der Flussname Ulster weder für noch gegen eine der oben angeführten Wurzeln, Udolphs Einwand läuft völlig ins Leere. Es hat etwas mit wissenschaftlicher Ehrlichkeit zu tun, dass man derartiges auch irgendwann zugibt und nicht trotz anderer, neuerer Erkenntnisse, die solches in Frage stellen, so tut, als habe man schon alles erklärt. Крім того, слід указати ще на одну проблему, яку порушують групи назв річок (якщо наведені тут назви можна так назвати) типу Elster, Alster, Ulster тощо; наскільки мені відомо, Udolph ніколи не висловлювався з цього приводу, не кажучи вже про те, щоб дати відповідь: як узагалі могло статися, що перед одним і тим самим суфіксом корінь міг виступати то в нульовому ступені, то в e-ступені, то в o-ступені? Тим паче, що тут ідеться зрештою про тематичний суфікс, а загальноприйнята думка полягає саме в тому, що тематичні утворення вже в праіндоєвропейській мові не мали аблаута. І тут також слід було б запропонувати осмислене й послідовне розв’язання, яке виходить за межі морфемного аналізу — тобто першого кроку етимології. Групи назв річок згаданого типу в будь-якому разі не можуть походити від спільної парадигми. Отже, назви мали виникнути кожна окремо, а тому їх слід пояснювати кожну окремо. Відповідно, твердження, що 44 У цьому зв’язку зрештою так само не мають значення й міркування Udolph (2011: 170–172) щодо давніших спроб етимологічно пов’язати назви водойм із коренем праіндоєвропейської мови *h2el- «живити, вирощувати». Я ніколи не розглядав це серйозно, хоча міркування Udolph можуть навіяти таке неуважному читачеві. 26 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik такі форми «перебувають між собою в аблаутному чергуванні» (як іноді пишуть), — неправильно. Насправді в різних аблаутних ступенях перебувають лише кореневі елементи, використані для утворення різних назв річок. Це цілком інша ситуація. Отже, щодо взаємного співвідношення назв в етимологічному (зокрема семантичному) плані все це свідчить лише про те, що для утворення певної назви річки щоразу використовували іншу форму того самого кореня (можливо, але не обов’язково, в цілком різні часи). 5. ПЕРШИЙ ПРОМІЖНИЙ ПІДСУМОК Міркування, наведені вище щодо назви річки Ulster, ще раз надзвичайно виразно показують, що Udolph не готовий опановувати нові45 способи мислення й переймати їх, хоча вони вже давно довели свою дієвість: судячи з його висловлювань, теорії ларингалів він досі не зрозумів. Однак той, хто хоче ґрунтовно критикувати щось і розраховує, що його почують, або вже критикує — як це робить Udolph щодо теорії ларингалів, — спершу має це зрозуміти й уміти простежити хід думок, які критикує. Якщо ж цього не вдається, будь-яка критика неминуче залишається порожніми балачками. Якби Udolph зрозумів теорію ларингалів та її наслідки, він давно мав би помітити, що чимало пропозицій, які, зокрема, я висунув щодо різних назв річок, передусім мали на меті привести його виклад (і виклади інших дослідників), цілком застарілий і такий, що безнадійно відстав, до рівня, який сьогодні індоєвропеїсти вважають стандартним. У цьому сенсі деякі інші зауваження Udolph (2011: 167) також обертаються проти нього самого, особливо його слова про брак інтересу індоєвропеїстів до цього матеріалу: індоєвропеїстів цей матеріал не цікавить (як уже зазначалося вище, у розділі 2) саме тому, що досі Udolph та інші опрацювали його вкрай незадовільно, що досі до нього застосовували настільки недосконалі методи, а також тому, що — і це слід тут чітко підкреслити — зрештою він дає досить мало для пізнання основної галузі індоєвропеїстики, а саме реконструкції фонології та морфології праіндоєвропейської мови. Для індоєвропейської стародавньої історії та історії розселення це може бути інакше, якщо з’являться результати, на які можна буде покластися. 45 І «нове» тут, nota bene, означає пояснювальну модель, витоки якої сягають ще XIX століття і яку протягом останніх трьох-чотирьох десятиліть слід вважати остаточно утвердженою. Straipsniai / Articles 27 HARALD BICH LMEIER 6. ЕКСКУРС ЩОДО СУФІКСА ПРАГЕРМ. *-stra- Тут доречно додати ще кілька зауваг щодо германського суфікса -stra (цілком слушно вже у Krahe/Meid 1969: 184; у застарілому позначенні в Udolph [1994: 243ff. etc.] зазвичай: «суфікс -str» — тематичний голосний зрештою теж є частиною суфікса, чи не так?): попри тривалі пошуки, у працях Udolph мені ніде не вдалося знайти етимологічного пояснення цього суфікса (зокрема й у відповідному розділі в Udolph 1994: 243–258). Він лише відсилає до згаданого вище місця у Krahe/Meid 1969. Тут Udolph дотримується викладу Krahe/Meid, там само, однак цілком незрозуміло, чому він наголошує на появі суфікса після гутуральних. Крім того, схоже, він надмірно узагальнив твердження Krahe/Meid: ті говорять про «позначення місць» у значенні Nomina loci (йдеться про слова зі значенням «футляр», «кошара» тощо), а не про назви місць в ономастичному сенсі. Отже, це порівняння не витримує критики, якщо не можна переконливо пояснити перенесення з апелятивної сфери в онімну. Серед іншого, спершу слід було б показати, як відбулося перенесення словотвірної моделі, призначеної для позначення створених людиною конкретних предметів (на це цілком здатен суфікс праіндоєвр. *-tro-, за допомогою якого, зокрема, утворюються Nomina instrumenti [див. нижче]), на «місця», які, як-от водойми, аж ніяк не створені людиною. Таке перенесення видається мені зовсім не тривіальним і в будь-якому разі потребує чіткого обґрунтування. На думку Krahe/Meid, там само, цей суфікс виник унаслідок того, що суфікс праіндоєвр. *-tro-, який утворював Nomina agentis46 та instrumenti, приєднувався до коренів, що закінчувалися на зубний зімкнений приголосний (тут, звісно, слід додати й корені на -s; див. нижче); унаслідок цього прагерм. *-stra- спершу закономірно виникло фонетично, а згодом могло бути переосмислене й відокремлене як самостійний суфікс.47 Зрештою його можна було приєднувати й до основ, що закінчуються на голосний, унаслідок чого виникли варіанти прагерм. *-istra- і *-astra-. Однак це не єдиний можливий шлях виникнення: суфікс прагерм. *-ra- міг також приєднатися вторинно до основ на прагерм. *-stV-48, а також можливе утворення з тим самим суфіксом від первісної- 46 Ці утворення могли бути похідними з тематичним голосним від слабкої основи праіндоєвр. *-tr- Nomina agentis на праіндоєвр. *-ter-/-tor-, тобто праіндоєвр. *-tr- + *-o-. Чи можна так само пояснити Nomina instrumenti, поки що залишимо відкритим. 47 Ebenso Hill 2003: 105f. 48 Vgl. dazu Krahe, Meid 1969: 3, 163–170. Dazu auch Hill 2003: 105ff. – Nur wenn man dieser Herleitung folgt, kann u.U. ein Zusammenhang mit den lateinischen Adjektiven des Typs silvestris ‚Wald-, waldig‘ hergestellt werden, wie ihn Udolph in einem Vortrag in Leipzig 2008 oder 2009 einmal po- 28 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteruropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik лежачої основи на -s. В останньому випадку, коли приєднувався суфікс із r до -s основи, між ними виникав би епентетичний зубний приголосний, тобто також утворилося б прагерм. *–stra–.49 Останнє виведення мало б перевагу — з огляду на різні засвідчені в індоєвропейських мовах моделі аблаута основ на -s, — що варіанти суфікса, пояснені вище як суто вторинні, можна було б вивести за законами звукових змін: так, у разі протерокінетичної основи на -s праіндоєвр. Nom. *ḰéK-os, Gen. *KK-és-s → *K(e)K-és-os, якщо припустити, що вторинні похідні зазвичай утворювалися від слабкої основи, автоматично виникло б *K(e)K-es-ro- > прагерм. *K(e)K-is-t-ra-. Подібним чином можна було б вивести й варіанти суфікса *–stra– (< *–s–(t)–ro–) та *–astra– (< *–os–(t)–ro–) — або з основ на -s з іншими аблаутними моделями, або припустивши утворення від сильної, а не слабкої основи, яке хоч і засвідчене нечасто, проте все ж трапляється. Іншими