Onymische Ambiguität in der Literatur

VOLKER KOHLHEIM Bayreuth Наукові напрями досліджень: теорія імен, антропономастика, годонімія, літературна ономастика. ОНОМІЧНА АМБІГУЇТЕТНІСТЬ У ЛІТЕРАТУРІ Неоднозначність імен у літературі АНОТАЦІЯ Амбігуїтетність є ключовим поняттям сучасної поетики. Хоча існують різні погляди на поняття літературної амбігуїтетності, я хотів би приєднатися до класичного визначення Вільяма Емпсона, згідно з яким амбігуїтетність наявна щоразу, коли вербальний нюанс, яким би тонким він не був, допускає альтернативні реакції на один і той самий фрагмент мовлення. Далі буде показано не лише те, що амбігуїтетність може поширюватися й на літературні імена, а й розрізнено різні типи онімічної амбігуїтетності в літературних текстах. На завершення буде поставлено питання, що аналіз поетонімічної амбігуїтетності може сказати про когнітивну обробку власних імен. КЛЮЧОВІ СЛОВА: амбігуїтетність, онімічна амбігуїтетність, літературні імена (поетоніми), когнітивістика. АНОТАЦІЯ Неоднозначність є ключовим поняттям сучасної поетики. Хоча існують різні концепції літературної неоднозначності, я волію дотримуватися класичного визначення Вільяма Емпсона, згідно з яким будь-який словесний нюанс, що допускає альтернативні реакції на той самий мовний фрагмент, можна вважати неоднозначним. Ця стаття не лише має на меті показати, що неоднозначність може поширюватися також на літературні імена, а й прагне розрізнити різні типи онімної неоднозначності в літературних текстах і з’ясувати, що поетонімічна неоднозначність може розповісти нам про когнітивне опрацювання власних імен. КЛЮЧОВІ СЛОВА: неоднозначність, онімна неоднозначність, літературні імена, когнітивістика. Straipsniai / Articles 111 VOLKER KOHLHEIM У лінгвістиці щодо поняття неоднозначності панує широка згода: неоднозначність — це «чітко описувана багатозначність слова або більшої мовної одиниці» (Bauer 2008: 17). При цьому слід розрізняти лексичну та структурну неоднозначність. Перша виникає на рівні слова, де можна (хоч і не завжди цілком чітко) розрізнити омонімію та полісемію. Структурна неоднозначність має місце тоді, коли складну мовну одиницю, зазвичай речення, можна інтерпретувати по-різному. Якщо в повсякденному спілкуванні неоднозначність майже ніколи не помічають або відразу усувають (дезамбігують), то в поетиці вона відіграє велику роль і навіть стала ключовим поняттям сучасної поетики; Роман Якобсон вбачає в ній сутність поетичного (Jakobson 1960: 371; Nöth 2000: 451). Як зауважив Ян Мукаржовський (1989), така вагома роль неоднозначності в літературному творі пояснюється тим, що мовний знак у літературі, хоча й не втрачає цілковито зв’язку з позаестетичною реальністю, проте відсилає в художньому творі не так однозначно, як це зазвичай відбувається в реальному світі (див. також Kohlheim 2006a: 274–80). Проте в літературній теорії поняття неоднозначності визначене далеко не так чітко, як у мовознавстві. Так, у своїй дисертації, присвяченій темі літературної неоднозначності, Шломіт Ріммон пропонує говорити про ambiguity лише тоді, коли два можливі прочитання взаємно виключають одне одного, як у відомій повісті Генрі Джеймса The Turn of the Screw: або привиди в Блаї є, або їх немає, але можливі обидва прочитання (Rimmon 1977: 11). Натомість Абрагам Каплан і Ернст Кріс (1948: 417–421) виокремлюють п’ять різних типів естетичної неоднозначності: disjunctive ambiguity, additive ambiguity, conjunctive ambiguity, integrative ambiguity und projective ambiguity. Вільям Емпсон, який у своїй книжці Seven Types of Ambiguity визначає неоднозначність як суттєву ознаку поетичної мови, також виходить із широкого визначення цього поняття. Він пропонує говорити про неоднозначність щоразу, «коли будь-який словесний нюанс, хай навіть найменший, залишає простір для альтернативних реакцій на один і той самий мовний фрагмент».1 Під «мовним фрагментом», piece of language, можна розуміти й власні імена; більше того, пропріальні одиниці особливо схильні до неоднозначності й породжують її в дуже різні способи. Деякі з цих способів створення неоднозначності в літературному творі не відрізняються 1 Empson (1966: 1): “I propose to use the word [ambiguity] in an extended sense, and shall think relevant to my subject any verbal nuance, however slight, which gives room for alternative reactions to the same piece of language.” 