Природа національного природного парку «Пирятинський»: монографія

Абдулоєва О.С., Данько К.Ю., Проценко Ю.В., Подобайло А.В. ПРИРОДА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУ «ПИРЯТИНСЬКИЙ» Монографія Київ — 2017 УДК 574.472 + 502.6/502.7 (502.4) П Рецензент: В.В. Гребінь — професор кафедри гідрології та гідроекології географіч ного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор географічних наук П Природа національного природного парку «Пирятинський»: монографія / Абдулоєва О.С., Данько К.Ю., Проценко Ю.В., Подобайло А.В. — К. : Талком, 2017. — 179 с. Монографія «Природа національного природного парку «Пирятинський»» — це найбільш повне зведення наукових даних щодо біологічного і ландшафтного різноманіття молодої природоохоронної території. Книга є підсумком п’яти річної роботи наукового відділу. Для ботаніків, зоологів, географів, геологів, екологів та природоохоронців, викладачів, студентів та аспірантів профільних кафедр вищих навчальних закладів. УДК 574.472 + 502.6/502.7 (502.4) Видання здійснене за підтримки Пирятинської районної ради. Голова — Пазюк Сергій Георгійович © Абдулоєва О.С., Данько К.Ю., Проценко Ю.В., Подобайло А.В., 2017 ЗМІСТ ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Розділ 1. Загальна характеристика території та природні умови (Данько К.Ю.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 1.1. Географічне положення і територіальна структура . . . . . . . . . 7 1.2. Геологогеоморфологічна будова та рельєф . . . . . . . . . . . . . . . 12 1.3. Кліматична характеристика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 1.4. Ґрунтовий покрив . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 1.5. Водні об’єкти та їхній гідрологічний режим . . . . . . . . . . . . . . . 41 1.6. Перелік використаних джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62 Розділ 2. Рослинні угруповання (Абдулоєва О.С.) . . . . . . . . . . 65 2.1. Матеріал і методи досліджень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65 2.1.1. Суть флористичної класифікації рослинних угруповань . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66 2.1.2. Фітоіндикаційний аналіз . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67 2.1.3. Оселища . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69 2.1.4. Зв’язки рослинних угруповань з ландшафтами . . . . . . 69 2.2. Загальна характеристика природного рослинного покриву . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70 2.2.1. Рослинний покрив заплавних ландшафтів . . . . . . . . . . 70 2.2.2. Рослинний покрив лісостепових ландшафтів . . . . . . . . 72 2.3. Схема флористичної класифікації природної і спонтанної антропогенної рослинності національного парку . . . . . . . . . . 74 2.4. Водні рослинні угруповання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 2.4.1. Клас Lemnetea . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82 2.4.2. Клас Potametea . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83 2.4.3. Клас PhragmitoMagnocaricetea . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84 2.5. Трав'яні болота і заболочені землі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 2.5.1. Клас PhragmitoMagnocaricetea . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85 2.6. Справжні луки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 88 2.6.1. Клас MolinioArrhenatheretea . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89 2.7. Солонцюваті луки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93 2.8. Лучні степи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94 2.8.1. Клас FestucoBrometea . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95 3 2.9. Рослинність на давньоалювіальних пісках, або «піщані степи» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98 2.10. Нітрофільні високотравні угруповання . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99 2.11. Ліси . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101 2.11.1. Клас Salicetea purpureae . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101 2.11.2. Клас Alnetea glutinosae . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103 2.11.3. Клас QuercoFagetea . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104 2.11.4. Клас VaccinioPiceetea . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105 2.11.5. Клас GalioUrticetea . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107 2.12. Показники фіторізноманіття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107 2.13. Узагальнення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111 2.14. Перелік використаних джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112 Розділ 3. Тваринний світ національного природного парку (Проценко Ю.В., Подобайло А.В.) . . . . . . . . . . . . . . . . 117 3.1. Склад фауни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117 3.1.1. Ссавці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118 3.1.2. Птахи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119 3.1.3. Плазуни та земноводні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121 3.1.4. Риби . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122 3.1.5. Молюски . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 3.1.6. Комахи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 3.1.7. Павукоподібні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127 3.1.8. Водні безхребетні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127 3.1.9. Кільчасті черви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128 3.1.10. Круглі черви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128 3.1.11. Плоскі черви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129 3.2. Список використаних джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130 ДОДАТКИ Додаток А. Загальна характеристика території та природні умови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133 Додаток Б. Рослинні угруповання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142 Додаток В. Тваринний світ національного природного парку . . . 178 4 ВСТУП Природа національного природного парку «Пирятинський» — унікальна та багатогранна, бо вдало поєднує різні природні осели ща заплави річки Удаю з малозміненими ландшафтами, багате різноманіття флори та фауни. Особливу цінність складають водноболотні угіддя, які займають 40 відсотків від загальної площі Парку. Заповідання природних територій — найефективніший засіб збереження біорізноманіття. Важливу роль у цьому відіграє на уковий моніторинг природнозаповідних та прилеглих терито рій, який дає можливість аналізувати та прогнозувати зміни у навколишньому природному середовищі, забезпечувати про ведення відповідних природоохоронних заходів. Територія національного природного парку «Пирятинський» є цікавою та відкритою для вивчення та проведення наукових досліджень фахівцями наукових та науководослідних установ та закладів України. Історія «функціонування» польової науководослідної ла бораторії на території Пирятинщини розпочалась ще далекого 1997 року з проведення навчальновиробничої практики студентів кафедри зоології Київського національного університету імені Тараса Шевченка під керівництвом А.В. Подобайла. З 2005 року щорічно проводяться літні екологічні експедиції із залученням до науководослідної роботи школярів пирятинських шкіл, що є важливою ланкою у проведенні екологоосвітньої роботи з на селенням. Майже уся площа Парку нині потрапила до території Сма рагдового об’єкта «Пирятинський». Для природоохоронної уста нови — це як ще одна зірка якості, яка підтверджує її цінність для збереження природи і в Україні, і в Європі. Білих плям на карті природи національного природного парку «Пирятинський» вистачає, то ж, науковий моніторинг вар то продовжувати, щоб охороняти та зберегти багатство біологіч ного різноманіття нашого краю для нащадків. Директор НПП «Пирятинський» Ю.М. Митропан 5 Розділ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТЕРИТОРІЇ ТА ПРИРОДНІ УМОВИ Національний природний парк «Пирятинський» (далі — нацпарк, або НПП) є природоохоронною територією. Його ос новна мета — це захист та підтримка біологічного різноманіття, природних і культурних ресурсів Пирятинщини. За фізикогеографічним районуванням, національний при родний парк «Пирятинський» знаходиться в межах Східноєвро пейської рівнини, в Лісостеповій зоні, Лівобережнодніпровський край. Територія парку входить до двох областей Лівобережнодніп ровського краю. Східна частина (гирло р. Перевод (Перевод) та правобережні і лівобережні масиви річки Удай) входить до Пів нічноПолтавської височинної області, а саме, у ІчнянськоЛох вицький район. Західна частина парку зосереджена в межах Північнопридніпроської терасової низовинної області. Південь західної частини парку (нижня течія річок Перевод та Руда) входить до ЯготинськоГребінківського району, а північ західної частини парку (природоохоронні масиви Грабарівської сільської ради) входить до НосівськоЛиновицького району Північнопри дніпровської терасової низовинної області [3, 11]. Відповідно до системи геоботанічного районування, терито рія нацпарку розташована в межах Євразійської степової облас ті, в Лісостеповій зоні, Лівобережнодніпровський округ липо водубових, грабоводубових, соснових (на терасах) лісів, луків, галофітної та болотної рослинності [3, 10]. Положення об’єкта НПП «Пирятинський» у системі зооге ографічного районування: Палеарктична область, Бореальна Єв ропейськоСибірська підобласть. ЄвропейськоЗахідносибірська лісова провінція, Східноєвропейський округ, район — мішано го, листяного лісу та лісостепу, ділянка Східноєвропейського листяного лісу та лісостепу, Лівобережна Дніпровська підді лянка [3]. 6 1.1. Географічне положення і територіальна структура Національний природний парк «Пирятинський» знахо диться на території Пирятинського району Полтавської області України. Територія парку розташована в адміністративних ме жах Давидівської, Сасинівської, Березоворудської, Каплинцівсь кої, Харківецької, Дейманівської, Великокручанської, Грабарівсь кої, Олександрівської сільських рад Пирятинського району та Пирятинської міської ради (Додаток А, рис. А.1). Пирятинсь кий район розташований на перехресті доріг, які сполучають міста Київ, Харків, Суми, Чернігів, Черкаси, Полтава. Через Пи рятин проходить залізнична колія, яка сполучає місто Пирятин з містами Прилуки та Гребінка. Віддаленість парку від столиці України міста Києва — 150 км, від обласного центру Полтавської області міста Полтави — 200 км. Територія НПП «Пирятинсь кий» практично повністю зосереджена у долинах річок Удай, Перевод та Руда. Виключенням є поодинокі ділянки на кшталт гідрологічного заказника «Пологи», який розташовується в ме жах басейну річки Сліпорід. Географічні координати НПП «Пирятинський» за край німи населеними пунктами: західна точка с. Березова рудка 50°18'54" пн. ш. 32°14'24" сх.д., північна точка с. Грабарівка 50°22'51" пн.ш., 32°20'55" сх.д., південна і східна точки знахо дять в с. Повстинь 50°10'05" пн. ш. 32°37'47" сх. д. [9]. Головна адміністративна будівля розташована за адресою: 37000, Полтавська область, місто Пирятин, вулиця Європейсь ка 14. Природоохоронні відділення є у с. Кейбалівка, с. Бере зова Рудка, с. Харківці Пирятинського району. Адміністративногосподарський поділ території національ ного природного парку «Пирятинський» наведений в табл. 1.1, рис. 1.2. Відповідно до табл. 1.1, загальна площа НПП «Пирятин ський» складає 12028,42 га (120,284 км2), в тому числі, 5555,14 га земель надано парку в постійне користування, а 6473,28 га земель включено до його складу без вилучення у землекористувачів. 7 Таблиця 1.1. Адміністративногосподарський поділ території НПП «Пирятинський» 8 Назва науководослідних природоохоронних відділень, землекористувачів і землевласників Площа по відділен нях та ко ристува чам, га % від за гальної площі НПП «Пиря тинсь кий» Відстань до цент ральної будівлі НПП «Пи рятин ський», км Березоворудське відділення: 1640,12 13,6 34 Березоворудська сільська рада 846,74 7,0 34 Грабарівська сільська рада 190,8 1,6 28 Олександрівська сільська рада 100,00 0,8 15 Березоворудський технікум Пол тавської державної аграрної академії 90,92 0,8 34 ДП Сільськогосподарське підприємство «Березівське» 411,66 3,4 34 Кейбалівське відділення: 4962,8 41,3 12 Давидівська сільська рада 1020,0 8,5 22 Сасинівська сільська рада 2180,8 18,1 20 Пирятинська міська рада 800,0 6,7 – ДП «Пирятинське лісове господарство» 962,0 8,0 – Харківецьке відділення: 5425,5 45,1 6 Великокручанська сільська рада 1012,0 8,4 12 Дейманівська сільська рада 1547,7 12,9 15 Каплинцівська сільська рада 1174,2 9,8 20 Харківецька сільська рада 880,0 7,3 12 ВАТ «Каплинцівське» 149,0 1,2 20 ДП «Пирятинське лісове господарство» 662,6 5,5 – РАЗОМ+ 12028,42 100,0 – Найбільша площа природоохоронних земель закріплена за Харківецьким відділенням, центром якого є с. Харківці, — 5425,5 га (54,255 км2), це майже половина території парку (45,1%). Другим за площею є Кейбалівське відділення, з центром у с. Кей балівка. Площа Кейбалівського відділення складає 4962,8 га (49,628 км2) або 41,3% території парку. Найменше за площею при родоохоронних земель є Березоворудське відділення, з центром с. Березова Рудка. Березоворудське відділення має територію площею 1640,12 га (16,401 км2), що складає 13,6% від загальної площі парку. У цілому, за складом земель більшу територію парку предс тавляють болота, площа яких 4827,92 га (48,279 км2), що стано вить понад 40% від загальної площі парку (табл. 1.2). На сіно жаті та пасовища припадає 36,5% території парку, це територія площею в 4391,97 га (43,920 км2). Майже 1/5 частину парку ста новлять ліси (19,2%). Територія лісів НПП «Пирятинський» ста новить 2304,65 га (23,047 км2), з яких ліси ДП «Пирятинське лісо ве господарство» складають 70,5% всіх лісів парку (1624,6 га або 16,246 км2). Водойми НПП «Пирятинський» (річки, озера, во досховища та ставки) займають територію площею 398,78 га (3,988 км2), що складає 3,31% від всієї паркової території. Та ли ше 0,87% (105,10 га або 1,051 км2) території НПП «Пирятинсь кий» займають парки у населених пунктах та природоохоронні зони (табл. 1.2). Таблиця 1.2. Склад земель НПП «Пирятинський» Національний природний парк «Пирятинський», за струк турою природнозаповідного фонду, складається з 12 об’єктів 9 №Категорія Площа, га Площа, км2 % від загаль ної площі 1Болота 4827,92 48,279 40,1 2Сіножаті і пасовища 4391,97 43,920 36,5 3Ліси 2304,65 23,047 19,2 4Водойми 398,78 3,988 3,31 5Парки та природоохоронні зони 105,10 1,051 0,87 Загальна площа парку 12028,42 120,284 100,00 верхньої межі становлять 1000–1100 м глибини від поверхні відповідно. У прошарку кореневської товщі з’являються дрібно та середньозернисті червонокольорові піски, мінеральний склад яких формують циркон, гранат, турмалін, ставроліт, андалузит, рутил та багато інших мінералів. Крім того, у цьому шарі предс тавлені пісковики та гравеліти з прошарком глин. Відклади мезозою. Перекриває верхній шар пермських утво рень група відкладів часів мезозойської ери (251,902–66,0 млн. ро ків) тріасового періоду (251,902–201,3 млн. років). Шар тріасових відкладів в межах НПП «Пирятинський» залягає на розмитих породах кореневської товщі пізньої пермі. На цій території його формують лише утворення раннього тріасу (251,902–247,2 млн. ро ків). Відклади середнього (247,2–237,0 млн. років) та пізнього (237,0–201,3 млн. років) тріасу в межах парку відсутні. Нижній прошарок відкладів тріасу представляє радченковська світа індуанського віку (251,902–251,2 млн. років). Шар радченковсь кої світи складає приблизно половину всіх тріасових утворень. Він сформований переважно червоними глинами (зокрема зверху) потужністю 20–30 м, пісками з домішками карбонатів та пісковиками. Підошва прошарку радченковської світи по тужністю 10–50 м складена алевролітами, вапняками та грубо зернистим піском з домішками кременистої гальки. Потужність шару радченковської світи становить 40–160 м. Її верхня межа знаходиться на глибинах 940–960 м від земної поверхні. Поверх радченковської світи залягають відклади миргородської світи оленьокського ярусу (вік порід 251,2–247,2 млн. років). Потуж ність миргородської світи 70–210 м. Вона сформована піщано глинистим матеріалом. Піски та пісковики залягають переважно в нижньому прошарку миргородської світи. У їх важкій фракції присутні циркон, гранат, рутил, в легкій фракції є кварц, польо вий шпат, кальцит, глауконіт. Верхній прошарок глин складе ний буроваточервоними, вишневочервоними, ліловими, масни ми глинами, з білими вапняковими конкреціями. Верхня межа відкладів миргородської світи та тріасових утворень зокрема проходить на глибині 750–870 м. На відкладах раннього тріасу залягають відклади часів юрсь кого періоду (201,3–145,0 млн. років). Шар юри дуже різноманіт ний та нараховує в межах парку 6 прошарків різної потужності. 