Kalba ir tikrovė

NAGLIS KARDELIS Вільнюський університет ORCID id: orcid.org/0000-0002-2179-3754 Напрями наукових досліджень: філософія мови, філософія Античності, середньовічна філософія, філософія релігії. DOI: doi.org/10.35321/all84-16 МОВА І ДІЙСНІСТЬ Співвідношення мови й дійсності — найцікавіша і найскладніша для розв’язання проблема філософії мови. Вона має багато аспектів, адже й сама дійсність у різних контекстах філософського аналізу сприймається та описується по-різному. Наприклад, можна досліджувати те, що ми назвали б внутрішньою дійсністю самої мови — іманентною природою мови, яка виявляється на різних рівнях, аналізованих мовознавством. Світ мови, що відкривається при погляді зсередини мови як замкненої системи й оцінюється внутрішніми мірками самої мови, цілком відмінний від світу, який відкривається по той бік меж самої мови. Іманентна дійсність мови не збігається з тією дійсністю, що відкривається по той бік меж самої мови, — дійсністю, яку мова покликана озвучити і про яку вона повинна свідчити. Істина слова як «речі» самої мови відмінна від істини речі позамовної дійсності: наприклад, з’ясувавши етимологію того чи іншого слова, що розкриває мовну «істину» про названу цим словом річ, ми самі собою не дізнаємося істини про саму річ, яка існує поза мовою, хоча мова може дати нам цінні підказки щодо того, як нам слід мислити про цю річ. Або ось інший приклад: хоча в іманентній дійсності мови — дійсності слів — чітко проведено розрізнення речовості й процесуальності, яке на рівні морфології постає як розрізнення іменника та дієслова, у повсякденному погляді воно видається правильним відображенням відмінності між об’єктами й процесами, що існує по той бік меж самої мови; проте його не можна вважати таким, що саме собою — без істотних застережень і корекцій — властиве самій позамовній дійсності, яка значно складніша, дивніша й загадковіша за її поверхню, відкриту повсякденним досвідом: адже, як стверджував давньогрецький філософ Парменід, буття монолітно цілісне, тотожне самому собі, нерухоме й незмінне, а сучасні фізики, можливо, погодилися б із ним, кажучи, що вся фізична дійсність настільки цілісна, що взагалі неможливо говорити про строго локалізовані й відокремлені одне від одного речі; крім того, і сам час — а разом із ним і те, що ми сприймаємо як розгорнуті в часі Статті / Articles 331 NAGLIS KARDELIS різні події, — лише ілюзія повсякденного людського досвіду, хоч і дуже переконлива. До речі, це лише один конкретний приклад, яким ми хотіли звернути увагу на те, що «істини», які розкриваються у внутрішній дійсності самої мови — дійсності слів, їхніх значень, морфологічних і синтаксичних форм, — не слід некритично ототожнювати з істиною про світ, що існує поза межами мови. Те, що ми назвали б внутрішньою дійсністю самої мови, досліджує радше лінгвістика, ніж філософія (хіба що ми були б великими шанувальниками Гайдеґґера), а про співвідношення мови та позамовної дійсності — справжньої дійсності — покликана мислити філософія. Щоправда, варто визнати, що філософія мови також цікавиться тим, як у мові утверджується мовний образ світу і як мова відображає та репрезентує позамовну дійсність на різних рівнях своєї системи. Попри це, для філософії все ж найцікавішим є саме радикально поставлене питання про співвідношення мови й дійсності. Філософи, розмірковуючи над цим питанням, іноді впадають у дві крайнощі, які ми зараз стисло розглянемо й подамо їхню критику. Перший крайній погляд пов’язаний із переконанням, що позамовна дійсність існує, але в мові вона або взагалі ніяк не відображається, або її мовний образ є цілком викривленим і неадекватним. Деякі філософи, які сповідують цей погляд, дивляться на дійсність і мову як на два несполучені сосуди. На переконання цих мислителів, не так, що людина взагалі не має жодного доступу до дійсності, — вона має змогу переживати її тілесними чуттями, передусім