112 Acta Linguistica Lithuanica LXXII Onymische Ambiguität in der Literatur від того, як вони функціонують у реальному житті; інші ж обмежені естетичною сферою. Нижче зроблено спробу систематизувати різні типи поетонімічної неоднозначності на прикладах із німецькомовної та англомовної літератури. Як перший приклад можна навести випадок, коли незрозуміло, чи вживається лексема взагалі як пропріальна одиниця, чи (все ще) як апелятив. Назва п’єси Оскара Вайлда The Importance of Being Earnest (1893) може слугувати таким прикладом, однак далі цей тип неоднозначності розглядати не будемо. Зовсім інший тип неоднозначності маємо в опері Ріхарда Вагнера Die Meistersinger von Nürnberg. Щойно франкському лицареві Вальтеру фон Штольцінгу вдалося після богослужіння перемовитися словом з Євою, вродливою дочкою золотаря Погнера. Нянька Єви Магдалена вкрай здивована згодою, що так швидко виникла між Євою та Вальтером, адже вперше вони зустрілися лише напередодні. Єва виправдовується такими словами (Wagner 1978 [1867]: 404): Саме це завдало мені такого швидкого болю, що я вже давно бачила його на картині! Скажи, хіба він не постав зовсім як Давид? Магдалена приголомшена, адже й сама закохана в Давида — учня-підмайстра Давида. «Ти що, збожеволіла? Як Давид?» — ревниво вигукує вона. Але Єва заспокоює її: «Як Давид на картині». Тоді Магдалена думає, що Єва має на увазі ім’я Давид псалмоспівця Давида, якого мейстерзінгери шанують своїм покровителем: «Ах! — ти про царя з арфою / і довгою бородою на щиті мейстерзінгерів?» Та Єва, звісно, має на увазі не царя Давида, а думає про юного сяйливого героя: Ні! Той, що каменем уразив Голіафа, з мечем при поясі, пращею в руці, з головою, осяяною світлими кучерями, — таким його намалював майстер Дюрер! На що Магдалена, знову маючи на увазі свого Давида, полегшено зітхає: «Ах, Давид! Давид!» (Wagner 1978 [1867]: 404; див. також Kohlheim, Kohlheim 2013). Очевидно, тут маємо референційну неоднозначність, що ґрунтується на широко обговорюваному факті: ім’я як мовний знак, або «пропріальна лема» в термінології Віллі ван Лангедонка (2007), може стосуватися необмеженої кількості референтів (див. Windberger-Heidenkummer 2011). Straipsniai / Articles 113 VOLKER KOHLHEIM Тому для логіка Девіда Каплана власна назва принципово є неоднозначною.2 Однак — і саме це робить приклад цікавим також із погляду філософії мови — тут фіктивна сутність Eva відсилає до історичної постаті реального світу, якою її зобразив Дюрер, а саме до біблійного Давида, що переміг Голіафа. Натомість фіктивна сутність Magdalene спершу співвідносить пропріальну лему David з особою з вигаданого світу, до якого належать сама Єва та Магдалена, — учнем-ремісником David, — а потім із полегшенням з’ясовує, що йшлося про історичну особу царя Давида. Отже, референційні співвіднесення вигаданих персонажів безперешкодно здійснюються як усередині вигаданого світу, так і за його межами; цей аспект тут лише згадується, але докладніше розглянути його неможливо.3 Однак власні назви можуть бути неоднозначними й самі собою, per se, у різних аспектах. Так, не завжди одразу зрозуміло, чи відсилає ім’я до чоловіка або жінки, чи йдеться про людину, тварину або навіть місце. Питання про те, чи належать категоріальні значення або пресупозиції до пропріума необхідно, чи це лише статистичні емпіричні спостереження, контингентні щодо власної назви, є спірним.4 До того ж у різних мовах тут складаються різні обставини. Однак факт полягає в тому, що письменники охоче використовують такі двозначності. Я пропоную говорити тут про внутрішню онімічну неоднозначність. Очевидно, що цей тип неоднозначності не обмежується літературою. Архетипом дівчини, яка перебуває між дитинством і зрілістю, у німецькій літературі є Mignon. Але Mignon спершу не є ім’ям; це субстантивований французький прикметник, який приблизно перекладається як «улюбленець» або «улюблениця».5 Як і німецьке слово, запозичення Mignon за часів Ґете могло вживатися щодо осіб як чоловічої, так і жіночої статі: про акторку Кароліну Єґеманн у рецензії 1800 року писали: «Невдовзі вона стала улюбленицею публіки» (Kommentar zu Goethe 1977 [1795/96]: 719). Отже, це позначення, неоднозначне щодо статі, цілком відповідає андрогінній сутності Mignons; коли Вільгельм Майстер уперше бачить її, він «не міг вирішити, чи вважати її хлопцем, чи дівчиною» (Goethe 1977 [1795/96]: 86). І сама Mignon наполегливо відповідає «на спроби остаточно визначити її жіночність: 2 Kaplan (1989: 563): „Unlike indexals like ‘I’ proper names really are ambiguous.