16 Серед цих прошарків повністю відсутні відклади часів ранньої юри (201,3–174,1 млн. років). Першим, перекриваючи мирго родську світу оленьокського ярусу раннього тріасу, залягають від клади, які сформувались в байоському віці (170,3–168,3 млн. ро ків) впродовж кінця першої половини середньої юри. Цей прошарок дуже тонкий, його потужність не перевищує 20–30 м. У байоському ярусі представлені пісковики, піски, алевроліти та глини, які залягають згори шаром потужністю до 10 м. Перекри ває байоський ярус відклади батського ярусу (168,3–166,1 млн. ро ків), в якому чітко виділяється два під’яруси (нижній (потужність 50–80 м) та верхній (потужність 55–80 м). Загальна потужність батського ярусу не перевищує 160 м. Нижній під’ярус складено з пісковиків, пісків та глин. Глини займають верхню та нижню межу під’ярусу, піски та пісковики середню. Верхній під’ярус практично повністю складено з сірих глин, що мають білувато сірі прошарки слюдистих алевритів. Над верхнім під’ярусом батського ярусу лежать утворення келовейського ярусу (вік по рід 166,1–163,5 млн. років). Його потужність становить 30–70 м. До складу келовейського ярусу входять осади морського похо дження, переважно сірі та темносірі глини та слюдисті, глинисті вапняки. Згори, келовейський ярусу перекривають відклади най потужнішого прошарку юрських утворень часів оксфордського віку (вік порід 163,5–157,3 млн. років). Потужність оксфордсь кого ярусу 150–200 м в межах парку. Його верхня межа залягає на глибині 600–650 м. Оксфордський ярус складено переважно сірими та зеленувато сірими щільними вапняковими глинами з прошарками вапняків та сидеритів. На дні підошви оксфорд ського ярусу залягає шар вапняків, який має потужність 3–5 м. Вгорі оксфордського ярусу залягає шар вапняків потужність 10–30 м. На ньому лежить останній прошарок відкладів юрсь кого періоду, який утворився в часи кімериджського віку (157,3–152,1 млн. років). Кімериджський ярус має незначну по тужність, яка не перевищує 120 м. До його складу входять сірі та зеленуватосірі вапняки, які частково доломітизованні та за лягають в нижньому прошарку. Більшу частину кімериджський ярус становлять строкаті глини з прошарками пісків. Потужність цих глин складає 50–60 м. Поверхня кімериджського ярусу в ме жах НПП «Пирятинський» є верхньою межею всіх утворень 17 юрського періоду, яка проходить на глибині 480–520 м від по верхні ґрунту. Загальна потужність відкладів юрської системи становить 350–400 м. Завершують відклади мезозойської ери утворення крейдо вого періоду (145,0–66,0 млн. років). Його пласт, також як і пласт юрського періоду, представлений 6 різнопотужними прошарками, потужність яких зменшується в напрямку догори. Формування першого шару крейдових відкладів почалось з середини ранньої крейдової епохи (145,0–100,5 млн. років) в часи готерівського (132,9–129,4 млн. років), баремського (129,4–125,0 млн. років) та аптського (125,0–113,0 млн. років) віків. Утворення цих віків сформували потужний нижній відділ крейдової системи потуж ністю до 210 м. За літологічним складом гірські породи ярусів цих віків дуже однорідні, тому проаналізувати кожний ярус ок ремо дуже складно. Проте, дуже чітко у відкладах гомерівського та баремського ярусів, які залягають в нижній частині нижньо го відділу крейдової системи, виділяються прошарки пісковиків зі світлошкірими дрібнозернистими (іноді грубозернистими) буросірими глинами. Їх потужність складає 70 м. Аптський ярус представлений пісками темно сірими та чорними різнозернис тими з прошарками темносірих щільних глин. Аптський ярус за потужністю в 2 рази перевищує сумарну потужність гоме рівського і баремського ярусів, та становить 140 м. Поверх ниж нього відділу крейдової системи, межа якого проходить на гли бині 270–310 м, розміщуються відклади сеноманського ярусу (100,5–93,9 млн. років). Він лежить в основі верхнього відділу крейдової системи. Відклади сеноману мають потужність 50–100 м, а їх склад утворюють піски, пісковики та мергелі. Нижній під’ярус сеноманського горизонту складений переважно зеленуватосірими, дрібно та тонкозернистими, кварцевоглау конітовими, глинистими пісками, які мають прошарки піскови ків. Потужність нижнього під’ярусу сеноману практично формує всю його товщу — 40–90 м. Верхній під’ярус сеноману представ лений тонкою, до 10 м, пачкою крейдяноподібних мергелей. Сеноманський ярус покритий зверху відкладами туринського віку (93,9–89,8 млн. років). Туронський ярус залягає на глибині 120–160 м і має потужність в межах парку до 150 м. Зі східної частини, біля периферії парку, поклади туринського віку підхо 18 дять впритул до відкладів кайнозою, де їх перекривають утворен ня палеогену (120–170 м від поверхні). Це пов’язано, з розмі щенням у безпосередній близькості до парку соляних штоків східніше від парку (Каплинцівський сольовий шток). За складом туронський ярус представлений монолітною товщею білої крей ди. Лише в основі ярусу залягають малопотужні прошарки мер гелів та чорного кремнію. Перекриває крейдяний шар туринсько го ярусу тонкий шар коньякського ярусу (89,8–86,3 млн. років). Він також на східній периферії підходить впритул до відкладів палеогену (120–170 м від поверхні). Його потужність не пере вищує 20–30 м. Нижній коньякський під’ярус представлений ущільненою та тріщинуватою білою крейдою. Верхній коньяксь кий під’ярус складений білою крейдою з рештками фораміні ферів. Поверх коньякського ярусу лежить сантонський ярус (вік порід 86,3–83,6 млн. років). Він складений товщею крейди та крейдяних мергелів. Потужність сантонського ярусу не пере вищує 30–40 м. На східній периферії парку підходить впритул до відкладів палеогену (120–170 м від поверхні). Перекривають сантонський ярус відклади кампанського віку (83,6–72,1 млн. років), які представлені не всюди. У районі східного вододілу річки Руда та правого борту долини Удаю кампанський ярус відсутній. Взагалі його потужність не перевищує 20 м. Склад кампанських відкладів сформовано білою крейдою з прошарка ми крейдяних, світлосірих мергелів. Верхня межа кампансько го ярусу в межах парку обмежує відклади крейдового періоду та мезозойської ери взагалі. На цій території покладів маастри хтського віку (72,1–66,0 млн. років) не прослідковується. Відклади кайнозою (дочетвертинні). Вище мезозойських від кладів залягають утворення більш молодші, це поклади кайно зойської ери (66,0 млн. років — теперішній час) сучасником якої є навіть людство. Товща кайнозойських дочетвертинних утво рень в межах НПП «Пирятинський» представлена відкладами палеогену (66,0–23,03 млн. років) та слабким прошарком утворень неогену (23,03–2,58 млн. років). Пласт палеогенових відкладів не перевищує 90–100 м. Серед відкладів палеогену на території парку представлено прошарки 5 світ різного віку. Нижній шар палеогенових утворень складає лузанівська світа, яка сформу валась в танетському віці (59,2–56,0 млн. років) на при кінці 19 епохи палеоцену (66,0–56,0 млн. років). Лузанівська світа скла дена пісками та пісковиками, з прошарками глин та алевролітів. Потужність лузанівської світи не перевищує 35 м. Відклади лу заніської ствіти перекриті пластом канівської світи, яка сфор мувалась на початку еоценової епохи (56,0–33,9 млн. років) в часи іпрського віку (56,0–47,8 млн. років). Канівська світа скла дена дрібно та тонкозернистими світло та темнозеленими гли нистими пісками з малими прошарками пісковиків та глин. По тужність пласту канівської світи коливається в межах 20–30 м. Зверху відкладів канівської світи лежать утворення лютецького ярусу (47,8–41,2 млн. років), які представлені відкладами бу чакської світи. Бучакська світа має два горизонти підсвіт. Ниж ня підсвіта (костянецький горизонт) сформована переважно глауконітокварцовими світло та темнозеленими пісками. По тужність костянецького горизонту 20–40 м. Верхня підсвіта бу чакської світи (трактемирівський горизонт) складена кварцевими світлосірими та зеленуватосірими різнозернистими пісками з лінзами пісковиків. Трактемирівський горизонт має потуж ність 15–35 м. Загальна потужність бучакської світи не переви щує 50 м в межах парку. Її покривають відклади київської світи, яка сформувалась в часи пізнього еоцену (41,2–33,9 млн. років (бартонський вік (41,2–37,8 млн. років) та приабонський вік (37,8–33,9 млн. років)). Відклади київської світи представлені го ризонтами трьох пачок: нижня (підмергельні піски) (потужність 0,5–4,5 м), середня (вапнякові глини та мергелі) (потужність 15–20 м), верхня (глини та алеврити) (потужність 5–10). Загальна потужність київської світи не перевищує 30 м. Завершують відкла ди палеогену утворення епохи олігоцену (33,9–23,03 млн. років), зокрема раннього олігоцену (рюпельський вік (33,9–28,1 млн. ро ків). Утворення олігоцену в межах нацпарку представлені від кладами харківською світи. Її пласт формують 2 підсвіти. Нижня підсвіта сформована глинистими та слюдистими пісковиками та алевролітами, верхня підсвіта сформована кварцовоглауко внітовими пісками. Потужність харківської світи в межах парку становить менше 50 м. Верхня межа харківської світи та відкладів палеогену зокрема залягає на глибині 80–100 м від поверхні та має абсолютні відмітки 60–85 м абс (Додаток А, рис. А.3). Звер ху тонким прошарком залягають бурі глини пізнього неогену, 20 а саме часів пліоценової епохи (5,333–2,58 млн. років). Їх поклади представлені переважно у східній частині парку, що приурочена до лівого берегу річки Удай та залягають в основі надзаплавних терас. (Додаток А, рис. А.3, А.4). Абсолютні відмітки верхньої межі неогенових глин становлять 50–95 м, їх потужність не пе ревищує 10–15 м. Глини дуже щільні, з уламками раковин мо люсків та лінзами піску. Поверхня глиняного прошарку пліо цену має чітке узгодження з підошвою нижньочетвертинних утворень. Четвертинні відклади в межах НПП «Пирятинський» по ширені надзвичайно хаотично. Зокрема, це стосується їх потуж ності. На периферії парку, особливо в районі с. Березова Рудка та на захід від нього, в районі сс. Харківці, Усівка та в межах гідрологічного заказника «Пологи», потужність четвертинних від кладів перевищує 30–80 м (Додаток А, рис. А.3, А4) [3, 17, 20]. Хаотичність представленості четвертинних відкладів в межах парку також стосується віку порід та генезису їх утворення. Ниж ній шар четвертинних утворень НПП «Пирятинський» суттєво відрізняється по обидві сторони долини річки Удай. У західній частині парку, яка розташована праворуч від річки Удай, нижній шар четвертинних утворень представлений відкладами окського — лихвинського горизонтів (абсолютні відмітки шару 50–80 м), які утворились в часи раннього (калабрийський вік) (1,8–0,781 млн. років) та середнього (0,781–0,126 млн. років) плейстоцену. Вони утворені переважно алювіальноозерними та флювіогляціальними відкладами, які представлені переваж но пісками з прошарками суглинків. Також наявні фракції гра вію, дрібної гальки (рінь) алювіального походження. З верху їх перекриває шар дніпровського горизонту (потужністю 20 м) часів дніпровського зледеніння (230–100 тис. років) середнього плейстоцену. Це переважно флювіогляціальні та озерні відклади льодовикової та прильодовикової області, які представлені суг линками жовтуватосірого кольору з прошарками дрібнозернис тих кварцових пісків. Поверх їх залягають еоловоделювіальні та елювіальні відклади пізнього плейстоцену (0,126–0,0117 млн. років) та голоцену (11700 років — теперішній час). Вони скла дені переважно з суглинків, супісків та лесовидних суглинків загальною потужністю 20 м. 21 Зі східної частини парку, яка приурочена до лівобережної області долини річки Удай, на дочетвертинних утвореннях пер шими від поверхні залягають відклади біловезького — окського горизонтів. Їх потужність досягає 50 м. Вони утворились в часи раннього (калабрийський вік) (1,8–0,781 млн. років) та середньо го (0,781–0,126 млн. років) плейстоцену. Склад біловезького — окського горизонтів представлений озерними еоловоделювіаль ними суглинками жовтосірого кольору, тонкопилуватими. Також у шарі присутня велика кількість черепашок прісно водних молюсків [20]. Над ним залягають відклади шару дні провського горизонту (потужністю 20 м) воднольодовикового підморенного походження. Вік порід відповідає часу дніпровсь кого зледеніння (230–100 тис. років) середнього плейстоцену. Цей пласт представлений жовтуватосірими валунними суглин ками, пісковиками та прошарками гравійногалькового матеріалу. У суглинках містяться добре збережені черепашки прісновод них молюсків. Над дніпровським горизонтом тонким шаром по тужністю 1–4 м лежать відклади микулинського горизонту епо хи пізнього плейстоцену (0,126–0,0117 млн. років) та голоцену (11700 років — теперішній час). Микулинські відклади пред ставлені переважно викопними ґрунтами елювіального похо дження. Над ними зверху залягають лише калінінський — моло гошекснінський — осташковський горизонт потужністю 6–12 м. Він сформований переважно лесами та лесовидними суглинками еоловоделювіального та елювіального походження. Вік порід цього горизонту відповідає голоцену (11700 років — теперішній час). Подекуди відклади микулинського горизонту та калінінсь кого — мологошекснінського — осташковського горизонту пе рерізають яри та балки, що вкриті алювіальними відкладами, які представлені пісками, мулом та торфом. Центральна частина НПП «Пирятинський», яка відповідає беспосередедній осі долини річки Удай та долині нижньої течії річки Перевод, вкрита відкладами переважно микулинского — калінінського горизонту (з правого берегу Удаю (1 та 2 надза плавна тераса) та мологошекснінського — осташковського го ризонту (з лівого берегу Удаю (1 надзаплавна тераса). Їх потуж ність подекуди перевищує 40 м. Микулинский — калінінський горизонт складений алевролітистими суглинками. Молого 22 шекснінський — осташковський горизонт формують алювіальні піски та суглинки. Відклади цих горизонтів перерізають русла річок та стариці, русла та улоговини яких складено алювіальни ми пісками, мулом та торфом. Інженерногеологічні умови території нацпарку представ лені лесовою та піщаною зі зв’язними компонентами групами комплексів гірських порід, що залягають першими від поверхні. Група піщаних зі зв’язними компонентами гірських порід по ширена на більшості території парку, переважно в руслах річок та заплавах. Їх формують піски з прошарками суглинків, глини та мул. На периферії парку зосереджена лесова група гірських по рід, що вкриває тераси та брівки долин. В межах парку лесова група представлена перекритими лесовими суглинками пісками, з прошарками супісків, суглинків, глин із включенням гальки. Територія парку сильна змінена впливом екзогенних (зов нішніх) геологічних процесів. Ступінь перетворень коливається в межах 26–50% території. Найбільш поширеними є явища про сідання лесових порід, яружна ерозія та зсуви. Інтенсивність зсувів зростає вздовж долини р. Удай, від значного до дуже силь ного ступеня. Зсувні процеси дуже сильно розвинені півден ніше м. Пирятин. У частині парку, що приурочена до басейну р. Перевод, зсувні процеси не проявляються. Ці території також є слабо схильними до підтоплення, що обумовлено орографіч ними особливостями рельєфу. Проте, заплавні землі в долині Удаю значно підтоплені. Нижче м. Пирятин низинна територія парку частково підтоплюється. Також, в межах території нацпарку проявляються й карс тові процеси, а саме, покритого карсту. Зокрема, залягання порід, що карстуються (в межах парку карстуються карбонатні поро ди), спостерігається на глибині до 10 м. Саме такою потужністю карбонатні породи перекриті водопроникними, що робить карс тові процеси на території НПП «Пирятинський» покритими. 23 1.3. Кліматична характеристика Виходячи з географічного положення НПП «Пирятинсь кий», його територія знаходиться в умовах помірно холодного континентального клімату з рівномірним зволоженням. Характер кліматичних умов нацпарку найбільш об’єктивно відображають показники метеорологічних та агрометеорологічних параметрів, визначені за матеріалами спостережень метеоро логічної станції м. Прилуки (33362 — міжнародний код станції). Метеорологічна станція м. Прилуки (Чернігівська область), в даному контексті, є репрезентативною тому, що вона розташо вана в однакових з парком природних умовах. Метеостанція м. Прилуки розташована на відстані 41 км до м. Пирятин — центру парку; до найближчої крайньої північної точки парку (с. Кроти) 23 км, до найбільш віддаленої точки парку (с. Шку рати) — 50 км. Метеостанція розташована на висоті 132 м абс. (пересічні абсолютні відмітки парку 96–125 м). Тривалість ме теорологічних спостережень на станції м. Прилуки складає 86 ро ків (1909, 1930–1941, 1943–2015 рр.). Враховуючи те, що метео рологічна станція м. Прилуки розташована в центрі басейну річки Удай, вона дуже добре репрезентує метеорологічні показ ники всього басейну. Режим температури повітря. Характер внутрішньорічного розподілу температури повітря в межах НПП «Пирятинський» має чітку сезонну мінливість. Середньомісячна температура повіт ря змінюється протягом року від –6,7 °С в січні, до 19,2 °С в лип ні. Амплітуда коливання абсолютних температур повітря стано вить 72,7 °С (–33,4 °С (11.01.1950 р.) — 39,3 °С (10.08.1930 р.) Найхолоднішим сезоном року є зима, в період якої середньомі сячна температура коливається в межах від –3,3 до –6,7 °С. В ок ремі роки температура повітря знижується до –33,4 °С (1950 р.), зокрема, це відбувається у найхолоднішому місяці січні. Проте, взимку на даній території дуже ймовірні відлиги, коли темпера тура повітря прогрівається до 7,1–14,6 °С. Так, сумарна кількість діб з температурою повітря вище 0 °С взимку може складати 38,3 доби (більше за все у грудні 16,6 діб). Взагалі взимку може нараховуватись до 30–55 днів з відлигою [3]. Навесні повітря прогрівається до температури від –0,4 °С до 15,1 °С, з макси 24 мальною температурою у травні, коли температура повітря мо же становити 32,1 °С (1958 р.). Проте, низькі від’ємні темпера тури також можуть відмічатись у травні: –1,6 °С (1935 р.). Літо — найтепліший сезон, впродовж якого температура повітря в се редньому становить 18,1–19,2 °С. Найтеплішим місяцем літа є липень, але найспекотніші дні фіксуються у серпні: 38,2 °С (1946 р.) Осіння середньомісячна температура повітря значно знижується, до 1,3–13,4 °С. Іноді вже у вересні стовпчики тер мометра фіксують –3,9 °С (1986 р.), проте вересень — найтеплі ший місяць осені, з середньомісячною температурою 13,4 °С. Середньорічна температура повітря становить 7,1 °С (табл. 1.4). Заморозки на території парку починаються в середині осені, в першу декаду жовтня (07.10). В окремі роки їхнє настання мо же фіксуватись у другій декаді вересня (найраніше — 11.09.1968 р.) або ж у першій декаді листопада (найпізніше — 04.11.1974 р.). Останні заморозки відмічаються в середньому в другу декаду квітня — 14.05. В окремі роки їхнє настання мо же фіксуватись у першій декаді березня (найраніше — 05.03.1974 р.) або ж у третій декаді травня (найпізніше — 21.05.1952 р.). Тривалість безморозного періоду на території парку в середньому становить 175 діб, алез, залежно від року, може тривати від 117 діб (1952 р.) до 243 діб (1974 р.). Багаторічна динаміка температури повітря вказує на чітку тенденцію зростання температури повітря останні 26 років (рис. 1.1, 1.2). Середньорічна температура повітря за цей період зросла, порівняно з кліматичною нормою 1961–1990 рр., на 0,5 °С і становить на 31.12.2014 р. 7,6 °С. Дана тенденція в сучасний період відмічається багатьма дослідниками даної галузі і неод норазово описувалась у літературі [1, 12, 13]. Температурний режим поверхні ґрунту на території НПП «Пирятинський» повністю відповідає динаміці температурного режиму повітря. Зокрема, сезонні коливання середньомісячних температур поверхні ґрунту синхронно повторюють зміни се редньомісячних