Urbanization Processes in the Global Dimension: A Comparative Analysis

ISSN:2226-2172 №5(81), 2025 ECONOMICS: time realities 77 DOI: 10.15276/ETR.05.2025.9 DOI: 10.5281/zenodo.17503917 UDC: 332.1:711.4:316.42 JEL: R11, R12, O18, Q56, J61 УРБАНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ГЛОБАЛЬНОМУ ВИМІРІ: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ URBANIZATION PROCESSES IN THE GLOBAL DIMENSION: A COMPARATIVE ANALYSIS Iryna V. Leshchukh, PhD in Economics M.I. Dolishniy Institute of Regional Research of the NAS of Ukraine, Lviv, Ukraine ORCID: 0000-0002-3860-0728 Email: [email protected] Received 14.07.2025 Лещух І.В. Урбанізаційні процеси в глобальному вимірі: компаративний аналіз. Науково-методична стаття. У статті здійснено компаративний аналіз урбанізаційних процесів у глобальному вимірі з акцентом на просторові, соціальні, економічні та екологічні аспекти. Розкрито відмінності динаміки урбанізованості за рівнем доходів країн, масштаби зростання агломерацій і характер їх просторового розширення. Запропоновано типологію моделей урбанізації у координатах «масштабність – регульованість». Особливу увагу приділено просторовим ефектам урбанізації, зокрема соціально-економічній концентрації, формуванню нерівностей та екологічним ризикам. Обґрунтовано важливість якісних характеристик урбанізації як чинника сталого просторового розвитку, що потребує збалансованої політики управління в умовах глобальних трансформацій, зміни клімату, демографічного тиску та структурної перебудови міських систем. Ключові слова: урбанізація, просторовий розвиток, агломерація, сталий розвиток, урбаністичні моделі, нерівність, глобальні процеси Leshchukh I.V. Urbanization Processes in the Global Dimension: A Comparative Analysis. Scientific and methodical article. The article presents a comparative analysis of urbanization processes in the global context with a focus on spatial, social, economic, and environmental aspects. It highlights differences in urbanization dynamics based on countries’ income levels, the scale of agglomeration growth, and the nature of their spatial expansion. A typology of urbanization models is proposed within the coordinates of «scale – regulation». Particular attention is given to the spatial effects of urbanization, including socio-economic concentration, inequality formation, and environmental risks. The importance of qualitative characteristics of urbanization as a factor of sustainable spatial development is substantiated, emphasizing the need for balanced governance policies in the face of global transformations, climate change, demographic pressure, and structural reorganization of urban systems. Keywords: urbanization, spatial development, agglomeration, sustainable development, urban models, inequality, global processes рбанізація є одним із провідних глобальних процесів ХХІ ст. Вона суттєво впливає на демографічний, економічний, просторовий та екологічний розвиток територій. Будучи глобальним феноменом, урбанізація демонструє значну регіональну варіативність як за темпами, так і за характером. Ці відмінності зумовлені історичними, економічними, соціальними та політичними чинниками, що формують унікальні моделі урбанізаційних процесів у різних частинах світу. Аналіз цих моделей та їхнього впливу на просторовий розвиток міських і регіональних систем на глобальному рівні є критично важливим для розуміння сучасних викликів та розробки ефективних стратегій сталого розвитку. Аналіз останніх досліджень та публікацій Питання урбанізації як глобального процесу, що визначає напрями просторових, економічних і соціальних трансформацій, активно вивчаються провідними міжнародними організаціями (зокрема, UN-Habitat, World Bank, OECD), а також висвітлюються у наукових публікаціях відомих економістів та економ-географів світу – Е. Глейзера, С. Сассен, М. Сторпера та ін. Особ-лива увага приділяється, зокрема, вивченню структурної перебудови міського простору, глобальній типології мегаполісів, ролі урбанізації у забезпеченні економічного зростання та соціальної інклюзії. На рівні міждисциплінарних підходів урбанізація розглядається як результат взаємодії демографічних змін, просторового планування та інституційної спроможності управління. У фокусі сучасних досліджень – нерівномірність урбаністичних процесів, урбан-справедливість, вплив урбанізації на довкілля, дихотомія між формальними і неформальними урбаністичними структурами [1, 2]. В українському контексті урбанізаційні процеси здебільшого аналізуються через призму динаміки розселення, трансформації містобудівних систем, економічної ефективності агломерацій та викликів територіальної організації. ДосліУ Лещух І.