Форум права: електронне наукове фахове видання. 2025. № 2

$$' $ ISSN 1995-6134 (ONLINE) &$ ' $% / $$' $| UKRAINE 82 2025 7 2 /%  $, & & $&%& / $$&% &$ %'%,%&  %''%% /% ' ' $ journals @ meta.ua forumprava.pp.ua nbuv.gov.ua/UJRN/FP _ index «Форум права» – рецензоване електронне наукове фахове видання з вільним доступом, що засноване та видається Харківським національним університетом внутрішніх справ з 2005 року. Рекомендовано Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ до публікації та до поширення через мережу Інтернет, протокол № 14 від 25.06.2025 р. Підписано до публікації та до поширення через мережу Інтернет 25.06.2025 р. УДК 34+35 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.17347656 Мета журналу: досягнення якісно нового рівня повноти й оперативності задоволення інформаційних потреб суспільства в сучасних знаннях в галузі права. Редакційна колегія Головний редактор: Музичук О.М. д-р юрид. наук, проф. Відповідальний секретар: Зозуля І.В. д-р юрид. наук, проф. Члени редколегії: Вишновецька С.В. д-р юрид.наук, проф. Головко О.М. д-р юрид. наук, проф. Клочко А.М. канд. юрид. наук, доц. Комзюк А.Т. д-р юрид. наук, проф. Литвинов О.М. д-р юрид. наук, проф. Матія М. д-р филос. наук, проф. (Швейцарія) Мічурін Є.О. д-р юрид. наук, проф. Павленко С.О. канд. юрид. наук, доц. Пивовар Ю.І. канд. юрид. наук, проф. Джагер М. д-р филос. наук, проф. (Республіка Словенія) Рєзнік О.М. д-р юрид. наук, доц. Слінько С.В. д-р юрид. наук, проф. Христинченко Н.П. д-р юрид. наук, проф. Тематика: згідно з галуззю "юридичні науки" за науковими спеціальностями (12.00.01– 12.00.12) відповідно до чинного переліку галузей наук МОН України зі спеціальностей 081 Право, 262 Правоохоронна діяльність, 293 Міжнародне право Періодичність видання: 4 рази на рік ISSN 1995-6134 (Online) Має статус видання категорії "Б" Переліку наукових фахових видань України відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України від 28.12.2019 р. № 1643 (додаток 4). Внесено до Переліку наукових фахових юридичних видань постановою президії ВАК України від 18.01.2007 р., № 3-05/1 (Бюлетень ВАК України. 2007. № 2. С. 5), перереєстровано відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 04.07.2013 р., № 893 (Додаток 6) Розглядаються концептуально-методологічні засади, теорія і практика права Технічна група Технічний редактор: І.В. Зозуля Коректор: О.І. Довгань Комп’ютерна верстка та оформлення: А.О. Зозуля Відповідає Національному стандарту України ДСТУ 7157:2010 «Інформація та документація. Видання електронні. Основні види та вихідні відомості» Журнал індексується у 14-ти міжнародних і вітчизняних наукометричних базах, репозиторіях, бібліотеках, каталогах та пошукових системах Academic Resource Index (ResearchBib) Bielefeld Academic Search Engine (BASE) Directory of Open Access Scholarly Resources (ROAD) Directory of Research Journal Indexing (DRJI) Elektronischen Zeitschriftenbibliothek (EZB) Eurasian Scientific Journal Index (ESJI) Google Scholar Index Copernicus International InfoBase Index Open Access Infrastructure for Research in Europe (OpenAIRE) Scientific Indexing Services (SIS) Scientific Journal Impact Factor (SJIF) Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського Харківський національний університет внутрішніх справ Мінімальні системні вимоги: операційна система MS Windows 98/2000/XР/2003, браузер MS Internet Explorer версії 5 та вище, Adobe Acrobat (Adobe Reader). Адреса редколегії журналу 61080, м. Харків, пр. Л. Ландау, 27. ХНУВС. Редакція наукового журналу «Форум права» Тел. +38-050-30-39-118 E-mail: [email protected] Веб-сайт журналу: forumprava.pp.ua Режим доступу до публікацій журналу: http://nbuv.gov.ua/j-tit/FP_index.htm Науковим публікаціям присвоюється міжнародний ідентифікатор цифрового об’єкта DOI (digital object identifier). Фото з обкладинки за CC0 ліцензією Автори статей несуть усю відповідальність за зміст статей і за сам факт їх публікації. Редакція журналу не несе ніякої відповідальності перед авторами і/або третіми особами й організаціями за можливий збиток, викликаний публікацією статей. «Forum prava» – peer-reviewed electronic scientific professional edition with open access, founded and issued by Kharkiv National University of Internal Affairs since 2005. Recommended by the Academic Council of the Kharkiv National University of Internal Affairs for publication and dissemination through the Internet, protocol number 14 dated June 25, 2025 Signed for publication and distribution to the Internet 25.06.2025 UDC 34+35 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.17347656 Purpose: Achievement of a qualitatively new level of completeness and efficiency of meeting the information needs of society in modern knowledge in the field of law. Editorial Chief Editor: Oleksandr Muzychuk LL.D., Professor Executive Secretary: Ihor Zozulia L.L.D., Professor Members of the Editorial Board: Svitlana Vyshnovetska L.L.D., Professor Oleksandr Golovko L.L.D., Professor Alyona Klochko Ph.D. in Law, Ass.Professor Anatoly Komzyuk L.L.D., Professor Olexey Litvinov L.L.D., Professor Miroslaw Matyja Ph.D., Professor. (Switzerland) Yevhen Michurin L.L.D., Professor Serhii Pavlenko Ph.D. in Law, Ass.Professor Yuriy Pyvovar Ph.D. in Law, Professor Matjaz Jager Ph.D., Professor (Republic of Slovenia) Oleg Reznik L.L.D., Ass.Professor Serhiy Slinko L.L.D., Professor Nadiia Khrystynchenko L.L.D., Ass.Professor Subject: according to the branch of science "Legal Sciences" on scientific specialties (12.00.0112.00.12) according to the current list of branches of science of the Ministry of Education and Science of Ukraine on specialties 081 Law, 262 Law-enforcement activity, 293 International law Frequency of publication: 4 times a year. ISSN 1995-6134 (Online) Has the status of the category "B" in List of scientific professional editions of Ukraine in accordance of the Ministry of Education and Science of Ukraine order of 28.12.2019 No 1643 (Annex 4) Added to the List of scientific professional legal editions by the resolution of the Presidium of the Higher Attestation Commission of Ukraine from 18.01.2007, No 3-05/1 (Bulletin of the VAC of Ukraine. 2007. No 2. P. 5), re-registered to the List of scientific professional editions of Ukraine by the order of the Ministry of Education and Science of Ukraine from 04.07.2013, No 893 (Annex 6) Considered conceptual and methodological principles, theory and practice of law Technical group Technical editor: Ihor Zozulia Corrector: Olena Dovhan Layout and design on Computer: Antonina Zozulia Corresponds with the National Standard of Ukraine DSTU 7157:2010 «Information and documentation. Electronic edition. Basic Types and Output Details» The journal is abstracted and indexed in the 14 international and domestic scientometric databases, repositories, libraries, search engines, and catalogues Academic Resource Index (ResearchBib) Bielefeld Academic Search Engine (BASE) Directory of Open Access Scholarly Resources (ROAD) Directory of Research Journal Indexing (DRJI) Elektronischen Zeitschriftenbibliothek (EZB) Eurasian Scientific Journal Index (ESJI) Google Scholar Index Copernicus International InfoBase Index Open Access Infrastructure for Research in Europe (OpenAIRE) Scientific Indexing Services (SIS) Scientific Journal Impact Factor (SJIF) Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського Харківський національний університет внутрішніх справ Minimum system requirements: MS Windows 98/2000/XP/2003 operating system, MS Internet Explorer version 5 and above, Adobe Acrobat (Adobe Reader). Address editorial board 61080, Kharkiv, ave. L. Landau, 27. Kharkiv National University of Internal Affairs. Editorial Board of the Journal "Forum Prava" Теl. +38-050-30-39-118 E-mail: [email protected] Journal website: forumprava.pp.ua Access mode to journal publications: http://nbuv.gov.ua/j-tit/FP_index.htm Scientific publications are assigned the international identifier of the digital object DOI (digital object identifier). Title photo under CC0 license Authors bear full responsibility for the content of the articles and the fact of their publication. The editorial staff is not liable to the authors and / or third parties and organizations for possible damage caused by the publication of articles. ISSN 1995-6134 4 Forum Prava, 2025. 82(2). 4–5 (Content) ЗМІСТ Дзюба Р.Б. Адміністративно-правові інструменти взаємодії Служби безпеки України з іншими суб’єктами правоохоронної діяльності .......................................................................................................................... 6 Бандурка С.С. Щодо правового регулювання штучного інтелекту в сфері захисту прав і свобод людини ................ 12 Безусий В.В. Принципи захисту трудових прав працівників в умовах воєнного стану .............................................. 18 Гетманець О.П., Коробцова Д.В. Правові засади протидії фінансовим ризикам у системі національної безпеки .................................. 25 Зозуля І.В. Стаття 237 КПК України: питання змістовної та структурної узгодженості .......................................... 35 Дейнеко Д.О. Вчинення нотаріальних дій у закордонних дипломатичних установах України під час воєнного стану ........................................................................................................................................... 43 Шульга А.М. Реальний суверенітет держави як загальнотеоретичне поняття .......................................................... 54 Лантінов Я.О. Щодо дефініційного та змістовного визначення кримінально-правової характеристики .................... 65 Жвавець В.В. Виникнення і розвиток концепції кінцевого (бенефіціарного) власника у сучасному міжнародному праві ................................................................................................................................... 73 Шимко В.А. Психологічна підготовка оперативників до роботи під прикриттям: компаративний аналіз моделей західних спецслужб і правових підходів .................................................................................. 84 Посашков О.О. Щодо взаємодії судових експертів з медіа під час досудового розслідування кримінальних правопорушень .......................................................................................................................................... 94 Савчин Н.М. Матеріально-правові засади розподілу обов’язку доказування у цивільному процесі ..................... 100 Голуб В.А. Інституційно-правовий вимір діяльності ДСНС України в структурі державного механізму ............. 108 Толчініна-Бурунська Ю.Ю. Напрямки забезпечення міжнародного співробітництва у сфері електроенергетики України ......... 119 Довгань О.І. Міністерство національної єдності України в контексті інституційного ризику: правовий аналіз положення та оцінка організаційної моделі ........................................................................................... 126 Зозуля О.І. Етнополітична безпека у системі національної безпеки України: сучасні виклики та перспективи . 134 Бурма С.К., Дяченко В.І., Гренландія та межі територіального суверенітету ............................................................................... 146 Скоморовський В.Б., Степаненко Н.В., Корольова В.В. Цивільно-правова деліктна відповідальність: поняття та загальнотеоретична характеристика ..... 165 Фоміна Т.Г., Чиж C.А. Міжнародні стандарти доказування у кримінальному процесі України .............................................. 172 Шкіндюк В.І. Напрямки та межі взаємодії та координації у сфері правоохоронної діяльності на регіональному рівні .. 182 Сіщук Л.В. Вплив принципів корпоративного управління oecp на діяльність акціонерних товариств в Україні ... 190 Кирєєва І.В., Добровінський А.В. Міжнародно-правовий захист права приватної власності на землю .................................................. 202 ISSN 1995-6134 5 Forum Prava, 2025. 82(2). 4–5 (Content) CONTENT Dziuba R.B. Administrative and Legal Instruments of Cooperation between the Security Service of Ukraine and Other Law Enforcement Entities ................................................................................................................... 6 Bandurka S.S. On the Legal Regulation of Artificial Intelligence in the Sphere of Protection of Human Rights and Freedoms .................................................................................................................................................... 12 Bezusy V.V. Principles of Protection of Labor Rights of Employees under Martial Law ................................................. 18 Hetmanets O.P., Korobtsova D.V. Legal Principles of Combating Financial Risks in the National Security System ........................................ 25 Zozulia I.V. Article 237 of the Criminal Procedure Code of Ukraine: Issues of Substantive and Structural Consistency . 35 Deineko D.O. Provision of Notarial Services by Ukraine’s Foreign Diplomatic Missions during Martial Law ................... 43 Shulha A.M. Real Sovereignty of the State as a General Theoretical Concept .............................................................. 54 Lantinov Y.A. On the Definitional and Substantive Understanding of the Criminal Law Characterisation ........................ 65 Zhvavets V.V. Emergence and Development of the Concept of the Ultimate (Beneficial) Owner in Modern International Law .. 73 Shymko V.A. Psychological Training of Undercover Operatives: A Comparative Analysis of Western Intelligence Models and Legal Approaches .................................................................................................................... 84 Posashkov O.O. On the Interaction of Forensic Experts with the Media during Pre-Trial Investigation of Criminal Offenses .. 94 Savchyn N.M. Material and Legal Principles of Burden of Proof Allocation in Civil Proceedings .................................... 100 Golub V.A. Institutional and Legal Aspects of the State Emergency Service of Ukraine within the State Mechanism .. 108 Tolchinina-Burunska Yu.Yu. Directions of Ensuring International Cooperation in the Field of Electric Power Industry of Ukraine ....... 119 Dovhan O.I. Ministry of National Unity of Ukraine in the Context of Institutional Risk: Legal Analysis of Status and Evaluation of the Organizational Model ............................................................................................. 126 Zozulia O.I. Ethnopolitical Security in the National Security System of Ukraine: Modern Challenges and Prospects .... 134 Burma S.K., Diachenko V.I. Greenland and the Limits of Territorial Sovereignty .................................................................................. 146 Skomorovskyi V.B., Stepanenko N.V., Korolova V.V. Civil Law Torticulous Liability: Concept and General Theoretical Characteristics .................................... 165 Fomina T.H., Chyzh S.A. International Standards of Evidence in the Criminal Procedure of Ukraine .............................................. 172 Shkindiuk V.I. Directions and Boundaries of Interaction and Coordination in the Field of Law Enforcement Activities at the Regional Level ................................................................................................................................. 182 Sishchuk L.V. The Influence of the OECD Principles of Corporate Governance on the Functioning of Joint Stock Companies in Ukraine ............................................................................................................................... 190 Kyrieieva I.V., Dobrovinskyi A.V. International Legal Protection of the Right to Private Ownership of Land ................................................ 202 ISSN 1995-6134 6 Forum Prava, 2025. 82(2). 6–11 (Preliminary studies) УДК 342.9:351.746(477) DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.15560505 Р.Б. ДЗЮБА, аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0009-0001-0361-5460 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ІНСТРУМЕНТИ ВЗАЄМОДІЇ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ З ІНШИМИ СУБ’ЄКТАМИ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ R.B. DZIUBA, Postgraduate Student, Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0009-0001-0361-5460 ADMINISTRATIVE AND LEGAL INSTRUMENTS OF COOPERATION BETWEEN THE SECURITY SERVICE OF UKRAINE AND OTHER LAW ENFORCEMENT ENTITIES АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Ефективне виконання Службою безпеки України (СБУ) своїх завдань значною мірою залежить від якості взаємодії з іншими суб’єктами правоохоронної діяльності. При цьому ключову роль відіграють адміністративно-правові інструменти, які формують правові й організаційні умови такої співпраці. Попри наявність напрацювань у сфері публічного управління та діяльності правоохоронних органів, проблема системного аналізу адміністративно-правових інструментів взаємодії СБУ залишається недостатньо дослідженою. Метою статті є характеристика адміністративно-правових інструментів взаємодії Служби безпеки України з іншими суб’єктами правоохоронної діяльності. Методи. Використані аналітико-догматичний метод – для з’ясування дефініцій і змісту поняття «адміністративно-правовий інструмент» на підставі чинного законодавства та наукової літератури; системноструктурний метод – для розмежування та класифікації форм і засобів реалізації адміністративно-правових інструментів; функціональний метод – для визначення ролі інструментів у забезпеченні координації дій між правоохоронними органами. Результати. Сформульовано авторське визначення адміністративно-правових інструментів взаємодії СБУ, які включають юридичні форми, засоби, процедури та заходи, що нормативно врегульовані і спрямовані на забезпечення взаємодії. Виокремлено основні форми їх реалізації: організаційно-розпорядчі документи як засіб внутрішнього врегулювання процесів співпраці; координація як комплекс організаційних дій, що забезпечують узгоджене функціонування СБУ та інших правоохоронних органів. Висновки. Визначено, що адміністративно-правові інструменти є ключовим елементом у забезпеченні ефективної взаємодії СБУ з іншими правоохоронними органами. Їх нормативне закріплення та грамотне застосування створюють передумови для скоординованої, результативної діяльності у сфері національної безпеки. Подальші дослідження мають бути спрямовані на розробку типології інструментів та формування алгоритмів їх практичного застосування. Ключові слова: Служба безпеки України; правоохоронні органи; правоохоронна діяльність; взаємодія; адміністративно-правові інструменти *** Problem statement. The effective performance of the Security Service of Ukraine (SSU) largely depends on the quality of its interaction with other law enforcement entities. In this context, administrative and legal instruments play a key role, as they establish the legal and organizational framework for such cooperation. Despite existing developments in the field of public administration and law enforcement activities, the issue of a systematic analysis of the administrative and legal instruments of SSU interaction remains insufficiently studied. The purpose of this article is to characterize the administrative and legal instruments of interaction between the Security Service of Ukraine and other law enforcement actors. Methods. The analytical and dogmatic method was used to clarify the definitions and content of the concept of "administrative and legal instrument" based on current legislation and academic literature; the system-structural method – to differentiate and classify the forms and means of implementing administrative and legal instruments; the functional method – to determine the role of these instruments in ensuring coordination among law enforcement agencies. Results. The author’s definition of ad- © Дзюба Р.Б., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 7 Forum Prava, 2025. 82(2). 6–11 (Preliminary studies) ministrative and legal instruments of SSU interaction is formulated. These instruments include legal forms, means, procedures, and measures that are normatively regulated and aimed at ensuring cooperation. The main forms of their implementation are identified: organizational and administrative documents as tools for internal regulation of cooperation processes; coordination as a set of organizational actions that ensure the harmonized functioning of the SSU and other law enforcement bodies. Conclusions. It is established that administrative and legal instruments are a key element in ensuring effective interaction between the SSU and other law enforcement agencies. Their normative consolidation and proper application create the prerequisites for coordinated and effective activities in the field of national security. Further research should focus on developing a typology of instruments and forming algorithms for their practical application. Keywords: Security Service of Ukraine; law enforcement agencies; law enforcement activities; interaction; administrative and legal instruments Постановка проблеми Забезпечення ефективного виконання Службою безпеки України покладених на неї завдань залежить від багатьох чинників. Серед яких одне із ключових місць відводиться тому, наскільки СБУ здатне ефективно співпрацювати з іншими правоохоронними органами України. При цьому необхідно відзначити, що важливим та невід’ємним аспектом практичного здійснення досліджуваної взаємодії є адміністративно-правові інструменти. Вони являють собою категорію, що показує: яким саме чином створюються умови співпраці та досягаються поставлені перед нею мета і завдання. Окремі проблемні питання, пов’язані із забезпеченням діяльності Служби безпеки України, у своїх наукових працях розглядали: О.М. Бандурка в дослідженні концептуальних засад функціонування правоохоронних органів, приділяючи увагу питанням організації оперативнослужбової діяльності, кадрового забезпечення та правових засад реформування сектору безпеки; В.Т. Білоус в дослідженні адміністративноправових та організаційних засад діяльності правоохоронних органів, включаючи питання координації, державного контролю та правових гарантій у сфері національної безпеки; В.