“ 3 У межах теорії можливих світів «trans-world identity» розглядають, зокрема, Doležel (1998: 17–18); Ronen (1994: 57–60); Kripke (2013: 81f.). 4 Vgl. hierzu Anderson (2007: 135f.); Van Langendonck (2007: 71f.); Coates (2012: 125–129). 5 Див. Kommentar zu Goethe (1977 [1795/96]: 719); Schwanke (1992: 354–359). 114 Acta Linguistica Lithuanica LXXII Onymische Ambiguität in der Literatur «Я хлопець: я не хочу бути дівчиною!»» (Wetzel 1989: 329). Однак неоднозначність Mignon стосується не лише питання статі, а й лінгвістичного статусу мовного знака: введене як апелятив, у подальшому перебігу роману Mignon таки стає чимось на кшталт власного імені дитини, тим паче що вона вперто відмовляється назвати своє справжнє ім’я.6 Тим часом Mignon у німецькій мові навіть стало визнаним жіночим особовим ім’ям (Seibicke 2000: 327); отже, відбувся перехід граматичного роду французького слова з чоловічого на жіночий. Дванадцятирічна героїня роману Карсон Маккалерс The Member of the Wedding, уперше опублікованого 1946 року, також перебуває в цьому тривожному проміжному стані: її волосся підстрижене, як у хлопця (McCullers 2008: 8), і вона теж хоче бути хлопцем та мати змогу піти на війну.7 На відміну від Mignon, ця «tom boy» має ім’я — спершу неоднозначне щодо статі пестливе ім’я Frankie. І показово, що, коли вона часом втомлюється від свого проміжного стану, їй набридає й власне ім’я: «Це було літо, коли Френкі набридло бути Френкі» (McCullers 2008: 29). Відповідно, у частині II роману вона вирішує виготовити собі візитівки з претензійним ім’ям Miss F. Jasmine Addams, Esq. (McCullers 2008: 61), а в частині III, наприкінці роману, розчарована, але й доросліша, вона згадується вже лише під однозначно жіночим ім’ям Frances (McCullers 2008: 167 і далі). Імена, неоднозначні щодо статі, в англійській мові трапляються значно частіше, ніж у німецькій, де в неофіційній сфері вони зазвичай з’являються лише як гіпокористики. Проте багато таких імен тяжіють до однієї зі статей, наприклад ім’я Robin — до чоловічої. Тому промисловець Вік Вілкокс у романі Девіда Лоджа Nice Work очікує на чоловіка-науковця, коли йому повідомляють, що Robyn Penrose має в межах академічного проєкту «стежити» за його роботою. Тож його здивування, коли перед ним постає молода жінка, цілком зрозуміле (Lodge 1989: 106f.). Саме словник особових імен підказав Девіду Лоджу ідею створити комічну сцену на ґрунті статевої неоднозначності імені Robin/Robyn; водночас він вважав, що «андрогінне» ім’я Robyn дуже пасує його феміністичній і впевненій у собі героїні (Lodge 2011: 38). 6 Goethe (1977 [1795/96]: 522): Mignon дала «клятву [...] нікому з живих не повідомляти докладніше про своє помешкання та походження». 7 McCullers (2008: 30f). Der Roman spielt während des Zweiten Weltkriegs in einer Kleinstadt in Georgia/USA. Straipsniai / Articles 115 VOLKER KOHLHEIM На відміну від реального життя, ім’я, первісне лексичне значення якого ще можна розпізнати, у літературному творі автоматично стає «промовистим». Це пояснюється тим, що, зустрічаючи ім’я в літературному творі, ми маємо виходити з того, що автор обрав його свідомо: воно ніколи не закріплюється за його носієм випадково. Отже, промовисті імена — вислів походить від Лессінга — трапляються ще в античності (Birus 1987: 40). Хоча промовисте ім’я часто справді виражає те, що характеризує його носія, як у випадку з Squire Allworthy у Tom Jones Джона Філдінга (1749), промовисті імена здавна вживають також іронічно або як протилежність. Так, Angelo у Шекспіровому Measure for Measure (1604; акт III, 2, 249–254) аж ніяк не є ангельським. Саме ця завжди можлива іронічна або антитетична функція від самого початку робить промовисті імена амбівалентними, адже загалом лише в ході оповіді ми можемо дізнатися, чи виправдовує прозоре семантично ім’я обіцянку, яку воно дає. Чудовим прикладом такої амбівалентності є Mittler у Ґете, Wahlverwandtschaften: спочатку його представлено як цілком успішного посередника,8 однак він зазнає невдачі з Едуардом і Шарлоттою. Якщо