температур повітря (рис. 1.3 табл. 1.4, 1.5). Проте, в холодний період року температури поверхні ґрунту є дещо нижчими за температуру повітря на 0,3–0,7 °С, а в теплий період року температура поверхні ґрунту є вищою за температу ру повітря на 0,1–3,9 °С. Найбільша різниця середньомісячних 25 32 Таблиця 1.6. Середньорічна та середньомісячні суми атмосферних опадів (мм) в межах НПП «Пирятинський» за даними метеорологічної станції м. Прилуки (за кліматичною нормою 1961–1990 рр.) [4] Дана від’ємна динаміка річних сум атмосферних опадів під тверджується рядом гідрометеорологічних досліджень [12, 13] і певною мірою є прямим наслідком сучасних змін клімату, які останнім часом проявляються глобальним зростанням серед ньої багаторічної температури повітря (рис. 1.1, 1.2) [13]. Сніговий покрив на території НПП «Пирятинський» в се редньому піднімається до висоти 27,2 см. Безсніжних зим не буває (не зафіксовано), але найменша кількість снігу, що випадала за зи му становила 4 см (1971–1972 рр.). У найбільш сніжну зиму випа дає до 68 см (1968–1969 рр.). Починає випадати сніг зазви чай в другу декаду листопада, хоча іноді відмічається і у жовтні (табл. 1.6, 1.7). До початку зими сніг вкриває поверхню ґрунту ша ром в 3 см, максимум в 12 см (1980, 1988 рр.) (табл. 1.7). Приріст висоти снігового покриву триває до другої декади лютого, коли його висота становить 15,1 см. Потім висота снігу поступово зни жується. Останній сніг може випадати в першу декаду квітня, в се редньому до 3 см, але можливі випадки коли снігу випадає біль ше — 12 см (1980, 1988 рр.) (табл. 1.7). За рік сніг лежить близько 98,5 діб, хоча в малосніжні зими тривалість снігового покриву мо же становити лише 49 діб (1971–1972 рр.). Найбільша тривалість снігового покриву може становити 134 доби (1966–1967 рр.). Хмарність. Особливості кліматичних умов території забез печують більш похмуру погоду на території дослідження. Так, за рік хмарних, похмурих днів налічується в середньому 133,4, ясних днів налічується лише 32,3. Впродовж решти днів в році відмічається мінлива хмарність. У цілому ясних днів щомісяця налічується не більше 4,5 (липень, серпень). Найбільше похму рих днів фіксується взимку — 50,3 (табл. 1.8). Режим вітру впродовж року в межах нацпарку характери зується переважанням південносхідних та південних вітрів — 14,5% кожного з напрямків (табл. 1.9, Додаток А, рис. А.6). Зок рема південносхідні вітри переважають наприкінці зими та на початку весни (лютийберезень (18,1–17,5%)), південні вітри переважають наприкінці осені та на початку зими (листопад грудень (17,0–19,0)) (табл. 1.9). У ці періоди швидкість вітру зазвичай перевищує середньорічну швидкість витру 3,1 м/с та становить близько 3,3–3,7 м/с, що за шкалою Бофорта складає 2–3 бали (легкий, слабкий вітер) (табл. 1.10, Додаток А, рис. А.7). 33 34 Таблиця 1.7. Декадна висота (см) снігового покриву в межах НПП «Пирятинський» за постійною рейкою метеорологічної станції м. Прилуки (за кліматичною нормою 1961–1990 рр.) [4] 35 Таблиця 1.8. Число ясних та похмурих днів за загальною хмарністю рейкою над НПП «Пиря тинський» за даними метеорологічної станції м. Прилуки (за кліматичною нормою 1961–1990 рр.) [4] Крім того, характерною особливістю цих періодів є те, що штиль практично не фіксується — 4,8–9,9% всього часу, в залежності від місяця року. В грудні штиль практично відсутній — 4,8%, майже весь місяць дме вітер, переважно південного та південно східного напрямків, з середньою швидкістю 1,8–4,8 м/с. У теплий період року (квітеньжовтень) переважають віт ри північного, північнозахідного та північносхідного румбів (табл. 1.9, Додаток А, рис. А.6). Домінування вітрів цих напрямків відмічається в липні та особливо в серпні, коли ці вітри склада ють 52,7% всіх випадків. Проте, серпень — це місяць з більш спокійними атмосферними умовами: ймовірність безвітряної погоди 16,8%, а швидкість вітру в середньому становить 2,5 м/с і рідко зростає до 4,3 м/с (1961 р.) (табл. 1.10, Додаток А, рис. А.7). Взагалі, в теплу пору року середня швидкість вітру коли вається в межах 2,5–3,4 м/с, що не перевищує 2 балів (легкий вітер) за шкалою Бофорта. Таблиця 1.9. Повторюваність (%) напрямку вітру та штилю в ме жах НПП «Пирятинський», за даними метеорологічної станції м. Прилуки (за кліматичною нормою 1961–1990 рр.) [4] 36 Місяць / Рік Напрямки вітру, % Штиль Пн ПнС СПдС Пд ПдЗ ЗПнЗ I10.1 11.9 12.2 15.8 16.9 10.7 11.4 11.0 6.7 II 9.8 11.7 15.7 18.1 15.3 9.4 9.8 10.2 5.5 III 7.0 14.0 15.9 17.9 17.2 9.9 9.9 8.2 6.9 IV 11.6 14.0 13.0 17.5 14.0 8.7 10.0 11.2 6.2 V13.8 16.9 13.1 15.4 14.3 7.3 8.6 10.6 10.2 VI 14.5 13.5 9.8 11.8 12.0 9.3 13.0 16.1 12.4 VII 17.0 14.0 8.2 7.8 8.2 8.9 16.2 19.7 14.3 VIII 18.6 16.8 7.8 8.5 9.8 8.7 12.5 17.3 16.8 IX 10.7 11.2 9.0 11.6 12.3 12.7 17.6 14.9 14.8 X9.4 6.5 8.9 14.0 18.2 12.9 15.3 14.8 12.9 XI 7.2 7.4 9.8 17.6 19.0 15.3 13.8 9.9 6.7 XII 9.8 7.8 8.6 17.2 17.0 14.3 13.1 12.2 4.8 Рік 11.6 12.1 11.0 14.5 14.5 10.7 12.6 13.0 9.9 37 Таблиця 1.10. Швидкість вітру (м/с) в межах НПП «Пирятинський» за даними метеорологічної станції м. Прилуки (за кліматичною нормою 1961–1990 рр.) [4] Повторюваність штилю впродовж року складає 9,9% (табл. 1.9). Агрокліматична характеристика. Територія нацпарку зна ходиться в межах агрокліматичної зони недостатнього зволо ження. Для даної зони характерною є сума активних темпера тур повітря вище за 10 °С величиною 2600–2800 °С. При цьому сума позитивних температур повітря за теплий період року (квітеньжовтень) становить 3000–3200 °С. Повторюваність помірної атмосферної посухи, за якої знижується вологість повітря та зростає випаровуваність, становить 20–40%, залежно від року. Сувора атмосферна посуха є відносно рідкісним яви щем, та повторюється з ймовірністю 8–20% [3]. Тривала атмос ферна посуха через велику кількість тепла та поступове зни ження вологості повітря поступово призводить до ґрунтової посухи, викликаючи виснаження запасів ґрунтової вологи. В межах території нацпарку запас продуктивної вологи у шарі ґрунту потужністю 1 м становить 160–180 мм (1 декада квітня). На 1 декаду листопада запас продуктивної вологи у шарі ґрунту потужністю 1 м зазвичай знижується до 100–120 мм [3]. Також, для території НПП «Пирятинський», виходячи з йо го географічного положення, актуальними є суховії. За рік нара ховується до 9–15 днів з суховіями [3]. Вище викладені агрокліматичні та кліматичні умови тери торії нацпарку забезпечують вегетаційний період тривалістю 210–220 діб [3]. 1.4. Ґрунтовий покрив За агроґрунтовим районуванням території України, НПП «Пирятинський» розташований в межах Лісостепової агроґрун тової зони, а саме, в межах її Лівобережної низовинної південної з чорноземами типовими, подекуди солонцюватими, лучночор ноземними солонцюватими то осолоділими ґрунтами провінції. Ґрунтовий покрив території НПП «Пирятинський» характери зується переважанням торфовоболотних ґрунтів (Додаток А, рис. А.8а). Це зумовлено географічним положенням парку, ос новна частина якого лежить в долинах річок Удай, Перевод та 38 Руда. Значна частина торфовоболотних ґрунтів зосереджена на заплавах основних річок парку. На периферії парку та на тера сах річкових долин поширені найбільш притаманні для території ЛівобережноДніпровського краю Лісостепу чорноземи типові малогумусні та слабогумусовані (Додаток А, рис. А.8б), а також лучночорноземні та дернові осолоділі глеєві ґрунти й солоді (Додаток А, рис. А.8в). За гранулометричним складом, чорно земні ґрунти нацпарку є легкосуглинковими. Торфово"болотні ґрунти (Додаток А, рис. А.8а) в межах пар ку мають шар торфу від 20 до 50 см [23], а їхнє pH нижче нейт рального (кислі ґрунти) [22]. Значна потужність та поширення забезпечили розвиток 2 родовищ торфових покладів в межах парку та на суміжних землях. Одне родовище знаходиться в до лині річки Руда неподалік с. Давидівка, друге — в долині річки Удай поблизу с. Усівка. Ці торфовища формуються переважно під низинними очеретяними болотами. Рівнинний рельєф зап лавних земель та їхнє перезволоження навесні також забезпечу ють сприятливі умови формування ґрунтів цього типу. Чорноземи типові малогумусні та слабогумусовані (Додаток А, рис. А.8б) поширені переважно під лучностеповою рослинністю. Шар гумусового профілю типових чорноземів складає близько 80–120 см в межах нацпарку. Вміст гумусу в чорноземах в ме жах парку зменшується з північного заходу на південний схід. В долині річки Перевод та річки Удай (вище впадіння р. Пере вод) вміст гумусу коливається в середньому в межах 4,1–4,5%; у долині р. Руда — 3,6–4,0%; у долині річки Удай, нижче впадін ня р. Перевод вміст гумусу в ґрунті зменшується до 3,1–3,5%. Найбільший вміст гумусу — біля поверхні (0–20 см), на глибині 100 см вміст гумусу зменшується до 2,3%. Середній запас гуму су у 30сантиметровому орному шарі складає понад 150 т/га [3]. Загальний запас гумусу чорноземів типових, що знаходяться в до линах річок Перевод та Удай (вище впадіння р. Перевод) стано вить 500–550 т/га. У долині р. Руда та р.Удай (нижче впадіння р. Перевод) загальний запас гумусу зменшується до 300–350 г/га. Реакція чорноземів типових близька до нейтральної, pH колива ється в межах 5,9–6,7. Під впливом обробітку ці ґрунти руйнують ся, розпилюються і легко ущільняються, утворюючи крупногру дочкуватобрилисту структуру. Щільність зростає з глибиною 39 від 1,13 до 1,5 г/см3у 100сантиметровому шарі. За механічним складом частка глинистих фракцій (0,0001 мм) може становити 33,9%, фракції дрібного пилу (0,01 мм) становлять 52,5% у верх ньому 10 см шарі. Лучно"чорноземні та дернові осолоділі глеєві ґрунти й солоді (Додаток А, рис. А.8в) в межах НПП «Пирятинський» є менш поширеним типом, зокрема, трапляються у пониззях та запади нах. Лучні чорноземи формуються переважно під лучностеп ною рослинністю та остепненими галофільними луками [22]. У цих ґрунтах надзвичайно розвинений елювіальноглеєвий про цес, проте, вони є високогумусованим видом. Вміст гумусу може досягати 7%, але в середньому біля поверхні він рідко становить 5,1% та зменшується з глибиною до 1,2% (90–100 см). Профіль лучних чорноземів не перевищує 60–80 см та має несприятливий водноповітряний режим. Ґрунти в’язкі, легкі та вимагають меліо ративних заходів. Щільність зростає з глибиною 0,98–1,23 г/см3. Реакція чорноземів лучних близька до нейтральної, подекуди слабокисла, pH коливається в межах 5,1–6,0 (6,0 біля поверхні (0–10 см), 5,1 на глибині (90–100 см)). За механічним складом частка глинистих фракцій (0,0001 мм) може становити 23,6%, фракції дрібного пилу (0,01 мм) становлять 31,6% у верхньому 10 см шарі. Концентрація пилуватих фракції з глибиною зрос тає до 52,1% (90–100 см). Загальний стан родючості ґрунтів НПП «Пирятинський» характеризується рівнем вищим від середнього. Бали бонітету ґрунту коливаються в межах 40–50 [3]. Негативним моментом використання земель на суміжних з нацпарком територіях, що використовуються у сільському гос подарстві, є внесення чималої кількості пестицидів. Станом на 2004 рік використання пестицидів у Пирятинському районі ста новило 0,61–0,80 кг на 1 га ріллі. Площа сільськогосподарських земель у Пирятинському ра йоні становить близько 80,0% території (69000 га (2005 р.) [22]. 40 1.5. Водні об’єкти та їхній гідрологічний режим Територія НПП «Пирятинський» практично повністю зосе реджена в межах басейну річки Удай (Додаток А, рис. А.9), при токи другого порядку р. Дніпро (притока першого порядку р. Су ла). Виключенням є лише гідрологічний заказник «Пологи», який знаходиться в басейні р. Сліпорід (див. 1.1, табл. 1.3). НПП «Пирятинський» розміщений у нижній течії річки Удай, яка протікає територією парку в центральній його частині (Додаток А, рис. А.1). На 113,7 км від гирла р. Удай в межах парку до Удаю впадає найбільший його приток р. Перевод. Річка Пере вод — друга за розмірами водна артерія нацпарку. До Переводу (на 5,8 км від гирла р. Перевод) впадає третя річка парку Руда (табл. 1.11). Таблиця 1.11. Водотоки НПП «Пирятинський» та їх характе ристики * у дужках наведені показники площі басейну р. Удай північніше пар ку (с. Нова Гребля) / південна межа парку (с. Повстин) ** уточнено за топографічною картою масштабу 1:100000 Водні об’єкти НПП «Пирятинський». Річка Удай — при тока 2го порядку річки Дніпро, 1го порядку річки Сула. Площа басейну річки Удай становить 7066 км2. Довжина річки 341 км (в межах парку 61,6 км) (табл. 1.11, рис. 1.5). Річка Удай втікає на територію парку та Пирятинського району на відстані 133,9 від гирла, витікає за їх межі на відстані 72,3 км від гирла. Площа прибережних захисних смуг в межах Пирятинського району — 41 №Назва Впадає Площа басейну, км2 Довжина, км Наявність у басейні, км2 загаль на** в межах парку ліси бо лота озера 1Удай Сула 7066 (4266/ 5976)* 341 61,6 240 630 19 2Перевод Удай 1260 65 22,3 8115 2 3Руда Перевод 515 42 14,4 0,8 26 0,8 щодня о 8:00 та 20:00. Крім того, здійснюються спостереження за станом русла, його льодовим покривом, а також за стоком води. Гідрологічний режим. Річки НПП «Пирятинський» харак теризуються гідрологічним режимом з яскраво вираженим во допіллям та тривалою літньоосінньою меженню. Зокрема на річці Удай тривалість підйому весняного во допілля становить 20–28 діб. Починає формуватися водопілля у першудругу декаду березня 07.03–13.03 (табл. 1.12). Інтенсив ність підйому рівнів води становить 0,4–1,4 м/добу [25]. Нас тання максимум варто очікувати у період 27.03–10.04. У верхів’ї річки Удай максимальна строкова витрата води весняного во допілля в середньому становить 28,9 м3/с (м. Прилуки). Нижче парку (с. Курінька) максимальна витрата весняного водопілля може становити 85,8 м3/с, в особливо багатоводні роки може становити 239 м3/с (1956 р.). Середня тривалість весняного водо пілля не перевищує 59–78 діб. Проте, іноді водопілля затягується до 111–127 діб. Найменша тривалість весняної повені складала 37 діб (1957, 1966). На річках басейну Переводу найбільш трива ла повінь продовжувалась 108 діб, найменша 25 діб. (табл. 1.12). Спад водопілля триває в середньому 41–48 діб (на річках басей ну Переводу 32 доби). На р. Удай весняна повінь виснажується у травні, але у верхів’ї — у першу декаду травня (07.05), а в нижній течії — затримується до початку третьої декади травня (23.05). Як правило, гідрограф весняної повені водотоків парку (переважно р. Удай) одновершинний (рис. 1.11), але стік річок Перевод та Руда сильно регулюється мережею меліоративних каналів та ро ботою Березоворудського водосховища, що спричинює непри родні коливання витрат та рівнів води у цих річках (рис. 1.12). Влітку дощі викликають незначні підйоми рівнів води, в се редньому 0,2–0,5 м, проте, в окремі роки тривале стояння висо ких рівнів (0,9–1,3 м) може фіксуватись впродовж всього літа. Восени рівні дещо підвищуються, порівняно з літніми міся цями. Зимова межень вища за літню (рис. 1.11). За рахунок відлиг можливі зростання рівнів води на 0,5–1,4 м. Найнижчі зимові рівні відмічаються переважно у грудні. Основне живлення стоку річок НПП «Пирятинський» є снігове, а дощове та ґрунтове живлення відіграють другорядну роль [25]. 48 Рис. 1.11. Гідрограф щоденних витрат води р. Удай — м. Прилуки, за рік 50% ймовірності перевищення — 2009 р. Рис. 1.12. Гідрограф щоденних витрат води р. Перевод — с. Сасинів ка, за рік 50% ймовірності перевищення — 1995 р. 49 50 Таблиця 1.12. Параметри весняної повені річок НПП «Пирятинський» [26] Середньорічний стік та внутрішньорічний розподіл стоку. Середньорічний стік води річки Удай в замикальному створі (гир ло) становить 2,06 л/(с*км2), це 14,6 м3/с, що за рік становить 459036755 м3або 0,459 км3. Середній багаторічний шар водного стоку 65 мм (табл. 1.13). Таблиця 1.13. Характеристики стоку річок НПП «Пирятинський» * F — площа водозбору; Q — середня багаторічна витрата води; q — се редній багаторічний модуль стоку; W — середній багаторічний об’єм стоку: Y — середній багаторічний шар стоку. Такий стік р. Удай формується приблизно на 84% території басейну. Середньорічний стік р. Удай в районі м. Пирятин ста новить 12,3 м3/с, що також складає понад 84% загального стоку. Це обумовлено тим, що нижче міста Пирятин у р. Удай впадає лише одна достатньо повноводна притока р. Многа, яка за водніс тю і площею водозбору дещо перевищує річку Руда. Середньо річний стік р. Многа становить 1,18 м3/с (2 л/(с*км2) (F586 км2). Такий перерозподіл стоку води забезпечує підтримку однакового 51 Річкаствор F, км2 Q*, м3/с q, л/(с*км2) WY, мм м3км3 р. Удай — гирло 7066 14.6 2,06 459036755 0,459 65 р. Удай — південна межа парку (с. Повстин) 5976 12.4 2.08 391046400 0.391 65 р. Удай — м. Пирятин (Сумський міст) 5949 12.3 2.08 387892800 0.388 65 р. Удай — північна межа парку (с. Нова Гребля) 4266 9.17 2.15 289185120 0.289 68 р. Удай — м. Прилуки (г/п) 1520 3.66 2.41 115421760 0.115 76 р. Перевод — гирло 1260 1.90 1.51 59918400 0.060 48 р. Перевод — с. Сасинівка (г/п) 745 1.13 1.52 35635680 0.036 48 р. Руда — гирло 515 0.85 1.65 26805600 0.027 52 шару стоку по території вниз за течією — 65 мм. Це підкреслює об’єктивність зроблених висновків про умови формування сто ку р. Удай в нижній течії. Цікавим моментом аналізу стоку р. Удай в межах нацпарку є те, що на ділянці р. Удай, де розташовується НПП «Пирятин ський», водність р. Удай зростає на 3,23 м3/с. З них 58,8% — це внесок р. Перевод, інші 42,2%, ймовірніше за все, привносяться за рахунок підземного стоку та природного дренажу р. Удай пе резволожених земель нацпарку. Крім того, важливо відмітити роль р. Руда в процесах форму вання стоку рр. Перевод та Удай, зокрема. Річка Руда на ділянці впадіння у р. Перевод несе понад 70% стоку р. Перевод. Річний стік р. Перевод складає 0,060 км3, з них 0,027 км3привносить р. Руда. У внутрішньорічній динаміці стоку води річок нацпарку найбільшу частку складає весняний стік — 61,1% (р. Удай). Весня ний стік рр. Перевод та Руда становить 44,7% від річного об’є му (табл. 1.14). Максимум стоку припадає на квітень — 31,1% (р. Удай). Літньоосінній стік водотоків нацпарку подібний — 10,9–11,2% (р. Удай) (табл. 1.13). На зимовий стік приходиться 16,8% (р. Удай) — 22,4% (р. Перевод, Руда). Мінімальний стік відмічається у літні місяці 2,3–3,5% (липиньсерпень). Температура води та льодовий режим. Зимовий режим водотоків НПП «Пирятинський» характеризуються стійким ль одоставом. Тобто, їхній зимовий гідрологічний режим супро воджується встановленням льодоставу в руслах. Температура води взимку знижується до 0 °С і поверхневі шари води замер зають, утворюючи міцний льодовий покрив. Восени перехід тем ператури води через 0,2 °С відбувається переважно у першу другу декаду грудня (08.12–14.12). В особливо холодні роки це відбувається в першудругу декаду листопада (09.11–11.11). У теплі роки перехід температури води через 0,2 °С на початку холодного періоду року можна очікувати навіть у третю декаду січня (28.01–30.01) (табл. 1.15, 1.16). Практично одразу, без про явів осіннього льодоходу, після переходу температури води че рез 0,2 °С в холодний період року, встановлюється льодостав. Його початок припадає 06.12–16.12 (табл. 1.17, 1.18). Тривалість льодоставу, як правило становить 86–106 діб (табл. 1.19, 1.20). 