В. Урбанізаційні процеси в глобальному вимірі: компаративний аналіз 78 дження спрямовані на вивчення факторів дезурбанізації, неформального розростання периферій, а також впливу воєнних дій на просторову структуру. Разом з тим, системний компаративний аналіз урбанізаційних моделей у зв’язку з рівнем регульованості та масштабністю процесів, їх економічними наслідками, просторовими викликами та якісними характеристиками урбанізованого середовища залишається недостатньо розробленим, що зумовлює актуальність обраної тематики дослідження. Виклад основного матеріалу дослідження 2007-2008 рр. стали переломними у структурі розселення. Зокрема, за даними ООН у цей період чисельність населення планети, яке проживало у містах, перевищило чисельність сільського населення. У 2023 р. частка міського населення у світі становила 57,3% [3]. До 2050 р. прогнозується зростання зазначеного показника до 68% (або близько 7 млрд. осіб) [4, 5]. Водночас темпи урбанізації є суттєво диференційованими залежно від рівня економічного розвитку країн. Найвищі показники урбанізованості стабільно демонструють країни з високим рівнем доходу. Частка населення міських агломерацій тут зросла з 71% у 1980 р. до 81% у 2023 р. [6]. Проте зростання в цій групі є відносно повільним, що відображає насиченість урбанізованого простору та зменшення інтенсивності міграцій з сільських територій. Натомість країни з рівнем доходу вище середнього демонструють динаміку інтенсивного зростання урбанізованості, а саме з 33% у 1980 р. до 69% у 2023 р. Така динаміка зумовлена активними процесами індустріалізації, урбаністичним розширенням, розбудовою інфраструктури та концентрацією економічної активності в міських просторах. Ця група країн характеризується одним з найвищих темпів урбанізаційного зростання у досліджуваний період, що вказує на трансформацію структури заселення під впливом економічного зростання та просторової мобілізації ресурсів. У країнах із середнім рівнем доходу частка населення, яке проживає в містах, зросла з приблизно 29% до 54%, що свідчить про стабільну, хоча й менш стрімку, урбанізацію. Подібна тенденція спостерігається і в країнах із нижчим за середній рівнем доходу, де приріст становив приблизно 16 в.п. – з 25% до 41%. В обох випадках це зростання можна розглядати як індикатор поступового розширення урбаністичного простору за умов структурних трансформацій в економіці та модернізації інфраструктури. Найнижчі показники та темпи урбанізаційного зростання спостерігаються у групі країн із низьким рівнем доходу, де частка міського населення збільшилася з 21% у 1980 р. до лише 35% у 2023 р. Ця тенденція засвідчує наявність значних інституційних, інфраструктурних та економічних бар’єрів, що обмежують можливості для масштабної урбанізації. У таких країнах переважає сільський тип розселення, а процеси урбанізації часто супроводжуються викликами, пов’язаними з нерівномірністю просторового розвитку, нестачею базових послуг та недостатнім плануванням міського зростання. Таким чином, глобальна динаміка урбанізації засвідчує загальну тенденцію до зростання частки міського населення, проте рівень та інтенсивність цього процесу є чітко стратифікованими за рівнем економічного розвитку. Урбанізація постає не лише як демографічний феномен, а як складний системний процес, що відображає глибші соціально-економічні трансформації, включаючи зміни в просторовій організації виробництва, мобільності населення, розвитку інфраструктури та модернізації форм господарювання. У цьому контексті країни з нижчим рівнем доходу мають значний потенціал до подальшої урбанізації, однак реалізація цього потенціалу потребує посилення інституційної спроможності, інвестицій у міське середовище та стратегічного управління урбаністичним розвитком. Безумовним лідером за чисельністю населення залишається агломерація Токіо-Йокогама (Японія). Зокрема, у 2023 р. тут проживало понад 37,7 млн осіб, що на 6% більше, ніж у 2014 р. (табл. 1). Площа території агломерації за вказаний період зросла з 8547 км² до 8775 км² (+2,7%). Водночас щільність населення залишається відносно помірною (4306 осіб/км² у 2023 р.), що вказує на розосереджений характер заселення в межах поліцентричної урбаністичної структури. Другу та третю позиції незмінно займають агломерації Джакарта (Індонезія) та Далі (Індія). Чисельність населення тут зросла у 2023 р. щодо 2014 р. на 18,1% та 29,2% відповідно. Щільність населення зазначених агломерацій є однією з найвищих у світі, що свідчить про надмірну концентрацію мешканців на порівняно компактній території. З-поміж інших агломерацій світу особливо вирізняється Мумбаї (Індія). У 2014 р. тут проживало майже 17,7 млн осіб, а у 2023 р. відповідний показник зріс до 25,2 млн. осіб (або на 425%). Щільність населення становила 32,3 тис. осіб/км² у 2014 р. та 24,1 тис. осіб/км² у 2023 р., що є індикатором крайнього навантаження на просторову інфраструктуру. Рекордною також є щільність населення в агломераціях Дакка (Бангладеш) та Кіншаса (Демократична Республіка Конго) – відповідно 30,9 тис. осіб/км² та 26,1 тис. осіб/км² у 2023 р. Така надвисока щільність пов’язана з нерівномірністю