тут амбівалентність промовистого імені значною мірою зберігається, то Теодор Фонтане, майстер іронічного іменування, схильний одразу розв’язувати цю онімну амбівалентність, а точніше — взагалі не давати їй виникнути. Так, під час влаштованої ним вечері комерцієнрат Трайбель висловлюється про двох дам: «Дві придворні дами; огрядна: фрау майорин фон Цігенгальс, а неогрядна [...]: фройляйн Едвіне фон Бомст» (Fontane 1969 [1892]: 23). Іронія, за словами Ролана Барта (1974: 66), «завжди виходить із надійного місця». Тут ним є однозначне твердження про огрядність обох дам. І це ще не все: Трайбель розводиться про значний об’єм грудей Цігенгальс і філософствує: «А втім, ось такі кумедні контрасти й звеселяють життя. Клопшток був поетом, а один інший, якого я ще знав особисто, звався Ґріпенкерль» (Fontane 1969 [1892]: 24). Варто додати, що фон Бомст справляє сугестивний ефект не як власне промовисте, а як звуконаслідувальне ім’я.9 У Фрау Дженні Трайбель також зустрічається гувернантка фройляйн Гоніґ, про яку відразу сказано, що 8 Goethe (1977 [1809]: 255): „Solange er im Dienste war, hatte sich kein Ehepaar scheiden lassen [...].“ 9 Man vergleiche hierzu auch Demetz (1964: 194). 116 Acta Linguistica Lithuanica LXXII Onymische Ambiguität in der Literatur «її суворі риси обличчя здавалися протестом проти її імені».10 Щойно з’являється іронія, для амбівалентності вже не залишається місця. Це стосується також імен у літературному творі. Якщо в цих випадках саме допропріальна семантика імен змушує їх «промовляти», то ім’я може привертати увагу й до прихованих або суперечливих рис характеру його носія завдяки тому, що раніше ним називали вже відомих людей — чи то реальних осіб поза текстом, чи то літературних персонажів.11 Тут ім’я набуває значення завдяки закладеним у ньому інтертекстуальним зв’язкам. Це не завжди відбувається так помітно, як у випадку з соціал-демократом, членом профспілки, машинним майстром Наполеоном Фішером у романі Генріха Манна Підданий, про якого читач, звісно, відразу замислюється, чи відповідає він вимогам, що їх накладає це ім’я. Значно делікатніше діє Фонтане в Помилки, плутанина: його головна героїня носить ім’я Лене — скорочену форму біблійного імені Марія Магдалина, що коливається між гріхом і святістю. У романі Вільгельма Раабе Неспокійні гості закладена в імені Феба інтертекстуальна амбівалентність навіть впливає на сюжет: коли молодий студент Файт фон Білов уперше чує жіноче ім’я Феба у мансарді товариша по університету, воно звучить для нього «лише як чарівна еллінська назва», і він радісно вигукує «його до півмісяця над дахами німецької весняної ночі» (Raabe 1961 [1885]: 190). В «еллінському» контексті ім’я Феба вказує на Фойба Аполлона (Böschenstein 1986: 28, прим. 55), але водночас і на незайману богиню місяця Артеміду, яку також називають Фебою або Блискучою (Lensing 1988: 162). Згадку про «півмісяць» у тексті Раабе неможливо не помітити. Коли ж Файт фон Білов, смертельно хворий наприкінці роману — і не в останню чергу через знайомство з Фебою, — раптом звертається в листі до богині «Персефонеї [...]» (Raabe 1961 [1885]: 333), «богині підземного світу, чиє ім’я етимологічно пов’язують із місяцем і яку часто ставлять поруч з Артемідою як її подругу» (Lensing 1988:162), ці міфологічно-онімні алюзії виявляють тему Ероса й Танатоса, яку автор витіснив у підтекст (Lensing 1988: 163). Ця тема тут витіснена й табуйована, оскільки в явному тексті міфологічний зв’язок імені Феба відразу затуляється іншим, а саме біблійним зв’язком 10 Fontane (1969 [1892]: 33). Terminologisch herrscht hinsichtlich derartiger Namen noch Unsicherheit. Hengst/Sobanski (2000) sprechen hier von „konträren Namen“, Hengst/Vasil’eva (2007: 151) vom lying name. Das Entstehen von Komik durch derartige Namen erklärt Pohl (2005) mittels kognitivistischer Konzepte. 