зором, але те, про що свідчить мова, особливо абстрактна, відірвана від чуттєвого змісту, є не просто викривленим образом позамовної дійсності, а радше псевдодійсністю, фальсифікацією позамовної дійсності. Такий погляд неминуче змушує дивитися на мову підозріло, скептично й навіть нігілістично, не сподіваючись, що мова коли-небудь зможе відкрити глибини й таємниці позамовної дійсності або наділити силою філософського прозріння. Ця крайня оцінка мови як, сказати б, філософськи та екзистенційно неспроможної є хибною з логічного погляду, оскільки стикається з неподоланними внутрішніми суперечностями. Адже якщо мова ніяк не здатна торкнутися дійсності, інакше кажучи, якщо мова у своєму відношенні до дійсності виявляється цілком неспроможною, можна було б запитати, як філософ, який розмірковує про таку неспроможність мови, міг би стати здатним як самому її усвідомити, так і повідомити про неї іншим не інакше, як саме засобами мови, зважаючи на те, що теорії неспроможності мови викладаються мовою, у наукових філософських трактатах. Простіше кажучи, якби мова в зазначеному відношенні була цілком неспроможною, вона не була б спроможна навіть передати знання про власну неспроможність. Очевидно, що, формулюючи такі теорії неспроможності мови засобами мови й мовного мислення, саме мова — передусім мовне мислення — стає мірилом співмірності чи неспівмірності мови та позамовної дійсності і — в особі філософа, який мислить і говорить мовою, — арбітром, що послуговується цим мірилом. Той, хто сліпий від народження, адже не здатен усвідомити й 332 Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV Мова і дійсність оцінити відмінність між зором і сліпотою, так само як той, хто не відчуває смаку, не може усвідомити й визначити, чим відрізняються смак і несмак. Критикуючи таке радикальне трактування співвідношення мови й дійсності, можна було б запитати й інакше: якщо не мова, то за допомогою якого саме інструмента — байдуже, чуттєвого чи надчуттєвого — філософ здатен пережити неспроможність мови й передати знання про неї іншим? Припускаючи, що мова й дійсність справді є немовби двома несполученими посудинами, а також припускаючи, що філософ, попри неспроможність мови, все ж має якийсь інший доступ до дійсності, скажімо, силу чуттів або недискурсивної — немовної — інтуїції, все ж залишається незрозумілим, як філософ із такою неспроможною мовою спроможний повідомити іншим знання про неспроможність мови. Мислителі, які вважають мову й позамовну дійсність немовби двома несполученими посудинами, стикаються ще з однією неподоланною суперечністю. Якщо дотримуватися погляду, що, попри нездатність мови відкривати дійсність, людина все ж має чуттєвий доступ до неї, незрозумілим парадоксом стає образність мови, її здатність опосередковувати репрезентації надчуттєвих чуттєвих вражень у середовищі мовних знаків: адже кожному поетові й прозаїкові чудово відома істина, що в мовному середовищі можна наслідувати безпосередні чуттєві враження — у віршах, романах і драмах словами малювати образи, поширювати звуки й запахи, передавати досвід смаку й дотику. Адже якщо припустити, що мова як нібито радикально надчуттєве середовище не має нічого спільного з чуттєвістю, стає незрозумілим, як у мові стає можливим — хоч і опосередковано, медійованим способом — точно й недвозначно передавати тонкі чуттєві враження. Якщо ми визнаємо, що саме чуття дають нам доступ до дійсності, то водночас неминуче маємо визнати, що саме тією мірою, якою мова як середовище, що знаково опосередковує чуттєві враження, здатна наслідувати чуттєвість, вона — разом із самими немедійованими чуттями — також дає нам певний, хоч і дещо слабший, доступ до позамовної дійсності. До речі, як окрему проблему, що постає перед філософами, які надто радикально розділяють площини мови й дійсності, слід розглянути питання, чи можливо самі чуттєві враження переживати абсолютно чистим, немовно