52 53 Таблиця 1.14. Внутрішньорічний розподіл стоку річок басейну Удай, що протікають тери торією НПП «Пирятинський», у % та абсолютних середньорічних значеннях (м3/с) У цей час вода в руслі поступово за мерзає утворюючи льодовий пок рив потужністю 14–17 см (на кінець другої декади грудня). Потужність льодового покриву збільшується впродовж всієї зими, аж до першої другої декади березня. Товщина льо ду у березні в середньому становить 37–40 см. У найбільш холодні роки, русло може промерзати до 80–90 см і більше (табл. 1.19, 1.20). З настанням весни лід починає скресати наприкінці березня. Весня ного льодоходу не буває практично щороку. Всі льодові явища закінчу ються 18.03 (на р. Перевод, р. Руда) та 28.03 (р. Удай). Закінчення льо дових явищ та очищення русла від льоду відбувається через 3–5 діб після переходу температури води через 0,2 °С 15.03–23.03. Таким чи ном загальна тривалість льодових явищ впродовж року становить 110–128 діб (табл. 1.17, 1.18). Після переходу температури води через 0,2 °С навесні, вона почи нає стрімко прогріватись. На кінець третьої декади березня вода у річках НПП «Пирятинський» прогріваєть ся до 1,9–2,9 °С. Так, впродовж всієї весни вода прогрівається в серед ньому на 16,2–16,9 °С, іноді до 19,3–20,1 °С (табл. 1.15, 1.16). Тем пература повітря в цей час трохи пе ревищує 15 °С (травень) (див. 1.3, табл. 1.4). Максимум середньомісяч ної температури води фіксується у липні. Тоді вода прогрівається в се 54 Закінчення табл. 1.14 редньому до 21,0–21,1 °С (табл. 1.15, 1.16). Така температура во ди практично тримається і впродовж серпня, але у вересні вода починає стрімко охолоджуватись. Середня місячна температура вересня на 5,2–5,5 °С нижче за температуру серпня. За жовтень та листопад температура води знижується майже у 7–9 раз. Так на кінець листопада середньомісячна температура води у річках парку становить (1,6–1,9 °С). В особливо теплі роки, температура води у річка НПП «Пи рятинський» на кінець грудня може становити 3,1–3,2 °С. Багаторічні коливання водного стоку. Для оцінки цикліч ності коливання водного стоку були проаналізовані найбільш тривалі ряди спостережень за стоком води. А саме, для аналізу були взяті матеріали спостережень діючого г/п р. Удай — м. При луки (майже 80 років (1936–1941, 1943–дотепер) (Додаток А, рис. А.9) та матеріали закритого г/п р. Удай — с. Курінька (1953–1988 рр.) (Додаток А, рис. А.9). Для підвищення репрезентативності ряду спостережень г/п с. Курінька, дані більш сучасних років (після 1988 року) та дані років до початку спостережень (до 1953 року) біли відновленні до рівня актуальності г/п м. Прилуки. Для цього було викорис тано залежність витрат води р. Удай — с. Курінька від витрат води р. Удай — м. Прилуки, яка відзначається високим ступе нем апроксимації (R2=0.8778) (рис. 1.13). Рис. 1.13. Зв’язок середньорічних витрат води річки Удай за даними г/п — м. Прилуки та с. Курінька (1954–1987 рр.) 55 56 Таблиця 1.15. Середньомісячні та середньодекадні температури води (°С) річки Удай в межах НПП «Пирятинський» [25] 57 Таблиця 1.16. Середньомісячні та середньодекадні температури води (°С) річок Перевод та Ру да в межах НПП «Пирятинський» [25] 17. Карта четвертичных отложений. Масштаб 1:200000. Се рия ДнепровскоДонецка. Лист М36XV. Киев 1972 г. 18. Карта допалеогеновых отложений. Масштаб 1:200000. Серия ДнепровскоДонецка. Лист М36XV. Киев 1972 г. 19. Геологическая карта СССР. Масштаб 1:200000. Серия ДнепровскоДонецка. Лист М36XV. Киев 1972 г. 20. Геологическая карта СССР. Масштаб 1:200000. Серия ДнепровскоДонецка. Лист М36XV. Объяснительная записка / В.М. Строев, В.А. Стадник, Ю.П. Тимошенко // К., 1972. — 105 с. 21. International chronostratigraphic chart of International Com mission on Stratigraphy. Version 2016/12 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.stratigraphy.org/ICSchart/Chrono stratChart201612.pdf 22. Географія Полтавщини. Ґрунтовий покрив. Ґрунти і зе мельні ресурси. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http:// geo.pnpu.edu.ua/soil.php 23. Балаєв А. Д. Географія ґрунтів України. Методичний посібник. / А.Д. Балаєв, Г.І. Нестеров, О.Л.Тонха // Видав. Центр. НАУ. К.: 2005 р., 204 с. 24. Пирятинський район. Матеріали вільної енциклопедії Вікіпедія [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https:// uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D1%80%D1%8F%D1 %82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8% D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD 25. Справочник по водным ресурсам СССР. Том VIII : Ук раинская ССР Ч. 2 / под ред. М. С. Каганера. — К. : Издво АН УССР, 1955. — 321 с. 26. Державний водний кадастр. Розділ 1. Поверхневі води Серія 3. Багаторічні дані. Багаторічні дані про режим та ресурси поверхневих вод суші (за 2001–2010 рр. та весь період спостере жень). Ч. 1. Річки. Вип. 2. Басейн Дніпра // Відп. за випуск О.О. Косовець. — К., 2012. 27. Про маловоддя (гідрологічну посуху) в Україні у 2015 р. станом на 1 жовтня та її наслідки для різних секторів економі ки» — [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://meteo. gov.ua/ua/33345/hydrology/hydr_month_review/ 64 Розділ 2 РОСЛИННІ УГРУПОВАННЯ 2.1. Матеріал і методи досліджень У даній роботі рослинність національного парку та його околиць описана засобами сучасної флористичної класифікації рослинності, прийнятої у Європі (Matuszkiewicz, 2001; Rodwell et al., 2002; Chytrý & Tichý, 2003; Кącki et al., 2013). Під рослин ністю ми розуміємо сукупність природних рослинних угрупо вань, а також угруповань, що спонтанно виникають під впливом людської діяльності та місцевих природних умов — лісів, лук, степів, боліт, чагарників і заростей водних рослин. В кожному рослинному угрупованні сумісно зростають багато (часто 30 і більше) видів рослин, подібних за екологічними вимогами, але між їхніми популяціями чітко розподілені ролі за силою росту, конкуренцією і часом розвитку. Основою для класифікації рослинності послужили 220 геобо танічних описів за 2011–2015 рр. Геоботанічні описи виконані на пробних ділянках стандартних розмірів: для лук, лучних степів, трав’яних боліт, трав’янистої псамофільної рослинності — 10×10 м2, для лісів — 20×20 м2. Кожен опис має визначені координати, зняті туристичним GPSнавігатором Garmin etrex20, висоту над рівнем моря, визначену за цифровими даними рельєфу від супутника SRTM NASANGA (з роздільною здатністю знімків 1 арксекунда (≈30 м на піксель) — https://lta.cr.usgs.gov/SRTM1Arc), характе ристику ґрунтів за ґрунтовими прикопками глибиною до 70 см і за «Картою еродованих земель...» (1962). Виконані нами геоботанічні описи зберігаються у базі да них, у програмному забезпеченні Turboveg for Windows (Henne kens, Schaminee, 2001). Автоматичний етап у класифікації рос линності — побудова таблиць із групами описів, подібних за набором видів рослин, пошук діагностичних видів рослин для союзів і рослинних асоціацій — проведена за алгоритмами, вбу дованими у програмне забезпечення Juice 7.0 для обробки гео ботанічного матеріалу (Tichy & Holt, 2006; Roleček et al., 2009; Chytrýet al., 2002; Hill & Gauch, 1980). 65 Назви класів та союзів рослинності відповідають зведенню рослинності Європи (Rodwell et al., 2002) та описам з України і ближніх країн (Chytrýet Tichý, 2003; Matuszkiewicz, 2001; Кu zemko, 2009, 2016; Куземко, 2012аб; Коротченко, Дідух, 1997; Соломаха, 2008). Відомості про рослинні угруповання у регіоні досліджень можна отримати також з аналізу інших наукових праць — вітчизняних (Гринь, 1971; Байрак, 1997, 1998; Соломаха та ін., 1997; Коваленко, 2014аб; Шевчик та ін., 2014) та з ближніх країн (Hájková& Hájek, 2007; Černý& Šumberová, 2007; Šum berová, 2011; Šumberová& Hroudová, 2011ab; Бирзниеце, 2011; Chytrý, 2013). Назви видів рослин відповідають «Vascular plants of Ukraine. A nomenclatural checklist» (Mosyakin & Fedoronchuk, 1999), то му наводяться без авторів. Прийняті скорочення: ДВ — діагностичні види, за якими були ідентифіковані оди ниці класифікації рослинних угруповань. Екологічні шкали: L — освітленість, T — температурний ре жим, Co — континентальність, Mo — вологість, SR — реакція ґрунту, Nu — поживні речовини у ґрунті. 2.1.1. Суть флористичної класифікації рослинних угруповань Рослинні угруповання — це сукупність рослин на однорід ній території. Цей комплекс популяцій рослин закономірно формувався більш або менш тривалий час. Флористичний принцип класифікації усієї різноманітності рослинних угруповань прийнятий в Європі і відомий під наз вою метод Ж. БраунБланке. Якщо геоботанічні описи відобра жають окремі фітоценози, то, маючи великий набір геоботаніч них описів, їх можна згрупувати за подібністю. У флористичній класифікації геоботанічні описи групуються так, щоб група описів мала максимально подібну флористичну композицію, тобто подібний набір видів рослин. Подібність у флористичній композиції може означати спільні умови формування — кліма тичні, розташування у рельєфі, подібний тип зволоження, один 66 тип або вид ґрунтів тощо, а також і подібну історію розвитку, наприклад, природний історичний розвиток, в одному випадку, або регулярні антропогенні порушення, в іншому. Кожну групу подібних описів відносять до одиниць класифікації рослин ності, серед яких найнижча — це певна рослинна асоціація, далі вищими одиницями є союз рослинності, порядок рослинності та клас рослинності. У флористичній композиції є діагностичні види — група рослин, за якими можна ідентифікувати одиниці класифікації рослинності. Флористична класифікація рослинності дуже корисна для визначення різноманітності біотопів, або оселищ у природі. У су часній світовій практиці моніторингу довкілля різноманітність рослинних угруповань, упорядкована у схеми класифікації, відображається на цифрових картах, використовується як осно ва для ідентифікації і класифікації різних суходільних екосис тем, як вихідний матеріал для довготривалих спостережень за станом рослинного покриву, моделювання і прогнозів його змін, а також для цілей дистанційного зондування Землі (Franklin, 1995; Griffith, 2004; Brohman & Bryant, 2005; Shao Jingan et al., 2005; Geerling et al., 2007). Класифікація рослинних угруповань національного парку потрібна для побудови карт з використанням інформаційних технологій і для планування природоохоронних і господарсь ких заходів. 2.1.2. Фітоіндикаційний аналіз Фітоіндикаційний аналіз — це аналіз екологічних режимів у біотопах із обраними рослинними угрупованнями, але без прямих вимірювань, а на основі біоіндикаційних властивостей видів рослин. Кожному виду рослин притаманні індивідуальні індикаційні показники по відношенню до таких головних еко логічних факторів, як світло, тепло, вологість та ін. (див. табли цю нижче). Були використані опубліковані індикаційні показ ники для видів рослин Центральної Європи, відомі під назвою екологічних шкал видів рослин за Г. Еленбергом (Ellenberg, 1988), де L означає індикаційний показник за режимом освітлення 67 і оцінюється за 9бальною шкалою, T — температурний режим (9 балів), Co — континентальність (9 балів), Mo — вологість ґрунту (12бальна шкала), SR — рНреакцію ґрунту (9 балів), Nu — вміст поживних речовин у ґрунті (9 балів). Середні показ ники екологічних режимів кожного біотопу розраховувалися як медіана з індикаційних показників усіх видів рослин, присутніх у геоботанічних описах з Nго біотопу (табл. 2.1). Для автомати зації аналізу використане програмне забезпечення Juice 7.0. Таблиця 2.1. Приклад фітоіндикаційного аналізу одного рос линного угруповання і одного біотопу Примітка: * — умовні скорочення екологічних факторів — див. під розділ 2.1.2. ** — якщо вказано х, то значення в екологічних шкалах Еленберга відсутні (медіана не встановлена або екологічна амплітуда дуже широка) 68 Види рослин у геоботанічному описі Індикаційні показники видів рослин L* TCo Mo SR Nu Acorus calamus 8 6 5 10 7 7 Agrostis stolonifera 8x** 5 7 x 5 Carex pseudocyperus 7 6 3 9 6 5 Carex riparia 7 6 3 9 7 4 Glyceria maxima 9 5 x 10 8 9 Lycopus europaeus 7 6 5 9 7 7 Lysimachia vulgaris 6 x x 8 x x Ranunculus acris 7 x 3 6 x x Ranunculus repens 6 x x 7 x 7 Rumex hydrolapathum 7 6 3 10 7 7 Sium sisaroideum 7 6 4 10 7 7 Sparganium erectum 7 6 5 10 7 7 Urtica galeopsifolia x x x x x x Медіана (зважене середнє) екологічного режиму 7.0 6.0 4.0 9.0 7.0 7.0 Фітоіндикаційний аналіз особливо корисний для уявлення про переважаючі режими зволоження, надходження поживних речовин, рН ґрунту і кількості тепла в рослинному угрупованні за вегетаційні періоди останніх років. 2.1.3. Оселища Описи рослинних угруповань супроводжуються типами оселищ, або біотопів. Оселища, або біотопи — це поняття, яке позначає ділянку з більшменш однорідним середовищем для життя живих організмів. Оселище територіально відповідає та кому поняттю у ландшафтній екології, як фація. Площі оселищ звичайно досить великі — більше гектара, і на супутникових знімках помітні у вигляді контурів, однорідних за характером поверхні. Різноманітність оселищ Європи описується системою класифікації EUNIS (Davies et al., 2004). З типами оселищ, на ведених у цій роботі, можна також познайомитися за посилан ням: http://eunis.eea.europa.eu/habitatscodebrowser.jsp, звідси походять назви типів оселищ, використані у даній роботі. Рід кісні оселища (Смарагдові оселища) наводяться згідно з резо люцією 4 до Бернської Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування у Європі (Resolu tion No. 4, 1996). Смарагдові оселища — умовна назва типів осе лищ із додатку до цієї резолюції; ці типи оселищ є зникаючими у Європі і потребують спеціальних заходів охорони, для чого створюються особливі природоохоронні території — Смараг дові об’єкти. 2.1.4. Зв’язки рослинних угруповань з ландшафтами Класифікація ландшафтних одиниць і карта ландшафтів пар ку розроблені О.Г. Голубцовим у 2013 р., засобами ПЗ ArcGIS 10.1 Esri, і частково опубліковані (Абдулоєва, Голубцов, 2015). До опису ландшафтів включені види ґрунтів, згідно з «Картою еродованих земель...» (1962). Найбільш поширені ландшафтні одиниці представлені у додатках на рис. Б.4Б.5 та у табл. Б.2. 69 2.2. Загальна характеристика природного рослинного покриву Рослинний покрив нацпарку є компонентом ландшафтів басейну річки Удай. Ключовими природними ландшафтами є, у першу чергу, заплавні, а також лісостепові. 2.2.1. Рослинний покрив заплавних ландшафтів Річкові заплави — це важливі для екологічної рівноваги, про дуктивні природнотериторіальні комплекси, у природному ста ні — з високою біорізноманітністю і дуже швидкими темпами розвитку та змін. До них у світових екологічних дослідженнях звертається дуже багато уваги (Wassen et al., 2003; Dieck & Ro binson, 2004). У національному парку на річкові заплави припа дає 8120 га, або 67% площі. На заплавах ступінь збереження природної рослинності — понад 50%. Заплави широкі, переваж но заболочені (додаток Б, рис. Б.1), місцями зазнали штучного осушення та видобування торфу низинного типу. Весняна повінь на неосушеній заплаві — звичайно з початку 2ї декади березня, середня тривалість — 55 днів (у роки високих повеней) («Ресурсы поверхностных вод...» (1971). Взимку річкове русло та заплава замерзають з середини грудня до кінця лютого — початку берез ня. З природнотериторіальними комплексами на заплаві мож на познайомитися на витягах з карти ландшафтів (додаток Б, рис. Б.4Б.5, табл. Б.2). Переважаючі абсолютні висоти на зап лавах (50% ряду значень) — від 97 до 106 м н.р.м., а максималь ні зареєстровані відмітки — 120–130 м (за знімками SRTM NASANGA — див. «Матеріал і методи»). Типи рослинності на заплаві сильно залежать від тривалос ті заливання повеневими водами: короткозаплавні ділянки зали ваються не щороку і не довше, ніж на 15 днів, середньозаплавні — заливаються щороку і тривалістю на 16–30 днів, тривалозаплав ні — щороку на 31–60 днів, особливо довгозаплавні — щороку довше ніж на 2 місяці (за Прокопьев и др., 2005). Влітку заплавність залежить від атмосферного зволоження. На регулярно заплавних ділянках висота стояння води 5–50 см. 70 На субстраті акумулюється багато мулу та органіки. Такі ділян ки природно майже суцільно вкриті очеретами. На тривало, але не регулярно заплавних ділянках влітку висота стояння вод не ближче 30 см від поверхні ґрунту. Такі ділянки купинясті та за торфовані. Заплави досліджуваного регіону належать до заплав зміша ного, неморальнолучного ландшафтного типу, де розвиток рос линного покриву має рухатися в напрямку широколистяних лісів. Однак, заплава вже тривало підтримується у незаліснено му стані. Ще 25 років тому переважна частина заплави викошу валася і випасалася. Це стримувало відновлювальні сукцесії та поширення очеретяних боліт, сприяло, ймовірно, різноманітності природних біотопів та швидшому кругообігу речовин у ланд шафтах та впливало на режим водності річки. Природні ресур си заплави здавна інтенсивно використовувалися в ході тра диційної діяльності місцевих сільських громад, і той факт, що біорізноманіття ще до 2010 року характеризувалося високими показниками, свідчить на користь сприятливості режиму госпо дарювання для підтримання екологічної рівноваги і природного стану місцевих екосистем. Традиційні форми використання ре сурсів заплави у регіоні — це експлуатація незаліснених земель в якості природних кормових угідь через випасання та сіноко сіння, викорчовування чагарників для збільшення площ кормо вих угідь, викошування очерету для побутових потреб. Нині ре гулярно і тривало заплавні ділянки суцільно вкриті очеретами. Річкова заплава акумулює валову частку фіторізноманіття національного парку на видовому та біоценотичному рівнях. Її біотопи чітко диференційовані як за природними лімітуючи ми факторами, серед яких першочерговими є тривалість заплав них явищ, зволоження та забезпечення мінеральним живлен ням, так і за ступенем та видами антропогенного навантаження. Серед останніх головними для заплави є штучне осушення, ви пас та сінокосіння, забруднення органічними відходами. У ландшафтах річкової заплави рослинність представлена 6 класами, з яких найбільші площі припадають на Phragmito Magnocaricetea, MolinioArrhenatheretea, менші — на Salicetea pur pureae та Alnetea glutinosae, а також на GalioUrticetea, і зовсім дрібні та локальні — на КoelerioCorynephoretea. 