Toponymization in the Latvian Language

SANDA RAPA Інститут латиської мови, Латвійський університет Галузі досліджень: ономастика, лексикологія, граматика. ТОПОНІМІЗАЦІЯ В ЛАТИСЬКІЙ МОВІ Топонімізація латиською мовою АНОТАЦІЯ У цій статті розглядаються процеси граматикалізації в латиській топонімії та робиться спроба виявити відмінності між словотворенням топонімів і загальновживаної лексики. Було розглянуто три типи топонімізації (первинну, вторинну та композитну) і шість етапів топонімізації (розширення, або вживання слова в нових значеннях; транскатегоризацію, або зміну категорії; декатегоризацію, або втрату деяких категорійних компонентів; десемантизацію, або втрату чи зміну сем у семантичному полі назви місця; клітизацію, або злиття двох слів в одне; ерозію, або втрату фонетичної субстанції; епексегетикалізацію, або набуття нового морфологічного чи семантичного розширення з метою пояснити назву місця). Було розрізнено два етапи десемантизації — часткову та повну. КЛЮЧОВІ СЛОВА: назви місць, топонімізація, десемантизація, граматичні зміни топоніма. АНОТАЦІЯ У статті розглядаються процеси граматизації латвійських топонімів і робиться спроба встановити відмінності між творенням топонімів і загальних слів. Виділено три способи топонімізації (первинна, вторинна та складена топонімізація) і шість рівнів (екстензія, або вживання слова в іншому контексті; транскатегоризація, або зміна категорії; декатегоризація, або випадіння певних категорійних компонентів; десемантизація, або випадіння чи зміна сем слова в семантичному полі топоніма; клітизація, або злиття двох слів; ерозія, або випадіння фонетичних елементів; епексегетизація, або набуття нового морфологічного чи семантичного компонента, що пояснює топонім). Виділено два рівні десемантизації: часткова й повна. КЛЮЧОВІ СЛОВА: топоніми, топонімізація, десемантизація, граматичні зміни топоніма. Straipsniai / Articles 117 SANDA RAPA Набувши статусу власної назви, загальний іменник не припиняє свого розвитку — він і далі пристосовується до мовної системи та граматики. Граматисти зазвичай називають це граматикалізацією (або граматизацією) — процесом, унаслідок якого лексичні одиниці й конструкції починають виконувати граматичні функції в певних мовних контекстах і, після граматикалізації, продовжують розвивати нові граматичні функції (Hopper, Traugott 1994: XV). Однак, зважаючи на те, що власні назви становлять особливу категорію лексики, а отже, мають відмінні моделі словотворення і, можливо, також відмінний подальший розвиток, процес пристосування слова до мовної системи в ономастиці слід називати топонімізацією. Щодо завершеності процесу ономасти дотримуються двох поглядів на топонімізацію. Група експертів Організації Об’єднаних Націй з географічних назв (UNGEGN) дає таке визначення терміна: «акт утворення топоніма (тобто власної назви) від загального іменника або іншої частини мови» (Report 2011: 3). У російській ономастиці процес топонімізації пояснюється докладніше: як тип онімізації, що передбачає не лише перехід загального іменника у власну назву, а й подальший граматичний і лексико-семантичний розвиток назви (Podolskaja 1978: 143); це процес, найімовірніше, властивий флективним мовам. На основі цього ширшого розуміння топонімізації у статті досліджуються деякі аспекти граматичного розвитку латвійських топонімів. Щоб докладніше пояснити процес топонімізації в латвійській мові, буде використано термінологію та методологію граматикалізації (Hopper, Traugott 2003; Heine, Kuteva 2004; Heine 