В. Галунько і дослідженні питань публічного управління у сфері безпеки, аналізу механізмів державної політики у сфері забезпечення національної безпеки та адміністративно-правових засад функціонування органів публічної влади та інших. Втім, незважаючи на значний теоретичний доробок, в юридичній літературі фактично неопрацьованим є питання адміністративно-правових інструментів взаємодії Служби безпеки України з іншими суб’єктами правоохоронної діяльності. Тому мета статті полягає у характеристиці адміністративно-правових інструментів взаємодії Служби безпеки України з іншими суб’єктами правоохоронної діяльності. Новизна статті визначається опрацюванням теоретичного підходу до визначення адміністративно-правових інструментів, що використовуються в рамках взаємодії Служби безпеки України з іншими суб’- єктами правоохоронної діяльності. Завданнями роботи є розкриття теоретичних засад поняття адміністративно-правового інструменту; визначення форм реалізації адміністративно-правових інструментів взаємодії Служби безпеки України з іншими суб’єктами правоохоронної діяльності; аналіз інструментів контролю та планування в організації такої взаємодії. Теоретичні основи поняття адміністративноправового інструменту Згідно науково-довідкової літератури, термін "інструмент" – це: 1) знаряддя для виконання яких-небудь робіт; знаряддя для праці; 2) сукупність знарядь для праці; 3) музичний прилад, інструмент тощо [1; 2]. Тобто, інструмент – це знаряддя для вчинення якоїсь практичної діяльності; засіб за рахунок якого виконуються певні дії, знаходять реалізацію відповідні процеси тощо. В праві, відповідно до узагальнення теоретичних положень проведеного П.М. Гуменюк та О.В. Онуфрієнко, поняття "інструмент" визначається наступним чином: 1) субстанціональні, інституціональні правові феномени, що спрямовані на досягнення соціально корисних цілей; 2) законодавчо закріплені відомості, інформація про дозволену, належну та заборонену поведінку; 3) засоби правового регулювання суспільноправових відносин за допомогою яких останні та поведінка їх учасників впорядковується і таке інше [3-5]. Відсутня єдність поглядів науковців щодо змісту інструментів і у адміністративному праві. Наприклад, В.В. Галунько, А.О. Левчук та П.В. Діхтієвський тлумачать їх як "інструменти публічного адміністрування" та розкривають наступним чином: зовнішній вираз однорідних за своїм характером і правовою природою груп адміністративних дій суб’єктів публічної адміністрації, реалізований у межах суворої відповідності визначеної законом компетенції з метою досяг- ISSN 1995-6134 8 Forum Prava, 2025. 82(2). 6–11 (Preliminary studies) нення бажаного для публічного адміністрування результату. На думку вчених інструменти характеризується такими ознаками: 1) виступають зовнішнім виразом форми адміністративної діяльності публічної адміністрації; 2) відображають правову динаміку публічного адміністрування; 3) залежать від змісту компетенцій суб’єктів публічної адміністрації; 4) зумовлені реалізацією адміністративних обов’язків суб’єктів публічної адміністрації; 5) вибір інструментів пов’язано зі специфікою поставленої мети щодо певного об’єкта публічного впливу [6, с.143-144]. В аналогічному значенні категорія розглядається О.В. Сукмановою, яка під інструментами публічного адміністрування розуміє зовнішньо виражені засоби (форми), способи та прийоми впливу (методи) адміністративної діяльності суб’єктів публічної адміністрації, які становлять механізм публічного адміністрування та сукупно використовуються в межах повноважень суб’єктами публічної адміністрації з метою врегулювання правовідносин у певній сфері [7, с.331; 8, с.52]. Р.С. Мельник наголошує, що інструменти публічного адміністрування включають різноманітні механізми, що забезпечують належне функціонування публічної адміністрації. До них вчений відносить підзаконні нормативні акти, адміністративні акти адміністративні договори та інше [9; 10, с.46]. Отже, адміністративно-правові інструменти взаємодії Служби безпеки України з іншими суб’- єктами правоохоронної діяльності – це регламентовані адміністративно-правовими нормами форми, заходи, засоби та процедури діяльності уповноважених суб’єктів, за допомогою використання яких створюється правова і організаційна основа, а також безпосередньо реалізується взаємодія органів та підрозділів СБУ з іншими правоохоронними органами. Форми реалізації адміністративно-правових інструментів взаємодії СБУ Переходячи до аналізу безпосередніх прикладів адміністративно-правових інструментів взаємодії СБУ з іншими суб’єктами правоохоронної діяльності, найпершим слід виділити підготовку та видання організаційно-розпорядчих документів з питань співпраці. Організаційно-розпорядчі документи – це юридичні акти, які видаються в процесі поточної оперативної діяльності Служби безпеки України та інших правоохоронних органів, положеннями яких врегульовано відомчі організаційні, матеріально-технічні, кадрові, а також будь-які інші питання. Подібні документи не мають підзаконного характеру, адже слугують лише для юридичного посвідчення окремих внутрішніх процесів в роботі державних відомств. Організаційно-розпорядчі документи активно використовуються для забезпечення та проведення взаємодії органів та підрозділів СБУ з іншими правоохоронними органами. За допомогою них вирішуються питання про: виділення необхідного особового складу для реалізації взаємодії; створення оперативних та слідчооперативних груп для виконання конкретних заходів та операцій із протидії злочинності; надання доручень та вказівок підпорядкованому особовому складу щодо підготовки інформації для обміну із представниками інших правоохоронних органів; затвердження відряджень працівників СБУ до інших місцевостей чи органів влади для виконання завдань співробітництва і таке інше. Другим адміністративно-правовим інструментом взаємодії СБУ з іншими суб’єктами правоохоронної діяльності є координація. Це форма організація взаємодії, яка передбачає наявність єдиного для декількох суб’єктів співробітництва координаційного центру, який визначає спільні цілі, заходи, аналізує ефективність сумісної роботи, а також виявляє та вирішує прогалини. Координація не пов’язана із прямим підпорядкуванням відповідному координатору. Він має виключно організаційну роль, відповідно до якої декларує необхідність виконання тих чи інших заходів з огляду на їх доцільність. Проте, координатор не має права наказувати координованим органам вчиняти ті чи інші дії. В царині взаємодії СБУ та інших правоохоронних органів координаторами можуть бути: КМУ, РНБО, Антитерористичний центр СБУ та інші суб’єкти. Однак, найбільшого процедурного врегулювання отримала координація діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності, яка здійснюється прокуратурою. Порядок її проведення регламентовано Наказом Офісу Генерального Прокурора "Про затвердження Порядку координації діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності" від 08.12.2021 р. № 28. Згідно до цього Наказу підставами для реалізації керівництвом органів прокуратури координаційних повноважень є встановлені прокуратурою при здійсненні конституційних функцій проблеми у сфері протидії злочинності, які можуть бути вирішені за умови узгодження діяльності правоохоронних органів відповідного рівня та вжиття спільних заходів. Завданнями координації є: по-перше, ISSN 1995-6134 9 Forum Prava, 2025. 82(2). 6–11 (Preliminary studies) розробка та впровадження у діяльність правоохоронних органів та органів прокуратури пріоритетів кримінально-правової політики, сучасних підходів до протидії злочинності; по-друге, визначення основних напрямів та проблем у правозастосовній і правоохоронній діяльності щодо запобігання та протидії злочинності на основі аналізу її структури, динаміки та прогнозування тенденцій, підготовка пропозицій щодо шляхів вирішення відповідних проблем із метою сприяння у виконанні завдань кримінального провадження; по-третє, розробка, узгодження і реалізація спільних заходів, спрямованих на запобігання, виявлення, розкриття, припинення та розслідування кримінальних правопорушень, причин та умов, які сприяли їх вчиненню; почетверте, підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства у сфері протидії злочинності [11]. Основною формою координації є проведення координаційних нарад із керівниками правоохоронних органів. Координація може здійснюватися також в інших формах: проведення спільних нарад з керівництвом правоохоронних та інших державних органів; створення міжвідомчих робочих груп; здійснення спільних виїздів у регіони для проведення узгоджених дій, перевірок і надання допомоги правоохоронним органам у протидії злочинності; обмін аналітичною інформацією з питань протидії злочинності, проведення спільних аналітичних досліджень; розробка спільних наказів, а також підготовка листів інформаційного характеру і документів організаційного та методичного спрямування; розробка і забезпечення виконання спільних планів із запобігання, виявлення та припинення кримінальних правопорушень, усунення причин та умов, які сприяли їх вчиненню; взаємне використання можливостей з підготовки і навчання кадрів, організація та проведення спільних тренінгів, семінарів, конференцій та інших заходів із метою підвищення кваліфікації працівників органів прокуратури та правоохоронних органів тощо [11]. Третім адміністративно-правовим інструментом взаємодії Служби безпеки України з іншими суб’єктами правоохоронної діяльності є контроль стану виконання заходів співпраці. В дисертаційному дослідженні В.О. Невядовського відмічається, що слово контроль (від французького "controle") та визначає його як перевірку чи спостереження з метою перевірки. Французьке "controle" утворилося від складання двох латинських слів: "contra" та "role". "Сontra" – це префікс, що означає "протидію", "протилежність", а "role" – міра впливу, значення, ступінь участі в чомусь. За таких обставин слово "контроль", окрім "перевірки" чи "нагляду з метою перевірки", означає і "протидію". Очевидно, протидія ця спрямована на небажаний результат з метою його усунення. "Тому буде більш правильно слово "контроль" тлумачити як перевірку, а також спостереження з метою перевірки для протидії чомусь небажаному, тобто виявлення, попередження та припинення протиправної поведінки з боку будь-кого", – вказує вчений [12, с.27]. Інструменти контролю та планування в організації взаємодії СБУ Як адміністративно-правовий інструмент взаємодії СБУ з іншими суб’єктами правоохоронної діяльності, контроль дозволяє перевіряти стан, якість та результати виконання спільних заходів, процес обміну інформацією, матеріальнотехнічними ресурсами, відповідність співробітництва нормативним положенням, якими регламентовано дану спільну діяльність. Контроль може мати як внутрішньо-відомчий, так і зовнішній характер. Наприклад, керівництво СБУ самостійно контролює стан виконання запланованих спільних заходів органів та підрозділів у відповідних сферах, наприклад, співпрацю із уповноваженими підрозділами Національної поліції України в процесі боротьби з організованою злочинністю. В цей же час, контроль можливий ззовні, зокрема, в рамках координаційної діяльності органів прокуратури, які не тільки визначають пріоритети у боротьбі зі злочинністю, але й активно перевіряють стан їх реалізації. Останнім адміністративно-правовим інструментом можна визначити планування. Вчені пишуть, що зміст планування в державно-владній сфері полягає у декількох основних моментах: 1) у визначенні основних завдань системи (органу) або структурного підрозділу на планований період; 2) у визначенні, з урахуванням доцільного використання сил та засобів, комплексу заходів, здійснення яких забезпечить виконання завдань, що стоять перед системою; 3) у встановленні строків виконання запланованих заходів та виконавців [13, с.451; 14, с.98]. Планування дозволяє визначити перелік та обсяги необхідних заходів діяльності державних органів із вирішення певних питань у перспективі із встановленням конкретних строків їх виконання. В розрізі взаємодії СБУ та інших правоохоронних органів планування передбачає стратегічне визначення необхідних заходів та процедур із запобігання, попередження та про- ISSN 1995-6134 16 Forum Prava, 2025. 82(2). 12–17 (Preliminary studies) 3322.2022.75.1.20 9. Про схвалення Концепції розвитку штучного інтелекту в Україні: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 02.12.2020 № 1556-р. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1556-2020-%D1%80#Text 10. Про схвалення Концепції державної цільової науково-технічної програми з використання технологій штучного інтелекту в пріоритетних галузях економіки на період до 2026 року: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.04.2024 № 320-р. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/320-2024- %D1%80#Text 11. Клян А. Правове регулювання штучного інтелекту в Україні та світі. (03.02.2022). https://golaw.ua/ua/insights/publication/pravove-regulyuvannya-shtuchnogo-intelektu-v-ukrayini-ta-sviti/ 12. Кузьменко О. В., Чорна В. Г., Островський С. О. Правове регулювання запровадження та використання штучного інтелекту. Київський часопис права. 2024. № 1. С. 173–177. https://doi.org/10.32782/klj/2024.1.23 13. Барбашин С. Штучний інтелект: проблеми та перспективи правового регулювання в Україні та ЄС. (15.08.2023). https://pravo.ua/shtuchnyi-intelekt-problemy-ta-perspektyvy-pravovoho-rehuliuvannia-vukraini-ta-ies/ 14. Регламент (ЄС) 2016/679 Європейського Парламенту та Ради від 27 квітня 2016 р. щодо захисту фізичних осіб у зв’язку з обробкою персональних даних та щодо вільного руху таких даних (General Data Protection Regulation, GDPR). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_008-16#Text 15. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом і його державамичленами, з іншої сторони. 2014. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_011#Text 16. Про авторське право та суміжні права: Закон України від 01.12.2022 № 2811-IX. Відомості Верховної Ради України. 2023. № 57. Ст. 166. REFERENCES 1. Bila knyha z rehuliuvannia ShI v Ukraini: bachennia Mintsifry [White Paper on AI Regulation in Ukraine: The Vision of the Ministry of Digital Transformation]. Kyiv, 2024. https://thedigital.gov.ua/storage/uploads/files/page/community/docs/Регулювання%20ШІ.pdf (in Ukr.). 2. Shevchenko, A. I., Baranovskyi, S. V., & Bilokobylskyi, O. V., ta in.; Shevchenko, A. I. (Ed.). (2023). Stratehiia rozvytku shtuchnoho intelektu v Ukraini [Artificial Intelligence Development Strategy in Ukraine: A Monograph]. Monohrafiia. Kyiv: IPSHI. https://jai.in.ua/archive/2023/ai_mono.pdf (in Ukr.). 3. Barbashyn, S. (2023, August 10). Shtuchnyi intelekt: pravove rehuliuvannia v Ukraini ta YeS [Artificial Intelligence: Legal Regulation in Ukraine and the EU]. https://barbashyn.law/statti/shtuchnyj-intelektpravove-regulyuvannya-v-ukrayini-ta-yes/ (in Ukr.). 4. Samborska, D. V., & Bozhenko, V. V. (2024). Vprovadzhennia shtuchnoho intelektu v osvitu [Implementation of Artificial Intelligence in Education]. XXXIV International Scientific and Practical Conference "World Trends in the Development of Scientific Progress", August 14–16, 2024, Varna, Bulgaria. International Scientific Unity. pp. 74–75. https://isu-conference.com/wpcontent/uploads/2024/08/World_trends_in_the_development_of_scientific_progress_August_14_16_2024_ Varna_Bulgaria.pdf (in Ukr.). 5. Sharov, S. V. (2023). Suchasnyi stan rozvytku shtuchnoho intelektu ta napriamy yoho vykorystannia [Current State of AI Development and Directions of Its Use]. Ukrainski studii v yevropeiskomu konteksti, (6), 136–144. https://www.researchgate.net/publication/ 370595289_Sucasnij_stan_rozvitku_stucnogo_intelektu_ta_napramki_jogo_vikoristanna (in Ukr.). 6. Popova, N. O. (2024). Mizhnarodno-pravove rehuliuvannia shtuchnoho intelektu: suchasnyi stan ta perspektyvy [International Legal Regulation of Artificial Intelligence: Current State and Prospects]. Yurydychnyi naukovyi elektronnyi zhurnal, (4), 443–447. http://lsej.org.ua/index.php/arkhivnomeriv/2-uncategorised/173-4-2024 (in Ukr.). 7. Tatarenko, H. V., & Karpenko, M. V. (2023). Mizhnarodno-pravove rehuliuvannia shtuchnoho intelektu v boiovykh diiakhs [International Legal Regulation of Artificial Intelligence in Armed Conflicts]. Aktualni problemy prava: teoriia i praktyka, (2) 46, 135–145. https://doi.org/10.33216/2218-5461/2023-46-2135-145 (in Ukr.). 8. Tarasevych, T. Yu. (2023). Pravove rehuliuvannia shtuchnoho intelektu u sferi reproduktyvnykh funktsii liudyny: suchasni vyklyky ta perspektyvy realizatsii [Legal Regulation of Artificial Intelligence in the Field of Human Reproductive Functions: Modern Challenges and Implementation Prospects]. Naukovyi visnyk Uzhhorodskoho natsionalnoho universytetu. Seriia "Pravo", (75, Pt. 1), 123– 130.https://doi.org/10.24144/2307-3322.2022.75.1.20 (in Ukr.). ISSN 1995-6134 17 Forum Prava, 2025. 82(2). 12–17 (Preliminary studies) 9. Pro skhvalennia Kontseptsii rozvytku shtuchnoho intelektu v Ukraini [On the Approval of the Concept of AI Development in Ukraine]. Rozporiadzhennia Kabinetu Ministriv Ukrainy (02.12.2020 No. 1556-r). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1556-2020-%D1%80#Text (in Ukr.). 10. Pro skhvalennia Kontseptsii derzhavnoi tsilovoi naukovo-tekhnichnoi prohramy z vykorystannia tekhnolohii shtuchnoho intelektu v priorytetnykh haluziakh ekonomiky na period do 2026 roku [On the Approval of the State Target Scientific and Technical Program for the Use of AI Technologies in Priority Sectors of the Economy until 2026]. Rozporiadzhennia Kabinetu Ministriv Ukrainy (13.04.2024 No. 320r). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/320-2024-%D1%80#Text (in Ukr.). 11. Klián, A. (2022, February 3). Pravove rehuliuvannia shtuchnoho intelektu v Ukraini ta sviti [Legal Regulation of Artificial Intelligence in Ukraine and the World]. https://golaw.ua/ua/insights/publication/pravove-regulyuvannya-shtuchnogo-intelektu-v-ukrayini-ta-sviti/ (in Ukr.). 12. Kuzmenko, O. V., Chorna, V. H., & Ostrovskyi, S. O. (2024). Pravove rehuliuvannia zaprovadzhennia ta vykorystannia shtuchnoho intelektu [Legal Regulation of the Introduction and Use of Artificial Intelligence]. Kyivskyi chasopys prava, (1), 173–177. https://doi.org/10.32782/klj/2024.1.23 (in Ukr.). 13. Barbashyn, S. (2023, August 15). Shtuchnyi intelekt: problemy ta perspektyvy pravovoho rehuliuvannia v Ukraini ta YeS [Artificial Intelligence: Problems and Prospects of Legal Regulation in Ukraine and the EU]. https://pravo.ua/shtuchnyi-intelekt-problemy-ta-perspektyvy-pravovohorehuliuvannia-v-ukraini-ta-ies/ (in Ukr.). 14. Rehlament (YeS) 2016/679 Yevropeiskoho Parlamentu ta Rady vid 27 kvitnia 2016 r. shchodo zakhystu fizychnykh osib u zviazku z obrobkoiu personalnykh danykh ta shchodo vilnoho rukhu takykh danykh (General Data Protection Regulation, GDPR) [Regulation (EU) 2016/679 of the European Parliament and of the Council of 27 April 2016 on the Protection of Natural Persons with Regard to the Processing of Personal Data and on the Free Movement of Such Data (GDPR)]. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_008-16#Text (in Ukr.). 15. Uhoda pro asotsiatsiiu mizh Ukrainoiu, z odniiei storony, ta Yevropeiskym Soiuzom i yoho derzhavamychlenamy, z inshoi storony [Association Agreement between the European Union and its Member States, of the One Part, and Ukraine, of the Other Part]. 2014. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/984_011#Text (in Ukr.). 16. Pro avtorske pravo ta sumizhni prava [On Copyright and Related Rights]. Zakon Ukrainy (01.12.2022 No. 2811-9). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, (57), 166 (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 82 pp. 012–017 (2). Related identifiers: 10.5281/zenodo.15560509 http://forumprava.pp.ua/files/012-0172025-2-FP-Bandurka_4.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_2_4.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 10.04.2025 Accepted: 01.05.2025 Published: 07.05.2025 Available online: 07.05.2025 Cite as: Бандурка, С. С. (2025). Щодо правового регулювання штучного інтелекту в сфері захисту прав і свобод людини. Форум Права, 82(2), 12–17. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560509 Bandurka, S. S. (2025). Shchodo pravovoho rehulyuvannya shtuchnoho intelektu v sferi zakhystu prav i svobod lyudyny [On the Legal Regulation of Artificial Intelligence in the Sphere of Protection of Human Rights and Freedoms]. Forum Prava, 82(2), 12–17. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560509 ISSN 1995-6134 18 Forum Prava, 2025. 82(2). 18–24 (Preliminary studies) УДК 349.2:355.02(477)"2022/2025" DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.15560515 В.