словами, усі наявні варіанти суфікса могли виникнути закономірно фонетично. Тепер ще слід перевірити, чи можна на підставі мовного порівняння реконструювати відповідні прототипи, тобто чи можна знайти пов’язані з германськими утвореннями на *–(i/a)stra– основи на -s — якщо не в германських, то, можливо, в інших індоєвропейських мовах. Але це питання доведеться залишити для подальших досліджень. Якому б із цих виведень не віддати перевагу і яке б зрештою не виявилося (єдино?) правильним, має бути зрозуміло, які ще етимологічні прогалини тут належить заповнити. Крім того, з викладеного вище має бути зрозуміло, що назви водойм із прагерм. *–stra– не обов’язково мають те саме етимологічне походження, що й згадані вище Nomina loci: тоді як для цих апелятивів цілком правдоподібним є виведення з первісних Nomina instrumenti на *–tro–, цього не можна сказати про назви річок: вони, найімовірніше, виникли або з вторинно тематизованих Nomina agentis на *–t(e)r– + *–o–,50 або ж є вторинно субстантивованими вторинними прикметниками на *–ro– від давніх основ на -s, як показано наприкінці: на мою думку, виведення двох семантично досить різних класів іменників запропонував: адже латинська форма суфікса може бути пояснена лише з праіндоєвр. *-s- + *-t- + *-rV- або *-s- + *-t(e)ro- + *-i-/*-io- (пор. Leumann, Hofmann, Szantyr 1977: 351f.; Lühr[Ball es] 2008: 126f., Weiss 2009: 320); два інші виведення, можливі для прагерманської, тут неприйнятні через італійсько-латинські звукові закони. Чи маємо справу з новотворами в окремих мовах, чи, можливо, з германсько-італійською ізоглосою, також потребує окремого дослідження. 49 Vgl. zum Lautlichen Görtzen 1998: 449–451. 50 Див. вище, прим. 46. Straipsniai / Articles 29 HARALD BICHLMEIER (а саме Nomina loci проти назв річок) з первісно різних морфологічних структур, які внаслідок германських звукових змін стали омонімічними, значно ймовірніше, ніж давнє постулювання того, що все це мало лише одне спільне джерело. Однак і тут потрібні подальші дослідження, щоб якомога остаточніше з’ясувати цей стан речей. 7. ПРО ТЕ, ЯК УДОЛЬФ ВИКОРИСТОВУЄ ДОСЯГНЕННЯ ІНДОЄВРОПЕЇСТИКИ: ПРИКЛАД ІЗ ТЕМИ АБЛАУТНИХ ЯВИЩ Як уже мало бути чітко показано в іншому місці, співвідношення між реконструйованою праіндоєвропейською мовою та давньоєвропейською гідронімією фактично є одностороннім:51 Лише словоформи, або ж у цьому випадку назви водойм, які точно відповідають очікуваному на підставі зіставлення засвідчених давньоіндоєвропейських мов щодо фонології та морфології, можна спершу вважати безсумнівно індоєвропейськими й такими, що допускають коректну етимологізацію. Словоформи, суфікси або суфіксальні ланцюжки яких не засвідчені в апелятивному словнику інших індоєвропейських мов, становлять проблему так само, як і словоформи, ступені аблаута яких не піддаються поясненню: вже недостатньо (як за часів Крахе) констатувати, що в певному слові маємо той чи інший ступінь аблаута; потрібно також пояснити (мати змогу пояснити), чому він наявний і які існують паралелі. Особливо промовистим прикладом нехтування будь-якими здобутками зіставного вивчення індоєвропейських мов є пояснення Удольфом назв річок польськ. Drwęca / нім. Drewenz < «Druantia», фр. Druance < лат. Druentia52 тощо — випадку з одним із утворень, які інколи справді проблематичні й мають вигляд дієприкметників. Удольф53, наслідуючи давніші праці, зокрема Крахе (водночас виправляючи його), який для цієї річки припускає праформу «*Dravantia»,54 виводить ці назви річок із «Druantia». У цьому підході виявляються на- 51 Vgl. dazu etwa auch Bichlmeier 2012d. 52 Пор. наприклад ACS 1, 1320f. 53 Vgl. Udolph 1990: 107–112; dort findet sich auch eine Aufstellung der Belege. 54 Пор. Krahe: 1964: 45. 30 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik далі знову цілком застарілі звички до нотації. Кращим був би підхід, що виходить із давньоєвроп. *dru(u)ant(i)jā-, яке, як випливає з подальших міркувань Удольфа, зрештою виводиться (у сучасній нотації) з праіндоєвроп. (?) *dru(u)-ont-ih₂-/-ieh₂-. Але тут ми вже в самій гущі проблеми: за Удольфом, це дієприкметникова форма. Проте форма з наявними тут ступенями аблаута — нульовим ступенем у корені, o-ступенем у суфіксі та фемінінним закінченням — у такому вигляді є нісенітницею. Така реконструкція для цього кореня55 неможлива з погляду мовного зіставлення: почнімо хоча б із того, що праіндоєвропейський корінь *drēu- «бігти»56 (вторинно, можливо, також праіндоєвроп. «текти») як апелятив засвідчений лише в індоіранських мовах. Нульовий ступінь цього кореня засвідчений лише у формах, які не мають прямого зв’язку з утворенням, що тут розглядається, — у PPP санскр. -drutá- «пробіглий», що трапляється лише з префіксом, і в множині перфекта, наприклад 3-тя особа мн. перф. акт. санскр. dudruvur. Теперішній час цього кореня в небагатьох індоєвропейських мовах, де він узагалі засвідчений, має повний ступінь і тематичний голосний, тобто праіндоєвроп. *drēu-e/o-. Отже, активний дієприкметник теперішнього часу мав би звучати праіндоєвроп. чол. *drēu-ont-, жін. *drēu-ont-ih₂-. Дієслівне утворення з нульовим ступенем, від якого можна було б утворити активний дієприкметник на -nt-, мало б бути або кореневим презенсом праіндоєвроп. †dréu-ti, †dru-énti > †dṛu-énti, або кореневим аористом чи тематичним аористом, тобто формами, які як апелятиви ніде не засвідчені. Дієприкметник від названих гіпотетичних основ звучав би як †dru-ént-, що за фонологічними правилами праіндоєвропейської мало б вокалізуватися як †dṛu-ént-; жіноча форма, імовірно, мала б вигляд †dru-nt-íh₂-, що вокалізувалося б як †dru-nt-ih₂-. Тобто, щоб утворити (передбачуваний) дієприкметник, довелося б поєднати нульовий ступінь незасвідченого кореневого аориста із суфіксальною формою o-ступеня, властивою лише тематичним утворенням — у цьому випадку лише основі теперішнього часу. Крім того, довелося б припустити, що регулярна складовація форми з нульовим ступенем була перебудована за зразком форми з повним ступенем, тобто †dṛu-ént- перетворилося на †dru(u)-ént-. Теоретично таке, звісно, можливе і, можливо, десь трапляється. Однак мені невідомі паралельні випадки, які безсумнівно демонстрували б такий розвиток. Пана Удольфа варто було б подякувати, якби він навів такі приклади на підтвердження своїх етимологічних пропозицій. 55 Теоретично, звісно, можна було б припустити й існування дієслова за так званим типом tudáti (*KṚK-ē/ó-), але в цьому корені немає й найменшого натяку на таку можливість. 56 Пор. LIV² 129. Straipsniai / Articles 31 HARALD BICHLMEIER За своїм характером це, однак, у будь-якому разі знову було б явищем, яке могло виникнути лише в окремій мові, але аж ніяк не в прамові. Якщо це так, то це утворення тим паче навряд чи можна приписати праіндоєвропейській мові, яка вже, можливо, була розчленована на діалекти, як це часто роблять щодо давньоєвропейських гідронімів; натомість його слід віднести до пізнішого часового етапу. Якщо припустити обидві згадані вище аористні основи, виникають додаткові нерозв’язні проблеми: кореневі аористи утворюються лише від дієслівних коренів із пунктуальним значенням (у нашому випадку для кореня довелося б вимагати значення на кшталт «почати текти» або «хлюпнути (через край)», чого, очевидно, немає). Наявний тут корінь виразно має дуративне значення («бігти», можливо, вторинно — «текти»). Тому він, мабуть, ніколи не утворював кореневого аориста. Крім того, утворення аориста з тематичним суфіксом і ступенем редукції поруч із тематичним теперішнім часом можливе, але малоймовірне. До того ж тематичні аористи належать до пізнього етапу розвитку праіндоєвропейської мови. Тобто й припущення про тематичний аорист загалом знову суперечило б тезі, що давньоєвропейська гідронімія є прямим продовженням праіндоєвропейської мови. Нарешті, слід також зважити, яке значення мало б активне дієприкметникове