забудови, дефіцитом житлових площ та значною часткою населення, яке проживає в умовах інформальних поселень (житлові райони або поселення, виникають без офіційного планування, дозволів або дотримання будівельних норм і правил, часто характеризуються відсутністю належної інфраструктури, правового статусу землекористування, а також незадовільними умовами проживання). ISSN:2226-2172 №5(81), 2025 ECONOMICS: time realities 79 Таблиця 1. Динаміка чисельності та щільність населення найбільших агломерацій світу найбільших агломерацій світу Агломерація Країна Чисельність населення, тис. осіб Щільність населення, осіб/км², 2023 р. 2014 рік 2023 рік зміна, 2023 р. щодо 2014 р., % 1. Токіо – Йокогама Японія 37 555 37 785 0,6 4 306 2. Джакарта Індонезія 29 959 35 386 18,1 9 980 3. Делі Індія 24 134 31 190 29,2 13 307 4. Гуанчжоу – Фошань Китай 18 316 27 119 48,1 5 970 5. Мумбаї Індія 17 672 25 189 42,5 24 073 6. Маніла Філіппіни 22 710 24 156 6,4 12 638 7. Шанхай Китай 22 650 24 042 6,1 5 549 8. Сеул – Інчхон Республіка Корея 22 992 23 225 1,0 8 388 9. Каїр Єгипет 15 206 22 679 49,1 8 412 10. Мехіко Мексика 20 300 21 905 7,9 8 657 11. Калькутта Індія 14 896 21 747 46,0 16 085 12. Сан-Паулу Бразилія 20 273 21 486 6,0 5 888 13. Нью-Йорк США 20 661 21 396 3,6 1 886 14. Карачі Пакистан 21 585 20 249 -6,2 18 014 15. Дакка Бангладеш 14 896 19 134 28,5 30 911 16. Бангкок Таїланд 14 910 18 884 26,7 5 904 17. Пекін Китай 19 277 18 883 -2,0 4 408 18. Москва Росія 15 855 17 882 12,8 2 691 19. Шеньчжень Китай 12 860 17 778 38,2 9 834 20. Буенос-Айрес Аргентина 13 913 15 748 13,2 4 582 21. Лос-Анджелес США 15 250 15 587 2,2 2 253 22. Йоганнесбург – Екурхулені ПАР 7 960 15 551 95,4 3 849 23. Бангалор Індія 9 330 15 257 63,5 8 753 24. Ченду Китай 8 891 15 016 68,9 7 761 25. Хошимін В'єтнам 9 031 14 953 65,6 6 906 26. Осака – Кобе – Кіото Японія 17 234 14 916 -13,5 4 939 27. Лагос Нігерія 12 549 14 540 15,9 5 625 28. Стамбул Туреччина 13 187 14 441 9,5 9 816 29. Лахор Пакистан 8 376 13 504 61,2 14 285 30. Кіншаса ДР Конго 9 735 13 493 38,6 26 048 31. Тегеран Іран 13 429 13 382 -0,3 7 852 32. Чунцін Китай 6 782 12 653 86,6 8 009 33. Ріо-де-Жанейро Бразилія 11 723 12 306 5,0 6 091 34. Сіань Китай 5 438 12 211 124,5 6 688 35. Ченнаї Індія 9 435 11 570 22,6 9 444 36. Париж Франція 10 975 11 108 1,2 3 893 37. Чженчжоу Китай 4 247 11 068 160,6 6 202 38. Луанда Ангола 5 654 10 914 93,0 10 861 39. Лондон Великобританія 10 149 10 803 6,4 6 216 40. Дунгуань Китай 8 762 10 753 22,7 6 115 41. Ліма Перу 9 668 10 556 39,1 11 848 42. Ухань Китай 7 590 10 353 26,4 5 686 43. Богота Колумбія 8 188 10 252 25,2 18 241 44. Тяньцзінь Китай 9 596 10 047 4,7 3 572 45. Хайдарабад Індія 8 445 9 797 16,0 5 802 46. Тайбей Тайвань 7 317 9 662 32,0 8 861 47. Ханчжоу Китай 6 776 9 618 41,9 7 155 48. Нагоя Японія 10 238 9 439 -7,8 2 549 49. Куала-Лумпур Малайзія 6 635 9 387 41,5 4 341 50.Чикаго США 9 238 8 954 -3,1 1 371 …… Київ Україна 4 280 немає даних 268,4 (2014 р.) Джерело: складено автором за матеріалами [7] У більшій частині лідерів присутні міста з країн Глобального Півдня, зокрема Азії (Китай, Індія, Індонезія, Філіппіни), що підтверджує глобальний зсув урбанізаційного фокусу в цей регіон. Також помітно, що урбанізація у Китаї зосереджується в декількох потужних поліцентричних агломераціях: Гуанчжоу – Фошань, Шанхай, Пекін, Шеньчжень, які поєднують в собі і промислові вузли, і фінансові Лещух І.В. Урбанізаційні процеси в глобальному вимірі: компаративний аналіз 80 кластери. Водночас приклад агломерації Сеул – Інчхон демонструє, що навіть за умови значної щільності населення (8388 осіб/км²) ефективна організація міського простору може забезпечити стабільне функціонування транспортної системи, комунікацій та соціальної інфраструктури. Це свідчить про важливість не лише демографічних, а й управлінських чинників в оцінці якості урбанізованого середовища. На цьому тлі Північна й Латинська Америка представлені в рейтингу лише окремими агломераціями (зокрема, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, СанПаулу, Мехіко, Буенос-Айрес, Ріо-де-Жанейро) з чисельністю населення в межах 13-22 млн осіб. Це свідчить про порівняно стримані темпи урбанізаційного зростання, вищу насиченість міської інфраструктури та, частково, завершення основного етапу урбанізаційного переходу. У цьому контексті показовим є зміщення глобального демографічного фокусу у бік країн Азії та Африки. Європейські агломерації, окрім кількох, що посідають нижчі позиції у рейтингу, практично не представлені серед ТОП-50 агломерацій світу із найбільшою чисельністю населення, що підтверджує тенденцію глобального урбанізаційного зсуву, а саме від умовно «старого» індустріального ядра до нових урбаністичних центрів у країнах Глобального Півдня. Таким чином, структура світового міського населення змінюється на користь мегаполісів країн, що розвиваються. Попри значний соціально-економічний