В. БЕЗУСИЙ, начальник відділу кадрового забезпечення Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, м. Харків, Україна; e-mail: vvb2452@ gmail.com; ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6452-5672 ПРИНЦИПИ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ V.V. BEZUSYI, Head, Personnel Department of Kharkiv National University of Internal Affairs, Doctor of Law, Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: vvb2452@ gmail.com; ORCID: https://orcid.org/0000-0001-6452-5672 PRINCIPLES OF PROTECTION OF LABOR RIGHTS OF EMPLOYEES UNDER MARTIAL LAW АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Принципи захисту трудових прав працівників в умовах воєнного стану, у зв’язку прийняття низки змін до нормативно-правового регулювання трудових відносин в державі, потребують перегляду, систематизації та оновлення. Оскільки зміни в трудових відносинах у сучасний період в Україні спрямовані на забезпечення сталого економічного функціонування держави, актуальним є врахування нових підхід до їх визначення. Означені зміни відображають пріоритетність інтересів роботодавця у порівнянні з інтересами працівника, що можна пояснити необхідністю забезпечення безперебійного виробництва товарів та послуг в умовах фізичної нестабільності країни, та обумовлені негативними наслідками повномасштабного вторгнення таких, як: руйнування енергетичних комплексів, фізичного знищення цивільних виробництв, а також працівників, захоплення територій тощо. Мета. З врахуванням сучасних умов розвитку трудових відносин в Україні в період воєнного стану, на підставі сучасного законодавства та праць науковців визначити новітні принципи захисту трудових прав працівників та їх місце в системі принципів трудового права, як основи для повноцінної реалізації під час особливо складного історичного часу для країни. Методи: формально-юридичний застосовано для аналізу сучасного стану законодавства, що регламентує сучасні принципи трудового права; порівняльно-правовий – для визначення загальних і спеціальних принципів трудового права; системно-структурний – для з’ясування місця принципів захисту трудових прав працівників у системі принципів трудового права та надання їх характеристики; функціональний – для встановлення значень принципів захисту трудових прав працівників у сучасному виробництві. Результати. Надано визначення принципів трудового права, їх охарактеризовано, як визначені правовими нормами основоположні засади, на основі яких відбуваються дії із попередження порушення трудових прав, їх реалізації, припинення допущених порушень трудових прав, а також їх відновлення. Зазначено, що за умов воєнного стану принципи захисту трудових прав працівників мають бути реалізовані у повному обсязі. Такі принципи запропоновано розподілити на загальні та спеціальні. Встановлено, що загальні принципи ґрунтуються на нормах Конституції України, Кодексу законів про працю України. Загальними принципами є: верховенство права; відповідності законодавству; відсутності дискримінації, рівності всіх перед законом тощо. Спеціальні ж принципи стосуються окремих категорій працівників, зокрема, неповнолітніх, вагітних, батьків-одинаків, осіб з інвалідністю, поліцейських, військовослужбовців тощо. Спеціальні принципи передбачають додаткові гарантії непорушності трудових прав цих категорій працівників. Висновки. Визначено сутність та місце принципів захисту трудових прав працівників в умовах воєнного стану, як принципів, що є тимчасовими спеціальними принципами, які розповсюджують свою дію на всіх працівників, окрім тих категорій, які визначені законодавством. Резюмовано, що до спеціальних тимчасових принципів доцільно віднести: принцип законодавчої невизначеності строку відпустки без збереження заробітної плати; принцип можливості позапланових заходів державного нагляду (контролю) за додержанням законодавства про працю роботодавцями незалежно від форми власності. Ключові слова: принципи трудового права; захист працівників; трудові права; трудові відносини під час воєнного стану; захист трудових прав *** © Безусий В.В., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 19 Forum Prava, 2025. 82(2). 18–24 (Preliminary studies) Problem statement. The principles of protecting the labor rights of employees in martial law, in connection with the adoption of a number of changes to the regulatory and legal regulation of labor relations in the state, require revision, systematization and updating. Since changes in labor relations in the modern period in Ukraine are aimed at ensuring the sustainable economic functioning of the state, it is relevant to take into account new approaches to their definition. These changes reflect the priority of the employer's interests in comparison with the interests of the employee, which can be explained by the need to ensure uninterrupted production of goods and services in conditions of physical instability of the country, and are due to the negative consequences of a full-scale invasion, such as: destruction of energy complexes, physical destruction of civilian industries, as well as employees, seizure of territories, etc. Purpose. Taking into account the current conditions for the development of labor relations in Ukraine during martial law, based on modern legislation and the works of scientists, to determine the latest principles of protecting the labor rights of employees and their place in the system of labor law principles as the basis for full implementation during a particularly difficult historical time for the country. Methods. To achieve the goal of the article, a number of methods of scientific knowledge were used; in particular, the formal-legal method was applied to analyze the current state of legislation regulating modern principles of labor law. Using the comparative legal method, general and special principles of labor law were defined, using the systemic-structural method - the place of the principles of protecting labor rights of employees in the system of labor law principles was clarified and their characteristics were given, the application of the functional method provided the basis for establishing the significance of the principles of protecting labor rights of employees in modern production. Results. The principles of labor law are defined, they are characterized as the fundamental principles defined by legal norms, on the basis of which actions are taken to prevent violations of labor rights, their implementation, the cessation of committed violations of labor rights, as well as their restoration. It is noted that under martial law, the principles of protecting the labor rights of employees must be fully implemented. It is proposed to divide such principles into general and special. It is established that the general principles are based on the norms of the Constitution of Ukraine, the Labor Code of Ukraine. The general principles are: the rule of law; compliance with legislation; lack of discrimination, equality of all before the law, etc. The special principles concern certain categories of employees, in particular, minors, pregnant women, single parents, persons with disabilities, police officers, military personnel, etc. The special principles provide for additional guarantees of the inviolability of the labor rights of these categories of employees. Conclusions. The essence and place of the principles of protecting the labor rights of employees under martial law are determined, as principles that are temporary special principles that extend their effect to all employees, except for those categories defined by law. It is summarized that it is appropriate to include the following special temporary principles: the principle of legislative uncertainty of the term of leave without salary; the principle of the possibility of unscheduled measures of state supervision (control) over compliance with labor legislation by employers regardless of the form of ownership. Keywords: principles of labor law; protection of workers; labor rights; labor relations during martial law; protection of labor rights Постановка проблеми Повномасштабне вторгнення призвело до значних негативних змін як в житті кожного українця, так і в державі в цілому. Головним завданням керівництва країни стало забезпечення підтримки її соціально-економічного функціонування в нових важких умовах. У період дії воєнного стану було прийнято низку змін до нормативноправового регулювання трудових відносин в державі. Такі зміни спрямовані на забезпечення сталого економічного функціонування держави. Встановлено низка обмежень для реалізації прав працівників, а також певні обов’язкові дії для роботодавців. Разом із цим доцільно зазначити, що захист трудових прав працівників є одним із елементів правового статусу працівників. В такому контексті принципи захисту трудових прав працівників є основою їх повноцінної реалізації під час особливо складного історичного часу для країни. У чинному законодавстві не достатньо чітко визначені такі принципи. В літературі достатньо уваги приділяють принципам трудового права як неодмінної складової їх реалізації, зокрема: В.П. Мельник та Н.Г. Солонинка надають їх поняття та класифікацію [1], І.В. Міщук визначає пріоритетні шляхи держави із забезпечення захисту прав працівників [2], М.В. Менджул та А.І. Калько окреслюють ключові проблеми реалізації права на працю в умовах воєнного стану [3]. Разом із цим недостатньо розглянутими залишаються питання особливостей саме тих принципів захисту трудових прав працівників, які діють в умовах воєнного стану. Тому метою статті є: на підставі сучасного законодавства та наукових підходів до особливості реалізації трудових правовідносин в період дії воєнного стану, визначити місце новітніх принципів захисту трудових прав працівників в системі принципів трудового права та означити їх, як вагомих для організації сучасного виробництва, потрібного для захисту та оборони країни. Її новизна полягає в авторському підході до ISSN 1995-6134 20 Forum Prava, 2025. 82(2). 18–24 (Preliminary studies) дослідження тематики. Завданням статті є визначення правових особливостей встановлення принципів трудового права та на їх підставі спеціальних принципів захисту трудових прав працівників, як важливої та актуальної основи реалізації трудових відносин в Україні в період воєнного стану. Правові особливості встановлення принципів трудового права У сучасному тлумачному словнику з української мови під принципом розуміють такі положення: засада, основний закон якої-небудь точної науки; правило, покладене в основу діяльності якої-небудь організації, товариства тощо; переконання, норма, правило, яким керується хто-небудь у житті, поведінці; канон [4, с.899]. В загальному розумінні під принципами доцільно розуміти те основне, що лежить в основі певної поведінки, дій, роботи чогось. К.О. Мельник принципи трудового права розглядає як виражені в праві основні керівні положення, що визначають сутність та призначення трудового права, а також зміст його правових норм. На його думку, принципи трудового права об’єктивно обумовлені характером відповідних суспільних відносин, мають історичний характер і відображають результати раціонального, наукового осмислення закономірностей розвитку об’єктивної дійсності. Вони цементують систему трудового права, визначають шляхи вдосконалення правових норм, виступаючи керівними ідеями для національного законодавця. На них базується правозастосовна діяльність, формується правове мислення та правова культура. Принципи трудового права або прямо сформульовані в статтях актів трудового законодавства, або виводяться із загального змісту норм трудового права [5, с.33]. В.П. Мельник та Н.Г. Солонинка значення принципів трудового права в сучасних умовах вбачають в такому: 1) посилити соціальну сутність трудового права; 2) посилити дієвість та ефективність права на працю й інших трудових прав працівників; 3) забезпечити ефективність механізмів соціального партнерства; 4) наблизити й адаптувати механізми регулювання відносин із питань праці до міжнародних, у тому числі європейських, стандартів; 5) забезпечити цілісність і єдність трудового права як галузі права [1, с.138]. Отже, принципи трудового права є необхідним базисом належного (відповідно принципу верховенства права) функціонування трудових відносин. Галузеві принципи трудового права зазначені вище автори поділяють на дві групи. До першої групи зараховують принципи, які спрямовані на дотримання й захист прав суб’єктів трудових відносин: принцип заборони дискримінації, примусової праці; принцип рівності трудових прав тощо. До другої групи – принципи, які забезпечують трудові відносини на ринку праці: принцип соціального партнерства, свободи трудового договору тощо [1, с.138]. Актуальні аспекти встановлення принципів захисту трудових прав працівників Основні принципи захисту трудових прав працівників містяться у нормах Конституції України, насамперед у ст.43, яка серед іншого містить заборону примусової праці, її вільний вибір та сприяння держави у працевлаштуванні, належні, безпечні і здорові умови праці, оплату праці на рівні не нижчому від визначеного законом тощо [6]. Перелічені принципи деталізуються у нормах Кодексу законів про працю України, який передбачає такі принципи, як: рівність трудових прав громадян України, недопущення дискримінації у сфері праці, що полягає у забороні будь-якої дискримінації у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров’я, інвалідності, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов’язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому громадському об’єднанні, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов’язаними з характером роботи або умовами її виконання. Також принципи вільного вибору виду діяльності; безплатного сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання підп- ISSN 1995-6134 21 Forum Prava, 2025. 82(2). 18–24 (Preliminary studies) риємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам закладів професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти; безплатного навчання безробітних нових професій, перепідготовку в закладах освіти або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи; заборони мобінгу (цькування) [7]. Означені принципи є загальними та розповсюджуються на всі категорії працівників. Щодо окремих (спеціальних) категорій працівників законодавством деталізуються окремі принципи їх трудових прав. Зокрема, М.В. Панченко приділяє увагу принципам, які визначають засади правового регулювання захисту трудових прав державних службовців. До таких принципів автор відносить: 1) принцип недопущення укладання службових контрактів, які невиправдано погіршують правове становище держслужбовців порівняно з діючим законодавством про працю, а також дії контрактів у цій частині; 2) принцип постійного забезпечення та сприяння забезпеченню гідної праці на державній службі й недопущення невиправданого відступу від стандартів гідної праці на держслужбі, обумовлених діями державних органів, керівників, інших держслужбовців. Вказаний принцип передбачає стабільність обов’язку компетентних суб’- єктів стосовно: а) забезпечення справедливих умов праці, що відповідають вимогам безпеки (також і в розумінні відсутності морального тиску, погроз тощо) та гігієни, передбачають право на відпочинок (враховуючи також і обмеження робочого часу); б) недопущення звуження (практичного спотворення) принципу рівності прав і можливостей сторін службово-трудових правовідносин тощо; 3) принцип гарантованого захисту державою держслужбовця від порушення чи обмеження його права на гідну працю; 4) недопущення невиправданого звуження принципу свободи праці держслужбовця; 5) недопущення звуження права держслужбовця на захист своїх прав; 6) забезпечення поваги до людської гідності працівника, його особистих моральних та інших цінностей, невтручання в особисте життя працівника і його сім’ї, крім випадків, прямо встановлених законом; 7) принцип науковості (наукової вивіреності) забезпечення гідної праці державних службовців [8, с.182185]. Отже, спеціальні принципи є фактично посиленням дії загальних принципів для окремих категорій працюючих з початком повномасштабного вторгнення. На справедливий погляд І.В. Міщук та С. Соломко, найбільш правильними кроками держави задля уникнення грубих порушень трудових прав людини є: постійний контроль за нормативно-правовою базою, а саме його актуальності у сфері трудових відносин (аналіз ситуації на ринку, вивчення проблем та недоопрацювань, впровадження нового у законодавство); підняття питання гендерне зумовленому та сексуальному насильству, оскільки потреба у детальному його аналізі існує й у мирний час, а під час війни відбувається загострення; формування плану дій у випадку переходу того чи іншого підприємства на сторону ворога; створення програм державної підтримки, котрі будуть особливо потрібними під час війни, й додатковим позитивним механізмом у звичайному стані країни; постійне покращення міжнародних зв’язків у різних сферах, особливо у питанні трудових взаємодій; застосування досвіду іноземних країн тощо [2, с.366]. Розглянемо основні нововведення, які були прийняті законодавцями щодо забезпечення реалізації трудових відносин у складний період повноцінної війни. Особливості врахування принципів захисту трудових прав працівників в умовах війни на виробництві Якщо проаналізувати зміст нормативноправових актів, які було прийнято для врегулювання особливостей реалізації трудових відносин під час воєнного стану, то слід наголосити на наявності певних обмежень трудових прав працівників у порівнянні зі звичайним правовим режимом функціонування держави. Як приклад, при укладенні трудового договору в період дії воєнного стану умова про випробування працівника під час прийняття на роботу може встановлюватися для будь-якої категорії працівників. З метою оперативного залучення до виконання роботи нових працівників, а також усунення кадрового дефіциту та браку робочої сили, у тому числі внаслідок фактичної відсутності працівників, які евакуювалися в іншу місцевість, перебувають у відпустці, простої, тимчасово втратили працездатність або місцезнаходження яких тимчасово невідоме, роботодавець може укладати з новими працівниками строкові тру- ISSN 1995-6134 22 Forum Prava, 2025. 82(2). 18–24 (Preliminary studies) дові договори у період дії воєнного стану або на період заміщення тимчасово відсутнього працівника. Нормальна тривалість робочого часу у період дії воєнного стану може бути збільшена до 60 годин на тиждень для працівників, зайнятих на об’єктах критичної інфраструктури (в оборонній сфері, сфері забезпечення життєдіяльності населення тощо). Для працівників, зайнятих на об’єктах критичної інфраструктури (в оборонній сфері, сфері забезпечення життєдіяльності населення тощо), яким відповідно до законодавства встановлюється скорочена тривалість робочого часу, тривалість робочого часу у період дії воєнного стану не може перевищувати 40 годин на тиждень. Тривалість щотижневого безперервного відпочинку може бути скорочена до 24 годин. У період дії воєнного стану дозволяється застосування праці жінок (крім вагітних жінок і жінок, які мають дитину віком до одного року) за їхньою згодою на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах [9]. Отже, мова йде про пріоритетність інтересів роботодавця у порівнянні з інтересами працівника, що можна пояснити необхідністю забезпечення безперебійного виробництва товарів та послуг в умовах фізичної нестабільності країни, обумовлених повномасштабним вторгненням країни-агресора (руйнувань енергетичних комплексів, фізичного знищення цивільних виробництв, працівників, захоплення територій тощо). Таким чином, слід погодитися з висновками М.В. Менджул та А.І. Калько, що з одного боку внесені зміни суттєво обмежують трудові права працівників (запровадження можливості збільшення тривалості робочого часу на критичній інфраструктурі, розширено перелік підстав для звільнення працівника з ініціативи роботодавця, змінено підходи у регулюванні права на відпустки тощо), з іншого боку вони вкрай необхідні для гарантування функціонування економіки та забезпечення робочими місцями в умовах повномасштабної війни [3, с.170]. Разом із цим законодавством передбачаються також додаткові засоби забезпечення трудових прав працівників для запровадження в період воєнного стану. Зокрема, згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування надання та використання відпусток, а також інших питань", Закон України "Про відпустки" [10] було доповнено такою нормою: "на час загрози поширення епідемії, пандемії, необхідності самоізоляції працівника у випадках, встановлених законодавством, та/або у разі виникнення загрози збройної агресії проти України, надзвичайної ситуації техногенного, природного чи іншого характеру роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку. Тривалість такої відпустки визначається угодою сторін" [11]. Також спеціально діючим засобом забезпечення реалізації трудових прав працівників є норма Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", якою передбачено можливість у період дії воєнного стану центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, та його територіальними органами здійснювати за заявою працівника або профспілки здійснювати позапланові заходи державного нагляду (контролю) за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання та фізичними особами, які використовують найману працю, в частині додержання вимог цього Закону, а також з питань виявлення неоформлених трудових відносин та законності припинення трудових договорів [9]. Отже, мова йде про додатковий нагляд за дотриманням трудових прав роботодавців незалежно від їх форм власності. Висновки 1. Принципи захисту трудових прав можна охарактеризувати як визначені правовими нормами основоположні засади, на яких відбуваються дії із попередження порушення трудових прав, їх реалізації, припинення допущених порушень трудових прав, а також їх відновлення. За умов воєнного стану принципи захисту трудових прав працівників мають бути реалізовані у повному обсязі. Такі принципи можуть бути розподілені на загальні та спеціальні. Загальні – ґрунтуються на нормах Конституції України, Кодексу законів про працю України. Загальними принципами є: верховенство права; відповідності законодавству; відсутності дискримінації, рівності всіх перед законом тощо. Спеціальні – стосуються окремих категорій працівників, зокрема неповнолітніх, вагітних, батьків-одинаків, осіб з інвалідністю, поліцейських, військовослужбовців тощо. Спеціальні передбачають додаткові гарантії непорушності трудових прав цих ISSN 1995-6134 23 Forum Prava, 2025. 82(2). 18–24 (Preliminary studies) категорій працівників. 2. Такі принципи, які діють в умовах воєнного стану, є тимчасовими спеціальними принципами, які розповсюджують свою дію на всіх працівників, окрім тих категорій, які визначені законодавством. До них доцільно віднести, зокрема: принцип законодавчої невизначеності строку відпустки без збереження заробітної плати; принцип можливості позапланових заходів державного нагляду (контролю) за додержанням законодавства про працю роботодавцями незалежно від форми власності. Конфлікт інтересів На думку автора будь-який конфлікт інтересів відсутній. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Мельник В. П., Солонинка Н. Г. Поняття і класифікація принципів трудового права. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. Вип. 44. Т. 1. 2017. С. 134-138. 2. Міщук І. В., Соломко С. Дотримання трудових прав людини у воєнний період крізь призму керівних принципів ООН з питань бізнесу і прав людини: проблеми і перспективи вдосконалення. Аналітично-порівняльне правознавство. 2023. № 12. С. 363-366. http://journalapp.uzhnu.edu.ua/article/view/294599/287404 3. Менджул М. В., Калько А. І. Окремі проблеми реалізації права на працю в умовах воєнного стану. Аналітично-порівняльне правознавство. 2022. № 12. С. 168-171. https://app-journal.in.ua/wpcontent/uploads/2022/12/32.pdf 4. Новий тлумачний словник української мови: у 3 т.: 42000 сл. / уклад. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко. К.: Аконіт, 2003. Т. 2: К-П. 2003. 926 с. 5. Мельник К. Ю. Трудове право України: підручник. Харків: Діса плюс, 2014. 480 с. 6. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96вр#Text 7. Кодекс законів про працю України: Закон України від 27.09.2024 р. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08/conv#n709 8. Панченко М. В. Правовий механізм забезпечення гідної праці державних службовців України: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.05. Київ, 2019. 259 с. 9. Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану: Закон України від 15.03.2022 № 2136IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2136-20#Text 10. Про відпустки: Закон України від 15.11.1996 № 504/96-ВР. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/504/96-вр#Text 11. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впорядкування надання та використання відпусток, а також інших питань: Закон України від 22.11.2023 № 3494-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3494-20#Text REFERENCES 1. Melnyk, V. P., & Solonynka, N. H. (2017). Poniattia i klasyfikatsiia pryntsypiv trudovoho prava [The concept and classification of the principles of labor law]. Naukovyi visnyk Uzhhorodskoho natsionalnoho universytetu. Seriia Pravo, 44(1), 134–138 (in Ukr.). 2. Mishchuk, I. V., & Solomko, S. (2023). Dotrymannia trudovykh prav liudyny u voiennyi period kriz pryzmu kerivnykh pryntsypiv OON z pytan biznesu i prav liudyny: problemy i perspektyvy vdoskonalennia [Respect for human labor rights during wartime through the prism of the UN Guiding Principles on Business and Human Rights: Problems and prospects for improvement]. Analitychno-porivnialne pravoznavstvo, 12, 363–366. http://journal-app.uzhnu.edu.ua/article/view/294599/287404 (in Ukr.). 3. Mendzhul, M. V., & Kalko, A. I. (2022). Okremi problemy realizatsii prava na pratsiu v umovakh voiennoho stanu [Some problems of exercising the right to work under martial law]. Analitychno-porivnialne pravoznavstvo, (12), 168–171. https://app-journal.in.ua/wp-content/uploads/2022/12/32.pdf (in Ukr.). 4. Yaremenko, V. V., & Slipushko, O. M. (Eds.). (2003). Novyi tlumachnyi slovnyk ukrainskoi movy: U 3 t. T. 2: K–P [New explanatory dictionary of the Ukrainian language: In 3 vols. Vol. 2: K–P]. K.: Akonit (in Ukr.). 5. Melnyk, K. Yu. (2014). Trudove pravo Ukrainy [Labor law of Ukraine]. Pidruchnyk. Kharkiv: Disa Plius (in Ukr.). 6. Verkhovna Rada Ukrainy. (1996). Konstytutsiia Ukrainy [Constitution of Ukraine]: Zakon Ukrainy ISSN 1995-6134 24 Forum Prava, 2025. 82(2). 18–24 (Preliminary studies) (28.06.1996 No. 254k/96-VR). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text (in Ukr.). 7. Verkhovna Rada Ukrainy. (2024). Kodeks zakoniv pro pratsiu Ukrainy [Labor Code of Ukraine]. Zakon Ukrainy (27.09.2024 No. 322-9). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08/conv#n709 (in Ukr.). 8. Panchenko, M. V. (2019). Pravovyi mekhanizm zabezpechennia hidnoi pratsi derzhavnykh sluzhbovtsiv Ukrainy [Legal mechanism for ensuring decent work of civil servants of Ukraine]. Dys. ... dokt. yuryd. nauk: 12.00.05. Kyiv (in Ukr.). 9. Verkhovna Rada Ukrainy. (2022). Pro orhanizatsiiu trudovykh vidnosyn v umovakh voiennoho stanu [On the organization of labor relations under martial law]. Zakon Ukrainy (15.03.2022 No. 21369). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2136-20#Text (in Ukr.). 10. Verkhovna Rada Ukrainy. (1996). Pro vidpustky [On vacations]. Zakon Ukrainy (15.11.1996 No. 504/96-VR). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/504/96-вр#Text (in Ukr.). 11. Verkhovna Rada Ukrainy. (2023). Pro vnesennia zmin do deiakykh zakonodavchykh aktiv Ukrainy shchodo vporiadkuvannia nadannia ta vykorystannia vidpustok, a takozh inshykh pytan [On amendments to certain legislative acts of Ukraine regarding the regulation of the granting and use of vacations, as well as other issues]. Zakon Ukrainy (22.11.2023 No. 3494-9). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3494-20#Text (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 82 pp. 018–024 (2). Related identifiers: 10.5281/zenodo.15560515 http://forumprava.pp.ua/files/018-0242025-2-FP-Bezusyi_5.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_2_5.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 16.04.2025 Accepted: 09.05.2025 Published: 12.05.2025 Available online: 12.05.2025 Cite as: Безусий, В. В. (2025). Принципи захисту трудових прав працівників в умовах воєнного стану. Форум Права, 82(2), 18–24. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560515 Bezusyi, V. V. (2025). Pryntsypy zakhystu trudovykh prav pratsivnykiv v umovakh voyennoho stanu [Principles of Protection of Labor Rights of Employees under Martial Law]. Forum Prava, 82(2), 18–24. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560515 ISSN 1995-6134 25 Forum Prava, 2025. 82(2). 25–34 (Research Article) УДК 351.862:336.7:342.9 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.15560518 О.П. ГЕТМАНЕЦЬ, завідувачка кафедри правового забезпечення підприємницької діяльності та фінансової безпеки Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, м. Харків, Україна; e-mail: olga.getman[email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4826-5799 Д.В. КОРОБЦОВА, професорка кафедри правового забезпечення підприємницької діяльності та фінансової безпеки Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент, м. Харків, Україна; e-mail: korob[email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-2571-8433 ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРОТИДІЇ ФІНАНСОВИМ РИЗИКАМ У СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ O.P. HETMANETS, Head, Department of Legal Support of Entrepreneurial Activity and Financial Security, Educational and Scientific Institute No. 5, Kharkiv National University of Internal Affairs, Doctor of Law, Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail:[email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4826-57 D.V. KOROBTSOVA, Professor, Department of Legal Support of Entrepreneurial Activity and Financial Security, Educational and Scientific Institute No. 5, Kharkiv National University of Internal Affairs, Ph.D. in Law, Associate Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-2571-8433 LEGAL PRINCIPLES OF COMBATING FINANCIAL RISKS IN THE NATIONAL SECURITY SYSTEM АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Попередження та протидія фінансовим ризикам впливає на ступень стійкості фінансової системи країни, що має важливе значення для національної безпеки та оборони. Визначення сутності фінансових ризиків на рівні макроекономіки є складовою фінансової безпеки держави, що регламентується фінансово-правовими нормами. Наявні виклики та загрози стабільності фінансовим інтересам держави та громадян пов’язані з низкою політичних, економічних, соціологічних факторів, одним із яких є війна, що нав’язана українському народу. Для фінансового забезпечення ефективного ведення військових дій та подальшого відновлення економіки важливо визначити, наскільки діяльність держави щодо виявлення та попередження фінансових ризиків є потужною, а фінансове законодавство здатним забезпечити їх ефективне регулювання. Метою статті є визначення змісту та особливостей фінансових ризиків, як фактору протидії негативним наслідкам впливу на національну безпеку в сучасних умовах в Україні, з метою їх вирішення на підставі означення напрямів удосконалення фінансового законодавства та практики його застосування. Методи. За допомогою системного підходу визначено сутність та значення діяльності по попередженню та подоланню фінансових ризиків в фінансово-правовому регулюванні, а також їх впливу на економічну безпеку та національну оборону; з використанням функціонального аналізу – визначені внутрішні та зовнішні фактори впливу, як загрози та виклики стану національної безпеки, подолання яких забезпечується бюджетною діяльністю; за допомогою аналізу нормативно-правових актів – досліджені правові засади регулювання бюджетних відносин, зокрема оцінка впливу загроз на доходи та видатки державного бюджету, розподіл субвенцій місцевим бюджетам, зокрема використані Бюджетний кодекс Украйни, фінансові закони, звіти Міністерства фінансів України та Рахункової палати України. Результати. Встановлено, що стабільність на всіх етапах бюджетного процесу та ефективне запобігання фіскальним ризикам є ключовими чинниками зниження фінансових загроз для національної економіки. Аналіз наукової літератури та практики свідчить, що слабкі місця у системі управління фінансовими ризиками на макрорівні пов’язані з недоліками як у бюджетних показниках, так і у фінансовому законодавстві, яке потребує вдосконалення. Фінансовий ризик, як складна категорія, відображає ймовірність і наслідки несприятливих фінансових умов. Запропоновано зміни до Бюджетного кодексу України, що включають удосконалення планування, розподі- © Гетманець О.П., Коробцова Д.В., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 32 Forum Prava, 2025. 82(2). 25–34 (Research Article) му обсязі державного боргу зросла з 72,8 % до 74,7 % [17]; – не надання з державного бюджету місцевим бюджетами субвенцій в запланованому обсязі, що посилило ризики не проведення за планових видатків з місцевих бюджетів. Перелічене свідчить про залежність стабільності фінансування національної безпеки від зваженого бюджетного планування, дотримання норм бюджетного законодавства та недопущення штучного перерозподілу бюджетних коштів з метою виникнення фіскальних ризиків. Висновки 1. Аналіз зовнішніх і внутрішніх загроз невиконання державного бюджету свідчить про залежність усіх напрямів фінансової діяльності держави від бюджетного процесу та про залежність фінансових ризиків на рівні макроекономіки від стану формування доходів державних і місцевих бюджетів, їх розподілу та стану виконання, що регламентується бюджетним законодавством. Попередження та усунення загроз національній безпеці ґрунтується на бюджетному законодавстві, яке потребує вдосконалення у наступних напрямах: – встановлення у БК України показників оцінки фіскальних ризиків, які враховуються при підготовці бюджетної декларації, що забезпечить конкретизацію показників бюджетного контролю при виконанні бюджетів (ст.33 "Складання та схвалення Бюджетної декларації" БК України); – поліпшення управління ризиками шляхом використання фінансового моніторингу, контрольних заходів і внутрішнього аудиту, що забезпечується під керівництвом розпорядника бюджетних коштів структурним підрозділом бюджетної установи; – діяльності з планування та надання субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на стадії планування та розробки закону про Державний бюджет України, зокрема шляхом впровадження збору на соціально-економічну компенсацію ризику населення, яке проживає на території зони спостереження (частина третя п.9 ст.29 БК України) для всіх місцевих бюджетів; – діяльності Кабінету Міністрів України та Міністерства фінансів України з оцінки та впливу фіскальних ризиків на показники державного бюджету в середньостроковому періоді шляхом доповнення абзацу третього частини 1 ст.32 "Управляння фіскальними ризиками" БК України щодо оприлюднення фінансових звітів оцінки фіскальних ризиків на стадії виконання бюджетів у редакції: "Інформація про фіскальні ризики оприлюднюється на офіційному сайті Міністерства фінансів України після подання проєкту закону про Державний бюджет України до Верховної Ради України та систематично онов-люється шляхом оприлюднення фінансових звітів оцінки фіскальних ризиків на стадії виконання бюджетів". 2. Надані пропозиції можна продовжити, оскільки наслідки фінансових ризиків у бюджетному процесі не обмежуються фіскальними ризиками, проте саме бюджетна діяльність, як квінтесенція фінансової діяльності держави, націлена на удосконалення бюджетного процесу, системність, стабільність і зваженість проведення якого є запорукою національної безпеки. Конфлікт інтересів Авторки заявляють про відсутність потенціального конфлікту інтересів. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до планів науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року "Про Стратегію національної безпеки України": Указ Президента України від 14.09 2020 № 392/2020. Офіційний вісник України. 2020. № 75. https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/392/2020/find?text=%F0%E8%E7%E8%EA 2. Кравченко А. С. Управління фінансовими ризиками. Вісник ЖНАЕУ. 2017. № 2 (61). Т. 1. С. 91-94. 3. Орлик О. В. Фінансові ризики в системі забезпечення фінансово-економічної безпеки підприємства. Інноваційна економіка. 2016. № 5-6. (63). С. 218-223. 4. Свидрук І. І., Клепанчук О. Ю. Ризики забезпечення фінансово-економічної безпеки пріоритетних галузей економіки України у період війни та післявоєнної відбудови. Український журнал прикладної економіки та техніки. 2023. Том 8. № 2. С.353-359. https://doi.org/10.36887/2415-8453-2023-2-51 5. Макалюк І. В., Лайкова А. О. Фінансові ризики вітчизняних підприємств в умовах війни. Бізнес, інновації, менеджмент: проблеми та перспективи: зб. тез доп. V Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 25 квіт. 2024 р.). Київ, 2024. С. 83-84. https://ela.kpi.ua/handle/123456789/6706 6. Пожар Е. П. Аналіз фінансових ризиків та методи їх нейтралізації. Інфраструктура ринку. 2020. ISSN 1995-6134 33 Forum Prava, 2025. 82(2). 25–34 (Research Article) Вип. 43. С. 387-391. http://nbuv.gov.ua/UJRN/ifrctr_2020_43_72 7. Сілакова Г. В., Петрік С. В. Фінансові ризики в системі забезпечення фінансової безпеки підприємства. Науковий вісник Херсонського державного університету. Сер.: Економічні науки. 2016. Вип. 16 (4). С. 124-128. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvkhdu_en_2016_16%284%29__32 8. Клапків Л. М., Клапків Ю. М., Свірський В. С. Фінансові ризики в діяльності страхових компаній: теоретичні засади, сучасні реалії та прагматизм управління: монографія. Івано-Франківськ: Видавець Кушнір Г. М., 2020. 171 с. 9. Тимошенко Ю. О. Фінансові ризики в системі економічної безпеки України. Науковий вісник Херсонського державного університету. 2014. Вип. 6. Ч. 5. С. 77-80. 10. Гріценко С. В. Внутрішні фінансові ризики держави. Наукові записки Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України. Серія "Економіка". 2008. Вип. 10. С. 52-59. https://eprints.oa.edu.ua/id/eprint/6400/1/8.pdf 11. Воронова Л. К. Фінансове право України: Підручник. К.: Прецедент; Моя книга, 2006. 448 с. 12. Словник фінансово-правових термінів / [за заг. ред. д. ю.н., проф. Л. К. Воронової]. К.: Алерта, 2011. 558 с. 13. Коваленко В. В. Правові засади мінімізації фінансових ризиків на фондовому ринку. Юридична наука. 2011. № 3. С. 111-117. 14. Цезар Г. Огонь, Степан Голубка Фінансово-економічні виклики та ризики в умовах забезпечення сталого розвитку держави. Актуальні проблеми економіки. 2021. № 6 (240) С. 35-49. 15. Диба М. І. Суть та види фінансових ризиків у системі ризик-менеджменту підприємства. Вісник Національного університету "Львівська політехніка". 2008. № 635: Менеджмент та підприємництво в Україні: етапи становлення і проблеми розвитку. С. 22–28. https://ena.lpnu.ua/handle/ntb/707 16. Про банки та банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 № 2121-Ш. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2121-14?find=1&text=ризик#Text 17. Про платіжні послуги: Закон України від 30.07.2021 № 1591-IХ. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1591-20#Text 18. Бюджетний кодекс України: Закон України від 08.07.2010 № 2456-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2456-17#Text 19. Висновок про результати аналізу виконання закону про Державний бюджет України за 2024 рік у січні-вересні. Київ, 2024. 57 с. https://rp.gov.ua/FinControl/FinReports/?id=1800 20. Інформація про фіскальні ризики та їх вплив на показники державного бюджету у 2022 році. https://mof.gov.ua/storage/files/Інф_фіск_ризики_вплив_держбюджет_2022.pdf REFERENCES 1. Pro rishennia Rady natsionalnoi bezpeky i oborony Ukrainy vid 14 veresnia 2020 roku "Pro Stratehiiu natsionalnoi bezpeky Ukrainy" [On the Decision of the National Security and Defense Council of Ukraine dated September 14, 2020 "On the National Security Strategy of Ukraine"]. Ukaz Prezydenta Ukrainy (14.09.2020 No. 392/2020). Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (75). https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/392/2020/find?text=%F0%E8%E7%E8%EA (in Ukr.). 2. Kravchenko, A. S. (2017). Upravlinnia finansovymy ryzykamy [Financial Risk Management]. Visnyk ZhNAEU, 2(61), T. 1, 91–94 (in Ukr.). 3. Orlyk, O. V. (2016). Finansovi ryzyky v systemi zabezpechennia finansovo-ekonomichnoi bezpeky pidpryiemstva [Financial Risks in the System of Ensuring Financial and Economic Security of an Enterprise]. Innovatsiina ekonomika, 5–6(63), 218–223 (in Ukr.). 4. Svydruk, I. I., & Klepanchuk, O. Yu. (2023). Ryzyky zabezpechennia finansovo-ekonomichnoi bezpeky priorytetnykh haluzei ekonomiky Ukrainy u period viiny ta pisliavoiennoi vidbudovy [Risks of Ensuring Financial and Economic Security of Priority Sectors of Ukraine's Economy during War and Postwar Reconstruction]. Ukrainskyi zhurnal prykladnoi ekonomiky ta tekhniky, 8(2), 353–359. https://doi.org/10.36887/2415-8453-2023-2-51 (in Ukr.). 5. Makaliuk, I. V., & Laikova, A. O. (2024). Finansovi ryzyky vitchyznianykh pidpryiemstv v umovakh viiny [Financial Risks of Domestic Enterprises in the Conditions of War]. In: Biznes, innovatsii, menedzhment: problemy ta perspektyvy (pp. 83–84). https://ela.kpi.ua/handle/123456789/6706 (in Ukr.). 6. Pozhar, E. P. (2020). Analiz finansovykh ryzykiv ta metody yikh neitralizatsii [Analysis of Financial Risks and Methods of Their Neutralization]. Infrastruktura rynku, (43), 387–391. http://nbuv.gov.ua/UJRN/ifrctr_2020_43_72 (in Ukr.). 7. Silakova, H. V., & Petryk, S. V. (2016). Finansovi ryzyky v systemi zabezpechennia finansovoi bezpeky pidpryiemstva [Financial Risks in the System of Ensuring Enterprise's Financial Security]. ISSN 1995-6134 34 Forum Prava, 2025. 82(2). 25–34 (Research Article) Naukovyi visnyk Khersonskoho derzhavnoho universytetu. Seriia: Ekonomichni nauky, 16(4), 124–128. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvkhdu_en_2016_16%284%29__32 (in Ukr.). 8. Klapkiv, L. M., Klapkiv, Yu. M., & Svirskyi, V. S. (2020). Finansovi ryzyky v diialnosti strakhovykh kompanii: teoretychni zasady, suchasni realii ta prahmatyzm upravlinnia: monohrafiia [Financial Risks in Insurance Company Activities: Theoretical Foundations, Current Realities and Pragmatic Management]. Ivano-Frankivsk: Vydavets Kushnir H. M. (in Ukr.). 9. Tymoshenko, Yu. O. (2014). Finansovi ryzyky v systemi ekonomichnoi bezpeky Ukrainy [Financial Risks in the Economic Security System of Ukraine]. Naukovyi visnyk Khersonskoho derzhavnoho universytetu, (6), Pt. 5, 77–80 (in Ukr.). 10. Hritsenko, S. V. (2008). Vnutrishni finansovi ryzyky derzhavy [Internal Financial Risks of the State]. Naukovi zapysky Instytutu svitovoi ekonomiky ta mizhnarodnykh vidnosyn NAN Ukrainy. Seriia "Ekonomika", (10), 52–59. https://eprints.oa.edu.ua/id/eprint/6400/1/8.pdf (in Ukr.). 11. Voronova, L. K. (2006). Finansove pravo Ukrainy [Financial Law of Ukraine]. Pidruchnyk. Kyiv: Pretsedent; Moia knyha (in Ukr.). 12. Voronova, L. K. (2011). (Red.). Slovnyk finansovo-pravovykh terminiv [Dictionary of Financial and Legal Terms]. Kyiv: Alerta (in Ukr.). 13. Kovalenko, V. V. (2011). Pravovi zasady minimalizatsii finansovykh ryzykiv na fondovomu rynku [Legal Principles for Minimizing Financial Risks in the Stock Market]. Yurydychna nauka, (3), 111–117 (in Ukr.). 14. Tsesar, H., & Ohon, S. Holubka. (2021). Finansovo-ekonomichni vyklyky ta ryzyky v umovakh zabezpechennia staloho rozvytku derzhavy [Financial and Economic Challenges and Risks in the Context of Ensuring the State's Sustainable Development]. Aktualni problemy ekonomiky, 6(240), 35–49 (in Ukr.). 15. Dyba, M. I. (2008). Sut ta vydy finansovykh ryzykiv u systemi ryzyk-menedzhmentu pidpryiemstva [The Essence and Types of Financial Risks in the Enterprise Risk Management System]. Visnyk Natsionalnoho universytetu "Lvivska politekhnika", (635), 22–28. https://ena.lpnu.ua/handle/ntb/707 (in Ukr.). 16. Pro banky ta bankivsku diialnist [On Banks and Banking Activities]. Zakon Ukrainy (07.12.2000 No. 2121-3). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2121-14?find=1&text=ризик#Text (in Ukr.). 17. Pro platizhni posluhy [On Payment Services]. Zakon Ukrainy (30.07.2021 No. 1591-9). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1591-20#Text (in Ukr.). 18. Biudzhetnyi kodeks Ukrainy [Budget Code of Ukraine]. Zakon Ukrainy (08.07.2010 No 2456-6). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2456-17#Text (in Ukr.). 19. Vysnovok pro rezultaty analizu vykonannia zakonu pro Derzhavnyi biudzhet Ukrainy za 2024 rik u sichni-veresni. (2024). [Conclusion on the Results of the Analysis of the Implementation of the Law on the State Budget of Ukraine for January-September 2024]. Kyiv. https://rp.gov.ua/FinControl/FinReports/?id=1800 (in Ukr.). 20. Informatsiia pro fiskalni ryzyky ta yikh vplyv na pokaznyky derzhavnoho biudzhetu u 2022 rotsi [Information on Fiscal Risks and Their Impact on State Budget Indicators in 2022]. https://mof.gov.ua/storage/files/Інф_фіск_ризики_вплив_держбюджет_2022.pdf (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 82 pp. 025–034 (2). Related identifiers: 10.5281/zenodo.15560518 http://forumprava.pp.ua/files/025-0342025-2-FPHetmanets,Korobtsova_6.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_2_6.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 23.04.2025 Accepted: 13.05.2025 Published: 16.05.2025 Available online: 16.05.2025 Cite as: Гетманець, О. П., Коробцова, Д. В. (2025). Правові засади протидії фінансовим ризикам у системі національної безпеки. Форум Права, 82(2), 25–34. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560518 Hetmanets, O. P. & Korobtsova, D. V. (2025). Pravovi zasady protydiyi finansovym ryzykam u systemi natsionalʹnoyi bezpeky [Legal Principles of Combating Financial Risks in the National Security System]. Forum Prava, 82(2), 25–34. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560518 ISSN 1995-6134 35 Forum Prava, 2025. 82(2). 35–42 (Research Article) УДК 343.13+343.98(477) DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.15560522 І.