1993; Fischer, Rosenbach 2000; Lehmann 2002; Meillet 1958 тощо). Матеріал для аналізу — топоніми з чітким походженням (етимоном) — узято з картотеки Інституту латвійської мови. На першому рівні — коли загальний іменник стає власною назвою — можна розрізнити три типи топонімізації (відповідно до класифікації, розробленої польським мовознавцем Станіславом Роспондом і прийнятої латвійськими та литовськими ономастами (Rospond 1957: 235ff., Vanagas 1970, Balode 1985, Laumane 1996)): • первинна топонімізація — коли загальний іменник набуває статусу власної назви без будь-якого морфологічного перетворення (морфологічне словотворення має відбуватися в апелятиві, а не у власній назві; наприклад, долина, що називається Abra ‘діжа для замішування тіста, короб1’ у Байжкалнсі < 1 Тут і далі — приблизний або буквальний переклад топоніма. 118 Acta Linguistica Lithuanica LXXIII Toponymization in the Latvian Language abr-a [корінь + закінчення] і вузька долина Abru̦ņa у Цесісі < зменшувальна форма від abra – abr-iņ-a [корінь + зменшувальний суфікс + закінчення]); • вторинна топонімізація — коли загальний іменник утворюється за допомогою топоформантів (словотвір має відбуватися у власній назві, наприклад, Celmajs «місце з багатьма пнями» в Ізвальті < celm-āj-s [корінь + топоформант, тобто суфікс + закінчення]), • композитна топонімізація — коли власна назва складається з двох або більше слів (іноді вона може супроводжуватися вторинною топонімізацією). Більшість складених назв місць є іменниковими конструкціями — зазвичай родовий елемент поєднується з іншим іменником (89%) або прикметником (10%). Інші приклади трапляються дуже рідко — прийменникові, сурядні, числівникові, займенникові та вигукові конструкції становлять лише 1% складених назв місць. Огляд понад 100 000 назв місць із картотеки Інституту латиської мови засвідчує, що половина всіх латиських назв місць (50%) утворена шляхом композитної топонімізації, 48% — шляхом вторинної топонімізації, і лише 2% є первинними назвами місць (див. малюнок № 1). МАЛЮНОК 1. Три типи топонімізації Однак утворення назв місць не є основним предметом цієї статті — морфологічну структуру латиських назв місць уже ґрунтовно дослідили як латиські (наприклад, Лаймуте Балоде, Валлія Дамбе, Беніта Лаумане тощо), так і литовські (наприклад, Александрас Ванагас, Лаймутіс Білкіс, Даля Качінате-Врубляускене тощо) мовознавці. У цьому дослідженні буде окреслено основні процеси глибшої топонімізації (тобто граматикалізації) у латиській мові. Щоб наочніше показати подальшу й глибшу топонімізацію латиських назв місць і порівняти розвиток власних і загальних Straipsniai / Articles 119 SANDA RAPA vocabulary, the following scheme elaborated by Bernd Heine (Heine 1993: 58) was selected: десемантизація → декатегоризація → клітизація → ерозія Цей ланцюг граматикалізації показує основні етапи граматикалізації слова, не поділяючи процес на дрібніші складові. Оскільки назви місць зазвичай тривалий час зберігають свою граматичну форму, свідчення топонімізації можна виявити без глибшого аналізу. Крім того, кожен етап граматикалізації буде описано з погляду топономастики. ДЕКАТЕГОРИЗАЦІЯ Коли намагаються розмістити назву місця в ланцюжку граматикалізації, насамперед слід скоригувати послідовність етапів, оскільки в процесі онімізації категорія слова зазнає змін із самого початку. Коли загальна назва переходить у власну, вона не лише набуває графічної відмінності (а саме починає писатися з великої літери), а й закріплюється в певній (і часто незмінній) категоріальній