потенціал, ці агломерації часто зростають в умовах обмеженої інфраструктурної спроможності, дефіциту житла, перевантаження систем життєзабезпечення, погіршення екологічної ситуації та нерівного доступу до базових послуг. Однією з ключових сучасних характеристик урбанізаційних процесів є просторове розширення міст. Глобально спостерігається тенденція до урбаністичного розповзання, тобто, територіального зростання міст, що часто випереджає їх демографічний приріст [8]. Такий тип урбанізації обумовлений зростаючими потребами в житлі, транспорті, промисловій забудові, а також розвитком периферійних територій, які включаються до функціонального складу агломерацій. Утім, аналіз змін площі провідних світових агломерацій у 2014-2023 рр. (табл. 2) демонструє нерівномірність цього процесу за регіонами та країнами, що дозволяє говорити про різні моделі просторової урбанізації. Сьогодні спостерігається чітка дихотомія просторових моделей урбанізації. З одного боку, міста Глобального Півдня розширюють свої межі високими темпами, що супроводжується значними інфраструктурними, соціальними та екологічними викликами. З іншого – агломерації Глобальної Півночі демонструють стриману динаміку або навіть негативний приріст площі, що вказує на зрілість їхньої урбаністичної структури та перехід до ендогенного зростання й функціонального оновлення. Така асиметрія в розвитку свідчить про необхідність переосмислення універсальних моделей урбанізації й врахування локальних особливостей під час формування стратегій сталого міського розвитку. Найвищі темпи просторової експансії виявлено у країнах Глобального Півдня, зокрема в Азії та Африці. Агломерація Стамбула збільшила свою площу на понад 306%, що є найвищим показником серед досліджуваних міст. Значне розширення меж спостерігається також в агломерації Лагоса (+185%), Чженьчжоу (+175,5%), Сіані (+113,6%) та Мумбаї (+91,6%). У більшості випадків ідеться не лише про формальне адміністративне розширення меж, а й про фактичне включення нових територій у функціональний урбаністичний простір, зокрема через неформальну забудову (у т.ч. розширення нетрів), промислове освоєння або хаотичне житлове розростання [9]. Зростання площі урбанізованих територій у цих регіонах є реакцією на стрімкий приріст населення, але часто перевищує темпи демографічної динаміки, що породжує серйозні виклики в частині планування та управління просторовим розвитком, створює додаткове навантаження на інфраструктуру, загострює проблеми соціально-просторової фрагментації. Особливо показовим є кейс Китаю, де низка агломерацій (зокрема, Чженьчжоу, Ченду, Ухань, Тяньцзінь, Шанхай, Пекін) продемонстрували приріст площі в межах 14-175%. Це свідчить про інтенсивну трансформацію просторової структури китайських міст, які переходять до поліцентричних моделей розвитку, в яких інтегруються нові субурбанізовані райони, індустріальні кластери та транспортні коридори. Таблиця 2. Площа найбільших за чисельністю населення агломерацій світу, 2014 р. та 2023 р. Агломерація Країна Площа, км² Зміна, 2023 р. щодо 2014 р., % 2014 р. 2023 р. 1 2 3 4 5 1. Стамбул Туреччина 1347 5470 306,1 2. Лагос Нігерія 907 2585 185,0 3. Чженчжоу Китай 648 1785 175,5 4. Сіань Китай 855 1826 113,6 5. Мумбаї Індія 546 1046 91,6 6. Дакка Бангладеш 337 619 83,7 7. Чунцін Китай 881 1580 79,3 8. Ченду Китай 1101 1935 75,7 9. Ухань Китай 1088 1821 67,4 ISSN:2226-2172 №5(81), 2025 ECONOMICS: time realities 81 Продовження таблиці 2 1 2 3 4 5 10. Хайдарабад Індія 1062 1689 59,0 11. Йоганнесбург – Екурхулені ПАР 2590 4040 56,0 12. Хошимін В'єтнам 1412 2165 53,3 13. Каїр Єгипет 1761 2696 53,1 14. Бангалор Індія 1140 1743 52,9 15. Тяньцзінь Китай 1917 2813 46,7 16. Москва Росія 4662 6643 42,5 17. Гуанчжоу – Фошань Китай 3432 4543 32,4 18. Буенос-Айрес Аргентина 2642 3437 30,1 19. Бангкок Таїланд 2461 3199 30,0 20. Сан-Паулу Бразилія 2849 3649 28,1 21. Лахор Пакистан 738 945 28,0 22. Ченнаї Індія 971 1225 26,2 23. Тегеран Іран 1360 1704 25,3 24. Сеул – Інчхон Республіка Корея 2266 2769 22,2 25. Мехіко Мексика 2072 2530 22,1 26. Маніла Філіппіни 1580 1911 20,9 27. Шанхай Китай 3626 4333 19,5 28. Карачі Пакистан 945 1124 18,9 29. Богота Колумбія 492 562 14,2 30. Джакарта Індонезія 3108 3546 14,1 31. Пекін Китай 3756 4284 14,1 32. Делі Індія 2072 2344 13,1 33. Луанда Ангола 894 1005 12,4 34. Калькутта Індія 1204 1352 12,3 35. Куала-Лумпур Малайзія 1943 2163 11,3 36. Ханчжоу Китай 1217 1344 10,4 37. Лос-Анджелес США 6299 6918 9,8 38. Дунгуань Китай 1619 1759 8,6 39. Ліма Перу 855 891 4,2 40. Шеньчжень Китай 1748 1808 3,4 41. Токіо – Йокогама Японія 8547 8775 2,7 42. Париж Франція 2845 2854 0,3 43. Ріо-де-Жанейро Бразилія 2020 2020 0,0 44. Лондон Великобританія 1738 1738 0,0 45. Нью-Йорк США 11642 11344 -2,6 46. Нагоя Японія 3820 3704 -3,0 47. Тайбей Тайвань 1140 1090 -4,4 48. Чикаго США 6856 6532 -4,7 49. Осака – Кобе – Кіото Японія 3212 3020 -6,0 50 .