В. ЗОЗУЛЯ, професор кафедри криміналістики та судової експертології Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, м. Харків, Україна; e-mail: journal[email protected]; ORCID: http://orcid.org/0000-0002-3507-0012 СТАТТЯ 237 КПК УКРАЇНИ: ПИТАННЯ ЗМІСТОВНОЇ ТА СТРУКТУРНОЇ УЗГОДЖЕНОСТІ I.V. ZOZULIA, Professor, Department of Forensics and Judicial Expertology, Kharkiv National University of Internal Affairs, Doctor of Law, Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: http://orcid.org/0000-0002-3507-0012 ARTICLE 237 OF THE CRIMINAL PROCEDURE CODE OF UKRAINE: ISSUES OF SUBSTANTIVE AND STRUCTURAL CONSISTENCY АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Нормативна невизначеність процесуальної дії "огляд" у статті 237 Кримінального процесуального кодексу України породжує суперечності як на теоретичному, так і на прикладному рівнях. Актуальність теми зростає у зв’язку з розширенням сфери цифрових доказів, для яких чинна конструкція "огляду" виявляється непридатною через технічні, методологічні та правові особливості обробки комп’ютерної інформації. Мета статті – комплексне дослідження нормативної конструкції огляду як слідчої дії у кримінальному процесі України, зокрема в її застосуванні до цифрових доказів і виявлення прогалин і суперечностей чинного регулювання. Використані методи – формально-юридичний – для аналізу законодавчих формулювань у ст.237 КПК України; порівняльно-правовий – для зіставлення національних підходів із вимогами Будапештської конвенції та ISO/IEC 27037:2012; системноструктурний – для аналізу внутрішньої узгодженості норми із загальною моделлю кримінального процесу; функціональний – для оцінки ефективності слідчої дії "огляд" у роботі з цифровими доказами; доктринальний аналіз – для виявлення наукових підходів і термінологічної оцінки змісту понять. Результати. Доведено, що поняття "огляд" не має чіткого визначення у законі, що призводить до плутанини в правозастосуванні; використання терміну "огляд комп’ютерних даних" є методологічно та технічно некоректним; у КПК відсутнє регулювання ключових процедур цифрової криміналістики; термін "гарячі сліди" використано на рівні закону декларативно, без належної правової конкретизації. Висновки. Стаття 237 КПК України потребує доктринального переосмислення та структурного оновлення з урахуванням цифрових реалій, міжнародних правових гарантій, процесуальних стандартів і доказових вимог. Актуальним є перехід від традиційного розуміння "огляду" та терміну "огляд комп’ютерних даних", введеного Законом № 2137-IX, до технічно обґрунтованих процедур виявлення, фіксації та аналізу цифрових доказів. Ключові слова: огляд; кримінальний процес; цифрові докази; комп’ютерні дані; Кримінальний процесуальний кодекс України; гарячі сліди; криміналістика *** Problem statement. The lack of normative clarity regarding the procedural action of "inspection" in Article 237 of the Criminal Procedure Code of Ukraine creates contradictions at both the theoretical and practical levels. The relevance of this issue is increasing due to the expanding role of digital evidence, for which the current concept of "inspection" proves inadequate because of the technical, methodological, and legal specifics of handling computer information. The purpose of the article is to provide a comprehensive analysis of the legal framework governing inspection as an investigative action in the criminal procedure of Ukraine, particularly in relation to digital evidence, and to identify gaps and inconsistencies in the current regulation. Methods. The formal legal method was used to analyze the legislative wording of Article 237 of the Criminal Procedure Code of Ukraine. The comparative legal method was applied to compare national approaches with the requirements of the Budapest Convention and ISO/IEC 27037:2012. The systemic-structural method served to analyze the internal coherence of the norm within the general model of criminal procedure. The functional method was used to evaluate the effectiveness of the investigative action "inspection" in working with digital evidence. Doctrinal analysis was employed to identify scholarly approaches and to assess the terminology and content of relevant concepts. Results. It was established that the concept of "inspection" lacks a clear legal definition, resulting in inconsistencies in law enforcement practice; the use © Зозуля І.В., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 36 Forum Prava, 2025. 82(2). 35–42 (Research Article) of the term "inspection of computer data" is methodologically and technically incorrect; the Criminal Procedure Code does not regulate key procedures of digital forensics; and the term "hot pursuit" is used in legislation in a declarative manner, without appropriate legal specification. Conclusions. Article 237 of the Criminal Procedure Code of Ukraine requires doctrinal reconsideration and structural revision, taking into account digital realities, international legal safeguards, procedural standards, and evidentiary requirements. There is a pressing need to move away from the traditional understanding of "inspection" and from the concept of "inspection of computer data" introduced by Law No. 2137-IX, toward technically grounded procedures for detecting, recording, and analyzing digital evidence. Keywords: inspection; criminal process; digital evidence; computer data; Criminal Procedural Code of Ukraine; hot pursuit; criminology Постановка проблеми Забезпечення ефективного та законного досудового розслідування неможливе без чіткого нормативного регулювання слідчих (розшукових) дій, серед яких огляд відіграє важливу роль як спосіб безпосереднього сприйняття обстановки, предметів, документів чи цифрових даних. Тактика слідчого огляду, як засвідчують наукові дослідження, варіюється залежно від низки чинників: обстановки на місці події, умов скоєння злочину, кількості та стану об’єктів огляду, наявності або відсутності процесуальних дозволів, а також роду кримінального правопорушення чи специфіки професійної діяльності потерпілого. Наприклад, Р.Л. Яремчук аналізує тактичні особливості огляду місця події при розслідуванні умисних убивств, учинених із використанням вогнепальної зброї в умовах воєнного стану [1]; А.В. Коваленко розглядає специфіку огляду у справах про посягання на життя та здоров’я журналістів [2]; Ю.К. Дорошенко – у провадженнях щодо корупційних злочинів у сфері службової діяльності та публічних послуг [3]. Така диференціація сприяє більш точному плануванню та реалізації слідчих дій з урахуванням конкретних умов і характеру правопорушення. Проведення огляду регламентується нормами Кримінального процесуального кодексу України та охоплює різні його види – огляд місцевості, приміщень, речей, трупа, комп’ютерних даних тощо. Кожен із цих видів має свої процедурні особливості, однак їх спільним завданням є фіксація джерел доказової інформації у формі, придатній для подальшої процесуальної перевірки. Попри загальну нормативну регламентацію процедури огляду, у науковій літературі вже на початку дії КПК 2012 року зверталася увага на прогалини у визначенні процесуальних підстав проведення окремих його видів. Так, О.В. Зарубенко зазначав, що у новому КПК "не визначаються процесуальні підстави проведення всіх передбачених законодавством видів огляду, а лише вказуються деякі з них, що призводить до необхідності їх визначення та більш глибокого аналізу" та пропонував "зміни і доповнення до статті 237 КПК 2012 року" [4, с.373, 375]. Або О.С. Коробка, за яким "упровадження КПК України в практичну діяльність слідчих, прокурорів, судів, адвокатів виявило ряд питань, які потребують розробки теоретичних положень і практичних рекомендацій з його реалізації для удосконалення процесуального законодавства. Зокрема, це стосується норм ст.237 КПК України" [5, с.171]. Стаття 237 "Огляд" Кримінального процесуального кодексу України [6] спрямована на визначення загальних засад і порядку проведення цієї слідчої (розшукової) дії. Водночас, враховуючи зауваження науковців, і на нашу думку, її чинна редакція породжує низку теоретичних і практичних проблем. Зокрема, невизначеність між оглядом і суміжними слідчими діями, змішування загальних норм із технічними деталями свідчать про потребу вдосконалення правової конструкції. При цьому, певні змістовні зміни, але які так і не вирішували в повній мірі означені проблеми, були внесені до статті 237 Законом України "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України "Про електронні комунікації" щодо підвищення ефективності досудового розслідування "за гарячими слідами" та протидії кібератакам" від 15.03.2022 р. № 2137-IX [7]. Тому метою статті є комплексне дослідження нормативної конструкції огляду як слідчої дії у кримінальному процесі України, зокрема в її застосуванні до цифрових доказів й виявлення прогалин і суперечностей чинного регулювання. Її новизна полягає у виявленні змістовних і термінологічних прогалин у регулюванні інституту огляду в КПК України, зокрема в контексті цифрових доказів, і в обґрунтуванні потреби його доктринального переосмислення та законодавчого оновлення відповідно до міжнародних стандартів цифрової криміналістики. Завданням статті є виявлення нормативної невизначеності поняття огляду в КПК України та суб’єктивізму ISSN 1995-6134 37 Forum Prava, 2025. 82(2). 35–42 (Research Article) його сприйняття; аналіз декларативного характеру застосування терміну “гарячі сліди” у Законі № 2137-IX; з'ясування огляду комп’ютерних даних як спірної новели кримінального процесуального законодавства України та процесуальних обмежень у роботі з цифровими доказами. Нормативна невизначеність огляду в КПК України та суб’єктивізм сприйняття Слід зазначити, що ані стаття 237, ані Кримінальний процесуальний кодекс України в цілому не містять нормативного визначення поняття огляду. На цю обставину звертає увагу й Я.Ю. Конюшенко, яка, як і багато інших науковців, пропонує власне тлумачення цього процесуального інституту, апелюючи до доктринальних підходів [8, с.230]. Але відсутність легального визначення створює правову невизначеність, оскільки законодавець оперує категорією, що має важливе значення для доказового процесу, не закріпивши її зміст на нормативному рівні. Така ситуація потребує як теоретичного осмислення, так і уточнення на рівні закону для забезпечення правової визначеності та однакового підходу до застосування цього процесуального інструменту. Наслідком такої нечіткості законодавства стає виникнення труднощів й у правозастосуванні. Як зазначає С.К. Карнаух, "у правозастосовній практиці неодноразово виникали спірні ситуації, сутність яких зводилася до того, яку саме слідчу (розшукову) дію варто проводити в конкретному випадку – обшук чи огляд". До того ж і "Верховний Суд неодноразово визнавав неприпустимість проведення обшуку під виглядом огляду місця події" [9, с.303]. Щодо іншого проблемного аспекту, то, за Я.Ю. Конюшенко, під час огляду місця події "безпосереднє сприйняття слідчим, прокурором обстановки на місці події та виявлення відповідних відомостей щодо обставин учиненого кримінального правопорушення дають необхідні вихідні дані для визначення як подальших напрямів розслідування, так і підстав для проведення інших процесуальних дій" [8, c.232]. З цього випливає, що означене безпосереднє сприйняття реалізується шляхом формування уявлення про характер і механізм кримінального правопорушення на основі візуальних, звукових та інших сенсорних вражень, отриманих із навколишньої обстановки. Такі враження слідчий отримує під час огляду місця події, використовуючи власні органи чуття – зір, слух, нюх і дотик – для виявлення та фіксації слідів злочину. У вузькому значенні під сприйняттям (сприйманням) розуміється "відображення цілісних предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття" [10]. В науковій літературі цей підхід подається через низку формулювань: "слідчий використовує органи чуття під час огляду місця події"; "слідчий сприймає обстановку місця події за допомогою зору, слуху, нюху та дотику"; "на підставі даних, отриманих шляхом особистого спостереження, слідчий формує своє внутрішнє переконання щодо події". У Кримінальному процесуальному кодексі України термін "сприйняття" подається як "сприйняття зображення", "у формі, придатній для сприйняття їх змісту" (до речі, у ч.2 ст.237), а також "порушення сприйняття" [6]. З цього приводу, наприклад, З.Ф. Дільна зазначає, що "відповідно важливою професійною якістю слідчого є його спостережливість, у структурі якої виділяють компонент почуттєвий та особистісний. Власне якраз почуттєвим компонентом є діяльність органів чуття, а саме нюху, зору, дотику та слуху" [11, c.6]. Про переконання у наявності та характері доказів слідчого під час огляду "за допомогою своїх органів" йдеться й у О.О. Наумкіна. До того ж, за думкою цього автора, зміст норми ч.1 ст.237 щодо огляду "породжує деякий дисонанс щодо тлумачення змісту місця події" [12, c.85]. Такий стан речей, з одного боку, є неминучим елементом "безпосереднього сприйняття слідчим, прокурором обстановки на місці події", а з іншого – викликає сумніви щодо об’єктивності та юридичної точності такої інформації. Адже органи чуття є суб’єктивними, неуніфікованими інструментами дослідження, що не гарантують однакового результату навіть за однакових умов. Такий підхід ще більше загострює потребу у нормативному визначенні поняття "огляду", його меж, процедурних критеріїв і допустимих методів фіксації, аби уникнути свавільності у процесуальній практиці та забезпечити правову визначеність у застосуванні цього інституту. Термін “гарячі сліди” як декларативна категорія в Законі № 2137-IX Використаний в Законі України "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України "Про електронні комунікації" щодо підвищення ефективності досудового розслідування "за гарячими слідами" та протидії кібератакам" від 15.03.2022 р. № ISSN 1995-6134 38 Forum Prava, 2025. 82(2). 35–42 (Research Article) 2137-IX [7] термін "гарячі сліди" не розкривається у тексті Закону, не згадується у дефініціях і не встановлюються з цього приводу процесуальні особливості дій, які би свідчили про підвищення ефективності досудового розслідування саме "за гарячими слідами". Водночас цей Закон є єдиним серед нормативно-правових актів України, у назві якого використано зазначений термін. Слід зазначити, що термін "гарячі сліди" у криміналістиці зазвичай асоціюється з проведенням невідкладних слідчих (розшукових) дій одразу після вчинення злочину, коли докази ще зберігають свою оперативну цінність, а підозрювані перебувають у межах досяжності правоохоронних органів. Незважаючи на часте вживання цього терміну в оперативно-розшуковій та кримінальній практиці, його поява у тексті Закону не супроводжується належним нормативним роз'ясненням або деталізацією процедурного порядку його застосування. Тобто, у Законі відсутні жодні спеціальні норми, які би встановлювали особливості або часові межі проведення досудового розслідування в умовах "гарячих слідів"; визначали спрощені процедури або підстави для негайного здійснення слідчих (розшукових) дій; передбачали механізми прискореного доступу до електронних комунікацій чи комп’ютерних систем у ситуаціях, що потребують термінового реагування. У результаті, "гарячі сліди" залишаються на рівні декларативної, а не правозастосовної категорії. Тому, незважаючи на загальну орієнтацію Закону № 2137-IX на удосконалення кримінального процесу у цифровому середовищі, він не містить безпосередніх норм, які би регламентували або спрощували проведення досудового розслідування саме "за гарячими слідами". Тобто, заявлена у назві Закону мета реалізована лише частково – не щодо підвищення ефективності розслідування "за гарячими слідами", а тільки у частині протидії кібератакам. Огляд комп’ютерних даних як спірна новела кримінального процесуального законодавства України Із внесенням змін до кримінального процесуального законодавства України інститут "огляду комп’ютерних даних" закріплено як окрему слідчу дію. Попри значення цифрових доказів, ця новела викликає фахові дискусії щодо термінологічної та методологічної коректності, адже цифрові об’єкти не сприймаються візуально в класичному розумінні, а їх фіксація та інтерпретація потребують спеціалізованих підходів, що не завжди узгоджуються з традиційною формою "огляду". Частина 2 статті 237 КПК Законом № 2137-IX була доповнена у 2022 р. абзацом другим такого змісту "огляд комп’ютерних даних проводиться слідчим, прокурором шляхом відображення у протоколі огляду інформації, яку вони містять, у формі, придатній для сприйняття їх змісту (за допомогою електронних засобів, фотозйомки, відеозапису, зйомки та/або відеозапису екрана тощо або у паперовій формі)" [7]. І. Гловюк і В. Завтур, аналізуючи норми Закону № 2137-IX, зазначають, що "положеннями щодо огляду законодавець вирішив проблему, яка існувала стосовно огляду інтернет-сторінок, профілів у соцмережах, ютуб-каналах, тік-току тощо. Огляд комп’ютерних даних визнано різновидом огляду, який… (й далі за текстом ч.2 ст237 КПК. – Авт.)" [13]. Тобто, йдеться безпосередньо про ту інформацію, що міститься в цифровій формі, у доступному, інтерпретованому вигляді, та зміст якої слідчий або прокурор здатен (може) сприйняти (розпізнати) органами чуття. Очевидно, що під комп’ютерними даними розуміється інформація, яка зберігається в комп’ютерних системах. Безпосереднє визначення терміну "комп’ютерні дані" надане у ст.1 (b) Будапештської конвенції як "будь-яке подання фактів, інформації або понять у формі, придатній для обробки в комп’ютерній системі, включаючи програму, за допомогою якої комп’ютерна система здатна виконувати функцію" [14, с.3]. А.В. Коваленко, наприклад, застерігає, що "комп’ютерні дані за своїм визначенням є інформацією, що була зашифрована для обробки логічними процесорами комп’ютерної техніки і, відповідно, в оригінальному вигляді не може бути сприйнята органами відчуття людини" [15, с.56]. І це доволі показово збігається в слідчій (розшуковій) діяльності зі сталою практикою пріоритетності суб’єктивного сприйняття фактів органами чуття слідчого, як його професійної якості, що ще раз порушує питання про межі допустимості та доцільності таких підходів у процесуальній діяльності. Цей же автор зазначає, що "огляд комп’ютерних даних як слідча (розшукова) дія є новелою вітчизняного кримінального процесуального законодавства і ще не набув належного теоретичного опрацювання та сталої практики застосування" [15, с.54]. ISSN 1995-6134 39 Forum Prava, 2025. 82(2). 35–42 (Research Article) У цьому контексті актуальним є звернення до міжнародних підходів, які вже тривалий час формуються з урахуванням цифрової специфіки доказової інформації. Зокрема, Керівні принципи Будапештської конвенції про кіберзлочинність 2001 року наголошують на необхідності застосування чітких і прозорих процедур для збору, збереження та дослідження комп’ютерних даних. У статті 19 Конвенції прямо передбачена можливість проведення "швидкого збереження зібраних комп’ютерних даних" (preservation of stored data) та "швидкого збереження й часткового розкриття трафіку" (preservation and partial disclosure of traffic data), що демонструє відмінність між поняттями "збереження" і "огляду" у класичному процесуальному значенні [14, с.9–10]. До того ж, і Європейський суд з прав людини у справі Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH v. Austria (№ 74336/01, рішення від 16.10.2007) також наголосив, що втручання в цифрову інформацію має супроводжуватися адекватними правовими гарантіями проти зловживань і не може бути зведене до простого "огляду" [16]. Поняття "огляд" у контексті комп’ютерних даних є непридатним і з погляду технічної реалізації. Адже "огляд" у кримінальному процесі традиційно асоціюється з візуальним або фізичним сприйняттям матеріального об’єкта, тоді як цифрова інформація не є об’єктом у звичному сенсі, її не можна безпосередньо "оглянути". У випадку з комп’ютерними даними ключовими є процеси їх виявлення, збирання, обробки та збереження із дотриманням визначених технічних і процесуальних вимог. Отже, застосування поняття "огляд" без урахування цифрової специфіки може спотворювати зміст слідчих дій, ускладнювати правове регулювання та ставити під сумнів допустимість таких доказів у судовому процесі. Додаткове ускладнення породжує й редакція частини 2 статті 237 КПК, де вказано, що комп’ютерні дані мають фіксуватися "у формі, придатній для сприйняття їх змісту", зокрема через "електронні засоби, фотозйомку, відеозапис, зйомку та/або відеозапис екрана тощо або у паперовій формі". Але, як відомо, при цьому, не можуть бути піддані "огляду комп’ютерні дані", не придатні для сприйняття змісту комп’ютерних даних під час "огляду" у бінарній або шістнадцятковій формі, фізичні сектори або кластери диску без візуалізації, зашифровані дані без доступу до ключів дешифрування, системні або тимчасові файли без контексту, формати, які не підтримуються засобами відтворення. Хоча, саме ці комп'ютерні дані, не придатні для сприйняття змісту, можуть бути найбільш значущими в доказовому аспекті. Як зазначає з цього приводу К.Дж. Вебб (Webb, 2012), лише близько 10–30 % комп’ютерних даних є придатними до безпосереднього сприйняття як текстові документи, електронні листи або зображення, тоді як інші вимагають додаткової обробки, декодування або дешифрування. Це узгоджується з технічними дослідженнями, зокрема аналізом Teradactyl LLC [17], який вказує на високий відсоток "пасивних" даних у системах зберігання. Відтак, застосування терміну "огляд" до цифрових даних без врахування цієї специфіки є методологічно неточним і процесуально ризикованим. Процесуальні обмеження в роботі з цифровими доказами У контексті комп’ютерних даних можна запропонувати альтернативу терміну "огляд". Як більш точні терміни пропонуються терміни "аналіз комп’ютерних даних" або "цифровий аналіз" (digital forensics), оскільки вони відображають більш складний та технічно оснащений процес взаємодії з цифровими доказами. У зв’язку з цим, порядок огляду цифрових доказів у кримінальному процесі України, як це закріплено у ст.237 КПК, не враховує ключових процедурних і технічних вимог, що визначені міжнародними стандартами, зокрема ISO/IEC 27037:2012 [18]. Насамперед, у вітчизняному законодавстві відсутня вимога обов’язкового хешування цифрових даних, хоча саме ця процедура є основою гарантування їх цілісності, ідентичності копії з оригіналом і допустимості у суді. Стандарт ISO/IEC 27037:2012 вимагає використання криптографічних хеш-функцій (SHA2, SHA-3 тощо) як елемента доказового захисту. Крім того, Закон також не передбачає створення бітової (forensic) копії цифрових носіїв, тобто повної копії, що зберігає фізичну структуру накопичувача. Натомість, як йшлося, КПК використовує поняття "огляд", яке не лише технічно неточне, але й суперечить методології роботи з цифровими доказами, оскільки ті не підлягають візуальному спостереженню у класичному значенні. У результаті слідча дія втрачає свою доказову надійність. Також, чинний порядок не регламентує процедуру верифікації джерела цифрових доказів, зокрема не передбачає ведення повного протоколу ідентифікації, доступу, обробки та збереження доказу. Це суперечить вимогам ведення ISSN 1995-6134 40 Forum Prava, 2025. 