утворення від кореневого аориста: тут довелося б припускати щось на кшталт «той, що починає текти», «той, що (один раз) хлюпає через край». Чи справді це пасує до річки? З усього цього неминуче випливає, що класичне, або ж удольфівське, пояснення не може бути правильним. Отже, доведеться й надалі шукати пояснення, сумісне також із результатами порівняльно-історичного мовознавства. Як одну з можливостей варто розглянути, чи не слід, з огляду на згадані вище проблеми, віддати перевагу етимології, що виходить із присвійного прикметника чол. р. *dru-u̯ént-, жін. р. *dru-u̯ṇt-ih₂-, що означало б «багатий на деревину» (можливо, також «багатий на ліси»): для форм на –e в найдавніших свідченнях назв річок, які є іменниками жіночого роду, тоді, звісно, довелося б припустити парадигматичне вирівнювання за чоловічими формами (що, однак, було б тривіальним процесом), тоді як жіноча форма з первісно редукованим суфіксом, як зазначено вище, цілком могла продовжитися як *dru-u̯ṇt- > Druant-. З погляду звукових відповідників ця етимологія могла б пояснити як свідчення назв водойм із <-uant->, так і форми на <-uent->; семантично вона також не становить проблеми: річку могли назвати багатою на ліси чи деревину, бо вона часто несла плавник або ж її течію супроводжували густі деревостани. З огляду на те, що досі це єдина можливість без суперечностей узгодити засвідчені форми з морфологічною системою праіндоєвропейської мови 32 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik германської мови, цій етимології слід однозначно віддати перевагу перед удольфівським поясненням.57 У контексті етимології цих назв річок слід навести ще один приклад того, наскільки потребують оновлення знання Удольфа з індоєвропеїстики, — якщо тільки йдеться не про навмисно викривлений виклад, покликаний нібито підкріпити власну теорію посиланнями на праці з індоєвропеїстики. У розгляді цієї групи назв річок, об’єднаної навколо Druentia/Druantia, він цитує (1990: 111f.) статтю Альфреда Баммесбергера (1981). Як зрозуміло вже з її назви, ця стаття присвячена лише атематичним дієслівним основам. Як показано вище, для праіндоєвропейського *dreụ- засвідчено лише тематичний теперішній час. Отже, усе це взагалі не стосується випадку, який ми тут розглядаємо. До того ж наведені Баммесбергером там само форми на -ant-, на які посилається Удольф, — це або давньоіндійські форми (які через давньоіндійські звукові закони в цій позиції взагалі не дають змоги безпосередньо визначити, чи лежав в основі їхнього голосного праіндоєвропейський *e, *a або *o), або ж це, за Баммесбергером, аналогічно утворені грецькі форми дієслів із прадавньогрецьким *ā- як голосним кореня; згідно із сучасним поглядом (який був поширений іще 1990 року), їх у будь-якому разі слушно пояснювати забарвлювальним впливом праіндоєвропейського *h2 (праіндоєвропейське *sth2-ént- > прадавньогрецьке *stānt-) або, у цьому випадку, можливо, краще — законом скорочення Остгофа довгого голосного перед групою сонорного й проривного (праіндоєвропейське *stéh2-ṇt- > прадавньогрецьке I *stānt- > прадавньогрецьке II *stánt-), якщо це утворення виникло лише в прадавньогрецькій мові. За безперешкодного звукового розвитку від цього дієслова, можливо, слід було б очікувати навіть праіндоєвропейське *stéh2-ṇt- > прадавньогрецьке I *sta.at- > прадавньогрецьке II *stāṭ-,58 після чого в цій формі могло б відбутися вторинне аналогічне відновлення -nt- дієприкметників (а потім довгий голосний знову міг би скоротитися за правилом Остгофа).59 Інакше кажучи, форми на -ant- завдячують своїм походженням (як за ларингальною теорією Баммесбергера, так і за представленим тут поглядом на праіндоєвропейську мову, що враховує ларингали) виключно внутрішньогрецьким процесам або внутрішньогрецькому 57 Слід зважати, що цю пропозицію необхідно відрізняти від давніших пропозицій, уже цитованих у Udolph (1990: 109f.), які також виводять етимологію від слова зі значенням «дерево, деревина». Ці пропозиції здебільшого також відображають застарілі погляди на словотвір і переважно припускають, що назву водойми було утворено лише у слов’янську добу. 58Якщо вважати можливим вплив Lex Rix також у середині слова, то за потреби слід реконструювати праіндоєвроп. *stéh2-ṇt- > прагр. I *sta.ant- > прагр. II *stānt- > прагр. III *stant-. 59 Приклад давньоіндійської мови показує, що такі відновлення не обов’язково мають відбуватися: у деяких дієслівних класах там збереглося співіснування варіантів суфікса -ant-: -at- (< праіндоєвропейське *-ént-: -ṇt-). Straipsniai / Articles 33 HARALD BICHLMEIER індійських звукових змін. І для -ont- тут ніде немає свідчень. Отже, уявного доказу форм, постульованих Удольфом (наприклад, згаданої вище «Druantia»), не існує. Аргументацію Удольфа слід відкинути як хибну. Ще раз наголосімо: аблаут не є довільним явищем ані в корені, ані в суфіксах (ані в закінченнях, хоча це тут не має значення). Навпаки, він підпорядковується доволі чітким правилам, які індоєвропеїстика, мабуть, уже здебільшого з’ясувала. Постійне нехтування такими напрацюваннями може призвести лише до того, що, з одного боку, буде втрачено зв’язок із сучасною наукою і/або отримані таким чином результати (тобто за допомогою цілком застарілих методів реконструкції) доведеться вважати непридатними або нерелевантними, а з іншого — такий спосіб наукової діяльності, відповідно до цитати, наведеної на початку цієї статті, слід буде назвати наївним (на відміну від ґрунтовної справжньої науки — у цьому разі індоєвропеїстики сучасного зразка). 8. ДРУГИЙ ПРОМІЖНИЙ ПІДСУМОК Тож як черговий проміжний підсумок можна зазначити: Удольф різко критикує реконструкції індоєвропеїстів і навіть в одному місці, очевидно маючи намір дискредитувати методику індоєвропеїстики, говорить про «„ре“конструйовані» (2011: 165) форми, — але й сам він, очевидно, реконструює (принаймні перед словоформами чи формами коренів він також ставить зірочки, які зазвичай указують на реконструйовану словоформу), лише робить це за застарілою методикою, а отже, гірше за будь-якого індоєвропеїста (чи студента-індоєвропеїста). Те, що — як мало бути зрозуміло й із попередніх розділів, — дискусія в індоєвропеїстиці триває в низці галузей і щодо багатьох реконструкцій, на диво, ті самі вже згадані вище фахівці з інших дисциплін раз у раз трактують як слабкість, хоча саме така культура дискусії радше мала б бути сильною стороною кожної гуманітарної дисципліни. Адже прогресу можна досягти лише завдяки дискусії та обміну думками. Натомість дисципліни або галузі, де панують погляди однієї людини чи кількох осіб, які за певних обставин навіть не здатні регулярно оновлювати власну дисципліну чи сприймати нові течії (що подеколи можуть походити й із суміжних галузей), а натомість роблять усе «так, як завжди робили», зрештою шкодять відповідній дисципліні. 34 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik У цьому сенсі заняття давньоєвропейською гідронімією в дусі Удольфа однозначно відживає своє, і справді настав час, щоб цією справою знову нарешті зайнялися індоєвропеїсти. 