„Emigrantai: kalba ir tapatybė“

LAIMA KALĖDIENĖ Інститут литовської мови Напрями наукових досліджень: соціолінгвістика, прикладне мовознавство, діалектологія, ономастика, фонетика й фонологія, комп’ютерна лінгвістика. ЕМІГРАНТИ: МОВА І ІДЕНТИЧНІСТЬ Колективна монографія Наукова редакторка — Мейлуте Рамонієне, карти підготувала Вікторія Баранаускене, авторки: Вікторія Баранаускене, Егле Гудавічене, Кристина Якайте-Булбукене, Довіле Крупіцкайте, Мейлуте Рамонієне, Лорета Вілкене Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2015, 232 p. ISBN 978-609-459-543-1 Еміграція є актуальною проблемою сучасної Литви, потужним процесом, що відбувається нині й масштаби якого можуть іще зрости, тому досліджувати пов’язані з ним явища не лише необхідно, а й неминуче. Науковиці Вільнюського університету — мовознавиці та географині, за сприяння соціологів, задумали й у 2011–2013 рр. реалізували соціолінгвістичний проєкт за підтримки Державної комісії литовської мови Мова емігрантів (керівниця — Мейлуте Рамонієне). Під час експедицій у Німеччині, Америці й Тасманії було зібрано значний масив даних на основі глибинних інтерв’ю, а також численні відповіді на запитання, отримані через інтернет: заповнено 2026 анкет, які охоплювали 61 запитання (с. 209–221). Великою перевагою проаналізованих даних є те, що їх зібрано майже одночасно, протягом кількох років. Straipsniai / Articles 305 LAIMA KALĖDIENĖ Продумане застосування кількісних і якісних методів соціолінгвістики стало запорукою успіху цього проєкту. Керівниця проєкту вже має значний досвід такої роботи1, на який вона спирається разом із Довіле Крупіцкайте, представляючи методологію дослідження мови емігрантів (с. 19–40). Уже на самому початку, на с. 19, стає зрозуміло, у чому полягає ахіллесова п’ята всього цього дослідження, — у понятті емігранта. Емігрантами тут вважаються всі «особи, які проживали не в Литві щонайменше 3 роки» (с. 19). Отже, це і ті, хто виїхав із Литви, і їхні діти та онуки, які визнають литовську ідентичність і пов’язують себе з Литвою (як у програмі Глобальна Литва). Саме це — найпроблемніша вихідна точка: наскільки вони самі пов’язують себе з Литвою, які зв’язки підтримують або відчувають себе зобов’язаними підтримувати. Безсумнівно, під час опитування кількох тисяч емігрантів саме ці зв’язки з литовськістю було найважче, а часом і неможливо визначити, тоді як достовірність відповідей значною мірою залежала саме від цього: чи хоче, чи навіть не хоче емігрант бути пов’язаним із Литвою. Про це згадує у своїй статті Д. Крупіцкайте (с. 26), докладно розглянувши хвилі та напрямки еміграції з цього погляду. Недоліками даних та їхньою ненадійністю дослідниця обґрунтувала вибір території дослідження і принципи формування вибіркової матриці (с. 27–28). Стаття М. Рамонієне «Кількісне та якісне дослідження мови емігрантів» (с. 31–40) — у найкращому сенсі слова хрестоматійний виклад методології поєднання кількісних і якісних методів дослідження у прикладному мовознавстві, призначений для студентів і докторантів цього напряму та всіх зацікавлених. Це також докладний опис вмілого керівництва проєктом. У другій частині книги «Мова та мовні настанови в еміграції» аналізується головне питання дослідження — використання мов в еміграції. Егле Гудавічене у своїй статті «Загальні тенденції мовної поведінки та настанов емігрантів» (с. 43–58), спираючись на дані кількісного опитування, доходить, можна сказати, досить банальних висновків: «з часом стає дедалі важче зберігати литовську мову незмінною» і «дітей, особливо якщо їх більше ніж одна, [стає дедалі важче] навчити рідної мови батьків». Однак вона робить висновок на основі відповідей, отриманих у дослідженні на запитання анкети, і пояснює, чому так відбувається: «Аж 90 відсотків респондентів хотіли б, щоб їхні діти, а також онуки й 1 Цей досвід М. Рамонієне почала набувати у співпраці з науковцями нідерландського Тілбурзького університету, коли в Литві вперше успішно застосували розроблену нідерландцями методологію кількісних