або граматичній формі. Отже, вона втрачає щонайменше один категоріальний компонент (наприклад, іменники, що стають ойконімами в латвійській топонімії, найчастіше втрачають форму однини, тоді як прикметники, стаючи ойконімами, зазвичай втрачають форму жіночого роду). Однак цей перехід від апелятива до власної назви ніколи не веде до категорії нижчого рівня (наприклад, до службових слів) — загальні назви трансформуються в межах еквівалентної лексичної категорії; тому перший етап топонімізації слід називати транскатегоризацією або рекатегоризацією. Деякі граматисти виокремлювали в цьому процесі ще один підетап перед декатегоризацією та описували його як розширення — уживання слова в нових значеннях (Heine, Kuteva 2004). Хоча згодом вони відмовилися від цієї ідеї, її можна застосувати в ономастиці. Отже, перший етап топонімізації може охоплювати такі процеси: розширення (уживання в нових значеннях) > транскатегоризація (зміна категорії) > декатегоризація (втрата деяких категоріальних компонентів). ДЕСЕМАНТИЗАЦІЯ Наступний етап — десемантизацію — іноді називають поштовхом до граматикалізації, який ініціює незворотну зміну мовної одиниці та зумовлює всі подальші етапи граматикалізації. Якщо погодитися з Джоном Стюартом Міллем, Аланом Гардинером та іншими, які стверджують, що власні назви не мають лексичного значення і є порожніми розрізнювальними знаками, слід сказати, що 120 Acta Linguistica Lithuanica LXXIII Toponymization in the Latvian Language загальні назви досягають повної десемантизації в момент, коли стають власними назвами. З іншого боку, якщо погодитися з їхніми опонентами, як-от Отто Єсперсеном, Оярсом Бушсом і мною, можна сказати, що власні назви мають лексичне значення, яке є навіть ширшим і охоплює більше, ніж значення загальних назв; отже, найменування місця започатковує не лише десемантизацію, а й ресемантизацію апелятива. Наприклад, апелятив ērģli «орли», ставши власною назвою Ērgļi, утратив своє апелятивне значення й набув нового, яке, однак, важко визначити: «село на березі річки Огре, місце народження латвійського письменника Рудольфа Блауманіса тощо». У картотеках Інституту латвійської мови є чимало прикладів десемантизації назв місць. У латвійській топонімії можна розрізнити два рівні десемантизації: часткову й повну; обидва зазвичай запускаються метафорою або метонімією, тобто аналогією та повторним аналізом (ці два типи семантичного перенесення визнано найважливішими семантично мотивованими механізмами в процесі граматикалізації (Hopper, Traugott 2003: 87, Heine 1993: 96, Fischer, Rosenbach 2000: 15 тощо)). Часткова десемантизація трапляється у складених назвах місць із родовим елементом, який не (повністю) характеризує категорію об’єкта. Дослідження приблизно 100 000 складених назв місць із родовим елементом (який, звісно, має позначати категорію об’єкта) виявляє понад 24 000 семантичних розбіжностей між назвою місця та реальним географічним об’єктом — це означає, що понад п’ята частина родових елементів у латвійських складених топонімах не описує категорію реального географічного об’єкта або описує її лише частково (див. малюнок 2). МАЛЮНОК 2. Родові елементи в латвійських назвах місць Straipsniai / Articles 121 SANDA RAPA Це могло бути наслідком функціональної зміни або метафоричного й метонімічного перенесення. Однак навіть часткова десемантизація може мати різний ступінь: метафорично перенесені назви частково розривають зв’язок між апелятивом і об’єктом, тоді як метонімічно перенесені назви місць і назви, що залишаються