9. ДО ЗАУВАЖЕНЬ УДОЛЬФА ЩОДО ЕТИМОЛОГІЇ НАЗВИ РІЧКИ Iller Kommen wir nun zu weiteren Punkten der Polemik Udolphs (2011: 169), in denen er – wie eingangs schon an einer anderen Stelle moniert – wieder (absichtlich?) meine Darstellung etwas verzerrt wiedergibt: У своїй статті я чітко зазначив, що вважаю неетимологічним не лише початкове H- у найдавніших свідченнях назви Іллер (що, очевидно, вважає й Удольф, тож у цьому ми згодні), а й просте -l- вважаю щонайменше підозрілим, оскільки в обох випадках слід зважати на можливе, як я це назвав, «монастирсько-етимологічне» переосмислення лат. hilaris «веселий».60 Удольф зовсім не розглядає цієї можливості. Крім того, було чітко показано, що подвоєні приголосні в середині слова, які частіше трапляються починаючи з XII ст., слід вважати реальними мовними формами, однак мені невідомо жодного способу, яким у назві річки, що нібито походить від *Elira-, могла б виникнути геміната під час переходу від давньоверхньонімецької до середньоверхньонімецької мови. У своїй теперішній аргументації Удольф намагається обійти цю проблему хитрощами: він подає середньоверхньонімецьку форму, але взагалі не реконструює давньоверхньонімецької. Він пише: З *Elira «під впливом -i- на початкове E-[61] цілком закономірно виникла середньоверхньонімецька форма *Ilere, а внаслідок редукції ненаголошеного складу виникли засвідчені форми Ilre, Ilr. Лише після цього виникла геміната. Ларингали не відігравали жодної ролі». Справді, ларингали не відіграють ролі в редукції ненаголошених складів у середньоверхньонімецькій мові — але, наскільки мені відомо, ніхто ніколи й не стверджував протилежного. Удольф не відповідає на порушену мною проблему: у давньоверхньонімецький період насамперед маємо форми типу (H)ilar- (зрідка також (H)iler- і один раз (H)il(i)r-): із постульованого «*Elira» не можна автоматично вивести давньоверхньонімецьке (H)ilar-. І ми знову повертаємося до вихідного пункту моєї аргументації: якщо H- та -a- можна приписати впливу лат. hilaris, то, звісно, це може стосуватися й простого -l-. А оскільки сам Удольф тепер, на щастя, наводить раннє засвідчення для 60 Vgl. Bichlmeier 2010a: 27f. 61 Фахівці назвали б це «підвищенням». Straipsniai / Articles 35 HARALD BICH LMEIER Наводячи подвоєний приголосний: «804 Hillergaugensem», я вважаю ще ймовірнішим, що давньою є саме форма з подвоєним приголосним, а не форма з простим -l-. Загалом істотно ймовірніше, що германське, або давньоверхньонімецьке, подвоєння приголосного не було позначене ченцями, які писали латиною, ніж те, що простий приголосний записали б як подвоєний. Як із простого -l- у XI/XII/XIII ст. могло утворитися подвоєння, що його, як постулює Удольф, залишається цілком незрозумілим: такого просто не буває, і тому це не трапляється й у жодній граматиці — показово, що у своїй статті Удольф не цитує жодної з численних граматик давньо- та середньоверхньонімецької мови, не кажучи вже про якусь історичну граматику німецької. Натомість, з огляду на наведені ним «засвідчені форми Ilre, Ilr» із середньоверхньонімецького періоду, мені здається цілком імовірним припущення, що він розглядає можливість появи подвоєння під впливом наступного -r-: щось подібне справді існує — щоправда, на 500–1000 років раніше, а саме західногерманське подвоєння приголосних перед *-r-/-l-/-m-/-n-/-u-.62 Однак якщо Удольф усе-таки зможе навести переконливі докази разом із цитатами з вторинної літератури на підтвердження, на мою думку, вигаданих ним звукових явищ в історії німецької мови, наукова спільнота неодмінно буде йому вдячна. Утім, є підстави побоюватися, що йому це не вдасться.63 Отже, вже на цьому етапі доходимо висновку, що традиційне пояснення походження назви Іллер, яке Удольф запекло захищає (саме тому, що воно традиційне), просто не працює і тому його слід відкинути. У подальших міркуваннях про етимологію цієї назви, а тепер — про наявний у ній суфікс, Удольф, з одного боку, демонструє дещо дивну схильність покладатися на авторитети, а з другого — виявляє прогалини у знанні історії германських і німецьких звуків: На с. 169 він одразу вказує, що ще Адольф Бах у своїй праці з топоніміки вважає само собою зрозумілою наявність суфіксів «-ra, -ara, -ura, -ira, -era» у «жіночих назвах річок». Звісно, ці суфікси присутні на певному рівні або часовому етапі — однак ні Бах, ні Удольф не уточнюють, на якому саме: тут, як можна судити з висловлювань обох, 62 Пор. Krahe/Meid 1969: 1, 104–107. 63 Як приклади недбалого ставлення Удольфа до здобутків історичної фонетики, морфології та семантики різних мов (передусім праіндоєвропейської та германської) можна навести його етимологію назви міста Magdeburg (для якої він вигадав германський прикметник «*magath- «великий»; пор. Bichlmeier 2011d) або його етимологію назв місцевостей із Hall-, яка цього разу бездоганна з фонетичного погляду, але цілком незадовільна семантично (за Удольфом, «схил» тощо; пор. Bichlmeier 2012e, прим. 12, із посиланням на відповідну літературу). 36 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik можна зробити висновок, що йдеться здебільшого про синхронний пізньопрагерманський етап західногерманської мови (а часто, можливо, навіть ще пізніший). Іншими словами, і тут знову не наведено прийнятних, а тим паче обґрунтованих відомостей про етимологію: -r- у цих суфіксах, що трапляються в назвах річок германського або опосередкованого германською походження, може сходити до праіндоєвропейського *-s- або *-r-; серед голосних перед -r- -a- може продовжувати пізньопраіндоєвропейське *a, *o, а можливо, і *ā, -u- може сходити до *u, *ū, -i- — відповідно, до *e, *i, а також, імовірно, *ī, а -e-, найімовірніше, продовжує *e, якщо словоформи не є вже засвідченнями послаблення ненаголошених складів до /ə/, що почалося в пізньодавньоверхньонімецький період. Лише після з’ясування всього цього щодо кожної окремої форми назви (або принаймні достатньо великої, а отже, репрезентативної вибірки) можна предметно розглядати питання про те, які форми назв узагалі справді можна зіставити з негерманськими назвами або назвами, не опосередкованими германською мовою, що також мають «суфікс -ira» (Udolph 2011: 169; якщо написання без зірочки справді навмисне, то тут Удольф припускається ще однієї методологічної помилки, адже зіставляє реально засвідчені словоформи одного регіону з реконструйованими формами іншого, тобто міркує не на одному часовому рівні)64. І в цьому разі спершу слід дотримуватися щойно викладеної процедури й з’ясувати, до яких джерел можуть сходити голосні та приголосні, що входять до суфікса. Це стосується й назв річок, наведених Удольфом (2011: 170), у яких він розпізнає «безсумнівний суфікс *-ira»: показово, що й тут він — як часто в цій та багатьох інших своїх статтях — не повідомляє, до якого мовного етапу належить його «(*)-ira». Якщо це не навмисна спроба приховати власну нерішучість або необізнаність і/чи збити читача з пантелику, то перед нами ще одна з численних термінологічних недбалостей у працях Удольфа: якщо суфікс (комплекс) є праіндоєвропейським, слід було б писати *-ireh₂- або пізньопраіндоєвропейське *-irā-; якщо прагерманським — то *-irō-; якщо ж він належить лише західногерманському періоду, припустимим може бути *-ira-, однак тоді він може сходити до прагерманського *-irō- або *-izō-. Дуже хотілося б знати, що саме має на увазі Удольф: тоді можна було б значно точніше розглянути його (нібито) аргументи. 64Подібний підхід часто застосовує Веннеман у своїх працях: наприклад, обґрунтовуючи свої васконські етимології, він зіставляє середньовічні форми німецьких назв місцевостей і річок із сучасними баскськими словами, замість того щоб, як того вимагає методологія, порівнювати прабаскські реконструкції зіставлюваних баскських слів із реконструкціями назв місцевостей і річок, що передують давньоверхньонімецькому періоду або належать прагерманській мові. Straipsniai / Articles 37 HARALD BICH LMEIER У будь-якому разі належно зіставити всі згадані назви водойм можна лише після з’ясування етимології кожної окремої назви. Поки що щодо більшості цих назв (які нарешті слід як слід дослідити) маємо щонайбільше попередні, орієнтовні морфемні аналізи — і не більше. Про те, що знання Удольфом історичної фонетики германських мов усе ще неповні, свідчить у цьому зв’язку також його твердження (Udolph 2011: 169) щодо ротацизму, тобто переходу прагерм. *-z- > -r-: «Таке можливе лише в прагерманській мовній зоні, тобто на прагерманській території розселення». Цілковито незалежно від того, чи приймаємо ми локалізацію Удольфом прабатьківщини германців у ширшому розумінні в Північній Німеччині (поза колом Удольфа та його учнів це, звісно, аж ніяк не