Кіншаса ДР Конго 583 518 -11,1 … Київ Україна 13 534 немає даних Джерело: складено автором за матеріалами [7] Водночас у країнах із високим рівнем урбанізованості (здебільшого Глобальна Північ) переважає стабільність або навіть скорочення площі агломерацій. Так, площа Нью-Йорка зменшилася на 2,6%, Нагої – на 3,0%, Тайбею – на 4,4%, Чикаго – на 4,7%, Осаки-Кобе-Кіото – на 6,0%, а Кіншаси – на 11,1%. Така динаміка є індикатором завершення екстенсивної фази урбанізаційного розвитку в цих містах і переходу до політики ущільнення, ревіталізації внутрішньоміських територій та інфраструктурної модернізації. Просторове згортання або стабілізація меж також може бути результатом ефективного територіального планування, жорсткого контролю за землекористуванням та зміщенням акцентів на якість середовища замість кількісного зростання. З іншого боку, порівняльний аналіз просторового розвитку агломерацій у США та Європі засвідчує суттєві відмінності в інтенсивності та характері урбаністичного поширення. У Сполучених Штатах просторове розростання міських агломерацій є значно масштабнішим, ніж у Європі: американські міста-центри агломерацій займають великі площі при відносно низькій щільності населення. Згідно з дослідженнями [10, 11], середня щільність міської забудови в європейських агломераціях приблизно утричі перевищує відповідний показник у США. Утім, досліджуючи урбанізаційні процеси в контексті впливу на просторовий розвиток доцільно не лише порівнювати темпи та масштаби (інтенсивність) урбанізаційного зростання, а й враховувати рівень регульованості урбанізаційних процесів (табл. 3). Такий підхід дозволяє поєднати просторові характеристики з інституційним та управлінським контекстом, що істотно впливає на якість і сталість урбаністичних змін. Лещух І.В. Урбанізаційні процеси в глобальному вимірі: компаративний аналіз 82 Таблиця 3. Типологія урбанізаційних моделей у координатах «масштабність –регульованість» Масштабність – темпи приросту міського населення, інтенсивність забудови, зміни у площах агломерацій Стрімке урбанізаційне зростання Повільне / стабільне урбанізаційне зростання Регульованість – наявність стратегії, планування розвитку, екологічних обмежень, політики управління розселенням Висока регульованість Планована трансформаційна урбанізація (Китай, Сінгапур): – масштабне зростання з активною роллю держави; – формування нових центрів, інвестиції в інфраструктуру. Зріла стабілізована урбанізація (Німеччина, Данія, Японія): – фокус на реновацію, ущільнення, сталий розвиток; – слабке територіальне розширення. Низька регульованість Неформальна / хаотична урбанізація (Індія, Бангладеш, Нігерія): – вибухове зростання, інфраструктурна перевантаженість; – поширення нетрів, слабке управління. Інерційна урбанізація (Україна, Грузія, частково Південна Європа): – низька інтенсивність зростання; – фрагментарне оновлення, відсутність комплексної політики управління розселенням. Джерело: власна розробка автора До першої групи належать країни, для яких характерне стрімке урбанізаційне зростання в умовах високої регульованості урбанізаційних процесів. Урбанізація в них має чітко спланований і керований характер, відбувається в межах національних стратегій розвитку, інфраструктурних інвестицій та просторового планування. Типовими прикладами є Китай та Сінгапур, де держава відіграє ключову роль у формуванні нових урбаністичних кластерів, розвитку транспортної та інженерної інфраструктури, а також у просуванні екологічних інновацій. Така урбанізація має трансформаційний характер і спрямована на досягнення просторового балансу й функціональної ефективності міського середовища. Інша модель властива країнам з низьким рівнем інституційної спроможності, де стрімке зростання міського населення відбувається в умовах обмеженого регулювання. Йдеться, насамперед, про держави Південної Азії та Субсахарської Африки, для яких характерна неформальна та хаотична урбанізація, що супроводжується інфраструктурною перевантаженістю, масштабним поширенням нетрів і зростанням екологічного тиску. Такий тип розвитку часто є наслідком недостатності адміністративних ресурсів і слабкості інституційного середовища, яке неспроможне забезпечити ефективне управління просторовим зростанням. Натомість у розвинених країнах із високою регуляторною спроможністю (зокрема, в Європі, Північній Америці та Японії) спостерігається зріла модель урбанізації. Вона характеризується уповільненими темпами територіального розширення, акцентом на ревіталізацію міських просторів, розвиток екологічного транспорту, модернізацію житлового фонду та підвищення якості міського середовища. У свою чергу, в низці країн із повільним зростанням урбанізованого населення, але з недостатньо розвиненим механізмом просторового планування (наприклад, у частині постсоціалістичних держав), спостерігається інерційна або фрагментарна урбанізація. Вона виражається у відсутності системного бачення