82(2). 35–42 (Research Article) ланцюга зберігання (chain of custody), що є стандартом у міжнародній практиці. Використання поняття "огляд" як юридичної форми у випадку з цифровими доказами не відповідає сутності слідчої дії: цифрову інформацію не "оглядають", а виявляють, отримують, копіюють, декодують, фіксують та зберігають, застосовуючи спеціалізовані технічні засоби та процедури. Таке невідповідне правове формулювання створює ризики процесуальної недопустимості, оскільки цифрові сліди можуть бути визнані недійсними або такими, що здобуті з порушенням. Узагальнюючи, ст.237 КПК України в її чинному вигляді не забезпечує належної правової форми роботи з цифровими доказами, ігноруючи критично важливі міжнародні стандарти щодо їх обробки. Це зумовлює потребу в доктринальному переосмисленні відповідної норми та її комплексному реформуванні з урахуванням положень ISO/IEC 27037:2012, практики ЄСПЛ та кращих міжнародних протоколів цифрової криміналістики. Висновки 1. Аналіз положень статті 237 КПК України виявив нормативні та логічні недоліки її чинної редакції, які спричиняють правову невизначеність щодо змісту поняття "огляду" та меж його застосування й створюють потенційні ризики для дотримання прав учасників кримінального провадження. 2. Змістовна й термінологічна неоднозначність щодо фіксації та "сприйняття" цифрових доказів і використання органів чуття слідчого як інструменту доказування викликає сумніви щодо об’єктивності таких доказів. 3. Закон № 2137-IX використанням у своїй назві терміну "гарячі сліди" виявився надмірно декларативним, оскільки не створює нових можливостей для ефективного розслідування в екстрених умовах. 4. Уведення в КПК терміну "огляд комп’ютерних даних" без уточнення технічних процедур суперечить міжнародним стандартам і потребує переходу від традиційного розуміння "огляду" до технічно адаптованої форми дії відповідно до принципів цифрової криміналістики. Конфлікт інтересів Автор заявляє про відсутність потенціального конфлікту інтересів, пов'язаного з його обов'- язками як члена редколегії, що могло би стати причиною упередженості дослідження. Стаття піддана незалежному рецензуванню відповідно до правил журналу. При підготовці статті цифрові редакторські засоби використовувалися винятково для стилістичного редагування без втручання в науковий зміст. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до планів науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Яремчук Р. Л. Тактичні особливості огляду місця події під час розслідування умисних вбивств, вчинених з використанням вогнепальної зброї в умовах воєнного стану. Форум Права. 2025. № 81(1). С. 111–120. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923468 2. Коваленко А. В. Тактика огляду місця події під час розслідування посягань на життя та здоров’я журналістів. Криміналістика і судова експертиза. 2017. Вип. 62. С. 145-153. https://www.academia.edu/41327038/Тактика_огляду_місця_події_під_час_розслідування_посягань _на_життя_та_здоров_я_журналістів 3. Дорошенко Ю. К. Особливості огляду місця події під час розслідування корупційних злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Юридична наука. 2020. № 9(111). С. 135-140. http://doi.org/10.32844/2222-5374-2020-111-9.16 4. Зарубенко О. В. Підстави проведення огляду у кримінальному провадженні України. Форум права. 2012. № 4. С. 373–377. http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm_2012_4_61.pdf 5. Коробка О. С. Стаття 237 КПК України: проблеми реалізації. Юридичний науковий електронний журнал. 2017. № 3. С. 171-173. http://lsej.org.ua/3_2017/50.pdf 6. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 № 4651-VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9-10, № 11-12, № 13. Ст. 88. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text 7. Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України "Про електронні комунікації" щодо підвищення ефективності досудового розслідування "за гарячими слідами" та протидії кібератакам: Закон України від 15.03.2022 № 2137-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2137-20#n39 8. Конюшенко Я. Ю. Процесуальні аспекти проведення огляду як слідчої (розшукової) дії: окремі дис- ISSN 1995-6134 41 Forum Prava, 2025. 82(2). 35–42 (Research Article) кусійні питання. Право і безпека. 2021. № 4 (83). С. 229–235. https://doi.org/10.32631/pb.2021.4.25 9. Карнаух С. К. Провадження невідкладних слідчих (розшукових) дій, поєднаних із проникненням до житла чи іншого володіння особи. Юридичний науковий електронний журнал. 2019. № 5. С. 301304. https://doi.org/10.32782/2524-0374/2019-5/72 10. Діяльність та відчуття. 27.09.2010. https://osvita.ua/vnz/reports/psychology/9871/# 11. Дільна З. Ф. Психологічні особливості діяльності слідчого під час огляду місця події. Часопис Національного університету "Острозька академія". Серія "Право". 2020. № 1(21). С. 1-14. https://lj.oa.edu.ua/articles/2020/n1/20dzfomp.pdf 12. Наумкін, О. О. (2023). Тактичні особливості проведення огляду місця події під час розслідування сексуального насильства в умовах війни. Форум Права, 77(4), 82–92. http://doi.org/10.5281/zenodo.10156287 13. Гловюк І., Завтур В. Закон України "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України "Про електронні комунікації" щодо підвищення ефективності досудового розслідування "за гарячими слідами" та протидії кібератакам" № 2137–IX: аналіз новел кримінального провадження. Вища школа адвокатури НААУ. 22.03.2022. https://www.hsa.org.ua/blog/zakon-ukrayiny-pro-vnesennya-zmin-do-kryminalnogo-protsesualnogokodeksu-ukrayiny-ta-zakonu-ukrayiny-pro-elektronni-komunikatsiyi-shhodo-pidvyshhennya-efektyvnostidosudovogo-rozsliduvannya-za-garyach 14. Convention on Cybercrime: European Treaty Series - No. 185 / Council of Europe. Budapest, 23.XI.2001. https://rm.coe.int/1680081561 15. Коваленко А. В. Організація і тактика проведення огляду комп’ютерних даних. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія "Юридичні науки". 2023. Вип. 4. С. 53-58. https://doi.org/10.32999/ksu2307-8049/2023-4-9 16. European Court of Human Rights. (2007). Case of Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH v. Austria, no. 74336/01, Judgment of 16 October 2007. https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-82711 17. Kristen J. Webb. (2012). Sized Based Backup Scheduling with TiBS for AFS (and other topics). Teradactyl LLC. https://conferences.inf.ed.ac.uk/eakc2012/slides/size-based-backups.pdf 18. ДСТУ EN ISO/IEC 27037:2022 Інформаційні технології. Методи захисту. Настанови для ідентифікації, збирання, здобуття та збереження цифрових доказів (EN ISO/IEC 27037:2016, IDT; ISO/IEC 27037:2012, IDT). https://online.budstandart.com/ua/catalog/doc-page?id_doc=100063 REFERENCES 1. Yaremchuk, R. L. (2025). Taktychni osoblyvosti ohliadu mistsia podii pid chas rozsliduvannia umysnykh vbivstv, vchynenykh z vykorystanniam vohnepalnoi zbroi v umovakh voiennoho stanu [Tactical features of crime scene inspection during investigation of intentional homicides committed with firearms in martial law conditions]. Forum Prava, 81(1), 111–120. http://doi.org/10.5281/zenodo.13923468 (in Ukr.). 2. Kovalenko, A. V. (2017). Taktyka ohliadu mistsia podii pid chas rozsliduvannia posiahani na zhyttia ta zdorovia zhurnalistiv [Tactics of crime scene inspection during investigation of assaults on journalists’ life and health]. Kryminalistyka i sudova ekspertyza, (62), 145–153. https://www.academia.edu/41327038/Тактика_огляду_місця_події_під_час_розслідування_посягань _на_життя_та_здоров_я_журналістів (in Ukr.). 3. Doroshenko, Yu. K. (2020). Osoblyvosti ohliadu mistsia podii pid chas rozsliduvannia koruptsiinykh zlochyniv u sferi sluzhbovoi diialnosti ta publichnykh posluh [Features of crime scene inspection during investigation of corruption crimes in the field of public service]. Yurydychna nauka, 9(111), 135–140. http://doi.org/10.32844/2222-5374-2020-111-9.16 (in Ukr.). 4. Zarubenko, O. V. (2012). Pidstavy provedennia ohliadu u kryminalnomu provadzhenni Ukrainy [Grounds for inspection in criminal proceedings of Ukraine]. Forum Prava, (4), 373–377. http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm_2012_4_61.pdf (in Ukr.). 5. Korobka, O. S. (2017). Statiia 237 KPK Ukrainy: problemy realizatsii [Article 237 of the CPC of Ukraine: Implementation issues]. Yurydychnyi naukovyi elektronnyi zhurnal, (3), 171–173. http://lsej.org.ua/3_2017/50.pdf (in Ukr.). 6. Kryminalnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy [Criminal Procedure Code of Ukraine]. Zakon Ukrainy (13.04.2012 No. 4651-6). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, 2013, (9-10, 11-12, 13), Art. 88. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text (in Ukr.). 7. Pro vnesennia zmin do Kryminalnoho protsesualnoho kodeksu Ukrainy ta Zakonu Ukrainy "Pro elektronni komunikatsii" shchodo pidvyshchennia efektyvnosti dosudovoho rozsliduvannia "za hariachymy slidamy" ta protydii kiberatakam [On amendments to the Criminal Procedure Code of Ukraine and the Law ISSN 1995-6134 48 Forum Prava, 2025. 82(2). 43–53 (Research Article) нотаріальну дію, виду санкції, а у разі застосування санкції у вигляді блокування активів – про актив, щодо якого звернулася така особа. Оперативним технічним рішенням для перевірки консульською посадовою особою наявності заборони щодо вчинення нотаріальної чи іншої консульської дії щодо конкретної особи є Державний реєстр санкцій, доступний за посиланням: https://drs.nsdc.gov.ua/. Цей ресурс є важливим інструментом щоденної роботи консульських установ, особливо враховуючи значне навантаження та кількість нотаріальних та інших консульських дій. Державний реєстр санкцій створений та підтримується його держателем – Апаратом Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) на підставі Закону України "Про санкції" від 14.08.2014 р. № 1644-VII. Інформація, що міститься у Реєстрі, відтворює відомості з таких джерел: 1) рішень Ради національної безпеки і оборони України, які введені в дію указами Президента України; а у випадках, передбачених Законом, також затверджених постановами Верховної Ради України; 2) судових рішень про застосування санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України "Про санкції". Іншим нормативно-правовим актом, що безпосередньо регулює питання державної безпеки та протидії російській агресії, є Закон України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 р. № 389-VIII [10]. У контексті здійснення консульських дій особливе значення має стаття 20 цього Закону, яка встановлює правовий статус, а також обмеження прав і свобод громадян і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану. Гіпотеза статті 20 визначає конкретні обставини, за яких застосовуються обмеження: воєнний стан; розгляд заяв громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, які не оновили персональні ВОД у законний строк. Диспозиція статті 20, частини п’ятої (доповненої Законом України від 11.04.2024 р. № 3633-IX), встановлює, що вчинення консульських дій у закордонних дипломатичних установах України за такими заявами здійснюється за умови одночасного оновлення цих персональних даних. Дійсність військово-облікових документів у цьому випадку перевіряється консульською посадовою особою у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Водночас, винятками з диспозиції є випадки, коли положення абзацу першого частини п’ятої не застосовується, а саме: – оформлення посвідчення особи на повернення в Україну; – вчинення консульських дій щодо дітей громадянина України, другий з батьків яких є іноземцем або особою без громадянства; – вчинення дій за заявами громадян України, які перебувають під арештом, затримані чи позбавлені волі за кордоном. Таким чином, стаття 20 Закону № 389-VIII виступає нормативною основою для обмеження або специфіки здійснення консульських дій у воєнний час, забезпечуючи баланс між правами громадян і потребами державної безпеки. Під час вчинення консульських дій у закордонних дипломатичних установах України в умовах воєнного стану консульські посадові особи зобов’язані особливо дотримуватись вимог Постанов Кабінету Міністрів України "Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану" від 28.02.2022 р. № 164 та "Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації" від 03.04.2022 р. № 187. Важливо зазначити, що відмова у вчиненні консульської дії прямо передбачена чинним законодавством. Зокрема, стаття 49 Закону України "Про нотаріат" встановлює, що нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, має право відмовити у вчиненні нотаріальної дії у разі, якщо така дія суперечить законодавству України. Альтернативно, як справедливо зазначає В.В. Баранкова, як неправильне застосування норм матеріального права, так і порушення процесуального порядку вчинення нотаріальної дії можуть слугувати самостійною підставою для скасування нотаріального акту в судовому порядку, і це положення має віднайти відповідне нормативне закріплення [11]. Вивчення юридичних положень Постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану" від 28.02.2022 р. № 164 у редакції від 12 лютого 2025 року доцільно здійснювати шляхом порівняння положень цього нормативного акта з редакціями попередніх років, зокрема щодо доповнень та виключень окремих пунктів у період з 2022 по 2025 рік. Такий аналіз виходить за межі даного дослідження, проте є виправданим у межах окремої науково-дослідної роботи. Попри те, що текст Постанови № 164 від 28.02.2022 р. безпосередньо не містить найменування "закордонні дипломатичні установи Ук- ISSN 1995-6134 49 Forum Prava, 2025. 82(2). 43–53 (Research Article) раїни", її положення є обов’язковими до виконання всіма суб’єктами, які вчиняють нотаріальні дії. Звертається увага, що підпункт 3 пункту 1 із внесеними змінами передбачає, що для перевірки дійсності довіреності, викладеної без використання спеціальних бланків нотаріальних документів на білих аркушах паперу та посвідченої нотаріусом відповідно до чинного законодавства, заінтересована особа має право звернутися з її копією до відповідного нотаріуса, який зобов’язаний протягом двох робочих днів видати довідку про підтвердження або спростування посвідчення такої довіреності [12]. Наголошується, що незалежно від умов воєнного стану закордонні дипломатичні установи України не застосовують спеціальні бланки для вчинення нотаріальних дій. Правовий лейтмотив Постанови № 164 від 28.02.2022 р. міститься в підпункті 1 пункту 1 Постанови, де встановлено, що незавершені нотаріальні дії за зверненням осіб, пов’язаних з державою-агресором, визначеною постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2022 р. № 187, зупиняються. З огляду на встановлені законодавством обмеження щодо вчинення нотаріальних дій та необхідність неухильного дотримання відповідних норм, а також враховуючи потенційні загрози для економічної та гуманітарної складових національної безпеки України у разі вчинення заборонених правочинів за участю осіб, до яких застосовано санкції, вбачається доцільним запровадження дієвого механізму посилення відповідальності за вчинення таких дій. Окрім того, пропонується створення належного правового підґрунтя для ведення реєстру громадян Російської Федерації (включно з особами, які мають посвідку на постійне проживання в Україні), що виступають довірителями або довіреними особами у правочинах. Такий реєстр слугуватиме ефективним інструментом для оперативного доступу до відповідної інформації з боку правоохоронних органів України у разі виникнення обґрунтованої потреби. Як влучно сформульовано М.М. Дякович, неупереджений, як і суддя, нотаріус, приймаючи аутентичний акт, повинен гарантувати, що положення акта строго відповідає закону (превентивний контроль за законністю) [13]. Варто звернути увагу на практику Верховного Суду, яка спрямована на унеможливлення зловживань, а саме "встановлення факту порушень нотаріусом чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій належить до компетенції суду" [14]. У контексті здійснення нотаріальних дій у закордонних дипломатичних установах України під час воєнного стану важливим кроком на шляху цифровізації консульських послуг є впровадження інформаційно-комунікаційної системи "е-Консул". Функціонування цієї системи регламентовано Постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 2024 року № 945, якою визначено мету, завдання, структуру, функціональні можливості, суб’єктний склад, механізм роботи та сфери застосування системи. Зокрема, у межах модернізації нотаріальних процедур за кордоном, на базі "е-Консул" активно тестується е-нотаріат, що забезпечує можливість здійснення нотаріальних дій в електронному форматі з дотриманням вимог воєнного стану. Деталізація режиму роботи ключових компонентів системи, зокрема електронного кабінету та системи електронної реєстрації для вчинення нотаріальних дій, здійснена Наказом Міністерства закордонних справ України № 129 від 12 березня 2025 року. Функціонал системи спрямовано на спрощення підготовчого етапу та зменшення часу на надання консульської послуги, а саме: – подання проєкту довіреності через електронний кабінет; – онлайн-оплата консульського збору; – попередня перевірка відповідності наданих документів вимогам законодавства, інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій у закордонних дипломатичних установах України; – підписання документа у ЗДУ. Досвід інших країн демонструє методи імплементації ефективної процедури посвідчення документів через відеозв’язок. Наприклад, у Німеччині впроваджена окрема платформа відеозв’язку з функціоналом підтвердження особи, генерації та закріплення документу КЕПом, документації онлайн-дій та зчитування носія інформації, забезпечення функціонування та захищеності якої окремо регулюється Законом про нотаріальне посвідчення [15]. Як зазначається у звіті ГО "Офіс ефективного регулювання", автоматизовані цифрові перевірки, які б унеможливили вчинення нотаріальних дій особою в стані недієздатності, під впливом помилки, шахрайства чи шантажу, є складними для впровадження, а в деяких випадках – майже неможливими [16]. З огляду на результати проведеного дослідження та практичний досвід, цифровізація нотаріальних послуг розглядається не як питання доцільності чи альтернативи, а як об'єктивна ISSN 1995-6134 50 Forum Prava, 2025. 82(2). 43–53 (Research Article) необхідність, зумовлена вимогами часу. Соціальні інновації у сфері консульського обслуговування мають на меті підвищення ефективності розгляду звернень, скорочення безпосередньої взаємодії громадян із посадовими особами, що, своєю чергою, знижує імовірність виникнення корупційних ризиків. Крім того, впровадження цифрових механізмів дозволяє забезпечити стабільний, гарантований та однаковий доступ до нотаріальних послуг для всіх громадян України, незалежно від їхнього місця проживання за межами держави. У стратегічній перспективі такі підходи мають сприяти підвищенню рівня правової захищеності та якості життя українців за кордоном через створення сприятливого інституційного середовища для реалізації їхніх прав та законних інтересів. Висновки 1. Правове регулювання нотаріальних дій, що вчиняються консульськими посадовими особами України за кордоном, має комплексний характер і ґрунтується як на міжнародному, так і на національному праві. Основу міжнародного регулювання становить стаття 5 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року, яка передбачає можливість виконання консулом обов’язків нотаріуса. Внутрішнє законодавство України деталізує ці положення у статті 38 Закону України "Про нотаріат", яка містить перелік із 16 нотаріальних дій, що можуть вчинятися консульськими установами, однак залишає можливість його розширення. Водночас порядок вчинення нотаріальних дій консульськими посадовими особами регламентується низкою нормативно-правових актів, зокрема Консульським статутом України, Положенням про вчинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженим Міністерством юстиції та Міністерством закордонних справ України, а також іншими актами, що забезпечують єдність консульської нотаріальної практики. 2. Постанова Кабінету Міністрів України "Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану" від 28.02.2022 р. № 164 є основним нормативним документом, що визначає спеціальні правила та обмеження щодо вчинення нотаріальних дій у цей період. Зокрема, Постанова передбачає зупинення нотаріальних дій, пов’язаних із особами, визначеними Кабінетом Міністрів України як пов’язані з державою-агресором, що є запобіжним заходом для забезпечення державної безпеки. 3. Наказом Міністерства юстиції України та Міністерства закордонних справ України від 12.08.2024 р. № 2401/5/304 внесено зміни до Положення про порядок учинення нотаріальних дій у закордонних дипломатичних установах України, спрямовані на зміцнення державної безпеки. Консульські посадові особи зобов’язані: 1) встановлювати особу заявника та перевіряти факт застосування санкцій згідно із Законом України "Про санкції"; 2) враховувати вид санкції, введеної рішенням РНБО та указом Президента України; 3) повідомляти МЗС про відмову у вчиненні нотаріальної дії щодо особи, до якої застосовано санкції. Технічним інструментом для перевірки слугує Державний реєстр санкцій (https://drs.nsdc.gov.ua/). 4. Закон України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 р. № 389-VIII, зокрема статтею 20, що встановлює особливий правовий статус громадян і юридичних осіб та обмеження їх прав і свобод у цей період. Консул зобов’язаний враховувати ці обмеження, зокрема щодо чоловіків віком від 18 до 60 років, в контексті перевірки військово-облікового документа перед вчиненням консульської дії, включно з нотаріальними діями. 5. Постанова Кабінету Міністрів України "Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв’язку з військовою агресією РФ" від 03.04.2022 р. № 187 встановлює правові підстави для зупинення нотаріальних дій із особами, які підпадають під санкції або пов’язані з агресором, що є важливим елементом системи національної безпеки. У зв’язку з чинними обмеженнями на вчинення нотаріальних дій і ризиками для національної безпеки у разі участі підсанкційних осіб, доцільно передбачити посилення відповідальності за такі порушення. Також пропонується законодавчо врегулювати створення реєстру громадян РФ (у тому числі з посвідкою на проживання в Україні), які виступають довірителями або довіреними особами, для забезпечення оперативного доступу правоохоронних органів до відповідної інформації. 