вважається доведеним),65 безсумнівно, що ротацизм є порівняно пізнім явищем: готська мова (Біблія, кінець IV ст.; рукопис VI ст. [Codex argenteus]) не знає ротацизму, як і ранні рунічні написи. Як відомо, готська навіть має окрему графему <z> для фонеми /z/, пор. гот. saislep поряд із saizlep або гот. huzds проти нім. Hort). Хоча датування, звісно, залишається непевним через мізерність свідчень, цей звуковий перехід у західногерманських мовах можна віднести щонайраніше до першої половини I тисячоліття н. е., а можливо, й лише до його середини. Один із небагатьох способів точніше датувати цей звуковий перехід може навіть походити зі сфери творення назв водойм: якщо прийняти етимологію назви річки чеськ. Jizera, нім. Iser (1297 Gizera) (близько 165 км, права притока Ельби) та її виведення із західногерм. */izero-/ < (ранньо)прагерм. *isa/erā- (або < пракельт. *isaro/ā- [якщо припускати проміжну пракельтську ланку]) < праіндоєвр. *h₁ish₂-(e)ró/éh₂-66, 67, то ця назва доводить, що на час приходу слов’ян до Богемського басейну, який, на загальну думку, відбувся не раніше VI ст., вони почули назву ще з дзвінким фрикативним звуком усередині слова, а не з -r-. Німецьку назву Iser слід вважати вторинним запозиченням із чеської. Якщо це так, то 500 рік н. е. стає terminus post quem для ротацизму в західногерманських мовах. З усього цього безпосередньо випливає, що германські слова, які ввійшли до спільногерманської мови порівняно пізно, але все ж достатньо рано, також могли зазнати цього звукового переходу — 65 Пор., наприклад, Wagner 1994/95. 66 Пор. Blažek 2010: 32. 67 Докладно про деякі назви водойм, утворені від цієї етимологічної основи, див. Bichlmeier 2011c та Bichlmeier 2012b. 38 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik ської мови, так само як і слова, запозичені германцями з інших мов, ще могли зазнати цього переходу. Якщо виходити з того, що не пізніше III ст. н. е. германці численно прибували також до басейну річки Іллер (перші вторгнення до Декуматської області відбулися вже у другій половині II ст. н. е.), то я не бачу проблеми в тому, щоб германці або самі утворили форму *ellizō, або почули й запозичили подібну за звучанням негерманську (можливо, найімовірніше кельтську?) форму назви, яка згодом розвивалася б так само, як і всі інші германські слова.68 Я й надалі вважаю можливим, що назва Іллер справді має германське походження; я запропонував шлях етимологічного пояснення, який, на мою думку, належним чином ураховує історичні обставини й звукові зміни. Я відкритий до пропозицій щодо вдосконалення цієї етимології, натомість міркування Удольфа є кроком назад. Коротко кажучи, і тут знову немає жодного сліду етимології в сенсі пояснення слова на всіх рівнях; маємо лише опис одного або, ймовірно, навіть кількох синхронних станів, які безпідставно розглядаються разом (імовірно, навіть із кількох мов), включно з попереднім морфемним аналізом. Окремо від згаданих тут германських назв річок або назв, переданих через германські мови, слід розглядати також безсумнівно негерманські назви річок або назви, передані не через германські мови, що мають подібні суфікси. І в їхньому випадку спершу треба з’ясувати, чи можливий ротацизм і до чого саме зводяться ті чи ті голосні елементи. Узагальнювальний огляд Удольфа цих подібних суфіксів із широких теренів Європи є методологічно вкрай сумнівним, доки окремі форми не з’ясовані етимологічно, і може, по суті, призвести лише до хибних висновків. І тут знову стає очевидним, наскільки необхідно було б… 68 Точне датування доісторичних (тобто звукових змін, що відбулися до письмової фіксації мови) звукових змін завжди є складним завданням; однак тут варто згадати новішу відносну хронологію прагерманської мови, яку обґрунтував Mottausch (2011: 2f., 173f.). Mottausch датує свою «прагерманську III», мовні характеристики якої відповідають прагерманській мові, реконструйованій в індоєвропеїстиці, періодом від I ст. до н. е. до II ст. н. е.; цей мовний стан мав сформуватися до відходу готів (кінець II ст. н. е.). У цій «прагерманській III» перехід *z > r ще точно не відбувся. Отже, якщо цей звуковий перехід не відбувся безпосередньо після цього, тобто в перші десятиліття III ст. н. е. (на що поки що немає жодних свідчень), ця хронологія також дає підстави вважати, що германці, які просувалися до передгір’я Альп, ще мали у своїй мові звук /z/. Straipsniai / Articles 39 HARALD BICHLMEIER ще раз переглянути весь відповідний матеріал, заново оцінити його за сучасними критеріями й насамперед, перш ніж братися за великий синтез, окремо з’ясувати етимології кожної назви водойми. З огляду на все сказане вище застосований досі підхід можна назвати лише недбалим. Отже, результати попередніх досліджень слід поставити під сумнів у цілому, адже через застарілу методологію вони могли привести до правильних висновків хіба що випадково. Виклад Удольфа аж ніяк не наблизив розв’язання проблеми етимології назви річки Iller. 10. ПІДСУМКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ Підбиваючи наприкінці підсумки викладеного вище щодо зауважень Удольфа (2011 року та інших), можна дійти лише одного висновку: справді настав час, щоб індоєвропеїсти як фахівці з історико-порівняльного мовознавства взялися за давньоєвропейську гідронімію. До заклику Удольфа неодмінно слід дослухатися, причому багатьом. Адже вкрай важливо, щоб аналіз цих назв водойм нарешті здійснювався за критеріями й методами сучасної індоєвропеїстики. Дослідження Удольфа за методологічним рівнем і знанням релевантної лінгвістичної, особливо індоєвропеїстичної, вторинної літератури та інших допоміжних засобів відповідають рівню Крае, а отже, здебільшого — рівню міжвоєнного періоду. Здобутки індоєвропеїстики останніх пів століття систематично ігноруються. Ані в галузі фонології та історичної фонетики праіндоєвропейської мови, ані в окремих мовах (наприклад, германських і слов’янських) Удольф навіть приблизно не відповідає сучасному рівню науки. Це відставання стає особливо разючим у царині історичної морфології, насамперед словотвору: він так і не просувається далі за здебільшого вельми елементарний опис чи називання морфем, наявних у слові або назві; і навіть запропоновані аналізи морфем, які становлять лише перший крок до повноцінного етимологічного аналізу, через десятиліття ігнорування досліджень словотвору в індоєвропеїстиці відповідають щонайбільше стандартам часів Крае. Зрештою, ані в розглянутих тут докладніше працях Удольфа, ані майже деінде в його доробку не трапляється повної етимології, яка відповідала б усвідомленню де Соссюра, що слово складається з форми та змісту 40 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik (і під час укладання етимології слід пояснити обидва складники). Нехай нікого не вводить в оману водночас полемічний і самовпевнений тон висловлювань «пана імен», докладно розглянутих тут: у них виявляються серйозні непослідовності в усіх галузях історичного мовознавства. У світлі цитати Веннеманна, наведеної на початку статті, етимології à la Udolph слід назвати «наївними», адже він послідовно відмовляється обґрунтовувати свої праці «відповідними здобутками», наданими індоєвропеїстикою. З огляду на очевидні недоліки, продемонстровані на прикладі кількох вибраних етимологій Удольфа, надалі з результатами його праць слід поводитися ще обережніше: оскільки лінгвістичний аналіз відповідних словоформ уже має, як доведено, серйозні вади, постає питання, чи можуть узагалі витримати перевірку висновки, зроблені на основі такого матеріалу (наприклад, щодо прабатьківщини слов’ян і германців). За нинішнього стану досліджень дати певну відповідь на це поки що неможливо. Однак має бути зрозуміло, що весь матеріал, зібраний та проаналізований Удольфом і його попередниками, необхідно заново, від самого початку, дослідити методами сучасної індоєвропеїстики, щоб очистити