розвитку, нерівномірності оновлення міських територій і фрагментарному характері інвестицій, що підкреслює потребу в оновленні стратегій просторового розвитку. Загалом запропонована типологізація засвідчує, що урбанізаційні процеси формуються не лише під впливом демографічних факторів, а значною мірою детермінуються політико-інституційним середовищем. Визначальну роль у забезпеченні сталості міського розвитку відіграють рівень регульованості урбаністичних трансформацій, наявність узгодженої просторової політики та інституційна спроможність управління урбанізаційним зростанням. Саме ці чинники зумовлюють характер просторової організації, якість міського середовища та здатність до адаптації в умовах глобальних викликів. Для всебічного розкриття впливу урбанізації на просторовий розвиток важливо виходити не лише з її кількісних характеристик, таких як темпи приросту міського населення чи розширення площ агломерацій. Визначальне значення мають якісні параметри, що відображають змістовне наповнення урбаністичного зростання та ефективність функціонування міського простору. До таких належать рівень економічної продуктивності урбанізованих територій (зокрема, внесок міст у формування національного валового внутрішнього продукту), просторові соціально-економічні диспропорції, показники соціальної вразливості, а також масштаб і характер екологічного навантаження. Комплексна оцінка цих аспектів дозволяє окреслити не лише наслідки урбанізаційних процесів, а й потенціал міст як драйверів сталого просторового перетворення. У цьому контексті доцільно звернутися до європейського досвіду, що репрезентує приклад збалансованої урбанізації з високим рівнем інституційної керованості, наявністю потужної інфраструктурної бази та сталим просторовим розвитком. Водночас навіть у країнах із усталеною урбаністичною структурою зберігаються та поси- ISSN:2226-2172 №5(81), 2025 ECONOMICS: time realities 83 люються нові виклики: демографічні зрушення, потреба в адаптації міського середовища до кліматичних цілей, соціальна інтеграція нових мешканців, модернізація застарілої забудови. Це зумовлює потребу у поглибленому аналізі якісних аспектів урбанізації, серед яких одним із ключових індикаторів є економічна результативність. Вона оцінюється через обсяги доданої вартості, що формуються в межах міських територій, і відображається у показниках ВВП на душу населення. Зазначені параметри виступають важливими маркерами ефективності використання людського, інфраструктурного та інституційного потенціалу міських систем. Результати обчислень, представлені на рис. 1, підтверджують збереження в межах Європейського Союзу тенденції до концентрації економічної активності у столичних і найбільших агломераціях. Рисунок 1. Валовий внутрішній продукт окремих країн та агломерацій Європейського Союзу у 2015 р. та 2023 р., тис. Євро/ос., поточні ціни (ВВП України у 2022 р. Становив 3,7 тис. Євро/ос.) Джерело: складено автором за матеріалами [12] Ці території суттєво переважають неметрополійні регіони за рівнем економічної результативності, що свідчить про провідну роль великих міст у формуванні доданої вартості, інноваційній динаміці та зростанні інституційної складності просторового розвитку. Крім зазначеного вище також простежується стійка диференціація соціально-економічного розвитку між метрополійними та неметрополійними територіями, що відображає структурну асиметрію просторового зростання. Водночас результати аналізу підкреслюють ключову роль агломерацій як стрижневих елементів просторовоекономічного каркасу країн Європи, актуалізуючи необхідність посилення регіональної політики, орієнтованої на зменшення міжрегіональних диспропорцій та забезпечення більш збалансованого розвитку. Однією з характерних ознак урбанізованого простору є концентрація доходів. За даними Eurostat [12] у більшості країн ЄС доходи міського населення зростали швидше, ніж у сільській 47,4 59,4 57,9 55,9 28,234,8 35,2 40,8 25,8 40,5 25,4 20,3 22,5 19,7 64,4 85,3 55,0 45,5 48,7 52,6 17,4 26,9 11,9 12,3 12,8 17,9 12,9 27,0 39,4 22,0 22,8 20,0 41,1 16,9 16,6 Бельгія Брюссель / Брюссель Антверпен Ґент Шарлеруа Льєж Намюр Неметрополійні території Бельгії Чехія Прага Брно Острава Пльзень Неметрополійні території Чехії Данія Копенгаген Орхус Оденсе Ольборг Неметрополійні території Данії Угорщина Будапешт Мішкольц Печ Дебрецен Секешфегервар Неметрополійні території Угорщини Словенія Любляна Марібор Неметрополійні території Словенії Словаччина Братислава Кошице Неметрополійні території Словаччини Бельгія Чехія Данія Угорщина Словенія Словаччина 2015 2022 Лещух І.