незмінними після зміни об’єкта, роблять це майже повністю, хоча лексичне значення апелятива все ще розпізнається (наприклад, поширене метафоричне позначення западини bļoda «букв.: миска», використане в назві долини Sidraba Bļoda «Срібна миска» в Анні2, та апелятив bļoda «миска» мають принаймні одну спільну сему — «округла форма», тоді як родовий термін у назві луки Medus Strauts «Медовий струмок» у Дзуксте, названої через синекдоху на честь струмка, що протікає вздовж луки, та апелятив strauts «струмок» не мають жодної спільної семи). Найпоказовішим прикладом часткової десемантизації є апелятив purus «болото» у латвійських назвах місць. Близько однієї шостої генітивних сполук із цим родовим терміном, що трапляються в латвійській топонімії, не позначають відповідного фізико-географічного об’єкта, тобто справжнього болота чи драговини або принаймні заболоченої місцевості. Лексема purus у латвійських назвах місць часто використовується для позначення лук, лісів, полів, ставків, чагарників, сіл, долин, ям тощо. Цей апелятив (імовірно, через зміни флори й геології відповідних об’єктів) зазнав усіх типів семантичних змін. Об’єкт можуть назвати болотом через: • метафору (коли місце має вигляд відповідного об’єкта або деякі його ознаки, наприклад, назва луки Elles Purvs «Пекельне болото» в Арлаві; інформант характеризує його як «дуже мокре»); • метонімію, тобто синекдоху (місце розташоване біля болота або болото міститься на його території, наприклад, назва лісу Līkaiš purus «Криве болото» в Бренгулях; «усередині є кілька маленьких боліт»); • історичні зміни (коли раніше ця територія була справжнім болотом, наприклад, Laivas purs «Човнове болото» в Більській волості: «колись було величезним болотом, тепер — осушена земля»). Така сама доля спіткала й інші родові терміни, які входять приблизно до половини всіх латвійських назв місць. Імовірно, стирання апелятивного значення назви місця зумовлене також частотою її вживання. Це можна спостерігати у вживанні найпоширеніших апелятивів, таких як aste «вузька територія» (букв.: «хвіст»), gals «кінець», kalns «пагорб», kāja «вузька територія» (букв.: «нога»), leja «долина», lauks «поле», mala «край», mežs «ліс», upe «річка», vidus «середина», zeme «земля, ґрунт». Є кілька ознак семантичного стирання найпоширеніших апелятивів у назвах місць: 2 Тут і надалі після назви місця та її буквального перекладу зазначено назву волості (адміністративної одиниці після 1939 року), де було зафіксовано цю назву. У деяких випадках також наводиться додаткова інформація від інформанта в лапках. 122 Acta Linguistica Lithuanica LXXIII Toponymization in the Latvian Language a) вони часто вживаються у формі родового відмінка (зазвичай однини): наприклад, kalna-, le-jas-, lauka-, meža-, vidus-, і набули особливого значення, вживаного лише в ономастичних сполуках, — здебільшого для розрізнення нової садиби від старої (наприклад, назви господарств Dribas, Kalna Dribas «Гірські Дрібас» і Lejas Dribas «Долинні Дрібас» у Байжкалнсі, Kalna Uodiņi у Драбеші; за словами інформанта, їх «відокремили від Uodiņi»); b) зазвичай вони втратили частину фонетичної форми: kalna- > kal-, lejas- > le-js-, lauka- > lau-, vidus- > vids- (наприклад, назва господарства Kalmaļi [< kalns «пагорб» + mala «край»] у Варве, назва села Laugals [< lauks «поле» + gals «кінець»] у Ніці); c) вони часто вживаються в особливій морфологічній формі, яка не має конкретного значення й не трапляється у загальновживаній лексиці: gals > -gale [деривація з жіночим закінченням], -gaļi, -gaļi [називний відмінок множини]; mala > -male [жіночий рід], -maļi [називний відмінок множини]; upe > -upi, -upji [називний відмінок множини]; vidus > -vidi [називний відмінок множини]), zeme > -zemi, -zemji [чоловічий рід, називний відмінок множини] (наприклад, Mežvidi [< mežs «ліс» + vidus «середина»] у Дігнаї, Ергеме, Гауєні тощо; Ciemgaļi у Дундазі, Ciemgaļi [< ciems «село» + gals «кінець»] у Бауні, Турлаві тощо); d) іноді вони містять редуплікацію, яку Lehmann (Lehmann 2002: 116–117) вважає надійним показником десемантизації: наприклад, назви пагорбів із редуплікованим родовим терміном kalns «пагорб»: Kalniņkalns, Kalnijakalns; назви господарств Kalnkrievkalns, Kalnkalniņi в Ерглі; e) іноді може з’явитися додаткова конотація: наприклад, leja «долина» може також означати «житло наймита при господарстві», а kalns «пагорб» — «будинок господаря» (ME II 143, 447) (наприклад, Lejasvēr zemnieki «Долинні Вєрземнієки» в Циргалі, описане інформантом як «житло слуг»). Ці ознаки свідчать про те, що найпоширеніші лексеми майже набули статусу афіксоїда (здебільшого префіксоїда) — звичайного слова, яке може також функціонувати як морфологічний компонент назви, подібно до афікса (префікса). Навіть якщо окреме слово втрачає свою фонетичну форму й стає невпізнаваним, воно все ще може використовуватися як топоформант для творення нових назв місць. Іноді цьому може сприяти збіг із регулярними ауслаутами (наприклад, поширений апелятив aste «хвіст, вузька територія» нагадує ауслаут –a(i)ste або суфікс –st– у балтійсько-фінських мовах). Багато лексем у назвах місць зазнали повної десемантизації. Це явище можна спостерігати у так званих неясних назвах місць, конкретне значення яких давно забуте й нині може бути встановлене лише за допомогою етимологічного аналізу. Наприклад, поширене закінчення –ava в латвійських гідронімах (зокрема, у назвах річок Abava, Daugava, Rucava), імовірно, походить від індоєвропейського кореня *au(e)- і первісно мало значення «зволожувати, текти» (пор. латв. avots «джерело [води]») (Karulis I 93–94; Buck 1949: 44; Pokorny 1959: 78). Straipsniai / Articles 123 SANDA RAPA Існує багато топоформантів, які увійшли до латвійської топонімії як самостійні слова з інших мов. Унаслідок подальшої невпізнаваності ці запозичені апелятиви (переважно родові назви) стали граматичними формантами. Так, латвійські назви озер Kaņieris у Ризі, Nierieris у Цесі, Spicieris у Смітене, імовірно, містять естонське järv «озеро» або лівське jōra, jāru «озеро» (Dambe 1987: 34; Hauzenberga 1932: 134). Це закінчення стало регулярним топоформантом; тому воно трапляється не лише в гідронімах, а й у назвах лук (наприклад, Piniers у Лієзере) та хуторів (наприклад, Poņeri у Пілтене). Запозиченими постфіксоїдами є також –nīte у Курземському регіоні (пор. естонське niit, лівське nīt «луг») та –pole у Латгалії (пор. російське поле «поле», яке, за Фасмером III 307, споріднене зі староросійським поль «відкритий, порожній»), тощо. У латвійських топонімах можна спостерігати не лише десемантизацію, а й трансемантизацію або ресемантизацію, коли внаслідок граматикалізації виникає нове значення. Наприклад, назва хутора Rīskalni у Ренді виникла внаслідок контамінації форм rijas- [род. одн.] «молотильня» і kalni «пагорби», а не від слів rīss «рис» і kalni «пагорби»; назва хутора Dardedži походить від dar(ʋ)dedži «смолокури», а не від dardedze «веселка»; назва хутора Sālskalns — від saules kalns «сонячний пагорб», а не від sāls kalns «соляний пагорб»; назва хутора Piesargi означає