11 Die literarische Onomastik spricht hier von „verkörperten Namen“; vgl. Birus (1987: 45). Straipsniai / Articles 117 VOLKER KOHLHEIM — адже Феба — це також ім’я тієї «служительки громади в Кенхреях», яку апостол Павло, імовірно як носійку свого листа, рекомендує римській громаді як «нашу сестру» (Рим. 16:1; Raabe 1961 [1885]: 190). Тому деякі інтерпретатори вбачають у Фебі передусім «сестру»: «По-сестринськи поводиться Феба в домі рідного брата, “по-сестринськи” виконує вона свої обов’язки й у селі».12 Зрештою, амбівалентність її імені між грецько-міфологічними та християнськими асоціаціями віддзеркалює внутрішню суперечливість персонажки, яка, за висловом одного з найкращих сучасних знавців творчості Раабе, «не є персонажем, якого легко зрозуміти» (Sammons 1987: 246). Від XIV–XV століття в Німеччині, а також в Англії, ім’я та прізвище утворюють «повне ім’я» особи.13 Існує чимало німецьких, а також англійських прізвищ, утворених від особових імен без формальних змін, як-от Friedrich, Lukas, Werner.14 Письменник Бодо Кірхгоф, наприклад, використовує амбівалентність, спричинену відсутністю позначки, яка б указувала на прізвище, на початку свого роману Infanta, дія якого відбувається на Філіппінах: «Німець [...] раптом представився як Лукас. “Містер Лукас Курт?” — “Містер Курт Лукас”. — “Отже, на наліпці було ваше ім’я”. — “Хтось помилився. Як і ви”» (Kirchhoff 1990: 7). Однак завдяки двом складникам повного імені авторові відкриваються й інші, значущіші для тексту можливості онімної амбівалентності, які можуть стати продуктивними в літературному плані, наприклад, коли ім’я та прізвище в певний спосіб контрастують між собою. Канонічний приклад такого «розколотого» (Presch 2002: 3f. und passim) або «антитетичного» імені (Demetz 1964: 197–201) — Тоніо Креґер Томаса Манна (1903). Антитетичність двох складників імені тут ґрунтується на мовно-географічній маркованості Тоніо як романського, тобто «південного», імені та Креґер як нижньонімецького, тобто «північного», імені.15 Разом ці марковані в такий спосіб імена породжують амбівалентність, що є визначальною для сповненого конфліктів характеру головного героя новели Манна. Однак Томас Манн аж ніяк не перший, хто скористався цим онімним стилістичним засобом; тут він тісно наслідує Теодора Фонтане, який у Еффі Бріст одному «[...] маленькому, сутулому й майже вже 12 Höhler (1969: 131). Signifikanterweise tritt Phebe auch als Schwester Holden Caulfields in J. D. Salingers Roman The Catcher in the Rye (1951) auf. 13 Der Terminus nach Seibicke (2008: 10, 14f.). 14 Vgl. zur Entstehung dieser Familiennamen Kohlheim (2000). 15 Nach Birus (1987: 45) handelt es sich hierbei um „klassifizierende“ Namen. 118 Acta Linguistica Lithuanica LXXII Onymische Ambiguität in der Literatur майже зрослогося з ним чоловіка, який водночас мав щось таке вишукане […]», дає ім’я Alonzo Gieshübler. Фонтане, як, до речі, і Томас Манн, любить доручати своїм персонажам коментувати промовисті імена інших персонажів, тож Еффі, коли їй представляють аптекаря Alonzo Gieshübler, влучно зауважує: «І тоді я одразу бачу, що ви не такий, як інші. […] Можливо, тут відіграє роль і ваше ім’я. Це завжди було улюбленим твердженням нашого старого пастора Німеєра: ім’я — так любив він казати, особливо ім’я, дане під час хрещення, — має щось таємниче, визначальне; а ім’я Алонцо Гісхюблер, як на мене, відкриває перед людиною цілий новий світ, так, я б навіть наважилася сказати, що Алонцо — романтичне ім’я, ім’я витонченої панночки». — «Так, моя наймиліша пані, — відповідає їй Гісхюблер, — ви влучили в саму точку» (Fontane 1969 [1895]: 64f.). Ім’я «витонченої панночки» Alonzo відсилає до Іспанії, звідки насправді походить мати Гісхюблера, а отже, і до донкіхотського характеру цього персонажа, який найбільше хотів би «битися й померти» за Еффі «як Сід або якийсь інший Кампеадор» (Fontane 1969 [1895]: 66), тоді як прізвище, що нагадує богемську мінеральну воду (Demetz 1964: 199), уособлює міщанську складову цього аптекаря, який також пишається тим, що Гісхюблери «вже в четвертому поколінні, цілих сто років» є місцевими аптекарями (Fontane 1969 [1895]: 65; див. також Demetz 1964: 199). Alonzo Gieshübler приймає неоднозначність свого імені й плідно її обігрує. Зовсім інакше — учитель музики й композитор Niels Wrschowitz з останнього роману Фонтане Der Stechlin. Niels Wrschowitz настільки страждає від свого антитетичного імені, що «з певного розпачу став доктором» (Fontane 1969 [1899]: 130). Річ не в тому, як можна було б очікувати, що насамперед у мовно-географічній антитетичності його повного імені, складеного з данського й чеського елементів,16 а в неприязні до імені Niels, яку можна пояснити лише його індивідуальною біографією; це ім’я мав і зневажаний ним данський композитор