71 Заплави низького рівня, з болотними, торфовоболотними і торфовими відкладами, з ґрунтами болотними солонцюватими солончаковими мулуватосуглинистими, торфуватоболотними або торфовоболотними солонцюватими солончаковими або торфовищами низинними солончаковими, вкриті очеретяними болотами класу PhragmitoMagnocaricetea в комплексі з розсія ними вербовими чагарниками і вільховими лісовими болотами. Заплави низькі, але штучно дреновані, складені осушеними торфовими відкладами, нині є вологими і покриті переважно нітрофільними угрупованнями класу GalioUrticetea (кропиво вими, ліаноїдновисокотравними чи ін.). Заплави середнього рівня складені алювіальними сугли нистими відкладами, мають у ґрунтовому покриві солоді лучні солонцеві солончакові суглинисті, лучні глибоко або поверхне вослабосолонцюваті солончакові суглинисті або лучноболотні солонцюваті мулуватосуглинисті ґрунти на алювії і, відповід но, покриті справжніми луками класу MolinioArrhenatheretea (союзи Calthion palustris, Alopecurion pratensis) та крупноосоко вими угрупованнями класу PhragmitoMagnocaricetea (союз Magnocaricion elatae). 2.2.2. Рослинний покрив лісостепових ландшафтів Позазаплавні, лісостепові ландшафти у парку займають пло щу біля 3600 га, або 33%. Природна рослинність лісостепових ландшафтів збережена фрагментами, ступінь збереження мен ше 25%. Уявлення про природну зональну рослинність мину лих століть можна скласти за природними особливостями цих лісостепових ландшафтів: це 1) слабо дреновані рівнини, у яких фоновими є чорноземи типові у комплексі з лучночорноземни ми солонцюватими ґрунтами, 2) сильно розчленовані горбисті схили, з сірими і темносірими опідзоленими ґрунтами, що свід чать про листяні лісидіброви у минулому, а нині майже повніс тю освоєні; 3) розчленовані лесові рівнини з чорноземами типо вими малогумусними та опідзоленими. Судячи з поширеності чорноземів у ландшафтах, які нині є сільськогосподарськими, у минулому по вододільних височинах переважали лучні степи. 72 З природнотериторіальними комплексами позазаплавних ландшафтів можна познайомитися на витягах з карти ланд шафтів (додаток 2, рис.Б.4Б.5, табл.Б.2). Переважаючі абсо лютні висоти у лісостепових ландшафтах — 115–123 м н.р.м. (50% ряду значень); максимальні відмітки у Пирятинському районі — 156–170 м, а в нацпарку — 139 м (на курганах та висо ких зсувних прирічкових схилах, за даними рельєфу від SRTM NASANGA). На борових слабо горбистих терасах, на дернових слабороз винених піщаних або дерновослабо і середньо підзолистих су піщаних ґрунтах, природна рослинність диференційована на один клас хвойних лісів (VaccinioPiceetea) та два класи трав’янистих мезо і ксеромезофільних угруповань (КoelerioCorynephoretea та MolinioArrhenatheretea — союз Agrostion vinealis). Ліси бо рових терас належать до групи асоціацій сосняки злакові, типів лісу — субори, рідше сугрудки сухі та свіжі (наприклад, в уро чищі Масальському м.Пирятин), але у западинах розвиваються сирі типи, з бідним рослинним складом. Значна частина сос няків — це штучно відновлені деревостани. Місцями ґрунти на боровій терасі настільки родючі, що трапляються дрібні фраг менти грабових дібров. Рослинний покрив низьких лесових терас та вододільних височин сильно перетворений або знищений. З 10 видів ланд шафтів, виділених за особливостями рельєфу та ґрунтового по криву, у 4 — ведеться або було нещодавно покинуте землероб ство, інші 2 — включають природні кормові угіддя. Природна і напівприродна рослинність трапляється фрагментами, по невгід дях, і диференційована на 5 класів трав’янистої рослинності та 2 — деревночагарникової: справжні луки (MolinioArrhenathe retea), солонцюваті луки (FestucoPuccinellietea), високотравні болота (PhragmitoMagnocaricetea), нітрофільне високотрав’я (GalioUrticetea), лучні степи (FestucoBrometea), діброви (клас QuercoFagetea), вербові чагарники (Salicetea purpureae). Поши реність чорноземів типових вказує на суцільне трапляння лучних степів у минулому. 73 Таблиця 2.2. Синтаксономічна різноманітність рослинних уг руповань національного природного парку та його околиць 2.4. Водні рослинні угруповання На відкритоводних ділянках рослинність диференційована на три класи, що більшменш однаково представлені за часткою покритих площ: Lemnetea, Potametea і PhragmitoMagnocarice tea. Видове багатство гідрофільного компоненту флори судин них рослин — біля 60 видів. Зі списків Червоної книги України у водних угрупованнях поширена сальвінія плаваюча (Salvinia natans), ще дуже рідко 80 Типи рослинності і класи Порядки Союзи Рослинні асоціації ВОДНА Lemnetea 2 2 6 Potametea 1 2 10 ТРАВ'ЯНИСТА СУХОДІЛЬНА PhragmitoMagnocaricetea 1 3 17 MolinioArrhenatheretea 2 3 4 FestucoBrometea 1 2 3 FestucoPuccinellietea 1 1 – KoelerioCorynephoretea 1 1 1 ДЕРЕВНОЧАГАРНИКОВА Salicetea purpureae 1 1 1 Alnetea glutinosae 1 1 1 QuercoFagetea 1 1 1 VaccinioPiceetea 1 1 1 ПЕРЕВАЖНО АНТРОПОГЕННА ТРАВ'ЯНИСТОГО І ДЕРЕВНО ЧАГАРНИКОВОГО ТИПІВ GalioUrticetea 2 2 2 ВСЬОГО 12 класів 15 20 47 трапляється комахоїдна рослина мезотрофних водойм пухир ник малий (Utricularia minor). Крім того, п’ять типів оселищ — зарості сальвінії плаваючої, різака алоевидного (додаток Б, рис. Б.2) і жабурника звичайного у стоячих незабруднених во дах, зарості пухирників, а також будьякі зарості мезотрофної природи у повільно проточних водах — входять до списку осе лищ, які потребують заходів з охорони, відповідно до Бернської Конвенції. Рідкісними водними рослинними угрупованнями із Зеленої книги України є, знову ж, угруповання формації сальвінії плаваючої, угруповання формації латаття білого і латаття сніж нобілого, формації глечиків жовтих, формації куширу підвод ного та формації рдесника туполистого (формація — сукупність угруповань, в яких домінантом є вказаний вид). В Полтавській області охороняються додатково такі види рослин, як латаття біле і сніжнобіле, образки болотні, пухирник звичайний. Таблиця 2.3. Зв’язки між ділянками річкових ландшафтів та водними рослинними угрупованнями 81 Водні екотопи Тип умов Одиниці класифікації рослинних угруповань Затони зі стоячою чи дуже сла бо проточною (до 0,28 м/c) во дою, глибиною 70–150(280) см, з мулистими і піщаномулис тими донними відкладами Евтрофні бета мезосапробні pH води: 7.65–8.54 клас Potametea, союз Nymphaeion albae, союз Magnopotamion Клас Lemnetea, союз Hydrocharition Мілководдя прибережні, з повільно проточною водою, глибиною до 50(70) см, з му листими, піщаномулистими або піщаними донними відкладами Евтрофні аль фа або бета мезосапробні pH води: 7.65–8.54 Клас Lemnetea, союз Lemnion minoris Клас Phragmito Magnocaricetea Неглибоке русло з проточною водою (зі швидкістю течії 0,28–0,4(0,7) м/с та глибиною 100–300 см), з піщаномулис тими або піщаними донними відкладами Евтрофні бета мезосапробні pH води: 7.65–8.54 клас Potametea, союз Nymphaeion albae, союз Magnopotamion Водні екотопи з рослинністю діляться у парку на три групи: ділянки неглибокого русла, затони на руслі та мілководдя біля берегів. Затони на руслі та мілководдя біля берегів густо вкриті водною рослинністю. На значних ділянках русла, більша частина якого не глибша 2–3 м і з повільною течією, рослинність також добре розвинена. Режим сапробності більшості затонів та повіль нопроточних мілин річки Удай — бетамезосапробний. Перева жаючі відклади дна річки та наноси під час повеней — мулисті і піщаномулисті. рН річки: у липнісерпні 2013 р. pH=7,65–8,54, вміст розчинного кисню у воді коливався в межах 0,29–11,0 ppm у затонах та 2,64–3,71 ppm на руслі. 2.4.1. Клас Lemnetea Угруповання плаваючоводних рослин у річках, ставках, ка налах, водосховищах (додаток Б, табл. Б.1 — кластер 22). ДВ: спіродела багатокоренева (Spirodela polyrhiza), ряска мала (Lemna minor), ряска триборозенчаста (L. trisulca), вольфія безкоренева (Wolffia arrhiza), жабурник звичайний (Hydrocharis morsus"ranae), сальвінія плаваюча (Salvinia natans), різак алое видний (Stratiotes aloides), у суміші із видами з класу Potametea. Типи оселищ (EUNIS, 2004): С1.3 — евтрофні озера, ставки та водосховища (переважно з водами більшменш каламутними, забарвлення від сірого до синьозеленого, багатими на поживні речовини (азот і фосфор) і розчинені основи (рН зазвичай >7). C2.3 — Постійно існуючі безприпливні, повільно проточні водотоки (з водообміном не турбулентного типу), зокрема, по вільні річки, струмки, ручаї. С3.6 — Незарослі або ледь порослі розрідженою рос линністю береги з м’якими або рухливими відкладами. Фітоіндикаційні показники угруповань класу у парку: L:6.9; T:6.2; Co:4.4; Mo:11.0; SR:6.9; Nu:6.1. Екотопи помірнотеплі, суб континентальні, освітлені з ймовірним слабким затінком, на мілко воддях та поверхні води, слабо кислі до нейтральних за рН, забез печені поживними речовинами. У парку звичайна глибина води для угруповань класу — 50–250(280) см, прозорість 0,15–1,5 м. 82 Союз Lemnion minoris — об’єднує угруповання з дуже дріб них плаваючих ряскових, а також сальвінії плаваючої. Союз Lemno minorisIHydrocharition morsusIranae — навпаки, угрупо вання середніх та великих за розмірами плаваючих рослин, які на мілководді можуть вкорінюватися у дно. Усі рослинні асоціації в межах союзів ідентифікуються за рослинамидомінантами: на них припадає 25% проективного покриття і більше у рослинному угрупованні, а на інші види — менше. 2.4.2. Клас Potametea Зарості водних рослин, але закріплених у дні і повністю зану рених у воду або з плаваючими листками (додаток Б, табл. Б.1 — кластер 23). Такі водні рослини відносяться до екологічної групи гідатофітів. ДВ: рдесник гребінчастий (Potamogeton pectinatus), рдесник пронизанолистий (P. perfoliatus), р.блискучий (P. lucens) та ін., кушир (Ceratophyllum sp.), водопериці (Myriophyllum spicatum, M. verticillatum), глечики жовті (Nuphar lutea), латаття (Nym" phaea sp.), пухирник звичайний (Utricularia vulgaris), елодея ка надська (Elodea canadensis). Типи оселищ (EUNIS, 2004): С1.3 — евтрофні озера, ставки та водосховища (переважно з водами більшменш каламутними, забарвлення від сірого до синьозеленого, багатими на поживні речовини (азот і фосфор) і розчинені основи (рН зазвичай >7). C2.3 — Постійно існуючі безприпливні, повільно проточні во дотоки (з водообміном не турбулентного типу), зокрема, повільні річки, струмки, ручаї. Фітоіндикаційні показники угруповань класу у парку: L:7.1; T:6.5; Co:4.4; Mo:11.4; SR:6.9; Nu:6.1. Екотопи помірнотеплі, субконтинентальні, освітлені з ймовірним слабким затінком, на мілководдях та поверхні води, рН від слабо кислої до нейтраль ної, забезпечені поживними речовинами. Звичайна глибина во ди в угрупованнях парку — (30)50–150(270) см, прозорість 1,0–2,8 м, швидкість течії до 0,28 м/c. 83 Союз Potamion — «підводні луки», або колонії занурених у товщу води рослинеугідатофітів (рдесники, елодея, пухирни ки, куширі, водопериця та ін.). В таких угрупованнях можна знайти 2–3 яруси рослин: у поверхневоводному ярусі плавають ряскові, внизу — власне занурені і прикріплені до дна рослини, а на ними у верхньому шарі води часто вміщаються ряска три борозенчаста та кушир напівзанурений, який практично не вко рінюється. Союз Nymphaeion albae — угруповання закріплених у дні рослин з особливими плаваючими листками (латаття, глечи ки, деякі рдесники, гірчак земноводний). Угруповання наси чені ще також рясковими, куширами, часто — сальвінією. Про угруповання з домінуванням латаття відомо, що вони є піоне ром заболочування і заторфовування водойм, існує навіть особ ливий «німфейний» торф, в якому основу рослинних залиш ків складають лататтєві. Асоціація з домінуванням латаття і асоціація з домінуванням різака алоевидного часто знахо дяться між собою в динамічній рівновазі в одному і тому ж за тоні. Асоціація різака надає перевагу ділянкам, які добре про гріваються. Рослинні асоціації ідентифікуються за 10 видами рослиндо мінантів, участь яких у проективному покритті 25–50% та більше. 2.4.3. Клас PhragmitoIMagnocaricetea У водоймах клас представлений заростями на неглибокому руслі і на мілководді — до 0,5–1,5 м глибини, а також у прибе режній (літоральній) смузі. Переважно монодомінантні угрупо вання, у яких 80–90% травостою складено одним видом, зокре ма, лепешняком великим, кугою озерною, рогозами, очеретом, їжачою голівкою прямою або стрілолистом. Типи оселищ (EUNIS, 2004): C3.2 — прибережноводні зарості очерету та інших високих гелофітів (включаючи травостої з Carex spp., Equisetum fluviatile, Glyceria maxima, Phragmites australis, Sagittaria sagittifolia, Schoe" noplectus spp., Sparganium spp. та Typha spp. Не включають наземні зарості очеретів і осок, не пов’язані з краєм водойм). 84 Союз Oenanthion aquaticae: евтрофна водна рослинність, дуже мозаїчно поширена по мілководдях, на мулистих та мулу ватоторфових ділянках (додаток Б, табл.Б.1, кластер 21). ДВ: куга озерна (Scirpus lacustris), омег водяний (Oenanthe aquatica), стрілолист звичайний (Sagittaria sagittifolia), сусак зонтичний (Butomus umbellatus), їжача голівка зринувша (Spar" ganium emersum), частуха подорожникова (Alisma plantago"aqua" tica L.), у суміші із видами класу Lemnetea. Медіани фітоіндикаційних показників рослинних угрупо вань союзу: L:7.2; T:5.7; Co:4.3; Mo:10.1; SR:7.0; Nu:6.8. 2.5. Трав’яні болота і заболочені землі Болота — це оселища із затопленням стоячими водами та формуванням торфового шару завтовшки від 5 см. На заболоче них землях відсутній торфовий шар, а поверхневі відклади — мінерального складу. У трав’яних болотах та на заболочених землях домінують судинні трав’янисті рослини (не мохи, і не кущики, кущі або дерева). 2.5.1. Клас PhragmitoIMagnocaricetea Трав’яниста болотна рослинність, де звичайними домінан тами є злаки, осоки або інші квіткові рослини. Угруповання розвиваються і на мінеральному, і на органогенному субстратах. ДВ: очерет південний (Phragmites australis), сусак звичай ний (Butomus umbellatus), частуха подорожникова (Alisma plan" tago"aquatica), хвощ річковий (Equisetum fluviatile), лепешняк великий (Glyceria maxima), куга озерна (Scirpus lacustris), їжача голівка пряма (Sparganium erectum), рогози (Typha angustifolia, T. latifolia), польовиця пагононосна (Agrostis stolonifera), вов коніг європейський (Lycopus europaeus). Флористичне багатство класу — понад 90 видів судинних рос лин, або ~8% флори парку. Типи оселищ, за EUNIS (2004): D5.1 — Зарості очерету зазвичай без вільно стоячої води (на земні травостої високих гелофітів Poaceae,Schoenoplectus spp., 85 Typha spp., хвощів чи різнотрав’я, зазвичай мало видові і часто складені переважно одним видом, на заболочених субстратах). D5.2 — зарості великих осок зазвичай без вільно стоячої во ди (наземні травостої з високих Carex,Cladium та Cyperus, заз вичай мало видові і часто складені переважно одним видом, на заболочених субстратах). C3.1 — багатовидові зарості гелофітів. C3.2 — прибережноводні зарості очерету та інших високих гелофітів (включаючи травостої з Carex spp., Equisetum fluviatile, Glyceria maxima, Hippuris vulgaris, Phragmites australis, Sagittaria sa" gittifolia, Schoenoplectus spp., Sparganium spp., Typha spp. Не включа ють наземні зарості очеретів і осок не пов’язані з краєм водойм). Зв’язки з ландшафтами: заплави низькі, складені алювіаль ними мулуватосуглинистими, торфовоболотними або торфо вими відкладами; западини на надзаплавнотерасових рівнинах, складені болотними мулуватосуглинковими відкладами. Зв’язки з ґрунтами: торфуватоболотні і торфовоболотні солонцюваті солончакові, торфовища низинні солончакові, значно рідше болотні солонцюваті солончакові мулуватосугли нисті на алювії («Картограма еродованих земель...», 1962). Таблиця 2.4. Медіани фітоіндикаційних показників рослинних угруповань класу PhragmitoMagnocaricetea Примітки: екологічні фактори, відмічені *, статистично відрізняються між різними союзами з 95% ймовірністю (p<0.05). Оселища оцінюються як помірнотеплі, субконтиненталь ного мікроклімату, ґрунти мокрі, насичені водою, погано аеро вані, за рН нейтральні, забезпечені поживними речовинами. Союз Phragmition communis — це високотравні водноболотні і болотні угруповання у місцях із дуже тривалим або регулярним 86 Класифікаційні одиниці рослинності Значення екологічних режимів L T Co Mo* SR Nu Союз Phragmition (n = 27 описів) 7.1 5.8 4.4 9.8 7.0 6.3 Союз Magnocaricion elatae (n = 20 описів) 7.1 5.7 4.4 8.3 6.8 6.0 КЛАС В ЦІЛОМУ 7.2 5.8 4.4 9.6 7.0 6.4 затопленням чи близьким до поверхні підтопленням. Різко пе ремінний режим затоплення, звичайна глибина ґрунтової води в період межені не глибше 0,5 м, але місцями — до 1,0–1,5 м (доI даток Б, табл.Б.1 — кластери 15–16). ДВ: як у класі, особливо рясно очерет та рогози. Угруповання союзу формують фон у рослинному покриві зап лав. Рослинні асоціації ідентифіковані за рослинамидомінантами, на які припадає 25% проективного покриття і більше. У регіоні, на тривало та постійно затоплюваних ділянках заплави, найбільш конкурентоспроможними варіантами рослинності є очеретяники. Під ними звичайно залягають торфові ґрунти та торфовища ни зинні, у яких рН верхніх ґрунтових горизонтів — 6,4–7,5, а гумусу 4,0–5,5%. На ділянках з більшою кількістю мулу очерети можуть змінюватися рогозовими або високоосоковими угрупованнями. Місцями ще збережена рослинна асоціація Acoretum calami (лепехова), у якій частка лепехи понад 25%. Найбільша відома площа — вздовж меліорованого русла р. Оржиця. Асоціація ско ротила своє трапляння через падіння рівня води після меліора ції та органічне забруднення. Союз Magnocaricion elatae об’єднує болотні угруповання з крупних осок або очеретянки (характерну флористичну компо зицію див. у додатку табл. Б.1 — кластери 19–20). Режим зво ложення частіше слабо перемінний, хоча витримують періодич не затоплення висотою до 0,6 м. Щорічне відмирання значної маси вегетативних частин великих осок сприяє оторфовуванню ґрунтів, а дернинні осоки ще зменшують аерацію ґрунту та спри яють його заболочуванню. ДВ: осока гостра (Carex acuta), осока побережна (C. riparia), осока пухирчаста (C. vesicaria), осока лисяча (C. vulpina), очере тянка звичайна (Phalaroides arundinacea), підмаренник болотний (Galium palustre), м’ята польова (Mentha arvensis), тонконіг бо лотний (Poa palustris), шоломниця звичайна (Scutellaria galericu" lata), плакун верболистий (Lythrum salicaria), смовдь болотна (Peucedanum palustre), сідач коноплевий (Eupatorium cannabi" num), підмаренник прибережний (Galium rivale). Доповнюють флористичне ядро види союзу Phragmition, а місцями — вовче тіло болотне (Potentilla palustris), череда трироздільна (Bidens tripartita), бекманія звичайна (Beckmannia eruciformis). 