piesargi «вартові луки», а не «біля/при Саргах». У деяких випадках причиною, імовірно, є народна етимологія, а не граматикалізація, проте причина все одно полягає в десемантизації. КЛІТИКІЗАЦІЯ Найпоширенішим чинником виникнення афіксоїдів є клітизація: у швидкому мовленні одне слово зливається з наступним і фонологічно залежить від іншого слова. Це не обов’язково супроводжується десемантизацією, як показано в ланцюжку граматикалізації, оскільки тут компонент топоніма зазвичай зберігає своє значення — про нього завжди нагадує конотація з відповідним об’єктом. Найхарактерніший процес у латвійській топонімії — проклізація, коли слово (зазвичай прийменник), що не має самостійного наголосу, зливається з наступним словом у мовленні. У латвійській топонімії досі є багато назв місць, що нагадують ономастичний опис. Більшість із них — префіксальні конструкції, і багато з них утворені з проклітичних слів: Aiz ezere < aiz + ezers «за озером», Aizupe < aiz + upe «за річкою», Aizpurve < aiz + purvs «за болотом», Pierobeža < pie + robeža «біля кордону», Pārdaugava < pār + Daugava «за/через річку Даугаву», pārmežs < pār + mežs «за лісом», Pārpurus < pār + purvs «за/над болотом». У цих 124 Acta Linguistica Lithuanica LXXIII Toponymization in the Latvian Language конструкціях (частіше, ніж у загальновживаній лексиці) наголос переходить із самостійного слова на префікс (відповідно до правила типового для латвійської мови наголосу на першому складі). Водночас нова лексема пристосовується (через додавання відповідного словотвірного закінчення) до відповідного денотата: наприклад, назва луки Piekmene стала жіночого роду, оскільки позначає іменник жіночого роду pļava «луг», тоді як у назві місця риболовлі Pie akmeņa у Юмурді збереглося чоловіче закінчення іменника akmens «камінь». Енклітика, за якої слово фонетично зливається з попереднім, у латвійській топонімії, здається, трапляється досить рідко. Однак її важче помітити й розпізнати (адже, як зазначав Крістіан Леманн, за нею часто йдуть аглютинація та злиття (Lehmann 2002, 145ff.)). Поширеними топоформантами, що походять від самостійних слів ezers «озеро» та arājs «орач» у латвійській топонімії, є, наприклад, кінцеві елементи –eris або –ars і –rāji — наприклад, у назвах поселень Meldzere у Нігранде та Sauzeri у Стурі, назві луки Melzere у Скрунді, назві озера Zuosars у Гайгалаві та назвах хуторів Dziļrāji у Коде, Jaunrāji у Падуре, Muižrāji в Іванді — ці топоніми, імовірно, раніше мали форми Meld-ezere (< «очеретяне озеро»), Saus-ezeri (< «сухе озеро»), Mel(n)-ezere (< «чорне озеро»), Zuos-ezers («озеро гусей»), Dziļ-arāji (< «орачі глибокої оранки»), Jaun-arāji (< «молоді/нові орачі»), Muiž-arāji (< «маєткові орачі»). Окрім клітик, на назви місць можуть впливати різні типи фонологічних змін. Латвійська лінгвістка Едіте Гаузенберга-Штурма описала понад 150 типів фонологічних змін приблизно у 2000 латвійських ойконімах, зокрема втрату голосних, приголосних або складів, а також якісні зміни голосних, епентезу, асиміляцію, дисиміляцію, метатезу, алітерацію тощо (див. Hauzenberga 1932). ЕРОЗІЯ Erosion or loss of phonetic substance (Heine, Kuteva 2002: 2) always goes hand in hand with the process of clitic and usually follows desemanticization (Meillet 1958: 135–139). Commonly, a toponymic collocation (onomastic lexeme + generic) becomes a compound place name, and then the second component of the name becomes a topoformant (as we could see in the enclitic examples above), but often the last component (mostly a generic) is