В. Урбанізаційні процеси в глобальному вимірі: компаративний аналіз 84 місцевості. Зокрема, у таких країнах, як Болгарія, Литва, Латвія, Румунія та Хорватія, темпи зростання середнього доходу населення в містах у 2024 р. щодо 2015 р. були особливо динамічними, що може бути пов’язано з розвитком міських економік, підвищенням зайнятості в секторі послуг і модернізацією інфраструктури. При цьому в таких країнах, як Болгарія, Румунія, Угорщина, Іспанія, у 2024 р. простежувався суттєвий розрив між рівнем доходів у містах та сільській місцевості, що відображає структурну нерівність і неоднорідність економічного розвитку. У країнах із вищим рівнем соціально-економічного розвитку (наприклад, Бельгія, Нідерланди, Австрія, Данія, Швеція, Фінляндія) просторові відмінності у доходах менш контрастні, що свідчить про ефективні політики територіального згуртування, інституційну підтримку сільських регіонів та розвинену інфраструктуру. Водночас, навіть у цих країнах міста залишаються головними осередками добробуту, демонструючи найвищі рівні середніх доходів населення. Загалом, результати свідчать про збереження тренду домінування міст як фінансових і соціально-економічних центрів, що потребує формування політик більшої міжтериторіальної згуртованості, зокрема через підтримку малого міського і сільського підприємництва, покращення доступу до ринку праці та базових послуг поза межами великих агломерацій. Дослідження соціальних характеристик, зокрема рівня депривації та ризику бідності, є важливим для розуміння просторової нерівності, що виникає внаслідок різної динаміки урбанізаційних процесів. Ці показники дозволяють виявити, як урбанізовані та неурбанізовані території реагують на виклики соціально-економічного розвитку, і наскільки ефективно просторове планування сприяє зменшенню соціальної вразливості населення. У глобальному зрізі це дає змогу порівняти моделі просторової інтеграції та вплив урбанізації на якість життя. Порівняльний аналіз окремих соціальних характеристик життя населення країн ЄС за типами територій залежно від ступеня урбанізованості у 2015 р. та 2024 р. (рис. 2) засвідчує наявність позитивних зрушень у подоланні соціальної та матеріальної депривації, а також у покращенні житлових умов. Водночас зберігаються помітні просторові відмінності, що особливо виразно проявляються щодо ризику бідності. Рисунок 2. Порівняння окремих соціальних характеристик життя населення країн ЄС за типами територій залежно від ступеня урбанізованості Джерело: складено автором за матеріалами [12] У всіх типах територій спостерігається істотне скорочення частки населення, що зазнає матеріальних та соціальних обмежень, що свідчить про покращення доступу до базових ресурсів. Найбільш відчутне зниження зафіксовано в сільській місцевості (з 19,3% до 11,9%), що може бути результатом політик підтримки периферійних регіонів. У містах і передмістях відповідні показники знизилися до 12,5% і 11,7%, що відповідає загальноєвропейському тренду зміцнення соціальної стійкості в умовах урбанізованого простору. Подібна тенденція простежується і за показником житлової депривації. Найбільш виразна позитивна динаміка спостерігається в сільських регіонах (з 6,5% до 3,5%), що може свідчити про підвищення інвестиційної активності в житлову інфраструктуру та поліпшення умов проживання. У міських та приміських територіях зменшення є менш інтенсивним, однак стабільним, що загалом вказує на поступове вирівнювання стандартів житла між типами територій залежно від ступеня урбанізованості. Щодо частки населення, що перебуває під загрозою бідності, простежуються чіткі просторові відмінності між типами територій. У 2024 році найменший рівень цього показника зафіксовано в міських агломераціях (16,1%), де концентрація ресурсів, послуг і економічних можливостей створює відносно сприятливі умови для зниження соціальної вразливості. У передмістях та містечках частка осіб під ризиком бідності є дещо вищою (15,7%), що свідчить про наявність структурних викликів на межі між урбанізованим і периферійним середовищем. Водночас сільська місцевість залишається найбільш уразливою, з найвищим рівнем ризику бідності (17,1%), що пі дкреслює глибшу залежність таких територій від 17,4 17,1 19,3 5,2 4,5 6,5 16,2 16,5 20,1 12,5 11,7 11,9 4,9 3,3 3,5 16,1 15,7 17,1 Міста Міста та передмістя Сільська місцевість Міста Міста та передмістя Сільська місцевість Міста Міста та передмістя Сільська місцевість Рівень матеріальної та соціальної депривації, % Рівень депривації за житловими умовами, % Частка населення, що перебуває під загрозою бідності, % 2015 2024 ISSN:2226-2172 №5(81), 2025 ECONOMICS: time realities 85 структурних та інституційних обмежень у доступі до економічних і соціальних ресурсів. Загалом, попри зменшення просторових диспропорцій за ключовими соціальними індикаторами, сільські території зберігають підвищену вразливість у сфері бідності, що вказує на необхідність додаткових інституційних зусиль щодо забезпечення рівного доступу до базових соціальних послуг, інфраструктури та економічних можливостей. Виявлені тенденції засвідчують позитивну динаміку в напрямі зміцнення соціальної згуртованості та покращення умов життя, проте реалізація сталого ефекту потребує цілеспрямованої просторової