опосередкованим способом. Адже дуже ймовірно — або радше навіть безсумнівно, — що людина переживає чуттєві враження так сильно й насичено не лише завдяки здоров’ю та силі самих чуттів, а й завдяки тому надчуттєвому «відтінку» чи «присмаку», якого цим враженням під час чуттєвого переживання надає опосередковувальна сила мовного середовища: фізичний досвід, пов’язаний зі спогадами, образами, породженими творчою уявою, проєкціями майбутнього, грою мовних фігур чи навіть певними абстрактними думками, — інакше кажучи, пов’язаний із тим, що фіксується, утверджується або просто спонтанно народжується в мовному середовищі, — стає значно сильнішим за чистий фізичний досвід, відокремлений від мови. Мова і долі / Language and destiny 333 NAGLIS KARDELIS Хоча ми не можемо перевірити цього безпосередньо, дуже ймовірно, що завдяки надчуттєвому — символічному — опосередкуванню й посиленню чуттєвих вражень, яке забезпечує мова, людина переживає навіть чуттєві відчуття сильніше, насиченіше й експресивніше, ніж живі істоти, що не говорять. Мова й мовне мислення дають нам змогу рефлексувати над чуттєвим досвідом, захоплюватися й милуватися силою та насиченістю чуттєвих вражень. Істотам, які не здатні говорити й мислити мовно, цей привілей не надано. Тут варто звернути увагу на те, що навіть ті мислителі, які надто знецінюють мову, а чуття значно переоцінюють, саме своє захоплення могутністю чуттєвого досвіду — як, до речі, і надмірно підкреслювану прірву між «неспроможною» мовою та «спроможними суверенними» чуттями — здатні передати іншим саме мовою й лише мовою, а не чуттями, інтуїтивно, телепатично чи якимись іншими інструментами тіла або душі. Очевидно, що саме мова, а не чуття самі собою, надає мислителям, які заперечують спроможність мови, силу чітко усвідомити й осмислити в рефлексії вражаючість чуттєвого досвіду. Отже, насправді ми навіть не можемо стверджувати, що доступ до позамовної дійсності людині дають лише чисті чуття — коректніше було б сказати, що такий доступ до дійсності, який узагалі можливий для людини, дають не стільки чисті чуття самі собою чи чиста мова сама собою, скільки мова й чуття разом, взаємодіючи в цілісному людському досвіді. Друга крайність в оцінюванні співвідношення мови й дійсності виявляється в погляді, що «справжньої» дійсності взагалі не існує, а її ілюзія утверджується в мові, поза межами якої нібито взагалі нічого немає. Це погляд, найчастіше пов’язуваний із постмодерністською філософією, на який значний вплив справило прагнення структуралістів і постструктуралістів аналізувати мову як замкнену систему, кожен елемент якої визначається через відношення до інших її елементів, а не через те, що є — або могло б бути — поза межами цієї системи. Структуралістський аналіз функціонування мови як цілісної та замкненої системи не потребує припущення, що щось існує поза межами цієї системи, адже всі елементи мовної системи, які функціонують на різних її рівнях, можна чітко визначити, спираючись на відношення цих елементів до інших елементів системи. Пояснення лінгвістів, які представляють структуралізм, того, як у мовній системі на основі певних бінарних опозицій утверджуються елементи нижчих рівнів мови, такі як фонеми, чия фонологічна ідентичність визначається не ізольовано, а у відношенні до інших елементів того самого рівня, постструктуралісти й постмодерністи екстраполювали на значно вищі рівні мовної системи, пов’язані з утворенням значень і смислів. На думку постмодерністів, значення мовного знака будь-якого рівня, наприклад слова, утверджується завдяки певним диференційним відмінностям, які визначають відношення знаків у системі, а не завдяки зв’язку сигніфіката (означника) знака з сигніфікованим (означуваним), що існує поза мовою — у «справжній» дійсності, оскільки, як стверджують постмодерністи, тотожні самим собі сигніфіковані, які, спираючись на традиційний погляд, ми вважали б 334 Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV Мова і дійсність такими, що існують поза мовою, насправді нібито є лише ілюзією, спричиненою рухом сигніфікатів у самому мовному середовищі. Прийнявши постмодерністське трактування природи мови, ми повинні були б розуміти мову як «плоску» й строго «горизонтальну» — інакше кажучи, як суто синтаксичну систему, а реальність суб’єктивно пережитого «вертикального» семантичного рівня мови, який нібито визначає зв’язок мови з дійсністю, що перебуває по той бік її меж, мусили б вважати лише мовною ілюзією, що виникає через постійний рух сигніфікатів на «горизонтальному» рівні — рівні синтаксису мови. Візьмімо дуже спрощений приклад певної гіпотетичної мовної системи, що складається з трьох елементів — a, b і c. Згідно зі звичайним класичним поглядом, значення мовного елемента a у такій системі, що складається з трьох елементів, визначалося б його відношенням до відповідника, який існує в позамовній дійсності, A; відповідно, значення елементів b і c визначали б їхні відношення до позамовних відповідників B і C (великими літерами позначено відповідники мовних елементів a, b і c, що існують у позамовній дійсності; ми обрали таке позначення, підкреслюючи їхню більшу онтологічну реальність порівняно з елементами, що існують у самому мовному середовищі й позначені малими літерами). Натомість згідно з постмодерністським поглядом значення мовного елемента a однозначно визначало б його відношення до елементів b і c; значення елемента b — його відношення до елементів a і c, значення елемента c — його відношення до елементів a і b. На переконання постмодерністів, саме так — циркулярно — утворюються й значення слів, уживаних у звичайній повсякденній мові (і взагалі в будь-якій мові): скажімо, значення слова «дерево» утворюється не як результат зв’язку певного звукового чи графічного сигніфіката із зеленим деревом, що росте поза мовою (як із сигніфікатом), а як результат горизонтальних відношень слова «дерево», скажімо, зі словами «поле», «ґрунт», «небо», «сонце» тощо. Повернувшись до розгляду співвідношення мови й дійсності, ми могли б запитати, як, з огляду на щойно стисло розглянуте постмодерністське розуміння природи мови, у мові утворюється значення самого слова «мова». На відміну від інших слів, уживаних у мові, які в мовній системі — як у множині певного обсягу — існують як окремі «точкові» елементи або підмножини меншого обсягу, у випадку слова «мова» цей мовний елемент — як частина множини слів — збігався б із усією множиною слів. Це означає, що, прагнучи «постмодерністськи» визначити мову, ми повинні були б шукати в ній самій — як у найбільшій множині мовних елементів — інші елементи, які дали б змогу циркулярно визначити значення слова «мова». Одразу ми зіткнулися б із нерозв’язним парадоксом: такі елементи, перебуваючи поза межами слова «мова», водночас усе ж повинні були б бути всередині мови як системи, що включає всі менші елементи. Очевидно, це було б неможливо — таких елементів ми не могли б знайти всередині самої мовної системи як найбільшої — усі інші елементи Мова і долі / Language and destiny 335 NAGLIS KARDELIS охоплювальної — множини, адже мова заздалегідь визначала б і включала все, що в ній можна сказати. Отже, якби ми хотіли визначити слово «мова» звичним для постмодерністів циркулярним способом, нам довелося б знайти щось, що існувало б не як певний елемент усередині самої мовної системи, а як незалежний елемент, що існує поза нею, і що його ми могли б використати як точку опори для визначення мови. Однак, згідно з фундаментальною настановою постмодерністів (принаймні з найрадикальнішою версією цієї настанови), поза мовою немає й не може бути нічого — отже, поза мовою немає й не може бути жодних зовнішніх елементів, які могли б стати для нас точками опори при циркулярному визначенні значення слова «мова». Отже, згідно з логікою аргументації самих