Нільс Гаде. «Нільс Гаде, — читаємо у Фонтане, — був для нього втіленням усього тривіального й незначущого […], і тоді йому спало на думку витіснити ім’я зі своєї візитівки, замінивши його докторським титулом» (Fontane 1969 [1899]: 131f.). І тут також стає очевидним, що Фонтане схильний якомога швидше розв’язувати онімічні неоднозначності на користь тієї чи іншої однозначності. Однак і Фонтане не перший, хто продуктивно використовує неоднозначність повного імені одного зі своїх персонажів. Серед його попередників передусім слід назвати Жана Поля, який у своєму романі, виданому 1809 року, Des Feldpredigers 16 Demetz (1964: 200): „Wrschowitz war zur Zeit Fontanes das Wedding des tschechischen Prag“. Straipsniai / Articles 119 VOLKER KOHLHEIM Schmelzle Reise nach Flätz через неоднозначність повного імені свого героя, а саме Attila Schmelzle, влучно передає його внутрішній конфлікт. На повну протилежність історичній постаті вождя гунів, яку неминуче асоціюють з ім’ям Attila, цей військовий капелан вирізняється надмірною боязкістю — рисою характеру, неодноразово закодованою в його прізвищі Schmelzle: ім’я Schmelzle завдяки своїй звуковій символіці та співзвучності з апелятивом Schmalz навіює уявлення про м’якотілість, а це враження ще посилює зменшувальне закінчення -le, яке за мовно-географічними ознаками визначається як швабське і принаймні для не-швабця звучить пестливо. Сам він, звісно, вважає, що «дух хрещеного батька імені Аттіла вселився в нього понад належну міру» (Jean Paul 1987 [1809]:16). Це уявлення, своєю чергою, спростовує його молода, життєздатна дружина Teutoberga — його «добра дружинонька Bergelchen» (Jean Paul 1987 [1809]: 22), як він сам її називає, коли вона звертається до нього як до «свого чарівного Аттеля» (Jean Paul 1987 [1809]: 24) або «свого надто доброго Аттельчика» (Jean Paul 1987 [1809]: 58). Втім, ці варіації та гра з іменами не повинні приховувати того, що під маскою комічного в постаті Attila Schmelzle розгортається зрештою трагічний внутрішній конфлікт між прагненням і дійсністю, який виразно проступає вже в неоднозначності його імені (див. також Kohlheim 2006b: 441–445). Після того як стало очевидно, що поетонімічна неоднозначність є важливим засобом літературного оформлення, насамкінець слід запитати, що можливість використання онімічної неоднозначності говорить про природу власного імені та його когнітивне опрацювання. «Однак цінними союзниками є поети, — якось пояснює Фройд, — адже у психологічному пізнанні […] вони значно випереджають нас, звичайних людей […]» (Freud 2010: 9). Можна припустити, що вони здатні дати нам уявлення не лише про психічні стани, а й про когніцію. Насамперед на таких прикладах, як Frau Majorin von Ziegenhals і Fräulein Edwine von Bomst, стає зрозуміло, як літературний персонаж фактично формується в мозку читача завдяки називанню власних імен (див. Kohlheim 2007); нам не потрібно нічого більше знати про цих двох дам, і все ж ми складаємо про них доволі конкретне уявлення. Фонтане намагається перевернути уявлення про худорляву Majorin von Ziegenhals і огрядну Fräulein von Bomst, які спершу, мабуть, виникають у мозку всіх читачів, але це вдається йому лише з великими труднощами або й зовсім не вдається; кожен читач роману може перевірити це на собі. Те, що образ худорлявої Majorin von Ziegenhals так швидко й міцно закріплюється в мозку навіть усупереч тексту Фонтане, пояснюється тим, що, як стверджує когнітивістський напрям досліджень embodied cognition 120 Acta Linguistica Lithuanica LXXII Onymische Ambiguität in der Literatur з’ясував, що під час когнітивного опрацювання назв тварин активуються переважно зорові ділянки мозку, водночас моделюються прототипні образи названих тварин (Rickheit, Weiss, Eikmeyer 2010: 110). Як показала Inge Pohl, комізм, задуманий Fontane, тут виникає з протиставлення очікувань реципієнта, зумовлених культурою («світ досвіду 1»), згідно з якими промовисте ім’я відповідає своїй обіцянці, та протилежно сконструйованого текстового світу («світ досвіду 2»): «Реципієнт має зробити висновок про несподіваний, конфліктний світ досвіду 2» (Pohl 2005: 415). Автори також знають, що в мозку читачів, щойно названо ім’я, виникає уявлення про те, чи йдеться про жінку, чи про чоловіка. У будь-якому разі, разом із Van Langendonck (2013: 