досліджень для вивчення мов у домі й школі дітей у великих містах (Ramonienė M., Extra G. Multilingualism in Lithuanian Cities. Languages at home and school in Vilnius, Kaunas and Klaipėda. Vilnius/Tilburg, Klaipėda: Klaipėdos universiteto leidykla, 2011, 92 p.). М. Рамонієне керувала ще двома масштабними дослідженнями, у яких використовувалися не лише кількісні, а й якісні методи: Міста і мови, наук. ред. М. Рамонієне. Вільнюс: Видавництво Вільнюського університету, 2010, 312 с.; Міста і мови 2. Соціолінгвістична карта Литви, наук. ред. М. Рамонієне. Вільнюс: Видавництво Вільнюського університету, 2013, 318 с. 306 Acta Linguistica Lithuanica LXXV Emigrantai: kalba ir tapatybė. Kolektyvinė monografija правнуки знали литовську мову, і пояснюють, наскільки це важливо, однак лише 66% батьків першого покоління емігрантів намагаються, щоб діти вдома розмовляли литовською, 31% — другого, 10% — третього» (с. 58). Тому й не лише тому доволі сумнівним видається припущення Е. Гудавічене, що «[М]ожливо, що чим довше люди живуть за кордоном, чим сильніше зазнає впливу рідна мова, тим важливішою вона стає для емігрантів — як запорука збереження ідентичності» (с. 57). Адже у статті на підставі даних опитування робиться висновок, що «саме другому й третьому поколінням не властива настанова ототожнювати національність із литовською мовою — лише третина опитаних респондентів стверджувала, що литовець повинен знати литовську мову» (с. 52). В анкетах було чимало даних про рідні мови та знання мов дітей, народжених у змішаних сім’ях, де один із батьків — литовець-емігрант. У цій статті їх використано зовсім небагато; мабуть, найважливіші з них — це дані про те, що у змішаних сім’ях рідною мовою 74% дітей є литовська, якщо мати — литовка, і 54% — якщо литовець батько (с. 66). Тому дидактичні роздуми про те, що «[З]нання мови, якою користуються в країні проживання, не гарантує відчуття „свого“» або що «[Т]ак само хибно вважати, що добре чи дуже добре знання мови країни проживання в усіх випадках допоможе людині прижитися в чужій країні та інтегруватися в неї» (с. 47), ніяк не підкріплені даними дослідження, що розглядається: тут спираються лише на відому гіпотезу взаємозалежності, або айсберга, Джима Cumminso. Цей аспект дослідження — вплив змішаних сімей — надзвичайно важливий, тому він має стати предметом окремих досліджень на основі зібраного матеріалу, значна частина якого, ймовірно, ще не представлена в цій статті, але про яку чимало йдеться у статті іншої авторки цього збірника — Крістіни Якайтє-Бульбукене (с. 67–114). Ще одна стаття другої частини книги, присвячена використанню мов і мовним настановам, розглядає особливості знання й уживання мов емігрантами в різних регіонах світу (авторки D. Krupickaitė і V. Baranauskienė, с. 59–65). Це своєрідний ілюстративний матеріал до Karklo diego (2013) Егідіюса Александравічюса: «емігранти першого покоління нерідко не схильні ототожнювати себе з литовцями, перебуваючи в Литві, менше беруть участь у діяльності громади тощо; це свідчить, що їхнє ототожнення з Литвою чи литовською мовою не дуже міцне, а це може спричинити швидше зниження рівня знання й уживання литовської мови, ніж серед емігрантів попереднього покоління» (с. 65). Це ніби втрачене покоління, яке, однак, наполегливо вимагає литовського громадянства як додаткового. У розглядуваній статті D. Krupickaitė і V. Baranauskienė особливо чітко показано, звідки й чому насправді надійшли відповіді на опитування: «[І]з 2026 респондентів понад половина (60,2%) живе в країнах Західної та Південної Європи, куди протягом останніх 25 років відбувалася найінтенсивніша еміграція (...). Абсолютна більшість, аж 78,5%, респондентів представляє перше покоління емігрантів, тобто респонденти народилися в Литві (...). Така частка респондентів цього покоління Recenzijos / Reviews 307 LAIMA KALĖDIENĖ значно більша, ніж планувалося залучити до опитування. Подібна ситуація і в країнах Центральної та Східної Європи» (с. 59–60). Пояснюється, що опитано порівняно багато