87 Угруповання класу PhragmitoMagnocaricetea утворюють складну мозаїку навколо фонових очеретів, мокрих лісів, уздовж берега, у місцях розширення русла і утворення затонів та стариць. Процвітання очеретяних боліт свідчить про значні середньо річні коливання рівня води і тривалі періоди заливання повене вими водами. Поширенню очеретів сприяє традиційна практи ка випалювання рослинності на заплаві. В умовах відсутності господарського використання площі очеретяних угруповань та кож істотно збільшилися. 2.6. Справжні луки Справжні луки — трав’янисті рослинні угруповання, що фор муються в умовах хорошого або періодично надмірного ґрунтово го зволоження. У парку мають дуже густий і багатий, переважно продуктивний травостій, завдяки водномінеральному живленню від ґрунтових вод та річки. На луках трапляється біля 300 видів су динних рослин (28% судинних рослин парку), зокрема, види з Чер воної книги України — пальчатокорінник м’ясочервоний і п. трав невий (Dactylorhiza incarnata, D. majalis), зозулинець болотний (Ana" camptis palustris), косарики тонкі (Gladiolus tenuis), коручка болот на (Epipactis palustris), осока житня (Carex secalina, нині зникаюча рослина у районі). Є також великі популяції рослини з міжнарод ного природоохоронного договору, ратифікованого Україною, — Бернської Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природ них середовищ існування — маточника болотного (Ostericum palus" tre, або Angelica palustris (Besser) Hoffman). На нашій території це звичайна рослина, тоді як у Європі — під суворою охороною. У на ціональному парку заведена практика обліків рясності орхідей — пальчатокорінників з волонтерами, які приїжджають відпочити і взяти участь у науководослідній та природоохоронній роботі. Трапляються рослини під регіональною охороною: оман ви сокий (Inula helenium), родовик лікарський (Sanguisorba offici" nalis), парнасія болотна (Parnassia palustris). Зв’язки з ландшафтами: переважно на заплавах підвищених і високих, у пониженнях надзаплавнотерасових слабо дренова них рівнин. 88 Зв’язки із ґрунтами: екотопи значною мірою солонцюваті. Ґрунти середньобагаті та багаті, не заболочені, хоча періодично сирі або мокрі; сформовані на мінеральних відкладах. У заплаві — лучні глибоко або поверхневослабосолонцюваті солончакові суглинисті на алювії, лучноболотні солонцюваті мулуватосуг линисті на алювії, солоді лучні солончакові і солонцеві солонча кові суглинисті на алювії; на терасах і прирічкових схилах — солоді дернові солонцеві солончакові суглинисті на алювії, дернові слабо розвинені піщані і дерновопідзолисті супіщані на пісках, місцями чорноземи залишково глибоко слабосолонцюваті пи луватосуглинисті на лесових породах (згідно з «Картограмою...», 1962). Виходячи з ґрунтового покриву, побудована карта по тенційного трапляння справжньолучних оселищ у минулому (у додатку рис. Б.12). Більша частина цих оселищ біля річок нині збережена. 2.6.1. Клас MolinioIArrhenatheretea Угруповання класу — це справжні вологолюбні луки, з доб ре розвиненим зімкненим травостоєм та дерниною. Підтриму ються як пасовища, сінокоси або змішаного використання. Типи оселищ (EUNIS, 2004): E2.2 — помірно зволожені сінокісні луки низовин та се редніх висотних рівнів; E3.4 — вологі та сирі евтрофні та мезотрофні трав’янисті уг руповання. Судячи із фітоіндикаційного аналізу, оселища справжніх лук мають помірнотеплий субконтинентальний мікроклімат, нейт ральні або ледь кислі ґрунти. Різниця у ґрунтовому зволоженні проявляється на рівні союзів: екотопи Agrostion vinealis свіжі або періодично сухуваті, екотопи Calthion palustris — сирі, Alopecu rion — вологі або свіжі. Екотопи Agrostion vinealis менше забез печені поживними речовинами, порівняно з іншими союзами. Союз Alopecurion pratensis — це луки річкових заплав низь кого рівня, регулярно заплавні на кілька тижнів навесні (у доI датках рис. Б.8Б.9, табл.Б.1 — кластери 13–14). Підсихають влітку — у період межені рівень ґрунтових вод може падати до 1 м 89 Таблиця 2.6. Медіани фітоіндикаційних показників лучносте пових угруповань класу FestucoBrometea (n=19 геоботанічних описів) Примітки: * — як у табл. 2.3. У регіоні клас степової рослинності представлений двома союзами. Обидва представляють типові лучні степи Лівобереж ноЛісостепової підзони. Союз Festucion valesiacae — це більш посуховитривалі і ви тривалі до випасання лучностепові угруповання, на ґрунтах, сформованих на лесових породах. Трапляються у верхній час тині схилів, які добре прогріваються. ДВ: ковила (Stipa ssp.), типчак (Festuca valesiaca), келерія гре бінчаста (Кoeleria cristata), волошка несправжньоплямиста (Cen" taurea pseudomaculosa), чебрець Маршала (Thymus marshallianus), люцерна румунська (Medicago romanica), перстач піщаний (Poten" tilla incana), бородач звичайний (Botriochloa ischaemum), осока низька (Carex humilis), гіркуша нечуйвітрова (Picris hieracioides). Асоціація волосистоковилова — Stipetum capillatae (додаI ток Б, рис. Б.13–14, табл. Б.1 — кластер 7) — це угруповання з проективним покриттям ковили волосистої від 25% і вище, місцями до 70%. рН чорнозему типового близька до нейтраль ної (рН=6,84–7,25), гумусу 6–8% (с. Кроти і с. Сасинівка — гу мусу 5,93–7,03%). Характерна флористична композиція: ковила волосиста (Stipa capillata), самосил гайовий (Teucrium chamaedrys), рутвиця мала (Thalictrum minus), віхалка гілляста (Anthericum ramosum), заяча конюшина велика (Anthyllis macrocephala), еспарцет піща ний (Onobrychis arenaria), дзвоники сибірські (Campanula sibiri" ca), осока низька (Carex humilis), гвоздики польова і перетин часта (Dianthus campestris, D.membranaceus), лещиця волотиста (Gypsophila paniculata), юринея верболиста (Jurinea salicifolia), 96 Одиниці класифікації рослинних угруповань Значення екологічних режимів L T Co* Mo* SR* Nu* Союз Festucion valesiacae (ковилові асоціації) 7.4 6.4 5.6 2.9 7.8 2.5 Союз Fragario viridisTrifolion montani 7.4 6.1 4.7 3.8 7.2 3.9 люцерна румунська (Medicago romanica), курячі очка темні (No" nea pulla), бедринець ломиканемевий (Pimpinella saxifraga), рут виця мала (Thalictrum minus), конюшина гірська (Trifolium mon" tanum), підмаренник справжній (Galium verum), сон чорніючий (Pulsatilla pratensis). Асоціація перистоковилова — Stipetum pennatae — це угрупо вання, подібні до асоціації Stipetum capillatae, але з домінуванням ковили перистої (додаток Б, рис.Б.15, табл.Б.1 — кластер 8). Для угруповань союзу Festucion valesiacae рекомендується слабкий випас: при атмосферному зволоженні, типовому для Центрального і Лівобережного Лісостепу України (450 мм в рік), пасовищна ємність для вразливих лучностепових суходільних пасовищ на місяць складає 0,24–0,37 умовних голів худоби на 1 га; на 100 корів, або 600 овець, або 75 коней слід відводити 270–416 га (Кияк, 1974). В одному гурті не повинно випасатися більше 100 тварин. Багаторічне наростання мертвої трав’яної маси ослаблює стій кість степових угруповань. Сильне витоптування змінює кови лові асоціації на типчакові (Festucetum valesiacae). Агрохімічне забруднення викликає перетворення на бур’яновозлакові угру повання союзу ConvolvuloElytrigion класу Artemisietea vulgaris. Союз Fragario viridisITrifolion montani — це лучні степи та сухі луки Лівобережного Лісостепу, з високою часткою різно трав’я у травостої. Трапляються у добре задернованих балках. Високе проективне покриття — 70–100%. Мають перехідну мезо ксерофільну природу (додаток Б, табл. Б.1 — кластер 9), у сере дині літа, при тривалих посухах, травостій значною мірою висихає. Ґрунти — чорноземи типові або опідзолені, звичайно післяпере логові. Без випасання ці угруповання заростають чагарниками та лісом. ДВ: конюшина гірська (Trifolium montanum), парило звичай не (Agrimonia eupatoria), жовтець багатоквітковий (Ranunculus polyanthemos), гадючник звичайний (Filipendula vulgaris), коню шина альпійська (Trifolium alpestre), китятки звичайні (Polygala vulgaris), суниці зелені (Fragaria viridis), підмаренник восьмилист ковий (Galium octonarium), миколайчики цілолисті (Eryngium pla" num), конюшина середня (Trifolium medium), підмаренник справж ній (Galium verum), людвенець рогатий (Lotus corniculatus), скабіоза 97 блідожовта (Scabiosa ochroleuca), буквиця лікарська (Betonica officinalis), лаватера тюрінгська (Lavatera thuringiaca), материн ка (Origanum vulgare). Домінують стоколос безостий (Bromopsis inermis), тонконіг вузьколистий (Poa angustifolia). Часто трапля ються невисокі кущі — дрік красильний (Genista tinctoria) та зіно ваті руська та австрійська (Chamaesytisus ruthenicus, Ch. austriacus). 2.9. Рослинність на давньоалювіальних пісках, або «піщані степи» Моховотрав’янисту рослинність на давньоалювіальних пісках, на яких гумусовий шар слабо розвинений, іноді ще назива ють «піщаними степами». У національному парку трапляються у сухих умовах, на задернованих та частково розвіяних пісках або на слабо розвинених дернових піщаних ґрунтах, з реакцією ґрунту, близькою до нейтральної або слабо кислою. Проективне покриття судинних рослин невисоке, до 50%, хоча низькорослі мохи місця ми покривають пісок майже повністю. За складом угруповання є моховорізнотравними, злаковими, злаковорізнотравними. Зареєстровано біля 80 видів судинних рослин. Угруповання на давньоалювіальних пісках — це місця існування рослин зі списків охорони: з Червоної книги України — ковили дніпровсь кої (Stipa borysthenica), з Бернської Конвенції — юринеї волош ковидної (Jurinea cyanoides), і треба сказати, що цим рослинам у регіоні вже загрожує зникнення. Для захисту від розвіювання «піщані степи» засаджували сосною. Нині у регіоні залишки «піщаних степів» конче потребують збереження як зникаючі при родні оселища. Вони підлягають охороні, згідно з Бернською Конвенцією (як Смарагдові оселища). Типи оселищ (EUNIS, 2004): E1.9 — відкриті (незімкнені) сухі трав’янисті оселища на кислих та нейтральних ґрунтах, включаючи трав’янисті землі континентальних дюн. Схема класифікації рослинності на давньоалювіальних піс ках прийнята за А. Куземко (Кuzemko, 2009): це є клас рослинності КoelerioCorynephoretea Кlika in Кlika et Novak 1941, включаю чи рослинність класу Festucetea vaginatae. 98 Союз Кoelerion glaucae — угруповання піонерних стадій закріплення пісків, поширені по ріках лісостепової частини ба сейну Дніпра (додаток Б, табл. Б.1 — кластери 2–3). ДВ: віниччя шерстисте (Кochia laniflora), польовиця тонка (Agrostis capillaris), осока шершава (Carex hirta), гвоздика Борбаша (Dianthus borbasii), костриця Беккера (Festuca beckeri), остудник голий (Herniaria glabra), тонконіг бульбистий (Poa bulbosa), червець багаторічний (Scleranthus perennis), подорожник пісковий (Plantago arenaria), хондрила ситниковидна (Chondrilla juncea), келерія сиза (Кoeleria glauca), жито дике (Secale sylvestre), ща вель горобиний (Rumex acetosella), червець багаторічний (Scle" ranthus perennis), очиток їдкий (Sedum acre), конюшина польова (Trifolium arvense), льонок дроколистий (Linaria genistifolia), зо зулин льон нитчастий (Polytrichum piliferum). Часто трапляють ся такі видиубіквісти, як як підмаренник справжній (Galium verum) та перстач піщаний (Potentilla incana). Фітоіндикаційні показники рослинних угруповань союзу: L:7.7; T:6.4; Co:4.9; Mo:3.2; SR:5.6; Nu:3.1 (n= 2 описи). У регіоні на пісках можна зустріти угруповання з ковилою дніпровською, які є рідкісними, добре закріплюють піщані/су піщані ґрунти і відносяться до окремої рослинної асоціації (ймовірно, SecaloStipetum borysthenicae Кorzenenevskij 1986 ex Dubyna et al. 1995). 2.10. Нітрофільні високотравні угруповання На меліорованих заплавах, де завдяки осушувальним каналам рівень ґрунтових вод падає до 100 см і нижче від поверхні, а тор фові горизонти розкладаються і мінералізуються, дуже пошири лися угруповання нітрофільного характеру, як високотравні, так і деревночагарникові за будовою. Аналогічно вони трапляються у місцевостях зі значним поверхневим стоком з девастованих аг роландшафтів та з органічним або азотним забрудненням ґрунтів. Падіння рівня ґрунтових вод, заміна одних ґрунтотвірних процесів іншими, розповсюдження рослинних інвазій на штуч но осушених заплавах перешкоджають ренатуралізації заплав них ландшафтів і ускладнюють прогноз напрямків сукцесії. 99 Антропогенні, вологолюбні угруповання, складені рослина минітрофітами, витривалими до часткового затінення, відно сять до класу GalioUrticetea. У будові домінують високі широ колисті дводольні трави, мало злаків. Їхні типові місця в регіоні досліджень — порушені та осушені береги, особливо уздовж Пе реводу і Оржиці, покинуті землі на заплавах, забруднені ор ганікою через випас, меліорацію чи видобування низинного торфу, днища лощин і балок. Типи оселищ, за EUNIS (2004): E5.11 — низинні оселища, зайняті високими нітрофільними травами. E2.7 — покинуті мезофільні трав’янисті землі. Ці угруповання важливі тим, що в них дуже рясно розмно жуються і поширюються річковими коридорами популяції інва зійних рослин, зокрема, ехіноцистис шипуватий (Echinocystis lobata), розривтрава дрібноквіткова (Impatiens parviflora), ро бінія (Robinia pseudoacacia), клен ясенелистий (Acer negundo). Також у подібних оселищах описана популяція високо інвазій ної рослини тладіанти сумнівної (Thladianta dubia). ДВ: плетуха звичайна (Calystegia sepium), кропива дводомна (Urtica dioica), яглиця звичайна (Aegopodium podagraria), хміль звичайний (Humulus lupulus), бутень бульбистий (Chaerophyllum bulbosum), підмаренник чіпкий (Galium aparine), ожина (Rubus caesius), чистотіл (Chelidonium majus), кінський часник черешко вий (Alliaria petiolata), гравілат міський (Geum urbanum), м’яточ ник чорний (Ballota nigra). Флористичну композицію див. у доI датку табл. Б.1 — кластер 11. Серед високотравних угруповань дуже помітними є густі, переважно кропивові зарості, а також зарості з високотрав’я і лі ан плетухи звичайної разом з хмелем, які зустрічаються на во логих або сирих ґрунтах. Вони віднесені до рослинної асоціації UrticoCalystegietum sepium союзу Senecionion fluviatilis. Ціка вим є питання про те, як довго такі угруповання будуть утриму вати заплаву від поновлення більш природної рослинності. Медіани фітоіндикаційних показників нітрофільних висо котравних угруповань: L:7.3; T:6.1; Co:4.9; Mo:5.4; SR:7.4; Nu:6.1 (n= 2 описи). 100 2.11. Ліси За супутниковими знімками, площа природних і напівпри родних лісів та чагарників у Пирятинському районі — 6698 га, або 7,8% площі району; у національному парку — 2198 га, або 18% площі парку. Можна зустріти широколистяні діброви, соснові бори та субори, мішані сугрудки, заболочені вільхові ліси, приріч кові і низинні вербові ліси. Дуже поширені вербові чагарники. 2.11.1. Клас Salicetea purpureae Це прирічкові вербові ліси та чагарники, сирі та мокрі, стійкі до тривалого затоплення. Представляють ранні і середні стадії розвитку деревночагарникової рослинності на молодих, несфор мованих або слабо сформованих алювіальних ґрунтах. Типи оселищ (EUNIS, 2004): G1.1 — Прибережні галерейні ліси, з переважанням верб Salix alba, S. fragilis, S. pentandra та ін., вільхи, берез, тополь чи верб, у бореальній, бореонеморальній, неморальній, субсеред земноморській та степовій зонах. F9.1 — чагарники вздовж річок, з верб Salix aurita,Salix ci" nerea,Salix pentandra. Союз Salicion albae — вербові ліси, які витримують різко перемінне зволоження, тривале заливання повеневими водами (тривалістю від 2 тижнів, іноді більше місяця) та близьке стоян ня води в період межені (40–30 см від поверхні ґрунту) (додаI ток Б, рис. Б.18–Б.19, табл. Б.1 — кластер 17). Характерна флористична композиція: верба біла (Salix alba), верба ламка (S.fragilis), крушина (Frangula alnus), тополя чорна (Populus nigra), в’яз гладкий (Ulmus laevis), плетуха звичайна (Ca" lystegia sepium), ожина (Rubus caesius), живокіст звичайний (Sym" phytum officinale), вовконіг європейський (Lycopus europaeus), вербозілля звичайне (Lysimachia vulgaris), кропива жабрійолис та (Urtica galeopsifolia). Зв’язок з ландшафтами: вздовж річкового русла, по запади нах надзаплавних терас, місцями розсіяно серед очеретяних боліт по заплаві. 101 Зв’язок з ґрунтами: торфуватоболотні солонцюваті солон чакові, солоді дернові на алювії, торфовища низинні солонча кові та осушені торфовища, чорноземи намиті пилуватосугли нисті на лесовидному делювії. Медіани фітоіндикаційних показників рослинних угрупо вань союзу Salicion albae: L: 6.5; T: 5.9; Co: 4.3; Mo: 8.4; SR: 6.8; Nu: 6.3 (n = 10 описів). Рослинна асоціація Salicetum albofragilis — це світлі вер бові зарості із верби ламкої (Salix fragilis) та верби білої (S. alba). На закріплених ґрунтах. Займають більшу частину невикошу ваних заплав і понижень надзаплавних терас. Місцями ділянки, придатні для цих угруповань, заростають інвазійними заростя ми клена ясенелистого (Acer negundo). Community Salix cinerea — це маловидові, розсіяні чагарни кові зарості верби попелястої, що формуються серед заплавних лук та очеретяних боліт як підпорядковані фації. В угрупован нях відсутні ті характерні види з класу вільхових боліт Alnetea glutinosae, які виявляють болотну і торфоакумуляційну приро ду біотопів (зокрема, верба вушкувата (Salix aurita), смородина чорна (Ribes nigrum), болотна папороть (Thelypteris palustris), сфагнуми (Sphagnum ssp.)). У парку зарості верби попелястої не формуються на кислому торф’яному субстраті і навіть не завжди формуються в заболочених умовах, але обов’язково з дуже близь ким заляганням води (30–40 см). З цих причин, зарості верби попелястої не можна віднести ані до союзу Salicion cinereae класу Alnetea glutinosae (Chytry, Tichy, 2003), ані до класу Frangule tea, описаного у праці Rodwell et al. (2002) як чагарники на кис лих, бідних, звичайно торф’янистих ґрунтах Західної і Цент ральної Європи. В одних випадках зарості Salix cinerea трапляються на тор фовоболотних солонцюватих солончакових ґрунтах і торфови щах низинних солончакових у комплексі з очеретяними болота ми, і тому заповнені видами класу PhragmitoMagnocaricetea та в цілому флористично бідні і неповночленні. В другому випадку, зарості верби попелястої поширені у ландшафтних комплексах із заплавними луками, і трапляються разом із вербою ламкою (Salix fragilis), крушиною (Frangula alnus), калиною звичайною (Viburnum opulus). У заплавнолучних і низиннолучних екосис 102 темах, без викошування і випасання, зарості верби попелястої розвиваються за 2–4 роки як перші стадії заростання. 