104f.), вони беруть до уваги категоріальні значення власних імен, збережені в семантичній пам’яті читачів (за Tulving 2002), і використовують ефект несподіванки, коли ім’я не відповідає прототипній моделі, як це робить David Lodge зі своєю жіночою персонажкою Robyn. Згадування таких імен, як Alonzo Gieshübler, Niels Wrschowitz або Attila Schmelzle, своєю чергою, активує енциклопедичні знання, збережені в семантичній пам’яті читачів (Rickheit, Weiss, Eikmeyer 2010: 36f.), — знання типологічного й географічного характеру, як у випадку з першими двома іменами, або історичного характеру, як у випадку з Attila Schmelzle. ЛІТЕРАТУРА ЛІТЕРАТУРНІ ТЕКСТИ Fontane Theodor 1969 [1892]: Frau Jenny Treibel. – Nymphenburger Fontane-Ausgabe 11. München: Nymphenburger. Fontane Theodor 1969 [1895]: Effi Briest. – Nymphenburger Fontane-Ausgabe 12. München: Nymphenburger. Fontane Theodor 1969 [1899]: Der Stechlin. – Nymphenburger Fontane-Ausgabe 13. München: Nymphenburger. Goethe Johann Wolfgang von 1977 [1795/96]: Wilhelm Meisters Lehrjahre. – Goethes Werke VII. 9., Aufl., hrsg. von E. Trunz. München: C. H. Beck. Goethe Johann Wolfgang von 1977 [1809]: Die Wahlverwandtschaften. Ein Roman. – Goethes Werke VI. 9., Aufl., hrsg. von Erich Trunz. München: C. H. Beck. Jean Paul 1987 [1809]: Des Feldpredigers Schmelzle Reise nach Flätz. – Jean Paul, Sämtliche Werke, Abt. I, Bd. 6, 4., Aufl., hrsg. von Norbert Miller. München: Hanser. Kirchhoff Bodo 1990: Infanta. Frankfurt a. Main: Suhrkamp. Straipsniai / Articles 121 VOLKER KOHLHEIM Lodge David 1989: Nice Work. London: Penguin. McCullers Carson 2008 [1946]: The Member of the Wedding. London: Penguin. Raabe Wilhelm 1961 [1885]: Unruhige Gäste. Ein Roman aus dem Säkulum. – W. Raabe. Sämtliche Werke 16. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht. Wagner Richard 1978 [1867]: Die Meistersinger von Nürnberg. – R. Wagner. Die Musikdramen. München: Deutscher Taschenbuchverlag, 399–503. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА Anderson John M. 2007: The Grammar of Names. Oxford: Oxford University Press. Barthes Roland 1974: Die Lust am Text. Aus dem Französischen von Traugott König. Frankfurt am Main: Suhrkamp. Bauer Matthias 2008: Ambiguität. – Metzler Lexikon Literatur- und Kulturtheorie. Ansätze – Personen – Grundbegriffe, hrsg. von A. Nünning. 4. Aufl. Stuttgart, Weimar: Metzler, 17. Birus Hendrik 1987: Vorschlag zu einer Typologie literarischer Namen. – LiLi. Zeitschrift für Literaturwissenschaft und Linguistik 17(67), 38–51. Böschenstein Renate 1986: Mythologie zur Bürgerzeit. Raabe – Wagner – Fontane. – Jahrbuch der Raabe-Gesellschaft, 7–34. Coates Richard 2012: Eight Issues in the Pragmatic Theory of Properhood. – Acta Linguistica Lithuanica 66, 119–140. Demetz Peter 1964: Formen des Realismus: Theodore Fontane. Kritische Untersuchungen. München: Hanser. Doležel Lubomír 1998: Heterocosmica. Fiction and Possible Worlds. Baltimore, London: John Hopkins University Press. Empson William 1966: Seven Types of Ambiguity. New York: New Directions. Freud Sigmund 2010: Der Wahn und die Träume in W. Jensens „Gradiva“. – Sigmund Freud: „Der Dichter und das Phantasieren“, hrsg. von O. Jahraus. Schriften zur Kunst und Kultur, Stuttgart: Reclam, 7–100. Hengst Karlheinz, Sobanski Ines 2000: Eigennamen als Strukturelemente im literarischen Text. – English in the Modern World. Festschrift for Hartmut Breitkreuz on the Occasion of his Sixtieth Birthday (= Foreign Language Studies 5). Frankfurt a. Main: Peter Lang, 79–101. 122 Acta Linguistica Lithuanica LXXII Onymische Ambiguität in der Literatur Hengst Karlheinz, Vasil’eva Natalia 2007: Naming in Texts. Literary Onomastics as Integration in Text Linguistics. – Nominalization, Nomination and Naming, ed. by Ch. Todenhagen, W. Thiele. Tübingen: Stauffenburg, 145–156. Höhler Gertrud 1969: Unruhige Gäste. Das Bibelzitat in Wilhelm Raabes Roman (= Abhandlungen zur Kunst-, Musik- und Literaturwissenschaft 85). Bonn: Bouvier u. Co. Jakobson Roman 1960: Linguistics and Poetics. – Style in Language, ed. by Th. A. Sebeok. Cambridge, Mass.: MIT Press, 350–377. Kaplan Abraham, Kris Ernst 1948: Esthetic Ambiguity. – Philosophy and Phenomenological Research 8, 415–435. Kaplan David 1989: Demonstratives. – Themes from Kaplan, ed. by J. Almog, J. Perry, H. Wettstein. Oxford: Oxford University Press, 481–563. Kohlheim Rosa, Kohlheim Volker 2013: Namen und Namengebung bei Richard Wagner. – Beiträge zur Namenforschung: Neue Folge 48, 445–462. Kohlheim Volker 2000: Ein Typ onomastischer Ambiguität: Familiennamen aus Rufnamen. – Onomastik. Akten des 18. Internationalen Kongresses für Namenforschung. Trier, 12.