постмодерністів, для того щоб визначити значення слова «мова», а отже, й зрозуміти, що таке мова, неминуче повинна існувати не лише мова, а й щось поза межами самої мови, байдуже, що саме це було б і як би це називалося. Припускаючи, що за межами мови вже нічого немає, необхідно визнати, що в такому разі мову вже неможливо зрозуміти й визначити на основі її відношення до того, що було б поза її межами, а це водночас означало б, що її — відповідно до саме постмодерністської логіки визначення будь-яких значень — уже неможливо визначити ніяк, отже, неможливо й зрозуміти, що взагалі таке мова. У такому разі мова просто й була б усім, що існує, вона збігалася б із дійсністю і була б самою дійсністю — і, до речі, через збіг дійсності та мови ця дійсність не була б менш ілюзорною, бо просто не існувало б самого мірила її реальності чи нереальності. Як ми щойно показали наведеним аргументом, переконання постмодерністів, що поза межами мови нічого немає, а сама дійсність є лише ілюзією, що статично виникає в мовному середовищі, згідно саме з уявленням самих постмодерністів про те, як у мовній системі утворюються значення, неминуче веде до висновку, що, якщо по той бік меж мови немає нічого, що надало б хоча б одну зовнішню точку опори, на яку ми могли б спертися, намагаючись визначити значення слова «мова», тоді мову, яка збігається з найбільшою множиною всього, що лише існує, вже неможливо визначити й зрозуміти, спираючись на відношення мови до того, чим вона не є; тоді ми повинні визнати, що мова і є дійсністю, бо вона і є всім, що існує. Отже, справжня дійсність, попри переконання постмодерністів, що вона є лише мовною ілюзією, у такому разі повинна була б бути визнана як та, що реально існує, попри те, що вона збігалася б із мовою, оскільки мова й дійсність були б просто двома різними способами опису того самого таємничого й неможливого для визначення цілого існуючих речей. Парадоксально, що постмодерністське заперечення реальності дійсності, засноване на своєрідному уявленні про те, як у мові утворюються значення, виявляється аналітично суперечливим і самозаперечним — заперечуючи позамовну дійсність, сама мова, яку вже неможливо визначити й чітко, визначено осмислити на основі її 336 Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV Мова і дійсність відношення до якоїсь зовнішності, що існує поза її межами, як до ширшого за саму мову контексту її розуміння й визначення, неминуче повинна мислитися як тотожна дійсності — насправді як єдина можлива дійсність. Критика обох наведених крайніх поглядів на співвідношення мови й дійсності має налаштувати нас оптимістично. Ми повинні зробити такий висновок: саме факт, що ми — хоча, можливо, і не до кінця ясно — усвідомлюємо, що таке мова, як і інший важливий факт, що мова потрібна нам як міст, який поєднує нас, мовців, не лише одне з одним, а й із тим, що простягається по той бік мови, очевидно свідчать щонайменше про три речі: по-перше, що мова й позамовна дійсність відмінні одна від одної, бо якби вони збігалися, мова нам була б не потрібна — ми взагалі не розуміли б і не могли б зрозуміти, що таке мова; по-друге, що мова й дійсність, хоч і відмінні одна від одної, не є цілком відокремленими, бо якби вони були цілком відокремлені, мова знову ж таки не була б нам корисна як міст, що поєднує нас із тим, що перебуває за її межами; по-третє, мова, хоч і дуже багата, завжди бідніша за дійсність, що простягається по той бік неї, бо якби вона була такою ж багатою, ми бажали б залишитися всередині мови й не хотіли б виходити за її межі — мова й цього разу не була б нам потрібна як міст, яким ми хотіли б ступити до обіцяної землі, що вабить нас і перевершує мову буттєвістю та багатством... Подано 17 травня 2021 р. NAGLIS KARDELIS Вільнюський університет Філософський факультет вул. Університето, 9/1, LT–01513 Вільнюс, Литва [email protected] Мова і долі / Language and destiny 337