політики, орієнтованої на подолання структурних бар’єрів у менш урбанізованих регіонах. Іншою важливою характеристикою урбанізаційних процесів у контексті їхнього впливу на просторовий розвиток є наявність екологічних викликів, притаманних урбанізованому середовищу. Висока концентрація населення на міських територіях створює значне навантаження на природні екосистеми, що проявляється у зростанні обсягів викидів парникових газів, інтенсифікації споживання енергії, води та земельних ресурсів, зменшенні площі зелених зон, а також у підвищенні рівня забруднення повітря. За оцінками [13], на міські території припадає понад 70% глобальних викидів шкідливих речовин (вуглекислий газ, функціонування підприємств енергетики, транспорту, промисловості, життєдіяльність населення), хоча вони займають лише близько 3% поверхні Землі. У Північній Америці, наприклад, частка міст у загальному обсязі викидів сягає приблизно 80% [13]. Водночас вплив урбанізації на довкілля не є однозначно негативним і значною мірою визначається рівнем економічного розвитку країни та ефективністю впровадження політики сталого розвитку. Зокрема, спостерігається чітка відмінність в екологічному стані урбанізованих територій між країнами з високим рівнем доходів і країнами, що розвиваються. У містах останніх часто фіксуються одні з найвищих у світі рівнів забруднення атмосферного повітря, що пояснюється як стрімким зростанням міського населення, так і відсутністю ефективних природоохоронних механізмів. Так, за даними [15] у 2024 р. до переліку 50 найбільш забруднених міст світу за показником середньорічної концентрації часток PM2.5 увійшло 35 міст Індії (примітка: тверді частинки діаметром 2,5 мкм та менше (PM2.5) є ключовим показником забруднення повітря, оскільки вони легко проникають у легені та кров, сприяючи розвитку серцево-судинних і дихальних захворювань. Відповідно до рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВОЗ), середньорічна концентрація PM2.5 не повинна перевищувати 10 мкг/м³). Найбільш критичні показники зафіксовано у таких агломераціях, як Бірніхат (128,2 мкг/м³ при рекомендованому рівні <10 мкг/м³), Делі (108,3 мкг/м³) та Мулланпур (102,3 мкг/м³). До цього списку потрапила також низка міст Пакистану та Казахстану. Натомість у країнах з високим рівнем соціально-економічного розвитку вжиття системних екологічних заходів, інвестиції в еко-технології та модернізацію міської інфраструктури дають змогу досягати поступового покращення якості повітря, навіть за умов високої щільності населення. У 2024 р., наприклад, середньорічна концентрація PM2.5 у повітрі великих міст і агломерацій Німеччини не перевищувала 13,3 мкг/м³, у Бельгії – 12,7 мкг/м³ (зокрема, в агломерації Льєж – 6,2 мкг/м³), у Данії – 8 мкг/м³, а у Швеції – 7,5 мкг/м³ [15]. Це свідчить про потенціал урбанізованих територій стати інструментом екологічної трансформації за належного управління. Багато провідних міст світу сьогодні є активними учасниками глобального переходу до сталої моделі розвитку. Їхня політика спрямована на декарбонізацію економіки, розвиток екологічного громадського транспорту, впровадження «зеленої» архітектури та збереження біорізноманіття. Зокрема, Данія протягом останніх 15 років утримує лідерство у сфері зниження викидів CO₂, інвестуючи в еко-інновації, розвиток велосипедної інфраструктури, біопаливо та енергоефективні будівлі. У 2022 р. м. Копенгаген скоротило викиди вуглецю на 80% порівняно з 2009 р. [16]. Прикладом сталої урбаністики є й Сінгапур, де реалізовано концепцію «міста-саду»: за 30 років площу зелених насаджень було збільшено на 50%, що сприяло зниженню ефекту теплових островів і покращенню мікроклімату [17]. У Китаї темпи зростання викидів CO₂ на душу населення в міських районах є повільнішими, ніж на загальнодержавному рівні. Такий результат став можливим завдяки цілеспрямованому впровадженню екологічних ініціатив, зокрема відмові від використання викопного вугілля, розвитку електротранспорту та контролю за промисловими викидами. У Пекіні, зокрема, за останні роки зафіксовано суттєве зниження концентрацій шкідливих речовин у повітрі [13]. Отже, вплив урбанізації на довкілля визначається не лише її масштабами, а насамперед якістю просторового планування, ефективністю регіональної політики та рівнем готовності до впровадження принципів сталого розвитку. Урбанізовані території, з одного боку, залишаються джерелами найбільшого екологічного навантаження, з іншого – саме вони виступають осередками екологічних інновацій і можуть відігравати ключову роль у зниженні антропогенного тиску на довкілля. Висновки Компаративний аналіз урбанізаційних процесів у глобальному розрізі засвідчує, що урбанізація є не просто кількісним зростанням міського населення, а багатовимірним і просторово неоднорідним процесом, тісно вплетеним у соціальноекономічний, інституційний та екологічний контексти розвитку. Характер і наслідки урбаніз-