його від явно сумнівних, а то й хибних етимологій. На основі так підготовленого матеріалу можна буде знову взятися за роздуми про словотвірні моделі в назвах водойм, а згодом, можливо, знову висувати припущення про те, якою мірою з них можна робити висновки щодо можливих прабатьківщин. Отже, діячі давньоєвропейської гідроніміки залишили індоєвропеїстиці гору роботи, оскільки не застосували до матеріалу, відомого їм подекуди вже десятиліттями, дослідницький інструментарій, розроблений індоєвропеїстикою. Водночас індоєвропеїсти припустилися помилки, доручивши аналіз цього матеріалу дослідникам, недостатньо підготовленим методологічно. Оскільки давньоєвропейські студії навряд чи зможуть надолужити це наукове відставання в осяжному майбутньому (не в останню чергу через брак підготовлених молодих фахівців), це завдання доведеться взяти на себе індоєвропеїстам. Майбутнє покаже, чи вдасться залучити до цього достатньо молодих учених, яких не відлякає застарілість дотеперішнього викладу результатів досліджень, — адже індоєвропеїстика й без того пропонує більше цікавих напрямів, ніж можна належно опрацювати. Straipsniai / Articles 41 HARALD BICHMEIER ЛІТЕРАТУРА ACS – Holder Alfred: Старокельтський мовний скарб. 3 томи. Лейпциг, 1896–1907. Alfieri Luca 2011: Radici Indoeuropee inizianti in *#V-, l’esistenza di *a- primaria e l’esito di *#h3e- in Anatolico. – Historische Sprachforschung 123, 2010 [2011], 1–39. Bammesberger Alfred 1981: Das -nt-Partizip bei athematischen Verbalstämmen im Griechischen. – Kuhns Zeitschrift 95, 1981, 286–292. Bichlmeier Harald 2007: Rezension zu Greule/Janka/Prinz (Hgg.) 2005. – Zeitschrift für bayerische Landesgeschichte 69/3, 2006 [2007], 1011–1014. Bichlmeier Harald 2010a: Bairisch-österreichische Orts- und Gewässernamen aus indogermanistischer Sicht. – Blätter für oberdeutsche Namenforschung 46, 2009 [2010], 3–63. Bichlmeier Harald 2010b: Rōma – Namenkundlich-sprachhistorische Anmerkungen zu einem allgemein bekannten Ortsnamen (Mit einem Exkurs zu Fragen der Chronologie von Lehnwortbeziehungen benachbarter Sprachen am Beispiel von nhd. Haus und seinen Vorformen). – Das Altertum 55, 2010, 175–202. Bichlmeier Harald 2010c: Arelape, Tergolape, Interlaken – Ein Beitrag zur keltischen Fluss- und Ortsnamenschicht im Alpenraum. – Zeitschrift für Historische Sprachforschung 122, 2009 [2010], 254–267. Bichlmeier Harald 2010d: Moderne Indogermanistik vs. traditionelle Namenkunde, Teil 3: Traun, Raab und Auders. – Österreichische Namenforschung 38, 2010, 104–113. Bichlmeier Harald 2011a: Einige grundsätzliche Überlegungen zum Verhältnis von Indogermanistik und voreinzelsprachlicher resp. alteuropäischer Namenkunde mit einigen Fallbeispielen (Moderne Indogermanistik vs. traditionelle Namenkunde, Teil 1). – Namenkundliche Informationen 95/96, 2009 [2011], 173–208. Bichlmeier Harald 2011b: Rōma – hydronyme « paléoeuropéen » ou désignation d’une « terre agricole »? Tentative de mise au point et brèves considérations sur d’autres propositions étymologiques plus anciennes. – Nouvelle Revue d’Onomastique 51, 2009 [2011], 69–84. Bichlmeier Harald 2011c: Bayerisch-österreichische Orts- und Gewässernamen aus indogermanistischer Sicht: Teil 2: Isar und etymologisch Verwandtes (sowie Addenda zu dem Beitrag in den BONF 46 (2009), 3–63). – Blätter für oberdeutsche Namenforschung 47, 2010 [2011], 21–31. Bichlmeier Harald 2011d: Noch einmal zum Ortsnamen Magdeburg. – Namenkundliche Informationen 97, 2010 [2011], 109–132. Bichlmeier Harald 2011e: Moderne Indogermanistik vs. traditionelle Namenkunde, Teil 2 – Save, Drau, Zöbern. In: Ziegler, Windberger-Heidenkummer 2011, 63–87. 42 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik Bichlmeier Harald 2012a: Rezension zu: Stadnik-Holzer Elena, Holzer Georg (Hgg.): Sprache und Leben der frühmittelalterlichen Slaven. Festschrift für Radoslav Katičić zum 80. Geburtstag. Mit den Beiträgen zu den Scheibbser Internationalen Sprachhistorischen Tagen II und weiteren Aufsätzen. (= Schriften über Sprachen und Texte 10). Frankfurt a. M. etc.: Peter Lang, 2010. – Zeitschrift für Balkanologie 47/2, 2011 [2012], 277–281. Bichlmeier Harald 2012b: Einige ausgewählte Probleme der alteuropäischen Hydronymie aus Sicht der modernen Indogermanistik – Ein Plädoyer für eine neue Sicht auf die Dinge. Acta Linguistica Lithuanica 66, 2012, 11–47. Bichlmeier Harald 2012c: Anmerkungen zum terminologischen Problem der ‚alteuropäischen Hydronymie’ samt indogermanistischen Ergänzungen zum Namen der Elbe. – Beiträge zur Namenforschung, Neue Folge, 47/4, 2012, 365–395. Bichlmeier Harald 2012d: Welche Erkenntnisse lassen sich aus dem lexikalischen und morphologischen Material der ‘alteuropäischen Hydronymie’ für die Indogermanistik gewinnen? – Versuch einer Bilanz. Vortrag gehalten auf dem Gedenk-Kolloquium für Vallija Dambe in Riga am 10.5.2012. Bichlmeier Harald 2012e: Einige indogermanistische Ergänzungen zur Etymologie des Namens der Thüringer. – Beiträge zur Namenforschung, Neue Folge, 47/2, 2012, 207–224. Bichlmeier Harald (у друці): Зауваги до термінологічної проблеми «давньоєвропейської гідронімії» разом з індогерманістичними доповненнями до назви Ельби. – Дослідження з ономастики, нова серія 47/3, 2012 або 48/1, 2013. Blažek Václav 2010: Etymological analysis of toponyms from Ptolemy’s description of Central Europe. – Brozović Rončević, Fomin, Matasović 2010, 21–45. Brozović Rončević Dunja, Fomin Maxim, Matasović Ranko (Hgg.) 2010: Celts and Slavs in Central and Southeastern Europe. Studia Celto-Slavica III. Proceedings of the IIIrd International Colloquium of the Societas Celto-Slavica, Dubrovnik, September 18–20, 2008. (Znanstveni zbornici 2) Zagreb: Institut za hrvatski jezik i jezikoslovlje. Clackson James 2007: Indo-European Linguistics. An Introduction (Cambridge textbooks in linguistics). Cambridge: Cambridge University Press. Collinge Neville Edgar 1985: The Laws of Indo-European (Amsterdam studies in the theory and history of linguistic science, Serie IV, 35). Amsterdam – Philadelphia: John Benjamins. Derksen Rick 1996: Metatony in Baltic (Leiden Studies in Indo-European 6). Amsterdam – Atlanta, GA: Rodopi. EDG – Beekes Robert за сприяння Lucien van Beek: Етимологічний словник грецької мови (Leiden Indo-European Etymological Dictionary Series 10. Leiden – Boston: Brill, 2010. Straipsniai / Articles 43 HARALD BICHLMEIER EDL – de Vaan Michiel: Етимологічний словник латинської та інших італійських мов (Leiden Indo-European Etymological Dictionary Series 7). Leiden – Boston: Brill, 2008. EDHIL – Kloekhorst Alwin: Етимологічний словник успадкованої лексики хетської мови (Leiden Indo-European Etymological Dictionary Series 5). Leiden – Boston: Brill, 2008. EDPC – Matasović Ranko: Етимологічний словник пракельтської мови (Leiden Indo-European Etymological Dictionary Series 9). Leiden – Boston: Brill, 2009. EDPC-Add. – Додатки та виправлення до праці Ranko Matasovic Етимологічний словник пракельтської мови (Brill, Leiden 2009) [Zagreb, December 2011]: http://mudrac.ffzg.unizg.hr/ ~rma-tasov/EDPC-Addenda%20et%20%20corrigenda.pdf; 15.4.2012). EDSIL – Derksen Rick: Етимологічний словник успадкованої лексики слов’янських мов (Leiden Indo-European Etymological Dictionary Series 4). Leiden – Boston: Brill, 2008. ESJS – Havlová Eva et al.: Етимологічний словник старослов’янської мови. Прага: Academia, починаючи з вип. 15: Прага: Tribun EU, 1989 і далі. EWAhd – Етимологічний словник давньоверхньонімецької мови. Том I: –a – bezzisto. Автори: Albert L. Lloyd та Otto Springer. Göttingen – Zürich: Vandenhoeck & Ruprecht, 1988. Том II: bî – ezzo. Автори: Albert L. Lloyd, Rosemarie Lühr та Otto Springer† за участю Karen R. Purdy. Göttingen – Zürich: Vandenhoeck & Ruprecht, 1998. Том III: fadum – fūstslag. Автори: Albert L. Lloyd та Rosemarie Lühr за участю Gerlinde Kohlrusch, Maria Kozianka, Karen R. Purdy та Roland Schuhmann. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 2007. Том IV: gāba – hylare. Автори: Albert L. Lloyd та Rosemarie Lühr за участю Gerlinde Kohlrusch, Maria Kozianka, Karen R. Purdy та Roland Schuhmann. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 2009. EWAia – Mayrhofer Manfred: Етимологічний словник давньоіндійської мови. 3 томи. Heidelberg: Winter 1992, 1996, 2001. EWD – Pfeifer Wolfgang (ред.): Етимологічний словник німецької мови. 2-ге вид. Berlin: dtv, 1993. EWdS24 – Kluge Friedrich, Seebold Elmar: Етимологічний словник німецької мови. 24-те, переглянуте й доповнене вид. Berlin – New York: de Gruyter, 2002. EWdS25 – Kluge Friedrich, Seebold Elmar: Етимологічний словник німецької мови. 25-те вид. Berlin – Boston: de Gruyter, 2011. EwN – Philippa, Marlies et al. (ред.): Етимологічний словник нідерландської мови. I: A–E. Amsterdam: Amsterdam University Press, 2004. II: F–Ka. Amsterdam: Amsterdam University Press, 2005. III: Ke–R. Amsterdam: Amsterdam University Press, 2007. IV: S–Z. Amsterdam: Amsterdam University Press, 2009. 44 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik Fortson Benjamin W. IV 2004: Indo-European Language and Culture – an Introduction (Blackwell textbooks in linguistics 19). Malden – Oxford – Carlton: Blackwell. Fortson Benjamin W. IV 2009: Indo-European Language and Culture – an Introduction. Second Edition (Blackwell textbooks in linguistics 19). Malden – Oxford – Carlton: Blackwell. Görtzen Jens 1998: Die Entwicklung der indogermanischen Verbindungen von dentalen Okklusiven mit besonderer Berücksichtigung des Germanischen (Innsbrucker Beiträge zur Sprachwissenschaft 94). Innsbruck: Innsbrucker Beiträge zur Sprachwissenschaft. Greule Albrecht 2011: Arbeits- und Darstellungstechniken des Deutschen Gewässernamenbuchs. In: Ziegler, Windberger-Heidenkummer, 2011, 117–126. Greule Albrecht, Janka Wolfgang, Prinz Michael (Hgg.) 2005: Gewässernamen in Bayern und Österreich. 3. Kolloquium des Arbeitskreises für bayerisch-österreichische Namenforschung (Regensburg, 27. / 28. Februar 2004) (Regensburger Studien zur Namenforschung 1). Regensburg: Vulpes. Hackstein Olav 2002: Uridg. *CH.CC > *C.CC. – Historische Sprachforschung 115, 1–22. Hill Eugen 2003: Untersuchungen zum inneren Sandhi des Indogermanischen. Der Zusammenstoß von Dentalplosiven im Indoiranischen, Germanischen, Italischen und Keltischen (Münchner Forschungen zur historischen Sprachwissenschaft 1). Bremen: Hempen. Kapović Mate 2008: Uvod u indoeuropsku linguistiku. Pregled jezikâ i poredbena fonologija. Zagreb: Matica hrvatska. Krahe Hans 1954: Sprache und Vorzeit. Europäische Vorgeschichte nach dem Zeugnis der Sprache. Heidelberg: Quelle & Meyer. Krahe Hans 1963: Die Struktur der alteuropäischen Hydronymie (Abhandlungen der Geistes- und Sozialwissenschaftlichen Klasse, Akademie der Wissenschaften und der Literatur Mainz 1962,5). Wiesbaden: Steiner (in Kommission). Krahe Hans 1964: Unsere ältesten Flußnamen. Wiesbaden: Harrassowitz. Krahe Hans, Meid Wolfgang 1969: Germanische Sprachwissenschaft. Bd. 1: Einleitung und Lautlehre. Bd. 2: Formenlehre. Bd. 3: Wortbildungslehre. 7. Aufl. bearbeitet von Wolfgang Meid. Berlin – New York. Larsson Jenny Helena 2003: Studies in Baltic Word Formation. University of Copenhagen. LEIA – Vendryes Joseph: Лексикон етимології давньоірландської мови. A: Дублін: Інститут перспективних досліджень Дубліна, 1959 (ND 1981). B: Дублін: Інститут перспективних досліджень Дубліна – Париж: Національний центр наукових досліджень, 1981. Straipsniai / Articles 45 HARALD BICH LMEIER C: Dublin: Dublin Institute for Advanced Studies – Paris: Centre National de la Recherche Scientifique, 1987. D: Dublin: Dublin Institute for Advanced Studies – Paris: Centre National de la Recherche Scientifique, 2007. M, N, O, P: Dublin: Dublin Institute for Advanced Studies, 1983. R, S: Дублін: Інститут перспективних досліджень Дубліна – Париж: Національний центр наукових досліджень, 1974. T, U: Дублін: Інститут перспективних досліджень Дубліна – Париж: Національний центр наукових досліджень, 1978. Leumann Manu, Hofmann Johannes Baptist, Szantyr Anton 1977: Lateinische Grammatik. Erster Band: Lateinische Laut- und Formenlehre (Handbuch der Altertumswissenschaft, Abt. 2, Teil 2). München: Beck. LEV – Karulis Konstantīns: Етимологічний словник латиської мови у двох томах. I: A–O. II: P–Ž. Рига: Avots, 1992. Lindeman Fredrik Otto 1997: Introduction to the ‘Laryngeal Theory’ (Innsbrucker Beiträge zur Sprachwissenschaft 91). Innsbruck: Innsbrucker Beiträge zur Sprachwissenschaft. LIV – Rix Helmut et al.: Словник індоєвропейських дієслів. Корені та їхні первинні основоутворення. Вісбаден: Reichert 1998. LIV2 – Rix Helmut et al.: Словник індоєвропейських дієслів. Корені та їхні первинні основоутворення. Друге, виправлене й доповнене видання, Вісбаден: Reichert, 2001. Lühr Rosemarie (Hg.) 2008: Nominale Wortbildung des Indogermanischen in Grundzügen. Die Wortbildungsmuster ausgewählter indogermanischer Einzelsprachen. Band 1: Latein, Altgriechisch bearbeitet von Irene Balles (Schriftenreihe Philologia 121). Hamburg: Kovač. Band 2: Hethitisch, Altindisch, Altarmenisch bearbeitet von Joachim Matzinger (Schriftenreihe Philologia 122). Hamburg: Kovač. LVŽ – авторський колектив: Словник топонімів Литви. I: A–B. Вільнюс: Інститут литовської мови, 2008. Mallory James P., Adams Douglas Q. 2006: The Oxford Introduction to Proto-Indo-European and the Proto-Indo-European World. Oxford: Oxford University Press. Matasović Ranko 1992 [²2010]: Коротка порівняльно-історична граматика латинської мови. Загреб: Matica hrvatska. Mayrhofer Manfred 1981: Nach hundert Jahren. Ferdinand de Saussures Frühwerk und seine Rezeption durch die heutige Indogermanistik. Mit einem Beitrag von Ronald Zwanziger (Sitzungsberichte der Heidelberger Akademie der Wissenschaften, Philosophisch-Historische Klasse 1981,8). Heidelberg: Winter. 46 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik M a y r h o f e r M a n f r e d 1986 [²2012]: Індоєвропейська граматика. Том I/2: Звукова система: сегментальна фонологія індоєвропейської мови (Індоєвропейська бібліотека: серія 1, навчальні посібники та довідники: Індоєвропейська граматика, т. 1). Гайдельберг: Winter. M a y r h o f e r M a n f r e d 2005: Die Fortsetzung der indogermanischen Laryngale im IndoIranischen (Sitzungsberichte der Österreichischen Akademie der Wissenschaften, Philosophisch-Historische Klasse 730). Wien: Österreichische Akademie der Wissenschaften. M e i e r - B r ü g g e r M i c h a e l 2000: Indogermanische Sprachwissenschaft. 7., völlig neubearb. Aufl. der früheren Darst. von Hans Krahe. Unter Mitarbeit von Matthias Fritz und Manfred Mayrhofer (De-Gruyter-Studienbuch). Berlin – New York: de Gruyter. M e i e r - B r ü g g e r M i c h a e l 2002: Indogermanische Sprachwissenschaft. 8., überarb. u. erg. Aufl. unter Mitarbeit von Matthias Fritz und Manfred Mayrhofer (De-Gruyter-Studienbuch). Berlin – New York: de Gruyter. M e i e r - B r ü g g e r M i c h a e l 2010: Indogermanische Sprachwissenschaft. 9., durchges. u. erg. Aufl. unter Mitarbeit von Matthias Fritz und Manfred Mayrhofer (De-Gruyter-Studienbuch). Berlin – New York: de Gruyter. M e i s e r G e r h a r d 1998: Historische Laut- und Formenlehre der lateinischen Sprache. Wiesbaden: Wissenschaftliche Buchgesellschaft. M i k u l ė n i e n ė D a n g u o l ė 2005: Cirkumflexinė metatonija lietuvių kalbos vardažodiniuose daiktavardžiuose ir jos kilmė. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. M o t t a u s c h K a r l - H e i n z 2011: Der Nominalakzent im Frühurgermanischen. Konstanten und Neuerungen (PHILOLOGIA: Sprachwissenschaftliche Forschungsergebnisse 159). Hamburg: Kovač. M ü l l e r S t e f a n 2007: Zum Germanischen aus laryngaltheoretischer Sicht. Mit einer Einführung in die Grundlagen der Laryngaltheorie (Studia Linguistica Germanica 88). Berlin – New York: de Gruyter. N e r i S e r g i o, Z i e g l e r S a b i n e 2012: Horde Nöss. Матеріали до етимологічного словника тюрінзьких діалектів. Бремен: Hempen. NIL – W o d t k o D a g m a r S., I r s l i n g e r B r i t t a, S c h n e i d e r C a r o l i n: Іменники в індоєвропейському лексиконі. Гайдельберг: Winter, 2008. N ü b l i n g D a m a r i s, F a h l b u s c h F a b i a n, H e u s e r R i t a 2012: Імена. Вступ до ономастики. Тюбінген: Narr. PKEŽ – M a ž i u l i s V y t a u t a s: Етимологічний словник прусської мови. 1: A–H. Вільнюс: Mokslas 1988. 2: I–K. Вільнюс: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1993. 3: L–P. Вільнюс: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1996. 4: R–Z. Вільнюс: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1997. Straipsniai / Articles 47 HARALD BICHlMEIER PJ – Toporov Vladimir Nikolaevič, Ivanov Vjačeslav Vsevolodovič: Прусська мова. 1: A–D. Москва: Nauka, 1975. 2: E–H. Москва: Nauka, 1979. 3: I. Москва: Nauka, 1980. 4: K–L. Москва: Nauka, 1984. 5: L. Москва: Nauka, 1990. Ringe Don 2006: A Linguistic History of English. Volume I: From Proto-Indo-European to Proto-Germanic. Oxford: Oxford University Press. Rix Helmut 1976: Historische Grammatik des Griechischen: Laut- und Formenlehre. Wiesbaden: Wissenschaftliche Buchgesellschaft. Rix Helmut 1992: Historische Grammatik des Griechischen: Laut- und Formenlehre. 2., korr. Aufl. Wiesbaden: Wissenschaftliche Buchgesellschaft. SEJL – Smoczyński Wojciech: Етимологічний словник литовської мови. 2 томи. Вільно, 2007. Sitzmann Alexander, Grünzweig Friedrich E. 2008: Die altgermanischen Ethnonyme. Ein Handbuch zu ihrer Etymologie (unter Benutzung einer Bibliographie von Robert Nedoma). Herausgegeben von Hermann Reichert. Wien: Fassbaender. Smoczyński Wojciech 2006: Laringalų teorija ir lietuvių kalba. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. Smoczyński Wojciech 2008: Uzupełnienia do “Słownika etymologicznego języka litewskiego”. Część I. – Acta Linguistica Lithuanica 58, 53–151. Smoczyński Wojciech 2009: Uzupełnienia do ‘Słownika etymologicznego języka litewskiego’. Część II. – Acta Linguistica Lithuanica 60, 17–127. Szemerényi Oswald 1990: Einführung in die vergleichende Sprachwissenschaft. 4. durchges. Aufl. Wiesbaden: Wissenschaftliche Buchgesellschaft. Udolph Jürgen 1990: Die Stellung der Gewässernamen Polens innerhalb der alteuropäischen Hydronymie (Beiträge zur Namenforschung: Beiheft Neue Folge 31). Heidelberg: Winter. Udolph Jürgen 1994: Namenkundliche Studien zum Germanenproblem (Reallexikon der Germanischen Altertumskunde: Ergänzungsband 9). Berlin – New York: de Gruyter. Udolph Jürgen 2011: Alteuropa, Iller, Alster, Elster und alḗti. – Acta Linguistica Lithuanica 62–63, 161–176. Vennemann (gen. Nierfeld) Theo 1999: Volksetymologie und Ortsnamenforschung. – Beiträge zur Namenforschung, Neue Folge 34, 269–322. Wagner Norbert 1994/95: Рецензія на Udolph 1994. – Beiträge zur Namenforschung, Neue Folge 31, 184–193. 48 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII Zum sprachwissenschaftlichen Niveau der Forschungen zur Alteuropäischen Hydronymie – eine Erwiderung auf eine Polemik Weiss Michael L. 2009: Outline of the historical and comparative grammar of Latin. Ann Arbor – New York: Beach Stove Press. Ziegler Arne, Windberger-Heidenkummer Erika (Hgg.) 2011: Methoden der Namenforschung. Methodologie, Methodik und Praxis (= Akten der 6. Tagung des Arbeitskreises für bayerisch-österreichische Namenforschung (ABÖN), Graz, 12.–15.5.2010). Berlin: Akademie Verlag. Zimmer Stefan 2006: Treverer, I. Philologisch, § 1: Namenkundlich. In: Reallexikon der Germanischen Altertumskunde 31 (2006), 173f. Про науковий рівень досліджень давньоєвропейської гідронімії — відповідь на полеміку АНОТАЦІЯ Ця стаття — відповідь на дискусійну публікацію Юргена Удольфа (Acta Linguistica Lithuanica 62–63, 2011, 161–176), у якій він полемізує з автором статті, надрукованої в Blätter für oberdeutsche Namenforschung 46, 2009 (2010), 3–63. У статті Удольф критично оцінює деякі твердження Біхльмаєра та спростовує їх. Однак закиди опонента недостатньо аргументовані. Сам Удольф неправильно оцінює процеси, що відбувалися в мові, тим самим виявляючи недостатнє знання праць з індоєвропейського мовознавства та методики його дослідження, опублікованих протягом останніх десятиліть. Можна виокремити такі недоліки його статті: 1) Для фонетичної системи праіндоєвропейської мови були характерні ларингальні фонеми. Реконструкційні моделі без цих фонетичних елементів застарілі, а тому їх слід вважати ірраціональними. 2) Спираючись на цей аргумент, можна стверджувати, що реконструкція коренів «*el-/ol-» ґрунтується на застарілій методиці. Крім того, наведені Удольфом ілюстративні приклади з балтійських мов не передбачають структурної моделі праіндоєвропейського кореня, побудованої на згаданій методиці. 3) Твердження Удольфа, що в праіндоєвропейській мові не існувало сонанта r, є казуїстичним. 4) Принципове ігнорування впливу чергувань голосних на семантичну диференціацію гідронімів слід оцінити як науковий анахронізм. 5) Спроба вивести назву річки Iller з *Elira, обґрунтована етимологічними міркуваннями Крае, є невдалою. Етіологія гемінати в цьому слові, засвідченому вже в джерелах IX ст., яку намагалися пояснити Крае й Удольф, неясна. 6) Спроба Удольфа обґрунтувати походження Ulster, Alster та інших річкових назв цієї групи також спирається на вже згадану хибну методику пояснення розвитку звуків праіндоєвропейської мови в прагерманській мові та окремих германських мовах. 7) Варто зазначити, що висновки Удольфа суперечливі з погляду хронології західногерманського ротацизму. 8) Попри негативну оцінку Удольфом нового пояснення походження суфікса прагерм. *–stra-, за традицією Крае, Мейда й Удольфа його трактують як первинний афікс. Така позиція зміню- Straipsniai / Articles 49 HARALD BICHlMEIER …: цей робочий формант виник унаслідок злиття щонайменше двох різних робочих елементів; висловлено припущення, що апелятиви — похідні від цього афікса — походять від форм s-основ або індоєвропейських коренів із кінцевими елементами *-s- та/або *-d/t-, а також від індоєвропейського форманта instrumenti *-tro-. Поряд із такими утвореннями могли виникнути гідроніми з прагерманським суфіксом *-stra-, що мають вторинний суфікс agentis *-t(e)r- + *-o-, тематизацію, властиву індоєвропейським кореням із кінцевими елементами *-s- та/або *-d/t- або субстантивованим вторинним індоєвропейським прикметникам, утвореним за допомогою суфікса *-ro- від давніх форм s-основ. На підставі аргументів 1–7 можна стверджувати, що Удольф не зважає на звичні методи дослідження сучасного порівняльно-історичного мовознавства, зокрема індоєвропеїстики. Підсумовуючи, можна зробити висновок, що попередній аналіз Удольфа найдавніших європейських гідронімів (які зараховують до спадщини Старої Європи, прагерманської або протокельтської) слід перевірити із застосуванням методів сучасної лінгвістики. Висновки цього дослідника ґрунтуються на застарілих поглядах і цілком безперспективній методиці, якщо оцінювати її з погляду сучасної індоєвропеїстики. Лише після перевірки всіх праць у цій галузі можна буде судити, наскільки вони мають тривалу цінність. Подано до редакції 31 травня 2012 р. HARALD BICHlMEIER Sächsische Akademie der Wissenschaften Arbeitsstelle Jena: Etymologisches Wörterbuch des Althochdeutschen Zwätzengasse 12a, D-07743 Jena [email protected] Martin-Luther-Universität Halle-Wittenberg Orientalisches Institut, Seminar für Indogermanistik und Allgemeine Sprachwissenschaft Heinrich-und-Thomas-Mann-Str. 26, D-06108 Halle (Saale) [email protected] 50 Acta Linguistica Lithuanica LXVIII