6. Під час воєнного стану в Україні активно впроваджується цифровізація консульських дій у закордонних дипломатичних установах. Ключовим інструментом є система "е-Консул", функціонування якої регламентовано постановою Кабінету Міністрів України № 945 (2024). На її базі тестується Е-нотаріат, що дозволяє здійснювати нотаріальні дії в електронному форматі. ISSN 1995-6134 51 Forum Prava, 2025. 82(2). 43–53 (Research Article) Режим роботи електронного кабінету та системи реєстрації затверджено наказом МЗС № 129 (2025). Впровадження цифрових технологій у сферу нотаріальних дій, зокрема через ЕЦП, є не просто інноваційним підходом, а нагальною потребою сучасності. Досвід інших країн, доводить можливість створення ефективних та безпечних технічних рішень, хоча й зазначає складність забезпечення повного захисту від людських і технічних помилок. Вважаємо, що цифровізація нотаріальних послуг у консульській сфері сприяє спрощенню доступу до юридично значимих дій, мінімізації корупційних ризиків та зміцненню правової захищеності громадян України за кордоном. Конфлікт інтересів Конфлікт інтересів відсутній. Вираз вдячності Дослідження виконано в рамках програми індивідуального розвитку державного службовця та з метою надання результатів дослідження, висновків МЗС України. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Комаров В. В., Баранкова В. В. Нотаріат в Україні: підручник. Х.: Право, 2011. 384 с. 2. Фурса С. Я., Фурса Є. І. Нотаріат в Україні. Теорія і практика. Київ: А.С.К., 2001. 976 с. 3. Шутенко О. В. Нотаріат та нотаріальні дії консульських установ: впровадження змін щодо діяльності консульських установ при здійсненні нотаріальних дій. ScienceRise. Juridical Science. 2021. № 1. С. 20-23. http://jnas.nbuv.gov.ua/article/UJRN-0001237614 4. Пастух І. Д. Організаційно-процедурні засади здійснення дистанційної нотаріальної діяльності: зарубіжний досвід. Юридичний науковий електронний журнал. 2023. № 5. http://lsej.org.ua/5_2023/59.pdf 5. Діденко Л. В. Нотаріальний процес як один із видів юридичного процесу. Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2023. Вип. 79. С. 187–191. https://doi.org/10.24144/23073322.2023.79.1 6. Smith L. G. "The role of the notary in secure electronic commerce," M.S. thesis, Queensland University of Technology, 2006. https://eprints.qut.edu.au/16407 7. A Framework for Integrated E-notary Services Based on Blockchain for Civil Law Notaries: The Case of Indonesia Panca O. Hadi Putra Iskandar, Mohammad Ryan Bakry, Chandra Yusuf, Irwan Santosa. 2023. https://joiv.org/index.php/joiv/article/view/3170 8. Koos, Stefan. (2023). "The Digitization of Notarial Tasks - A Comparative Overview and Outlook of ‘Cyber Notary’ In Indonesia and Germany," The Indonesian Journal of Socio-Legal Studies: Vol. 2: No. 2, Article 1. http://doi.org/10.54828/ijsls.2023v2n2.1 9. Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року № 995_047. https://zakononline.com.ua/documents/show/140489___140489 10. Draft Articles on Consular Relations, with commentaries 1961. Yearbook of the International Law Commission, Vol. II. 2005. Р. 92-128. https://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/commentaries/9_2_1961.pdf 11. Про нотаріат: Закон України від 02.09.1993 No 3425-XІІ. https://zakon.rada.gov.ua/go/3425-12 12. Фурса С. Актуальні питання теорії і практики нотаріальних правовідносин. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. 2011. Вип. 87. С. 7-12. http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKNU_Yur_2011_87_4 13. Вдовічена Л. Нотаріальні акти як елемент функціонування нотаріальної юрисдикції. Публічне право. 2023. № 3. С. 152-159. http://nbuv.gov.ua/UJRN/pp_2023_3_18.5 14. Про затвердження Положення про консульський збір України та Інструкції про порядок справляння сум консульського збору за вчинення консульських дій, обліку сум консульських надходжень та проведення звірок фактичних консульських надходжень в закордонних дипломатичних установах України: Наказ Міністерства закордонних справ від 23.04.2018 № 182. https://ips.ligazakon.net/document/RE32062?an=270 15. Лист Міністерства юстиції України щодо реєстрації довіреностей в Єдиному реєстрі довіреностей в умовах воєнного стану від 18.06.2022 № 48098/37.3/32-22. https://npu.ua/wpcontent/uploads/2022/06/erd-mu.pdf 16. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впровадження оцінювання повсякденного функціонування особи: Закон України від 19.12.2024 № 4170-IX. https://zakon.rada.gov.ua/go/4170-20 17. Консульський статут України: Указ Президента України від 02.04.1994 № 127/94. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/127/94#Text ISSN 1995-6134 52 Forum Prava, 2025. 82(2). 43–53 (Research Article) 18. Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 12.05.2015 № 389-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 28. Ст. 250. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19#Text 19. Баранкова В. В. Законність нотаріальних актів. Право і суспільство. 2021. № 4. С. 28–34. https://doi.org/10.32842/2078-3736/2021.4.4 20. Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану: Постанова Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 164. https://zakononline.com.ua/documents/show/504143___781695 21. Дякович М. М. Нотаріальний акт як інструмент охорони (захисту) прав та законних інтересів учасників цивільних правовідносин. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2013. № 9. С. 20–27. 22. Постанова Верховного Суду від 20.11.2018 у адміністративній справі № 809/1649/17. https://reyestr.court.gov.ua/Review/78002291 23. Порівняльне дослідження цифровізації нотаріату / ГО "Офіс ефективного регулювання" за підтримки американського народу, наданої через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). 2024. 118 с. https://brdo.com.ua/wpcontent/uploads/2024/10/PORIVNYALNE_DOSLIDZHENNYA_TSYFROVIZATSII_NOTARIATU_finalne-1.pdf REFERENCES 1. Komarov, V. V., & Barankova, V. V. (2011). Notariat v Ukraini: pidruchnyk [Notariat in Ukraine: Textbook]. Kharkiv: Pravo (in Ukr.). 2. Fursa, S. Ya., & Fursa, Ye. I. (2001). Notariat v Ukraini. Teoriia i praktyka [Notariat in Ukraine. Theory and Practice]. Kyiv: A.S.K. (in Ukr.). 3. Shutenko, O. V. (2021). Notariat ta notarialni dii konsulskykh ustanov: vprovadzhennia zmin shchodo diialnosti konsulskykh ustanov pry zdiisnenni notarialnykh dii [Notariat and Notarial Acts of Consular Institutions: Implementation of Changes in the Activity of Consular Institutions in Performing Notarial Acts]. ScienceRise. Juridical Science, (1), 20–23. http://jnas.nbuv.gov.ua/article/UJRN-0001237614 (in Ukr.). 4. Pastukh, I. D. (2023). Orhanizatsiino-protsedurni zasady zdiisnennia dystantsiinoi notarialnoi diialnosti: zarubizhnyi dosvid [Organizational and Procedural Principles of Remote Notarial Activity: Foreign Experience]. Yurydychnyi naukovyi elektronnyi zhurnal, (5). http://lsej.org.ua/5_2023/59.pdf (in Ukr.). 5. Didenko, L. V. (2023). Notarialnyi protses yak odyn iz vydiv yurydychnoho protsesu [Notarial Process as One of the Types of Legal Process]. Naukovyi visnyk Uzhhorodskoho natsionalnoho universytetu, (79), 187–191. https://doi.org/10.24144/2307-3322.2023.79.1 (in Ukr.). 6. Smith, L. G. (2006). The role of the notary in secure electronic commerce (M.S. thesis, Queensland University of Technology). https://eprints.qut.edu.au/16407 7. Putra Iskandar, P. O. H., Bakry, M. R., Yusuf, C., & Santosa, I. (2023). A framework for integrated e-notary services based on blockchain for civil law notaries: The case of Indonesia. https://joiv.org/index.php/joiv/article/view/3170 8. Koos, S. (2023). The digitization of notarial tasks – A comparative overview and outlook of ‘cyber notary’ in Indonesia and Germany. The Indonesian Journal of Socio-Legal Studies, 2(2), Article 1. http://doi.org/10.54828/ijsls.2023v2n2.1 9. Viedenska konventsiia pro konsulski znosyny vid 24 kvitnia 1963 roku No. 995_047 [Vienna Convention on Consular Relations of 24 April 1963 No. 995_047]. https://zakononline.com.ua/documents/show/140489___140489 (in Ukr.). 10. United Nations. (2005). Draft articles on consular relations, with commentaries 1961. Yearbook of the International Law Commission, Vol. II, 92–128. https://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/commentaries/9_2_1961.pdf 11. Pro notariat: Zakon Ukrainy vid 02.09.1993 No. 3425-12 [On Notariat: Law of Ukraine of 02.09.1993 No. 3425-12]. https://zakon.rada.gov.ua/go/3425-12 (in Ukr.). 12. Fursa, S. (2011). Aktualni pytannia teorii i praktyky notarialnykh pravovidnosyn [Topical Issues of the Theory and Practice of Notarial Legal Relations]. Visnyk Kyivskoho natsionalnoho universytetu imeni Tarasa Shevchenka. Yurydychni nauky, (87), 7–12. http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKNU_Yur_2011_87_4 (in Ukr.). 13. Vdovychenа, L. (2023). Notarialni akty yak element funktsionuvannia notarialnoi yurysdyktsii [Notarial Acts as an Element of Functioning of Notarial Jurisdiction]. Publichne pravo, (3), 152–159. http://nbuv.gov.ua/UJRN/pp_2023_3_18.5 (in Ukr.). 14. Pro zatverdzhennia Polozhennia pro konsulskyi zbir Ukrainy...: Nakaz Ministerstva zakordonnykh sprav Ukrainy vid 23.04.2018 No. 182 [On Approval of the Regulation on the Consular Fee of Ukraine...]. https://ips.ligazakon.net/document/RE32062?an=270 (in Ukr.). ISSN 1995-6134 53 Forum Prava, 2025. 82(2). 43–53 (Research Article) 15. Lyst Ministerstva yustytsii Ukrainy shchodo reiestratsii dovirenostei v Yedynomu reiestri dovirenostei v umovakh voiennoho stanu vid 18.06.2022 No. 48098/37.3/32-22 [Letter of the Ministry of Justice on Registration of Powers of Attorney in the Unified Register under Martial Law]. https://npu.ua/wp-content/uploads/2022/06/erd-mu.pdf (in Ukr.). 16. Pro vnesennia zmin do deiakykh zakonodavchykh aktiv Ukrainy...: Zakon Ukrainy vid 19.12.2024 No. 4170-9 [On Amendments to Certain Legislative Acts of Ukraine...]. https://zakon.rada.gov.ua/go/4170-20 (in Ukr.). 17. Konsulskyi statut Ukrainy: Ukaz Prezydenta Ukrainy vid 02.04.1994 No. 127/94 [Consular Statute of Ukraine: Presidential Decree No 127/94. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/127/94#Text (in Ukr.). 18. Pro pravovyi rezhym voiennoho stanu: Zakon Ukrainy vid 12.05.2015 No. 389-8 [On the Legal Regime of Martial Law]. Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, (28), Art. 250. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19#Text (in Ukr.). 19. Barankova, V. V. (2021). Zakonist notarialnykh aktiv [Legality of Notarial Acts]. Pravo i suspilstvo, (4), 28–34. https://doi.org/10.32842/2078-3736/2021.4.4 (in Ukr.). 20. Deiaki pytannia notariatu v umovakh voiennoho stanu: Postanova Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 28.02.2022 No. 164 [Some Issues of Notariat under Martial Law: Resolution No. 164]. https://zakononline.com.ua/documents/show/504143___781695 (in Ukr.). 21. Diakovych, M. M. (2013). Notarialnyi akt yak instrument okhorony prav ta zakonnykh interesiv uchasnykiv tsyvilnykh pravovidnosyn [Notarial Act as a Tool for Protection of Rights and Legal Interests in Civil Legal Relations]. Biuleten Ministerstva yustytsii Ukrainy, (9), 20–2 (in Ukr.). 22. Postanova Verkhovnoho Sudu vid 20.11.2018 u administratyvnii spravi No 809/1649/17 [Supreme Court Resolution of 20.11.2018 in Case No 809/1649/17]. https://reyestr.court.gov.ua/Review/78002291 (in Ukr.). 23. Hromadska orhanizatsiia "Ofis efektyvnoho rehuliuvannia". (2024). Porivnialne doslidzhennia tsyfrovizatsii notariatu [Comparative Study of Notariat Digitalization]. https://brdo.com.ua/wpcontent/uploads/2024/10/PORIVNYALNE_DOSLIDZHENNYA_TSYFROVIZATSII_NOTARIATU_finalne-1.pdf (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 82 pp. 043–053 (2). Related identifiers: 10.5281/zenodo.15560528 http://forumprava.pp.ua/files/043-0532025-2-FP-Deineko_8.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_2_8.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 30.04.2025 Accepted: 19.05.2025 Published: 21.05.2025 Available online: 21.05.2025 Cite as: Дейнеко, Д. О. (2025). Вчинення нотаріальних дій у закордонних дипломатичних установах України під час воєнного стану. Форум Права, 82(2), 43–53. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560528 Deineko, D. O. (2025). Vchynennya notarialnykh diy u zakordonnykh dyplomatychnykh ustanovakh Ukrayiny pid chas voyennoho stanu [Provision of Notarial Services by Ukraine’s Foreign Diplomatic Missions during Martial Law]. Forum Prava, 82(2), 43–53. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560528 ISSN 1995-6134 54 Forum Prava, 2025. 82(2). 54–64 (Research Article) УДК 340.12:342.25 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.15560534 А.М. ШУЛЬГА, професор кафедри теорії та історії держави та права Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0001-7634-3665 РЕАЛЬНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ ДЕРЖАВИ ЯК ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ ПОНЯТТЯ A.M. SHULHA, Professor, Chair of Theory and History of State and Law, Kharkiv National University of Internal Affairs, Doctor of Law, Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0001-7634-3665 REAL SOVEREIGNTY OF THE STATE AS A GENERAL THEORETICAL CONCEPT АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Як і в історичному минулому, так і в сучасних умовах періодично з’являються статті, присвячені поняттю державного суверенітету, висвітленню його природи. Виокремлюються види державного суверенітету. "Номінальний" і "реальний" суверенітет держави є одними із таких видів. Проте, відсутнє дослідження, котре репрезентує чітко сформульоване визначення поняття "реального суверенітету держави" як поняття загальнотеоретичної юриспруденції, вказує на основні відмітні ознаки даного феномену, на можливі критерії виокремлення видів "реального суверенітету держави" тощо. Метою статті є формування структурованого уявлення щодо "реального суверенітету держави" на основі визначення його поняття, а також обґрунтованого виокремлення його можливих видів. Методи. Методологічну основу статті становлять формально-логічний, формально-юридичний, системно-структурний та інші методи, використання яких забезпечило досягнення мети дослідження, вирішення його завдань. Результати. Встановлено, що поняття "реального суверенітету держави" з погляду діяльнісного підходу припускає наявність у держави фактичної (не абстрактної) можливості самостійно ставити та досягати цілі у сферах своєї діяльності, обираючи за власним розсудом засоби, необхідні для досягнення відповідних цілей. При цьому найбільш доцільно виокремлювати види "реального суверенітету держави" за сферами функціональної діяльності держави. За своєю природою "реальний суверенітет держави" (повний, частковий) є багатоаспектним, конкретнопредметним, конкретно-історичним, відносно динамічним, системним явищем. Висновки. З огляду на такі можливі види державного суверенітету як "внутрішній і зовнішній", "обмежений і необмежений", "номінальний і реальний", реальний суверенітет держави являє собою існуючу у держави як суб’єкта права, політики, інтересів, функціональної діяльності (внутрішньої, зовнішньої) фактичну можливість ставити та досягати відповідні конкретні цілі самостійно або завдяки договірній міждержавній взаємодії (добровільній, рівноправній, взаємовигідній). Види реального суверенітету держави ("за сферами функціональної діяльності держави"): "економічний", "військовий", "енергетичний", "фінансово-кредитний", "технологічний", "продуктовий", "фармацевтичний", "демографічний", "кадровий", "науковий", "цифровий", "культурний" тощо. Ключові слова: суверенітет держави; реальний суверенітет держави; види реального суверенітету держави; суверенна дієздатність держави *** Problem statement. As in the historical past, so in the present, articles devoted to the concept of state sovereignty and its nature appear periodically. Types of state sovereignty are distinguished. The "nominal" and "real" sovereignty of the state are among these types. However, there is no study that presents a clearly formulated definition of the concept of "real sovereignty of the State" as a concept of general theoretical jurisprudence, indicates the main distinctive features of this phenomenon, and possible criteria for distinguishing the types of "real sovereignty of the State", etc. Purpose of the article is to form a structured view of "real state sovereignty" based on the definition of its concept and a reasonable distinction of its possible types. Methods. The methodological basis of the article is formed by formal-logical, formal-legal, systemicstructural and other methods, the use of which ensured the achievement of the research goal and solution of its tasks. Re- © Шульга А.М., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 55 Forum Prava, 2025. 82(2). 54–64 (Research Article) sults. The author establishes that the concept of "real sovereignty of the State" from the perspective of the activity approach implies that the State has the actual (not abstract) ability to independently set and achieve goals in the areas of its activity, choosing at its own discretion the means necessary to achieve the relevant goals. At the same time, it is most appropriate to distinguish the types of "real sovereignty of the state" by the areas of functional activity of the state. By its very nature, "real sovereignty of the State" (full, partial) is a multidimensional, specific subject matter, specific historical, relatively dynamic, systemic phenomenon. Conclusions. Given such possible types of state sovereignty as "internal and external", "limited and unlimited", "nominal and real", the real sovereignty of the state is the actual ability of the state as a subject of law, policy, interests, functional activities (internal, external) to set and achieve the relevant specific goals independently or through contractual interstate cooperation (voluntary, equal, mutually beneficial).Types of real sovereignty of the state ("by areas of functional activity of the state"):"economic", ‘military’, ‘energy’, ‘financial and credit’, ‘technological’, ‘food’, ‘pharmaceutical’, ‘demographic’, ‘personnel’, ‘scientific’, ‘digital’, ‘cultural’, etc. Keywords: state sovereignty; real state sovereignty; types of real state sovereignty; sovereign capacity of the state Постановка проблеми "Державний суверенітет" – не тільки відносно давній, але й сучасний, актуальний предмет наукового дискурсу. На сьогодні існують монографії, статті, присвячені питанням його "обмеження", проблемі "десуверенізації" держав, поняттям "сильна" та "слабка" або "неспроможна" держава, ставиться питання про "реальний суверенітет держави" тощо. З огляду на розвиток вітчизняної юридичної науки, приміром, предметом уваги О.В. Талдикіна був "Реальний суверенітет держави в умовах глобалізації", у контексті міждержавних інтеграційних процесів. Аналізуючи формальний (відносний) та реальний (абсолютний) суверенітет держави, О.В. Талдикін визначив "складові" останнього, вказав на "фактори", що впливають в умовах глобалізації на його стан [1, с.65-70]. В. Червоненко узагальнював (2014 р.) експертні відповіді щодо питання "Чи є в України реальний суверенітет?", вказував, що українська держава вже знаходиться поза країн, що охоплюються поняттям "failed states" (країни, "що не відбулися") [2]. В.Г. Пугач писав про "кризу державного суверенітету", спричинену процесами "глобалізації", "транснаціоналізації", впливом наднаціональних (недержавних) суб’єктів на сферу "компетенції й відповідальності держави" ("є розмивання політичної суб’єктності держави, конфіскація її влади" даними акторами) [3]. Н.В. Чорна розглядала як ресурси стабільного функціонування держави питання "якості державного суверенітету" та "національної ідентичності" [4]. Т.А. Бевз досліджувала протиріччя між формальним і реальним суверенітетом держави, звертала увагу на проблему здатності держави визначати самостійно власну "зовнішню політику". Вона писала, що в "сучасному світі реальний суверенітет мають лише країни, здатні захистити себе і свою територіальну цілісність"; ділила "політичний суверенітет" на "конституційний і територіальний", які повинні "підтримуватися та захищатися військовим суверенітетом", а також зазначала, що "частиною державного суверенітету є інформаційний суверенітет" тощо [5, с.192-193, 195-196]. О.В. Щербанюк писав, зокрема, "про владоспроможність держави", проблеми її "обмеження" (державний суверенітет обмежується нормами внутрішнього, міжнародного права) [6, с.235269]. Предметом дослідження низки науковців була "Суб’єктність України в сучасному світі"; відповідні автори писали (2020 р.) про "рівень", про "ослаблення" даної "суб’єктності", що "Україна досі залишається у лімітрофному стані" тощо [7, с.4]. Польсько-англійський вчений З. Бауман писав про зацікавленість глобальних корпорацій в існування "слабких держав", "квазідержав" [8, с.57-59]. В іноземній літературі, приміром, S. Eriksen, орієнтуючись на такі поняття наукового дискурсу, як "деградація держави" ("state failure"), "неспроможна держава" ("failed state"), аналізував взаємозв’язок між ідеєю держави та фактичною державною практикою, стан держав з точки зору їх відповідності, невідповідності "ідеалу" (їх "моделі" як належному); писав про процеси, які призводять до існування "сильних" чи "слабких" держав [9]. S.D. Krasner звертав увагу на процес адаптації до викликів глобалізації "національних держав" для збереження свого суверенітету [10]. В свою чергу, приміром, якщо H. Bull "суверенітет держав" (внутрішній, зовнішній) досліджував на "нормативному" та "фактичному" рівні [11, с.8], то D. Held вже чітко термінологічно розмежовував "номінальний" та "реальний" як види державного суверенітету [12, c.214-242]. Проте, незважаючи на зазначене, все ще залишається актуальною потреба в систематиза- ISSN 1995-6134 56 Forum Prava, 2025. 82(2). 