емігрантів другого покоління, але аж ніяк не третього. Мало опитано й вихідців з Азії (лише з азійської частини Росії). Усі ці зауваги відображено на дуже інформативних картах («Громадянство респондентів», с. III, «Країна, у якій респондент виріс (жив до 16 років)», с. X). Дуже цікавим аспектом цього дослідження було питання про самопочуття емігрантів у країнах проживання та в самій Литві: отримано болісне підтвердження того, що, на відміну від емігрантів попередніх поколінь, які часто виїжджали з Литви й з політичних причин, «значна частина емігрантів нового покоління, які виїхали з Литви через економічні труднощі, не почувається своєю ні в Литві, ні в країні, де живе» (с. 65). Отже, науковий прогноз, хоч і сумний, але обґрунтований: «Це дає підстави вважати, що значення використання литовської мови серед литовців третьої хвилі еміграції може зменшуватися набагато швидше, ніж серед емігрантів другої хвилі та їхніх нащадків» (с. 65). Це вже рекомендація для творців і виконавців зовнішньої політики Литви, підкріплена науковими фактами. Третя стаття другої частини книги присвячена сімейній мовній політиці та управлінню нею (авторка K. Jakaitė-Bulbukienė, с. 67–114). Спираючись на кількісні та якісні дані (останні особливо вдало), K. Jakaitė-Bulbukienė розкриває, які настанови визначають готовність емігрантів зберігати литовську мову, особливо в США та Німеччині. Певною мірою банальні істини — такі як «Бажання передати литовську мову наступним поколінням», «Розмовляти литовською сприймається як щось природне» тощо (с. 113) — ніби мало пояснюють причини збереження литовської мови, але саме це і є так звані суб’єктивні настанови, сила яких величезна. Заглибившись у статтю, розуміємо, що найбільше даних такого типу зібрано від тих, хто охоче відповідав на запитання анкети, — емігрантів післявоєнної хвилі, їхніх дітей та онуків (с. 113). Отже, картина викривлена: отримане відображення — це не об’єктивна світлина, а образ клубу прихильників. Це один із недоліків методики дослідження: питання про те, як контролювати відбір респондентів, досі залишається без відповіді. Третя частина книги — «Ідентичність і збереження мови» (с. 117–185) — складається з трьох статей Loretos Vilkienės про національну, мовну та культурну ідентичність. Ця частина книги вирізняється великою кількістю та глибиною теоретичних міркувань, а також обговоренням отриманих даних у ширшому світовому й науковому контексті. Критичний погляд на отримані соціолінгвістичні дані лише підвищує цінність праці та відкриває перспективи інших досліджень: «Слід нагадати, що в якісних опитуваннях проєкту „Мова емігрантів“ брали участь лише соціально активні особи, для яких важлива їхня етнічна ідентичність; до того ж можна припустити, що такі люди значно активніше заповнювали й анкети кількісних опитувань. Однак не можна вважати, що їхня думка відображає позицію всіх литовців / осіб литовського походження, які живуть за кордоном, 308 Acta Linguistica Lithuanica LXXV Emigrantai: kalba ir tapatybė. Kolektyvinė monografija оскільки, як уже зазначалося, та частина литовців, яка свідомо розірвала зв’язки з Литвою та литовськістю, під час дослідження проєкту, імовірно, була охоплена лише незначною мірою або й зовсім не була охоплена. Отже, усі узагальнення стосуються лише частини литовців / осіб литовського походження, які проживають за кордоном і для яких литовськість важлива тією чи іншою мірою» (с. 133). Особливо цінними є Додатки, що містять 18 соціолінгвістичних карт, створених В. Баранаускене; анкету з 61 запитання для «Дослідження мовної поведінки емігрантів литовського походження»; інформацію про 177 якісних інтерв’ю та сценарій якісних інтерв’ю проєкту Emigrantų kalba. Аналіз статей свідчить, що описане дослідження мови емігрантів — передусім з методологічного погляду — є дуже складною справою. Що запитаєш, те й отримаєш. Надійшло 23 грудня 2016 р. LAIMA KALĖDIENĖ Інститут литовської мови вул. Петро Вілейшіо, 5, Вільнюс LT-10308, Литва [email protected] Recenzijos / Reviews 309