2.11.2. Клас Alnetea glutinosae Заболочені вільхові ліси або вільхові болота. Землі звичай но бувають заторфовані. Типи оселищ за EUNIS: G1.4 — широколистяні заболочені ліси на некислому торфі. G1.1 — Прибережні галерейні ліси, з переважанням вільхи, берез, тополь чи верб (у бореальній, бореонеморальній, немо ральній, субсередземноморській та степовій зонах. Включає ліси, складені вербами Salix alba,Salix elaeagnos,Salix purpurea,Salix viminalis в усіх зонах). Рослинна асоціація ThelypteridiAlnetum glutinosae (болот нопапоротеві вільшняки): заболочені вільшняки у пониженнях по краях заплави, з густим високим травостоєм з болотної папороті і трав класу PhragmitoMagnocaricetea (додаток Б, табл. Б.1 — кластер 18). Рівень ґрунтових вод підповерхневий. Характерна флористична композиція: вільха клейка (Alnus glutinosa), болотна папороть (Thelypteris palustris), вовконіг євро пейський (Lycopus europaeus), паслін солодкогіркий (Solanum dulcamara), кропива жабрійолиста (Urtica galeopsifolia), круши на (Frangula alnus), калюжниця болотна (Caltha palustris), хвощ річковий (Equisetum fluviatile), хміль звичайний (Humulus lupu" lus), верба п’ятитичинкова (Salix pentandra), безщитник жіночий (Athyrium filix"femina), осока побережна (Carex riparia), півники болотні (Iris pseudacorus), вербозілля звичайне (Lysimachia vul" garis), чистець болотний (Stachys palustris), живокіст лікарський (Symphytum officinale). У заболочених вільшняках рідко трапляються регіонально рідкісні (у Полтавській області) рослини — вовче тіло болотне і бобівник трилистий. Медіани фітоіндикаційних показників рослинної асоціації: L:6.7; T:5.5; Co:3.8; Mo:8.2; SR:6.6; Nu:6.5 (n = 10 описів; умови подібні до умов у класі Salicetea purpureae). 103 2.11.3. Клас QuercoIFagetea Це широколистяні ліси на достатньо багатих ґрунтах; перева жаючий тип лісу — D, діброви. В регіоні зустрічаються невелики ми фрагментами. Найбільші масиви у національному парку — уро чище острів Масальський (м. Пирятин) та навколо с. Сасинівка. У минулому, судячи з ґрунтового покриву, також займали невели ку площу — біля 5% у Пирятинському районі (у додатку рис. Б.20). У дібровах нацпарку, дуже перетворених, зареєстровано біля 100 видів судинних рослин, але це неповне флористичне багатство, порівняно з їхнім природним станом. Угруповання класу є оселищами під охороною Бернської Конвенції (Смарагдовими оселищами). У регіоні в них трапля ються рослини з Червоної книги України — лілія лісова (Lilium martagon), рябчик руський (Fritillaria ruthenica), орхідеї — коручка чемерниковидна (Epipactis helleborine), зозулині сльози яйцевидні (Listera ovata), любки дволиста і зеленоквіткова (Platanthera bifolia, P. chlorantha), гніздівка звичайна (Neottia nidus"avis), а донедавна ще знаходили підсніжник (Galanthus nivalis) і тюль пан дібровний (Tulipa quercetorum). Для цих лісів характерні і регіональнорідкісні рослини — конвалія звичайна, проліски, зеленчук жовтий, зубниця бульбиста, чемериця чорна. Тип оселищ (EUNIS, 2004): G1.A1 — ліси з дуба, ясена, гра ба на мезо та евтрофних ґрунтах. Зв’язки з ландшафтами: край межирічних рівнин, підвище них, складених лесовими суглинками, надзаплавнотерасові рівнини підвищені, складені лесовими суглинками, схили ло щин і балок, складені делювіальними суглинками, схили терас з лесовими суглинками. Зв’язки з ґрунтами: сірі, ясносірі і темносірі опідзолені пилу ватосуглинисті ґрунти на лесових породах; опідзолені середньоз миті пилуватосуглинисті на делювіальних суглинках, чорноземи опідзолені пилуватосуглинисті. За ґрунтовим покривом змодель ована поширеність дібров у минулому (див. у додатку рис. Б. 20). Рослинна асоціація Galeobdoloni luteaeCarpinetum betuli Schevchyk, Bakalyna et V.Sl. 1996 (зеленчуковограбові діброви) — це в минулому грабоводубові, нині — переважно кленовограбові, кленоводубовограбові діброви (додаток Б, табл. Б.1 — кластер 6). 104 Характерна флористична композиція: зеленчук жовтий (La" mium galeobdolon), копитняк європейський (Asarum europaeum), проліска дволиста (Scilla bifolia), анемона жовтецева (Anemone ranunculoides), яглиця звичайна (Aegopodium podagraria), пшінка весняна (Ficaria verna), розхідник волосистий (Glechoma hirsuta), чина весняна (Lathyrus vernus), медунка темна (Pulmonaria obscu" ra), зірочник ланцетовидний (Stellaria holostea), конвалія (Con" vallaria majalis). У деревостані клен гостролистий (Acer platanoi" des), дуб звичайний (Quercus robur), граб звичайний (Carpinus betulus), липа серцелиста (Tilia cordata), в’яз гладкий (Ulmus laevis). Медіани фітоіндикаційних показників угруповань рослинної асоціації: L:4.5; T:5.8; Co:4.5; Mo:5.2; SR:6.9; Nu:5.6 (n = 17 описів). 2.11.4. Клас VaccinioIPiceetea На території парку це соснові або мішані (листянохвойні) ліси. Природний видовий склад погано збережений, але вказує на слабо кислі, олігомезо або мезотрофні, сухуваті або свіжі умови. Класифікація цих лісових угруповань заплутана: за версією Chytry (2013), це клас VaccinioPiceetea, але окремий союз FestucoPinion sylvestris Passarge 1968 — соснові ліси у Східній Європі зі степови ми трав’янистими посуховитривалими континентальними видами рослин; за версією Rodwell et al. (2002) — це клас PyroloPinetea, союз Cytiso rutheniciPinion, або субконтинентальні соснові ліси. За В.А. Соломахою (2011), це клас PulsatilloPinetea sylvestris, союз Cytiso rutheniciPinion sylvestris — континентальні, більш тепло любні соснові ліси на піщаних ґрунтах. Нами в описаних соснових лісах знайдені діагностичні види для асоціації PeucedanoPinetum із союзу DicranoPinion класу VaccinioPiceetea, відповідно до версії класифікації польських соснових лісів у праці Matuszkiewicz (2001), що і стало підставою для класифікаційної схеми. Типи оселищ, за EUNIS (2004): G3.4232 — сарматські степові і пристепові ліси з сосни зви чайної, G4.4 — мішані ліси з сосни звичайної та берези; G4.7 — мішані ліси з сосни звичайної та ацидофільних видів дуба. 105 2.14. Перелік використаних джерел 1. BottaDukát Z., ChytrýM., HájkováP., HavlováM. Vegeta tion of lowland wet meadows along a climatic continentality gradi ent in Central Europe // Preslia. — 2005. — 77. — P. 89–111. 2. Brohman R., Bryant L. eds. Existing Vegetation Classification and Mapping Technical Guide. Gen. Tech. Rep. WO–67. — Washing ton, DC: U.S. Department of Agriculture Forest Service, Ecosystem Management Coordination Staff, 2005. — 305 p. 3. ČernýT. & Šumberová. К. Deschampsion cespitosae Horva tić1930 / In: Chytrý M. (ed.), Vegetace České republiky. 1. Travinná a keříčkovávegetace [Vegetation of the Czech Republic. 1. Grass land and Heathland Vegetation]. — Academia, Praha, 2007. — Pp. 220–222. 4. ChytrýM. & TichýL. Diagnostic, constant and dominant species of vegetation classes and alliances of the Czech Republic: a statistical revision // Folia Fac. Sci. Nat. Univ. Masaryk. Brun., Biol., 2003. — 108. — P. 1–231. 5. ChytrýM. FestucoPinion sylvestris Passarge 1968 / In: Chyt rýM. (ed.), Vegetace Českérepubliky. 4. Lesnía křovinnávegetace [Vegetation of the Czech Republic 4. Forest and shrub vegetation]. — Academia, Praha, 2013. — Pp. 384–385. 6. ChytrýM., TichýL., Holt J. & BottaDukát Z. Determina tion of diagnostic species with statistical fidelity measures // J. Veg. Sci. — 2002. — 13. — P. 79–90. 7. Davies Cynthia E., Moss Dorian, Hill Mark O. EUNIS Ha bitat Classification Revised 2004. — Published October 2004. — URL: http://eunis.eea.europa.eu/ 8. Dieck J.J., Robinson L.R. General classification handbook for floodplain vegetation in large river systems: Techniques and meth ods 2 A1. — U.S. Geological Survey, 2004. — 52 pp. 9. Ellenberg H. Vegetation Ecology of Central Europe. 4th Ed. — Cambridge University Press, Cambridge — New York — New Ro chelle — Melbourne — Sydney, 1988. — 731 p. 10. Franklin J. Predictive vegetation mapping: geographic model ling of biospatial patterns in relation to environmental gradients // Progress in Physical Geography. — 1995. — 19, 4. — Pp. 474–499 doi: 10.1177/030913339501900403 112 11. Geerling G.W., LabradorGarcia M.I., Clevers J.G.P.W., Ragas A.M.J. & Smits A.J.M. Classification of floodplain vegetation by datafusion of Spectral (CASI) and LiDAR data. // Int. J. of Re mote Sensing. — 2007. — 28(19). — Pp.4263–4284. 12. Griffith Jerry A. The role of landscape pattern analysis in un derstanding concepts of land cover change // J. Geographical Sci. — 2004. — 14, 1. — Pp. 3–17. Doi: 10.1007/BF02873085 13. HájkováP. & Hájek M. Lysimachio vulgarisFilipenduletum ulmariae BalátováTuláčková1978 // In: ChytrýM. (ed.), Vegetace Českérepubliky. 1. Travinnáa keříčkovávegetace [Vegetation of the Czech Republic. 1. Grassland and Heathland Vegetation]. — Academia, Praha, 2007. — Pp. 276–278. 14. Hennekens S.M. & Schaminee J.H.J. TURBOVEG, a com prehensive data base management system for vegetation data // J. Veg. Sci. — 2001. — Pp. 589–591. 15. Hill M.O., Gauch H.G. Detrended Correspondence Analy sis: An Improved Ordination Technique // Vegetatio. — 1980. — 42. — Pp. 47–58. 16. Кącki Z., Czarniecka M., Swacha G. Statistical determination of diagnostic, constant and dominant species of the higher vegetation units of Poland//J.of the Polish Botan. Soc.—2013.—V. 103.—270 s. 17. Кuzemko A. Dry grasslands on sandy soils in the forest and foreststeppe zones of the plains region of Ukraine: present state of syntaxonomy // Tuexenia. — 2009. — 29. — Pp. 369–390. 18. Кuzemko A. Classification of the class MolinioArrhenathe retea in the forest and foreststeppe zones of Ukraine // Phytocoe nologia. — 2016. — 46, 3. — Pp. 241–256. 19. Matuszkiewicz W. Przewodnik do oznaczania zbiorowisk ro's linnych Polski. — Warszawa: Wydawn. Nauk. PWN, 2001. — 537 s. 20. Mosyakin S.L., Fedoronchuk M.M. Vascular plants of Uk raine: A nomenclatural checklist. — Кiev: National Acad. of Sci. of Ukraine, 1999. — 346 pp. 21. Resolution No. 4 (1996) listing endangered natural habitats requiring specific conservation measures. Convention on the Con servation of European Wildlife and Natural Habitats / Adopted by the Standing Committee on 6 December 1996. 22. Rodwell J.S., SchamineéJ.H.J., Mucina L., Pignatti S., Dring J. & Moss D. The Diversity of European Vegetation. An overview of 113 phytosociological alliances and their relationships to EUNIS habi tats. — Wageningen: National Reference Centre for Agriculture, Nature and Fisheries, 2002. — 115 pp. 23. Roleček J., TichýL., ZelenýD., ChytrýM. Modified TWIN SPAN classification in which the hierarchy respects cluster hetero geneity // J. Vegetation Sci. — 2009. — 20, 4. — Pp. 596–602. 24. Shao Jingan, Ni Jiupai, Wei Chaofu, Xie Deti. Land use change and its corresponding ecological responses: A review // J. of Geographical Sci. — 2005. — 15, 3. — Pp. 305–328. Doi: 10.1007/BF02837519 25. ŠumberováК. & HroudováZ. Eleocharito palustrisSagit tarion sagittifoliae Passarge 1964 // In: ChytrýM. (ed.), Vegetace Českérepubliky. 3. Vodnía mokřadnívegetace [Vegetation of the Czech Republic 3. Aquatic and wetland vegetation]. — Academia, Praha, 2011. — Pp. 440–444. 26. ŠumberováК. MagnoCaricion gracilis Géhu 1961. // In: ChytrýM. (ed.), Vegetace Českérepubliky. 3. Vodnн a mokřadní vegetace [Vegetation of the Czech Republic 3. Aquatic and wetland vegetation]. — Academia, Praha, 2011. — Pp. 552–555. 27. Tichy L. & Holt J. JUICE program for management, analy sis and classification of ecological data. Program manual. — Czech Republic. Vegetation Sci. Group, Masaryk Univ., Brno, 2006. — 98 p. 28. Wassen M.J., Peeters W.H.M. & Venterink H.O. Patterns in vegetation, hydrology and nutrient availability in an undisturbed river floodplain in Poland. // Plant Ecol. — 2003. — 165/1. — Pp. 27–43. 29. Абдулоєва О.С., Голубцов О.Г. Розподіл рослинності та видової різноманітності у ландшафтах національного природ ного парку «пирятинський» (Україна) // Заповідна справа. — 2015. — 1. — С.10–19. 30. Байрак О. М. Флористична класифікація рослинного покриву Лівобережного Придніпров’я // Укр. ботан. журн. — 1998. — 55, 2. — С. 139–145. 31. Байрак О.М. Синтаксономія галофільної рослинності Лівобережного Придніпров’я // Укр. фітоценол. збірник. — 1997. — Сер. А., 2. — С. 68–74. 32. Бирзниеце И. Русиня С., Куземко А., Рашомавичиус В. Союзы Arrhenatherion elatioris и Festucion pratensis в Восточной 114 Европе: география и синтаксономия / Отечественная геоботаника: основные вехи и перспективы: Матер. Всерос. конф. (СанктПе тербург, 20–24 сентября 2011 г.). — СанктПетербург, 2011. — 2. — С. 32–34. 33. Гринь О.Ф. Дубові та широколистянодубові ліси / Рос линність УРСР. Ліси УРСР. — К.: Наук. думка, 1971. — С. 194–328. 34. Картограма еродованих земель з визначенням крутизни схилів та протиерозійних заходів Пирятинського району Пол тавської області, складена ґрунтознавчою експедицією Львівсь кого ордена Леніна державного університету ім. І.Франка за ма теріалами обслідування ґрунтів, проведеного в 1959–1960 рр. 1:25 000. — К.: Республ. проект. Інститут по землевпорядкуван ню «Укрземпроект», 1962. 35. Кияк Г.С. Луківництво. — К.: Вища школа, 1974. — 367 с. 36. Коваленко A.А. Синтаксономия сообществ пойменного эфемеретума (IsoлtoNanoJuncetea Br.Bl. et Tx. ex Br.Bl. et al. 1952) Национального природного парка Пирятинский (Полтавс кая обл., Украина) // Ботанический журнал. — 2014a. — 99, 1. — С. 34–60. 37. Коваленко О.А. Угруповання класу Littorelletea uniflo rae Br.Bl. et Tüxen in Westhoff et al. 1946 на території НПП «Пирятинський» / О.А. Коваленко // Вісн. Львівського унту. Серія біологічна. — 2014б. — 62, № 1. — С. 121–134. 38. Коротченко І.А., Дідух Я.П. Степова рослинність півден ної частини Лівобережного Лісостепу України. ІІ. Клас Festuco Brometea // Укр. фітоценол. зб. — 1997. — Сер. А, 1. — С. 20–40. 39. Куземко А.А. Використання соціологічних груп видів та методу «коктейлю» для класифікації лучної рослинності Лісо вої та Лісостепової зон рівнинної частини України. // Укр. бо тан. журн. — 2012б. — 69, 1. — С. 190–202. 40. Куземко А.А. Нові асоціації лучної рослинності з рів нинної частини України // Укр. ботан. журн. — 2012а. — 69, №1. — С. 28–45. 41. Прокопьев Е.П., Мерзлякова И.Е., Давыдова Л.Е., Ми неева Т.А. К изучению местообитаний и флоры молодой поймы нижнего течения р. Томь / Проблемы ботаники Южной Сиби ри и Монголии. Матер. IV Международ. науч.практ. конф. — Барнаул, 2005. — С. 49–51. 115 42. Ресурсы поверхностных вод СССР. Том 6. Украина и Мол давия. Вып. 2. Среднее и Нижнее Поднепровье. Под ред. М.С. Ка ганера. — Л., Гидрометеорол. издво, 1971. — 654 с. 43. Соломаха В.А. Cинтаксономія рослинності України. — К.: Фітосоціоцентр, 2008. — 296 с. 44. Соломаха І.В., Сенчило О.О., Колот О.М., Войтюк Б.Ю. Лісова рослинність Чорнухинщини (Полтавська обл.). // Укр. фітоцен. зб. — 1997. — Сер. А, 2. — С. 80–88. 45. Шевчик В.Л., Подобайло А.В., Вашека О.В., Сенчило О.О. Водна рослинність ділянки русла річки Удай в межах національ ного природного парку «Пирятинський» // Заповідна справа. — 2014. 1. — С. 52–55. Інтернетджерела: https://lta.cr.usgs.gov/SRTM1Arc — відомості про цифрові дані рельєфу супутника SRTM NASANGA. 116 Розділ 3 ТВАРИННИЙ СВІТ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДНОГО ПАРКУ 3.1. Склад фауни Видовий склад тварин НПП «Пирятинський» на сучасному етапі вивчений далеко не в повній мірі. Оскільки, до створення парку не проводили спеціальних програм з вивчення тварин да ної території за винятком серії студентських експедицій кафед ри зоології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2005–2011 рр., матеріали яких лягли в основу нау кового обґрунтування необхідності створення національного парку. Однак, науковий відділ парку постійно проводить інвен таризаційні вишукування і відомості про видовий склад з року в рік поповнюються. Суттєву допомогу в цьому процесі надають науковці із Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена (м. Київ), ННЦ «Інститут біології та медицини» Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Сумського педагогічного університету імені А.С. Макаренка, Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, Харківського національного аграрного університету ім. В.В. Докучаєва та Му зею природи ХНУ ім. В.Н. Каразіна. У парку склалися взаємо вигідні стосунки із представництвом фонду WWF в Україні, в наслідок чого залучаються волонтери до обліків чисельності тварин, підтримки популяцій окремих видів. Ми щиро вдячні всім за допомогу. Історично вивчення видового складу території сучасного НПП Пирятинський було фрагментарним. Так, для більшості систематичних груп тварин видовий склад території всієї Пол тавської області є білою плямою. І одна з причини такого пробілу, відсутність стаціонарної бази досліджень. Не змогла виправити цю огріху і наявність Полтавської державної сільськогосподарсь кої дослідної станції, яка була створена ще у 1884 році. Діяль ність станції буда спрямована на науковий супровід ведення сільського господарства, тому в ній на високому рівні вивчати 117 комахшкідників сільського господарства, в той же час більшість інших комах залишалися поза увагою дослідників. Перші зоологічні дослідження на сучасній території націо нального природного парку розпочалися наприкінці ХIХ та в першій половині XX століття, опубліковані матеріали були представлені переважно у вигляді окремих повідомлень, що у свою чергу ускладнює пошук цих відомостей. 