completely dropped. Probably, it is due to language economy which is more effective in toponymy than in common language, because in the case of toponymy one has to memorize many specific, often non-standard language units (Superanskaja 1973: 87). Besides, the more evident loss or the so-called toponymic ellipsis Straipsniai / Articles 125 SANDA RAPA (втрата цілого слова або семантично повної одиниці) можна вважати різновидом ерозії. У латвійській топонімії таке «необов’язкове» слово (тобто родовий термін) трапляється майже в половині всіх латвійських географічних назв. Хоча слово було втрачено, його сліди зберігаються у закінченні географічної назви. Тут можна згадати первинні назви міст, річок, лук (жіночого роду), а також боліт і струмків (чоловічого роду) (апелятиви pilsēta, upe, pļava у латвійській мові жіночого роду, purvs і strauts — чоловічого роду). Топонімізація в латвійській мові часто не зупиняється на ерозії: географічна назва може відновити свій родовий термін або отримати суфікс із топографічним значенням. Це явище, ймовірно, можна назвати епексегетикалізацією (від грец. epexegesis: epi «додатково» + exēgēsis «пояснення») — створення пояснювального розширення слова. ЕПЕКСЕГЕТИКАЛІЗАЦІЯ Латвійські географічні назви можуть легко втрачати й відновлювати родові терміни або набувати нових відповідно до зміни об’єкта (або для уточнення географічної назви), наприклад: назва річки Juglas upe «річка Югли» → Jugla ø → Juglas upe у Сунтажі; назва дороги Pie trim priedēm «Біля трьох сосен» → ø Priedes «Сосни» → Priedes ceļš «Соснова дорога» у Леяціємсі. У багатьох випадках додається суфікс із топографічним значенням. Недостатньо назвати місце апелятивом у множині називного відмінка: система топонімії прагне утворити специфічну назву, яка допомагає позначити категорію об’єкта. Найпродуктивніші суфікси — –āj–, –ien–, –ain–, –ait– (частково також –en–), які вживаються для позначення місця, де чогось багато. Наприклад, назва пасовища Kārkli «Верби» → Kārklaine в Акністе; інформант зазначив, що «уздовж луки ростуть верби»; Ābulines krūmi «кущі абулине» → Ābulines krūmājs у Дуніці. Причиною такої епексегези зазвичай є невпізнаваність запозичень з інших мов: коли зв’язок із вихідною мовою втрачено, додається латвійський пояснювальний родовий компонент (наприклад, Goru kalns «гора Гору [< Russian гора ‘пагорб’]», Gaina mežs «ліс Гайна [< гай ‘ліс’]»). Іноді метафорично або метонімічно перенесена назва потребує пояснення: наприклад, лука Kazpurs «Козине болото» в Семе також називається Kazpurpļava «Лука Козиного болота»; лука Cūkaste «Свинячий хвіст» в Улмале також називається Cūkastes pļava «Лука Свинячого хвоста». 126 Acta Linguistica Lithuanica LXXIII Toponymization in the Latvian Language ВИСНОВКИ З огляду на специфічну роль власних назв у латвійській мові можна спостерігати певні відмінності між граматикалізацією в топонімії та в загальній мові. Початкова й кінцева стадії розвитку географічної назви більш структуровані та розгалужені, а розвиток топоніма не завжди зупиняється на стадії ерозії. Отже, ланцюжок топонімізації може бути таким: розширення — транскатегоризація — декатегоризація — десемантизація — клітизація — ерозія — епексегетикалізація. Найхарактернішим граматичним процесом у латвійській топонімії є десемантизація, яку зазвичай зумовлюють історичні зміни географічних об’єктів, а також метонімія, тобто синекдоха, за якої об’єкт називають іменем однієї з його частин, і навпаки. REFERENCES Balode Laimute 1985: Latvijas PSR ezeru nosaukumu