-17. April 1993, Bd. 2, hrsg. von D. Kremer, R. Šrámek. Tübingen: Max Niemeyer, 64–76. Kohlheim Volker 2006a: Jan Mukařovský und die literarische Onomastik. Versuch einer Grundlegung. – Acta onomastica 47, 274–280. Kohlheim Volker 2006b: Der Eigenname bei Jean Paul: Seine Funktion, seine Problematik. – Beiträge zur Namenforschung: Neue Folge 41, 439–466. Kohlheim Volker 2007: Die literarische Figur und ihr Name. – Namenkundliche Informationen 91/92, 97–127. Kripke Saul 2013: Reference and Existence. The John Locke Lectures. New York: Oxford University Press. Lensing Leo A. 1988: Naturalismus, Religion und Sexualität. Zur Frage der Auseinandersetzung mit Zola in Wilhelm Raabes „Unruhige Gäste“. – Jahrbuch der Raabe-Gesellschaft, 145–167. Lodge David 2011: The Art of Fiction. London: Vintage. Mukařovský Jan 1989: Die Bedeutung der Ästhetik. – Kunst, Poetik, Semiotik, übersetzt von E. e W. Annuß. Frankfurt a. Main: Suhrkamp, 59–75. Nöth Winfried 2000: Handbuch der Semiotik. Stuttgart, Weimar: Metzler. Straipsniai / Articles 123 VOLKER KOHLHEIM Pohl Inge 2005: Anthroponyme – Konstituenten der Literarizität poetischer Texte. – Texte. Spielräume interpretativer Näherung (= Landauer Schriften zur Kommunikations- und Kulturwissenschaft 5), hrsg. von S. Merten, I. Pohl. Landau: Knecht, 411–427. Presch Gunter 2002: Namen in Konfliktfeldern. Wie Widersprüche in Eigennamen einwandern (= Tübinger Beiträge zur Linguistik 460). Tübingen: G. Narr. Rickheit Gert, Weiss Sabine, Eikmeyer Hans-Jürgen 2010: Kognitive Linguistik. Theorien, Modelle, Methoden. Tübingen, Basel: A. Francke. Rimmon Shlomith 1977: The Concept of Ambiguity – the Example of James. Chicago, London: The University of Chicago Press. Ronen Ruth 1994: Possible Worlds in Literary Theory. Cambridge: Cambridge University Press. Sammons Jeffrey L. 1987: Wilhelm Raabe. The Fiction of the Alternative Community. Princeton, N. J.: Princeton University Press. Schwanke Martina 1992: Name und Namengebung bei Goethe. Computergestützte Studien zu epischen Werken (= Beiträge zur Namenforschung: Neue Folge, Beiheft 38). Heidelberg: C. Winter. Seibicke Wilfried 2000: Historisches Deutsches Vornamenbuch 3: L–Sa. Berlin, New York: de Gruyter. Seibicke Wilfried 2008: Die Personennamen im Deutschen. Berlin, New York: de Gruyter. Tulving Endel 2002: Episodic Memory: From Mind to Brain, – Annual Reviews in Psychology 53, 1–25. Van Langendonck Willy 2007: Theory and Typology of Proper Names. Berlin, New York: Mouton de Gruyter. Van Langendonck Willy 2013: A Semantic-Pragmatic Theory of Proper Names. – Acta Linguistica Lithuanica 69, 99–127. Wetzel Michael 1989: Le Nom/n de Mignon. – Der Schein des Schönen, hrsg. von D. Kamper, Ch. Wulf. Göttingen: Steidl, 380–410. Windberger-Heidenkummer Erika 2011: Onymische Monovalen z und Klassenbildung. Ein onomastisches Problem und seine methodischen Folgen. – Methoden der Namenforschung. Methodologie, Methodik und Praxis, hrsg. von A. Ziegler, E. Windberger-Heidenkummer. Berlin: Akademie-Verlag, 29–46. 124 Acta Linguistica Lithuanica LXXII Onymische Ambiguität in der Literatur Онімна неоднозначність у літературі Р Е З Ю М Е Смислова неоднозначність — ключове поняття сучасної поетики. Серед численних різноманітних концепцій смислової неоднозначності в літературі ця стаття спирається на класичне визначення цього явища, запропоноване William Empson. Згідно з ним, будь-який мовний сегмент, що допускає різне сприйняття переданої інформації, слід вважати неоднозначним. Мета цієї статті — не лише встановити зв’язок між смисловою неоднозначністю та літературними іменами, а й визначити різні семантичні варіації онімів, що трапляються в художніх творах. Також аналізується вплив поетичної смислової неоднозначності на особливості вживання власних імен. Подано 18 січня 2015 р. V O L K E R K O H L H E I M Schlosshof Birken 11, D–95447 Bayreuth, Deutschland [email protected] Straipsniai / Articles 125