3.1.1. Ссавці На теперішній час проведені ґрунтовні обліки лише рукок рилих парку співробітниками Інституту зоології ім. І.І. Шмаль гаузена (Л.В. Годлевська, С. В. Ребров). Інформацію про інші види ссавців отримані при несистемних дослідженнях гризунів парку (Саакян А.С. тодішня аспірантка кафедри екології та охорони навколишнього середовища Київського університету імені Та раса Шевченка), при спостереженнях працівниками парку або з літературних даних. Тому частина даних потребує уточнення. Загалом на території парку вказано 39 видів ссавців, які на лежать до 6 рядів: Комахоїдні (Insectivora) — 3 види, Рукокрилі (Chiroptera) — 10, Гризуни / Rodentia — 13, Зайцеподібні (Lago morpha) — 1, Хижі (Carnivora) — 9, Парнокопитні (Artiodactyla) — 3 види. Із відмічених ссавців 10 видів рукокрилих, хом’як звичай ний, видра річкова, горностай та тхір лісовий занесені до Черво ної книги України. Також всі кажани, бобер європейський та видра річкова, занесені до 2 додатку Бернської конвенції. Із 2016 року науковим відділом розпочаті обліки чисельності бобра та видри, за загальноприйнятими методиками (Дьяков, 1975; Програма Літопису..., 2002) Щорічно проводять обліки мисливських видів спільно із фа хівцями Державного підприємства «Пирятинське лісове госпо дарство» (Дудник С.В.) та УТМР (Володін С.Б.). Які попередні результати: Бобер. Встановлено, що в нижній течії річки Руда в межах НПП «Пирятинський» від с. Грабарівка до с. Сасенівки, у чоти рьох поселеннях, станом на осінь 2016 р., мешкало 22 особини 118 бобра європейського. Основу зимових запасів кормів угрупо вання складають різні види верб (95%). У невеликих кількостях бобри запасають вільху, осику, в’яз та клен ясенелистий. Видра. Обліки проводили у зимовий період 2016–2017 рр. Матеріал зібраний на 3х річках: Удай, Перевод та Руда в межах НПП. Загальна довжина маршрутів складає 34,2 км, що складає близько 30% довжини водотоків в межах НПП «Пирятинський». Вибір маршрутів визначався перш за все станом крижаного покри ву, який дозволяв би безпечно пересування руслом річки, оскільки береги річок району досліджень важкодоступні через заростання очеретом та чагарниками. Для ідентифікації слідів окремих особин враховували довжину відбитка задньої лапи звіра, характер розта шування фекалій та слідів від сечі (Жила, 2005). Загалом, вдалось виявити присутність 13 особин видри. За нашими спостереження ми видра річкова уникає ділянок річок, поблизу людського житла. Вона активно використовує нори та ополонки бобрів. 3.1.2. Птахи Детальні списки видів птахів території НПП були подані Гавриленком М.І. в 1929 році (Гавриленко, 1929). Число видів пта хів, загалом для Полтавської області, становило 322 види, які на лежать до 18 сучасних рядів і 46 родин. У цій роботі автор пред ставляє власні спостереження і наводить в стислому вигляді всі свої відомості по кожному виду. Також у багатьох випадках він дає відомості про облік птахів за останнє п’ятиріччя (1924–1929 рр.). Таким чином, орнітофауна Полтавщини для кінця 20х рр. ХХ ст. в цій роботі представлена в повному обсязі. Більш регулярні дослідження фауни (переважно орнітофа уни) долини Удаю розпочались у 90х років минулого століття В.Н. Грищенко, А.В. Подобайло, Є.Д. Яблоновський та ін (Гри щенко та ін., 1993; Грищенко та ін, 2002). За час трьох експеди цій дослідниками було обстежено ділянку між селами Скибинці і ПіскиУдайські Чорнухинського району (30.04–8.05. 1990 р.); від с. Леляки Пирятинського району до с. Духів Лубенського ра йону Полтавської області (1.06–8.06. 1993 р.); долина Удаю від с. Манжосівка нижче Прилук до гирла (Прилуцький, Срібнянсь 119 кий, Варвинський райони Чернігівської області, Пирятинський, Чорнухинський та Лубенський райони Полтавської області (18–30.05.1996 р.). Також, дослідження орнітофауни деяких природнозапо відних територій Пирятинського району (ландшафтний заказник «Дейманівский», гідрологічний заказник «Куквинський» і парк пам’ятка садовопаркового мистецтва «Березоворудський», які в подальшому включені до складу НПП «Пирятинський») про водилося в кінці 1990х — початку 2000х рр. Н.В. Слюсар (Бай рак та ін., 2003). Ґрунтовні дослідження авіфауни власне території НПП про водили протягом 2007–2011 років Київського національного уні верситету імені Тараса Шевченка (Турчик, Казанник, Чован, 2011). Від моменту створення, завдяки роботі співробітника ННЦ «Інститут біології та медицини» Казанника В.В., в парку відбу ваються літні і зимові обліки птахів, обліки водоплавних та біляводних птахів. Загалом для території Парку та його околиць відомо 174 видів птахів, які належать до 17 рядів: Гагароподібні (Gaviiformes) — 1 вид, Пірникозоподібні (Podicipediformes) — 1, Пеліканоподіб ні (Pelecaniformes) — 1, Лелекоподібні (Ciconiiformes) — 7, Гусе подібні (Аnsеrifоrmеs) — 12, Соколоподібні (Falconiformes) — 20, Куроподібні (Galliformes) — 2, Журавлеподібні (Gruiformes) — 7, Сивкоподібні (Charadriiformes) — 20, Голубоподібні (Colum biformes) — 5, Зозулеподібні (Cuculiformes) — 1, Совоподібні (Strigiformes) — 4, Серпокрильцеподібні (Apodiformes) — 1, Си воракшеподібні (Coraciiformes) — 2, Одудоподібні (Upupifor mes) — 1, Дятлоподібні (Piciformes) — 7, Горобцеподібні (Passeriformes) — 82 види. 13 видів птахів (голубсиняк, журавель сірий, змієїд, кулик довгоніг, лунь лучний, лунь польовий, лунь степовий, орелкар лик, орланбілохвіст, підорлик великий, підорлик малий, сова болотяна, шуліка чорний) занесені до Червоної книги України. Орнітофауна заплави р. Удай та його приток представлена переважно видами, характерними для водноболотних угідь, а різноманітні природні умови плавнів річки зумовлюють значне видове багатство птахів водноболотяного комплексу. Оскільки заплава є екологічним коридором, то з нею так чи інакше пов’язані 120 майже всі види птахів, які поширені на території НПП «Пиря тинський». Загалом, для лучностепових, водноболотяних і лі сових комплексів угруповання птахів є типовими і відображають біогеографічні особливості даного регіону. До того ж, Удайсь ким екологічним коридором здійснюють сезонні міграції багато видів перелітних і пролітних птахів. 3.1.3. Плазуни та земноводні Досліджень з вивчення видового складу земноводних та пла зунів нинішньої території НПП «Пирятинський» до створення парку не проведено. Попередньо, за літературними джерелами та повідомленнями місцевих мешканців, було зроблено висно вок про високу ймовірність зустрічі в парку 10 видів земновод них та 6 видів плазунів. Однак ці данні потребували уточнення. Спеціалізовані дослідження цих груп тварин були здійснені проведено у 2014 році ст.н.с. відділу моніторингу та охорони тва ринного світу Інституту зоології НАН України ім. І.І. Шмальга узена, к.б.н. Некрасовою О.Д. Додаткову інформацію надала спів робітник парку Н.М. Миленко (Некрасова, Миленко, 2016). Місця досліджень вказані на карті (рис. 3.1). В результаті досліджень на території НПП було виявлено — 11 видів амфібій та 9 видів плазунів. З них мідянка звичайна та гадюка Нікольского занесені до Червоної книги України; чере паха болотяна, ящірка прудка, мідянка звичайна, жаба гостро морда, ропуха зелена, часничниця звичайна, райка звичайна, кумка червоночерева до 2 додатку Бернської конвенції. Встановлено, що серед амфібій найбільш поширені та домі нують — часничниці (39%) та біля водойм — ставкові жаби (20%). В популяційні системи жаб (Pelophylax esculentus complex) в основному представлені жаба ставкова та жаба їстівна. Серед рептилій домінують — вуж звичайний (52%) і ящірка прудка (22%). На думку дослідників найбільш рідкісними в регіоні є — тритони (звичайний та гребінчастий), ропухи (зелена (чисельність дуже скорочується) та звичайна), веретільниця, ящірка живо родна (чисельність дуже скорочується), мідянка, гадюка Нікольсь кого. Всі ці види потрібно охороняти та внести у Червоний ре 121 3.1.9. Кільчасті черви Ця група тварин була вивчена попутно із іншими. У визна ченні брав участь аспірант Київського національного універси тету імені Тараса Шевченка (Ляшенко В.А.) На сьогодні відмічено 17 видів, які належать до двох під класів і 4 родин: Трубочники (Tubificida) — 7 видів, Гаплотакси ди (Haplotaxida) — 1, Безхоботні п’явки (Arhynchobdellida) — 3, Хоботні п’явки (Rhynchobdellida) — 6. Протягом 2005–2016 років відмічено чимало випадків зу стрічі Медичної п’явки, яка занесена до Червоної книги Украї ни, що може говорити про відновлення чисельності цього виду в р. Удай. 3.1.10. Круглі черви Завдяки аспіранту Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Світіну Р.С. досліджена паразитофауна зем новодних парку, а саме роду роду Oswaldocruzia (тип Nematoda, клас Secernentea, ряд Rhabditida, родина Molineidae). У амфібій визначено 4 види нематод роду Oswaldocruzia, які характерні для безхвостих амфібій: Oswaldocruzia filiformis Goeze, 1782 — неодноразово відмічений на території України від більшості видів амфібій та рептилій; O. ukrainae Ivanitzky, 1940 — паразит тільки виду зеленї жаби; O. duboisi BenSlimane, DuretteDessetetChabaud, 1993 — описаний з території Франції та відмічений на території Болгарії (DuretteDessetetal., 1993) та України (Svitin, Кuzmin, 2011); O. bialata Molin, 1860 — типо вий паразит бурих жаб, в Україні відмічався одного разу на те риторії НПП «Прип’ять стохід» (Кузьмін та ін., 2012). Також був виявлений екземпляр, що морфологічно не відповідає жод ному з описаних видів роду Oswaldocruzia у матеріалі від час ничниці звичайної. Даний екземпляр потребує подальшого вив чення і можливо буде описаний як новий вид. 128 3.1.11. Плоскі черви Тип представлений одним видом Mesostoma ehrenbergi (Focke 1836) відмічений співробітником Інституту еволюційної екології Дубровським Ю.В. Вид було визначено О.Г. Костенко (Інститут еволюційної екології НАН України). Вивчення фауни певного регіону — це складний процес який потребує великих затрат часу та залученні великої кіль кості вузьких спеціалістів по окремих рядах чи, навіть, родинах тварин. Тваринний світ національного природного парку «Пи рятинський» вивчений нерівномірно. За час функціонування парку вдалося вивчити видове багатство риб, земноводних, пла зунів та птахів. В цілому, на сьогодні стоїть гостра необхідність інвентаризації ентомофауни. В подальшому планується про довжувати співпрацю із спеціалістами різноманітних наукових установ для інвентаризації фауни парку. Важливим елементом покращення рівня вивченості тварин повинні стати роботи в рамках Літопису природи. Узагальнено для фауни, основними завданнями цих робіт повинні стати: – дослідження чисельності рідкісних та зникаючих видів тварин. – оцінка ефективності умов розмноження рідкісних видів тварин. – картографування місць гніздівлі, нересту, розмноження та посилення їх охорони. – розробка рекомендацій щодо охорони та відновлення чи сельності рідкісних видів тварин. Науковим відділом для території парку були створені карти поширення, місця гніздування та мешкання рідкісних та зника ючих видів тварин, розроблені рекомендації по посиленню охо рони даних територій. Для частини видів (рукокрилих, сов, бджоли тесляра, джмелів) розроблені планизаходи по підтрим ці природних популяціях. 129 3.2. Список використаних джерел 1. Астахова Е. В. К изучению фауны пауков Харьковской и Полтавской областей // Вестн. Харьк. унта. — 1974. — №105. — С. 94–97. 2. Воскресенський М.М. До лепідоптерофауни Полтавщи ни // Збірник праць Зоологічного музею. — 1927. — Вип. 3(2). — С. 119–146. 3. Гpищенко В.М., Подобайло А.В., Яблоновська Є.Д., Бато ва Н.I., Гаврилюк М.Н., Михалевич I.В. До орнітофауни плавнів Удаю // Укр. орнiт. журн. Беркут. — N2. — 1993. — С. 12–13. 4. Гавриленко Н. И. Птицы Полтавщины. — Полтава: Изд. Полт. Союза охотн., 1929. — 133 с. 5. Годлевська О., Парнікоза І., Різун В. та ін. Фауна України: охоронні категорії. Довідник. Видання друге / За ред. О. Год левської, Г. Фесенка. — Київ, 2010. — 80 с. 6. Горобчишин В.А., Проценко Ю.В. Роющие осы (Hyme noptera: Sphecidae, Crabronidae) национального природного парка «Пирятинский» // Материалы Международной научной кон ференции «Фундаментальные проблемы энтомологии в XXI ве ке». СПб, 16–20 мая 2011 г. — С. 36. 7. Грищенко В.Н., ЯблоновскаяГрищенко Е.Д., Гуляев Д.П. Материалы по орнитофауне долины р. Удай // Авіфауна Украї ни. — 2002. — Вип. 2. — С. 45–48. 8. Дроздовская А.В. Осы (Hymenoptera: Pompilidаe, Chrysi didae) Haциoнальнoгo природного парка «Пирятинский» // Мa тepiaли Hayкoвoї конференції «Ломоносовские чтения» 2010 poкy й Мiжнaрoднoї нayкoвoї кoнфepeнцiї стyдeнтiв, аспipантiв i мo лoдих усених «Ломоносов2010». — Сeвaстoпoль: Фiлiя MДУ в м. Ceвастoпoлi, 20,10 — С. 37–38. 9. Дьяков Ю.В. Методы и техника количественного учёта речных бобров // Труды Воронежского ГЗ. — 1975. — Т.1, вып. 4. — С. 160–175. 10. Жила, С. Видра в Україні // Полювання та риболовля. — 2005. — № 7. — URL: http://goo.gl/QkoODU 11. Круликовский Л., 1901. Материалы для познания фауны чешуекрылых России. К сведениям о чешуекрылых Полтавской 130 губернии // Материалы познания фауны и флоры Росс. имп., отд. зоол. — 1901. — Т. 5. — С. 58–59. 12. Лукьянов Н. Списокъ пауковъ (Araneina, Psseudoscorpio nina и Phalangina) водящихся въ ЮгоЗападномъ крае и смеж ныхъ с нимъ губерниях Россіи // Зап. Киевск. ова естествоисп. — 1897. — Т.14., вып. 2. — С. 1–19. 13. Зерова М.Д., Ромасенко Л.П., Серьогіна Л.Я., Вервес Ю.Г. Комахиприродні вороги поодиноких бджолиних фауни Украї ни / Національна Академія наук України. Інститут зоології ім. І.І. Шмальгаузена. — Київ, 2006. — 236 с. 14. Марков М. Материалы по фауне Macrolepidoptera Пол тавской губернии // Тр. ова испыт. прир. Харьк. унта. — 1903 (1902). — Т. 37. — С. 257–274. 15. Мовчан Ю. В. До характеристики різноманіття іхтіофа уни прісноводних водойм України (таксономічний склад, роз поділ по річковим басейнам, сучасний стан) // Збірник праць Зоологічного музею. — 2005. — № 37. — С. 70–82. 16. Назаренко В.Ю., Проценко Ю.В. К познанию долгоно сикообразных жуков (Coleoptera, Cutculionoidea) Пирятинско го национального природного парка // Пирятинські екологічні читання: матеріали науковопрактичної конференції, м. Пиря тин, 13 травня 2016 р. — К.: Талком, 2016. — С. 62–65. 17. Некрасова О. Д., Миленко Н. М. До вивчення герпето фауни національного природного парку «Пирятинський» // Пирятинські екологічні читання: матеріали науковопрактич ної конференції. 13 травня 2016 р., м. Пирятин. — К. : Універси тет «Україна», 2016. — С. 66–71. 18. Некрасова О.Д., Титар В.М. Многолетняя и сезонная ди намика численности инвазийного вида Harmonia axyridis (Cole optera, Coccinellidae) на территории Украины // Вiсник Харкiвсь кого нацiонального унiверситету iменi В.Н. Каразiна. Серiя: бiологiя. 2014. Вип. 20, № 11. — С. 159–162. 19. Подобайло А.В., 2008. Рибне населення середньої течії р. Удай // Сучасні проблеми теоретичної і практичної іхтіології: Тези I Міжнародної іхтіологічної науковопрактичної конфе ренції, 18–21 вересня 2008 р. — Канів. — C. 115–118. 20. Програма Літопису природи для заповідників та націо нальних природних парків. Колектив авторів під редакцією 131 докт. біол. наук, проф. Т.Л. Андрієнко. — К.: Академперіодика, 2002. — 103 с. 21. Проценко Ю. В. Денні метелики національного природ ного парку «Пирятинський» // Пирятинські екологічні читання: матеріали науковопрактичної конференції. 13 травня 2016 р., м. Пирятин. — К. : Університет «Україна», 2016. — С. 91–94. 22. Пучков А.В., Проценко Ю.В. Предварительный обзор ка рабидофауны (Coleoptera, Carabidae) Пирятинского природного национального парка (Украина, Полтавская область) // «На ціональні природні парки — минуле, сьогодення, майбутнє». Мат. міжнар. наукпракт. конф. до 30річчя створення Шацьк. нац. парку (Світязь, 23–25 квітня 2014 р.). — К.: ЦП «Комп ринт», 2014. — С. 263–267. 23. Турчик А.В., Казанник В.В., Чован А.А. К орнитофауне Пирятинского района Полтавской области // Заповідна справа в Україні. — 2011. — Т.17, вип. 1–2. — С. 46–52. 24. Фауна Украины: в сорока томах / НАН Украины Инт зоол. им. И. И. Шмальгаузена. — К.: Наукова думка, 1956 — том 19 : Жесткокрылые, Вып. 10. Жукичернотелки (Coleoptera, Te nebrionidae) / Л. С. Черней. — К.: Наукова думка, 2005. — 428 с. 25. Харитонов Д. Е. Дополнение к каталогу русских пауков // Уч. Зап. Перм. унт. — 1936. — Т. 2. Вып. I. — С. 167–226. 26. Червона книга України. Тваринний світ / За ред. І.А. Акі мова. — К.: Глобалконсалтинг, 2009. — 600 с. 27. Ярошевский В.А. К сведениям о фауне чешуекрылых на секомых (Lepidoptera) Харькова и его окрестностей // Тр. ова испыт. прир. при Харьков, унте. — 1880а (1879). — Т. 13. — С. 69–88. 28. Matushkina N.A., Guga E.К., Buy D.D., Limarenko D.A. Dra gonflies (Insecta, Odonata) of the Udai River Part of the Sula River Ecological Corridor (Central Ukraine): a preliminary checklist // Nature Reserves in Ukraine. — 2009. — 15(1). — P. 70–71. 29. Verves Yu.G.& Khrokalo L.A. The new data on Calliphoridae and rhinophoridae (diptera) from Ukraine Ukrainska Entomofaunis tyka 1(1): 23–54. 132 133 ДОДАТКИ Додаток А. Загальна характеристика території та природні умови Рис. А.1. Розташування національного природ ного парку «Пирятинсь кий» Рис. А.2. Закладання долини р. Удай в межах НПП «Пирятинський», вздовж південного крайового розлому (жовтий колір) [16] Рис. А.3. Фрагмент профілю геологічного перерізу по лінії АБ на карті (рис. А.4) четвертинних відкладів центральної частини території НПП Пирятинський,1970 р. [17] (Умовні позначення (рис. А.5) 134 Рис. А.4. Фрагмент геологічної карти четвертинних відкладів масш табу 1:200000 (аркуш М36XV) (мова російська) з центральною час тиною території НПП Пирятинський )1970 р. [17] (Умовні позначен ня — див.рис. А.5) 135 Рис. А.5. Умовні позначення до профілю геологічного розрізу (рис. А.3) та геологічної карти четвертинних відкладів НПП «Пирятинський» (рис. А.4) 136 Рис. А.6. Рози вітрів за рік, січень та липень в межах НПП «Пирятинсь кий» за даними метеорологічної станції м. Прилуки (за кліматичною нормою 1961–1990 рр.) [4] 137 144 Продовження табл. Б.1 145 Продовження табл. Б.1 146 Продовження табл. Б.1 147 Продовження табл. Б.1 148 Продовження табл. Б.1 149 Продовження табл. Б.1 150 Продовження табл. Б.1 151 Продовження табл. Б.1 152 Продовження табл. Б.1 153 Продовження табл. Б.1