sufiksālā derivācija. – Latvijas Zinātņu Akadēmijas Vēstis 5, 46–64. Buck Carl Darling 1949: A Dictionary of Selected Synonyms in the Principal Indo-European Languages. Chicago, Illinois. Dambe Vallija 1987: Ieskats Latvijas PSR hidronīmu semantikā. – Onomastikas apcerējumi. Rīga: Zinātne, 32–45. Hauzenberga Edīte 1932: Ko vietu vārdi dod latviešu valodas fonētikai? Filologu biedrības raksti 12. Rīga, 114–148. Hopper Paul J., Traugott Elizabeth Closs 2003: Grammaticalization. Second Edition. Cambridge: Cambridge University Press. Heine Bernd, Kuteva Tania 2004: World Lexicon of Grammaticalization. Cambridge: Cambridge University Press. Heine Bernd 1993: Auxiliaries. Cognitive Forces and Grammaticalization. New York, Oxford: Oxford University Press, 1993. Fasmer Max 1964–1973: Etimologicheskij slovar’ russkogo jazyka 1–4. Moskva: Progress. Fischer Olga, Rosenbach Anette 2000: Introduction. – Pathways of Change. Grammaticalization in English, ed. by Fischer Olga, Rosenbach Anette & Stein Dieter. Amsterdam/Philadelphia: John Benjamins Publishing Company, pp. 1–39. Straipsniai / Articles 127 SANDA RAPA Karulis Konstantīns I–II: – Karulis K. Latviešu etimoloģijas vārdnīca. 1–2 sēj. Rīga: Avots, 1992. Laumane Benita 1996: Zeme, jūra, zvejvietas. Zvejniecības leksika Latvijas piekrastē. Rīga: Zinātne. Lehmann Christian 2002: Lehmann Ch. Thoughts on Grammaticalization. Second, revised edition. Erfurt: Seminar für Sprachwissenschaft der Universität. ME I–IV – Mülenbachs Kārlis. Latviešu valodas vārdnīca 1–4. Rediģējis, papildinājis, turpinājis J. Endzelīns. Rīga: Izglītības ministrija (I), Kultūras fonds (II–III), 1923–1932. Meillet Antoine [1912] 1958: L’évolution des formes grammaticales. – Linguistique historique et linguistique générale. Paris: Librairie Ancienne Honoré Champion, p. 130–148. Pokorny Julius 1959: Indogermanisches etymologisches Wörterbuch 1. Bern und München. Podolskaja Natalja 1978: Slovarj russkoj onomasticheskoj terminologii. Moskva: Nauka. Report 2011: Report of the Working Group on Toponymic Terminology. Vienna: United Nations Group of Experts on Geographical Names, 2011. Available: http://unstats.un.org/unsd/geoinfo/UNGEGN/docs/26th-gegn-docs/WP/WP80_Report%20of%20the%20Working%20Group%20on%20Toponymic%20Terminology2 [accessed 12.03.2015]. Rospond Stanisław 1957: Klasyfikacja strukturalno-gramatyczna słowiańskich nazw geograficznych. Wrocław: Państwowe Wydawnictwo Naukowe. Superanskaja Aleksandra 1973: Obshhaja teorija imeni sobstvennogo. Moskva: Nauka. Vanagas Aleksandras 1970: Lietuvos TSR hidronimų daryba. Vilnius: Mintis. Toponimizacija latvių kalboje SANTRAUKA Straipsnyje aptariami gramatizacijos procesai latvių kalbos vietovardžiuose ir rasti toponimų derivacijos ypatumai. Išskirti trys toponimizacijos būdai: pirminė, antrinė ir sudėtinė toponimizacija. Toponimizacijos vyksme išskirti šeši lygiai: išplėtimas (ekstencija, 128 Acta Linguistica Lithuanica LXXIII Toponymization in the Latvian Language arba žodžio vartojimas kitame kontekste), transkategorizacija (kategorijos pasikeitimas), dekategorizacija (kategorinių komponentų iškritimas), dalinė ir visiška desemantizacija (žodžio semų pasikeitimas arba iškritimas), klitizacija (dviejų savarankiškų žodžių sujungimas), erozija (fonetiškų komponentų iškritimas), epeksegetizacija (paaiškinamojo komponento prijungimas). Įteikta 2015 m. balandžio 17 d. SANDA RAPA LU Latviešu valodas institūts Akadēmijas laukums 1, LV-1050 Rīga, Latvija [email protected] Str、ipsniai / Articles 129