54–64 (Research Article) ції накопиченого наукового знання, в існуванні чітко сформульованого визначення поняття "реального суверенітету держави" як поняття загальнотеоретичної юриспруденції, в підходах до критеріїв виокремлення видів "реального суверенітету держави" тощо. Метою статті є формування структурованого уявлення щодо "реального суверенітету держави" на основі визначення його поняття, а також обґрунтованого виокремлення його можливих видів. Її новизна полягає у застосуванні діяльнісного підходу до визначення поняття реального суверенітету держави, а також у спробі окреслити можливі критерії для виокремлення його конкретних видів. Завданнями статті є визначення основних аспектів співвідношення понять "номінальний" та "реальний" суверенітет держави, репрезентація реального суверенітету держави як загальнотеоретичного поняття, оглядова характеристика конкретних видів реального суверенітету держави. Види державного суверенітету, поняття реального суверенітету держави В Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) "державний суверенітет України" проголошено як "верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах". Статут ООН вказує, що дана "Організація заснована на принципі суверенної рівності усіх її Членів" (п.1 ст.2). Поняття "державний суверенітет" (у подальшому – ДС) вказує на певний статусний стан держави як учасника внутрішніх, зовнішніх відносин, на її можливості, формально-юридично визначений, конкретизований обсяг яких складають відповідні "суверенні права". ДС припускає незалежність держави (державної влади) відносно будь-якої іншої влади (як усередині, так і за межами держави), її право за власним розсудом вирішувати свої внутрішні та зовнішні справи. Відповідно в юридичній літературі зазвичай пишуть про "внутрішню" та "зовнішню" сторони ДС, або про внутрішній, зовнішній ДС як його "види" ("форми"). Оскільки "суверенітет держав, як внутрішній, так і зовнішній, існує як на нормативному, так і на фактичному рівні" [11, с.8], низка науковців, використовуючи дещо іншу термінологію, розрізнює такі види ДС як номінальний ("суверенітет de jure") та реальний ("суверенітет de facto") [12, c.214-242]. Відносно методології юридичного мислення, виокремлення зазначених видів ДС відповідає методології праворозуміння, в межах якого розрізнюють "право в книгах" і "право в дії", тобто право як належне та право як суще. Такий підхід, з огляду на термінопоняття "суверенні права", припускає їх розуміння і як формальних, і як реальних можливостей держави (зазначені можливості можуть розглядатись і в контексті проблеми міжнародно-правового договірного "обмеження державного суверенітету" [13]. Виокремлення в загальнотеоретичній юриспруденції понять номінальний та реальний суверенітет держави – закономірне явище, оскільки, приміром, у державознавстві давно вже використовується термін "держава-сателіт", який вказує на формально незалежну державу, котра фактично є залежною від іншої (певною мірою перебуває під її впливом, контролем). Даний термін використовувався як у "радянській історіографії", так і в "західній геополітиці" щодо держав (приклад: Куба, Північна Корея) "залежних" від колишнього СРСР. У той же час щодо держав (приклад: Південна Корея, Тайвань), "залежних" від США, застосовувався більш "м’який" термін "держава-клієнт" ("client state"). З огляду на опозицію "незалежність – залежність", у контексті реалістичного геополітичного вербально-понятійного мислення слово (поняття) "залежність" не є чимось екстраординарним, утаємниченим, табуйованим тощо. Навпаки, приміром, З. Бжезинський розглядав світ як арену геополітичної боротьби, що нагадує "шахівницю", де певні центри сили використовують інші країни у своїх цілях. Він писав (1997 р.), що відносно США як наддержави у світі є "васали, залежні держави" (книга: "Велика шахова дошка"). Такий стан речей насамперед пояснюється тим, що у світі є "The Great Powers" ("Великі держави"), тобто є низка країн, котрі здійснюють провідну роль у світовій політиці, міжнародних відносинах (на відміну, приміром, від "регіональних держав"). У даному контексті доцільно зазначити, що загалом гегемонізм в "міжнародних відносинах" є явищем, котре має давню історію; дане явище відоме з часів античності, має відношення до історії розвитку Стародавнього Риму тощо. Проте, на сьогодні існує резолюція Генеральної Асамблеї ООН "Про неприпустимість політики гегемонізму в міжнародних відносинах" (1979 р.). Як історичне явище гегемонізм у міжнародних відносинах слід відрізняти від формальних внутрішньоімперських субординаційних відносин: в "імперіях" (приклад: Османська імперія) співіснували "держава-сюзерен" і "васальні держави". ISSN 1995-6134 57 Forum Prava, 2025. 82(2). 54–64 (Research Article) З огляду на ДС як на право держави за власним розсудом вирішувати свої внутрішні й зовнішні справи, у першому наближенні, реальний суверенітет держави (у подальшому – РСД) – це існуюча у держави як суб’єкта права, політики, інтересів, функціональної діяльності (внутрішньої, зовнішньої) фактична можливість ставити та досягати відповідні конкретні цілі самостійно або завдяки договірній міждержавній взаємодії (добровільній, рівноправній, взаємовигідній). Інакше й максимально стисло кажучи, оскільки "мета", "засіб", "результат" – основні елементи будь-якої діяльності, котрі являють собою певну конкретизацію структури діяльності, коли насамперед її характеризують, використовуючи поняття "суб’єкт діяльності", "об’єкт діяльності", "зміст діяльності", з погляду діяльнісного підходу, РСД (внутрішній, зовнішній) – це фактична (не абстрактна, не гіпотетична, не теоретична) можливість держави самостійно ставити та досягати цілі у сферах своєї діяльності, обираючи за власним розсудом засоби, необхідні для досягнення відповідних цілей. Як приклад у цьому контексті можна навести вислів, розміщений на офіційному веб-сайті Білого дому, який стосується поточних україно-російських відносин. Його зміст водночас окреслює і "мету", і "засіб" її досягнення: "restoring peace through strength" – "відновлення миру силою" [14]. Цей вислів супроводжував початок відповідного переговорного процесу [15]. З огляду на зазначене, в межах методологічно редукційної, мінімалістичної характеристики РСД, його основні концептуально-змістовні ознаки вказують на те, що РСД – це насамперед її фактично можлива самостійна певна діяльність, РСД – це її фактична можливість самостійного цілепокладання, РСД – це її фактична можливість досягнення відповідних цілей. "Самостійність" ("самодостатність", "автономність") держави як суб’єкта діяльності при розв’язанні тих чи інших проблем у сфері її інтересів, політики (внутрішньої, зовнішньої) тощо є самоочевидним доказом її повноцінної суб’- єктності з поміж інших держав як суб’єктів ("акторів") геополітичної реальності. "Суб’єктність" (за визначенням, як протилежність "несуб’- єктності") припускає реально існуючу здатність "суб’єкта" (у даному контексті – "держави") самостійно обирати та реалізувати той чи інший напрямок, план (стратегічний, тактичний), ресурс, засіб, метод й т. ін. своєї діяльності (внутрішньої, зовнішньої), припускає здатність держави не бути об’єктом геополітики у тій чи іншій конкретно-історичній ситуації. У цьому плані держсекретар США у 2024 р. на Мюнхенській конференції з безпеки висловився образно: держава може бути або за столом міжнародної системи, або бути в меню [16]. Історичним прикладом відповідної ситуації може бути "Мюнхенська угода 1938 р." про приєднання частини Чехословаччини до Німеччини (угода була укладена між Німеччиною, Італією, Великою Британією, Францією за відсутності представників Чехословаччини). З огляду на проблеми історичного розвитку України після початку 21 ст., у літературі, приміром, звертають увагу (2020 р.), що Україна у глобальному контексті "перебуває здебільшого у парадигмі об’єкта світової політики" (є факти для висловлювань про "мінімізацію" її суб’єктності, про "ослаблення" її суб’єктності "на субрегіональному рівні" тощо). При цьому, з огляду на "рівень суб’єктності країни" та його "ознаки й критерії", насамперед необхідно орієнтуватись, зокрема, на здатність держави до формулювання, реалізації, захисту "національних інтересів", на "наявність національної мети… стратегії її досягнення" тощо. У зв’язку із зазначеним існує "стратегія суб’єктивізації України" (стратегія набуття статусу, "якщо не регіонального лідера", то, принаймні, "локального геополітичного гравця" [7 , с.6, 23-24, 28]. Оскільки "функції держави" – це основні напрямки її діяльності, саме поняття "діяльність" є центральним, інакше кажучи, системоутворюючим поняттям у контексті осмислення природи РСД. Пояснюється це тим, що буття держави – це буття одночасно інституціональне і функціональне. Проте історія та сучасність свідчать: іноді має місце ситуація, коли "інститут" існує, але реально функціонує лише, образно кажучи, "на папері". Натомість саме "досягнення цілей (результативність)" являє собою критерій (праксеологічний) реальної ефективності держави як суб’єкта діяльності. Додатково також можна зауважити, що загалом "цілепокладання" є характерною (іманентною) ознакою "діяльності" як такої, а поняття "ціль (мета)", як відомо, припускає, у свою чергу, що є (або відсутні) "засоби" її досягнення ("договірна міждержавна взаємодія", приміром, як результат утворення "конфедеративного союзу", є одним із таких "засобів" – субсидіарних, компенсаторних, синергічних тощо). РСД як поняття та явище вказує, що є діяльність (внутрішня, зовнішня), котру держава не тільки формально ("потенційно") може здійснювати, але й реально її здійснює самостійно, ISSN 1995-6134 64 Forum Prava, 2025. 82(2). 54–64 (Research Article) 21. Kinzer S. Overthrow: America's Century of Regime Change from Hawaii to Iraq. Times/Henry Holt, 2006. 384 р. 22. Yepur, M. V. (2019). Suverenitet derzhavy u viyskoviy sferi v umovakh hlobalizatsiyi [State sovereignty in the military sphere under globalization]. Naukovyy visnyk Uzhhorodskoho natsionalnoho universytetu. Seriya: Pravo, 59(1), 39–42. https://journals.indexcopernicus.com/api/file/viewByFileId/921816 (in Ukr.). 23. Yefremova, K. V. (2021). Zabezpechennya tsyfrovoho suverenitetu derzhavy v umovakh Industriyi 4.0 [Ensuring digital sovereignty of the state under Industry 4.0]. https://ndipzir.org.ua/wpcontent/uploads/2021/Conf_25.06.21/Conf_25.06.21_6.pdf (in Ukr.). 24. Bessonova, M. M. (2016). Zberezhennya kulturnoho suverenitetu Kanady yak zasib zabezpechennya natsionalnoyi yednosti [Preservation of Canada’s cultural sovereignty as a means of ensuring national unity]. Zovnishni spravy, (12), 38–41 (in Ukr.). 25. Governments across the world are discovering "homeland economics". 02.10.2023. https://www.economist.com/special-report/2023/10/02/governments-across-the-world-are-discoveringhomeland-economics ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 82 pp. 054–064 (2). Related identifiers: 10.5281/zenodo.15560534 http://forumprava.pp.ua/files/054-0642025-2-FP-Shulha_9.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_2_9.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 01.05.2025 Accepted: 20.05.2025 Published: 21.05.2025 Available online: 21.05.2025 Cite as: Шульга, А. М. (2025). Реальний суверенітет держави як загальнотеоретичне поняття. Форум Права, 82(2), 54–64. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560534 Shulha, A. M. (2025). Realnyy suverenitet derzhavy yak zahalnoteoretychne ponyattya [Real Sovereignty of the State as a General Theoretical Concept]. Forum Prava, 82(2), 54–64. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560534 ISSN 1995-6134 65 Forum Prava, 2025. 82(2). 65–72 (Research Article) УДК 343.2+343.9 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.15560541 Я.О. ЛАНТІНОВ, доцент кафедри кримінального права та кримінології Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-1858-6842 ЩОДО ДЕФІНІЦІЙНОГО ТА ЗМІСТОВНОГО ВИЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ Y.A. LANTINOV, Associate Professor, Chair of Criminal Law and Criminology, Kharkiv National University of Internal Affairs, Ph.D. in Law, Ass. Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-1858-6842 ON THE DEFINITIONAL AND SUBSTANTIVE UNDERSTANDING OF THE CRIMINAL LAW CHARACTERISATION АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Сучасна юридична наука стикається з актуальним завданням осучаснення розуміння та вербалізації кримінально-правових характеристик. Незважаючи на наявність фундаментальних праць, поступова зміна поколінь та нові концептуальні підходи виявляють неповноту та суперечності в існуючих дефініціях, зокрема некоректність трактування кримінально-правової характеристики як "системи" та зайвість ознак "спеціалізована наукова інформація". Метою публікації є: дослідити проблематику здійснення кримінально-правових характеристик, здійснити критичний аналіз існуючих дефініцій, виявити їхню неповноту та суперечності, а також запропонувати оновлене розуміння кримінально-правової характеристики, розкрити її сутність, зміст і значення для правотворчої, правозастосовної та доктринальної діяльності. Методологія. Діалектичний метод використано для з’ясування сутності характеристики як форми знань і її практичної ролі. Системний метод дозволив встановити залежність змісту характеристики від обраної парадигми. Формально-логічний – для критики наявних дефініцій. Догматичний – для обґрунтування нової дефініції. Герменевтичний – для інтерпретації теоретичних підходів і формулювання оновленого розуміння поняття. Результати. Здійснено критичний аналіз наявних підходів до визначення кримінально-правової характеристики, виявлено їхню неповноту та внутрішні суперечності. Обґрунтовано недоцільність вживання у її дефініції понять "система" та "спеціалізована наукова інформація". Встановлено, що поняття "характеристика" має розглядатися як гнучка форма представлення знань, яка не зводиться до простої дефініції чи опису. Виявлено залежність змісту кримінально-правової характеристики від теоретичної парадигми, в межах якої здійснюється пізнання (класична, діяльнісна, соціально-небезпечна тощо). Визначено, що кримінально-правова характеристика виконує не лише аналітичну, а й нормативну функцію, забезпечуючи системне узагальнення для потреб доктрини, правозастосування та законодавчої техніки. Висновки. У вітчизняній кримінально-правовій науці накопичено значний доробок щодо визначення та застосування кримінально-правових характеристик. Водночас потреба в їх осучасненні зумовлена зміною наукових парадигм і підвищеними вимогами до точності правових рішень. Запропоновано нове розуміння кримінально-правової характеристики як форми представлення (передавання) знань про певну сукупність ознак, що відображають сутність кримінально-правового явища. Таке розуміння базується на поєднанні загального уявлення про характеристику як аналітичну форму опису та специфіки кримінально-правових феноменів. Зміст кримінальноправової характеристики визначається: природою предмета дослідження (конкретного виду кримінального правопорушення); парадигмою, в межах якої діє суб’єкт пізнання (наприклад, теорія суспільної небезпечності, класична чи діяльнісна теорія); відповідністю зазначених елементів положенням вчень про кримінально-правове нормування, кримінальну відповідальність і склад кримінального правопорушення. Ключові слова: кримінально правова характеристика; діяльність; кримінальна відповідальність; парадигма; поняття; кваліфікування; норма *** © Лантінов Я.О., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 66 Forum Prava, 2025. 82(2). 65–72 (Research Article) Problem statement. Contemporary legal science faces the pressing task of updating the understanding and verbalization of criminal-law characteristics. Despite the existence of fundamental scholarly works, the gradual generational shift and the emergence of new conceptual approaches reveal the incompleteness and contradictions of existing definitions – particularly the incorrect interpretation of a criminal-law characteristic as a "system" and the redundancy of the attribute "specialized scientific information". The purpose of this publication is to examine the challenges of applying criminal-law characteristics, critically analyze current definitions, identify their shortcomings and contradictions, and propose a revised understanding of the concept by clarifying its essence, content, and significance for law-making, law enforcement, and doctrinal activities. Methodology. The dialectical method was used to determine the essence of the characteristic as a form of knowledge and its practical role. The systemic method helped establish the dependence of the characteristic’s content on the chosen paradigm. The formal-logical method served to analyze existing definitions. The dogmatic method was applied to substantiate the new definition. The hermeneutic method was used to interpret theoretical approaches and formulate a renewed conceptual understanding. Results. A critical analysis of existing approaches to defining criminal-law characteristics has revealed their incompleteness and internal contradictions. The use of the terms "system" and "specialized scientific information" within their definitions is argued to be inappropriate. It has been established that the concept of "characteristic" should be viewed as a flexible form of knowledge representation, which is not reducible to a mere definition or description. The content of a criminal-law characteristic is shown to depend on the theoretical paradigm within which cognition occurs (e.g., classical, activity-based, or social-danger theories). It has also been determined that the criminal-law characteristic performs not only an analytical but also a normative function, providing a systemic generalization for the needs of doctrine, law enforcement, and legislative technique. Conclusions. Ukrainian criminal law science has accumulated a substantial body of work on the definition and application of criminal-law characteristics. However, the need for their modernization arises from the shift in scientific paradigms and increasing demands for precision in legal decision-making. A new understanding of the criminal-law characteristic is proposed – as a form of representation (transmission) of knowledge about a specific set of features that reflect the essence of a criminal-law phenomenon. This understanding combines a general view of a characteristic as an analytical form of description with the specific nature of criminal-law phenomena. The content of a criminal-law characteristic is determined by: the nature of the subject of study (a specific type of criminal offense); the paradigm within which the subject of cognition operates (e.g., the theory of social danger, classical theory, or activity theory); and the correlation of these elements with the doctrines of criminal-law regulation, criminal liability, and the elements of a criminal offense. Keywords: criminal law characteristic; activity; criminal liability; paradigm; concept; qualification; norm Постановка проблеми Висвітлення проблем у сфері наукового забезпечення кримінально-правового кваліфікування й суміжних видів діяльності та пошук шляхів їх вирішення продовжує залишатись актуальним завданням. Попри те, що вітчизняна кримінально-правова наука належить до розвинених, характеризується інтенсивним дискурсом і має значну кількість фундаментальних праць, поступова зміна поколінь в українському суспільстві зумовлює потребу в оновленні викладення традиційних ідей та їх узгодженні з сучасними досягненнями й концептуальними підходами. Однією з таких є тенденція до заміни глибокої вузької спеціалізації на більш поверхневий, але комплексний підхід до засвоєння знань. Це вимагає більшої вербалізації у переданні знань – тобто розгляді того, що у вчених досі вважалося "само собою зрозумілим" та засвоювалося з контексту висловів та пояснень. Кримінально-правове характеризування, як і кожна діяльність, може бути завершеним чи не завершеним, а також коректним (повністю, частково) або помилковим (як щодо вихідних відомостей, так і щодо методики здійснення). Отже, якщо кримінально-правове характеризування здійснити коректно, то підсумком стане адекватна кримінально-правова характеристика (достатньо повна та коректна). Оскільки, як зазначають Дж. Унгварскі (Ungvarsky, 2024), С. Фольц, Е.Дж. Масікампо (Volz and Masicampo, 2021) та Б.В. Робертс (Roberts, 2005) із співавторами, сумлінність є властивістю особистості [1–3] і залежить в першу чергу від самої людини, то тут зосередимо увагу на забезпеченні повноти (достатності обсягу) та коректності (точності передавання змісту, що досягається дотриманням установлених правил) – тобто з’ясуємо ті уявлення та правила, знання й дотримання яких забезпечує формування адекватних кримінально-правових характеристик. Метою статті є дослідити проблематику здійснення кримінально-правових характеристик, здійснити критичний аналіз існуючих дефініцій, виявити їхню неповноту та суперечності, а також запропонувати оновлене розуміння кримінально-правової характеристики, розкрити її сутність, зміст і значення для правотворчої, правозастосовної та доктринальної діяльності. Її ISSN 1995-6134 67 Forum Prava, 2025. 82(2). 65–72 (Research Article) новизна полягає в оновленому підході до дефініції кримінально-правової характеристики як сукупності теоретичних відомостей про вид кримінальних правопорушень, відмежуванні цього поняття від споріднених форм представлення знань (назв, описів, дефініцій), а також у виявленні залежності її змісту від наукової парадигми, обраної суб’єктом пізнання. Обґрунтовано практичну роль характеристики у нормотворчості, правозастосуванні та тлумаченні кримінально-правових норм. Завданням статті є критичний аналіз дефініцій кримінально-правових характеристик; уточнення поняття з позицій теорії інформації та системного аналізу; розмежування характеристики й інших форм представлення знань; виявлення залежності змісту від теоретичної парадигми; визначення ролі характеристики у правотворчій, правозастосовній і науковій діяльності. Сучасні виклики у дефініюванні кримінально-правової характеристики: критичний погляд У вітчизняній кримінально-правовій науці наявні фундаментальні дослідження, присвячені дефініюванню кримінально-правової характеристики та методичному забезпеченню відповідних дій, зокрема статті В. Борисова та О. Пащенка "До питання про сутність кримінальноправової характеристики злочинів" [4] та А. Вознюка "Поняття та елементи кримінально-правової характеристики злочинів" [5]. В цих статтях наводяться міркування та пропозиції щодо визначення поняття кримінально-правової характеристик (стосовно "злочинів"1), її сутності, структури, ознак тощо. Зокрема, В. Борисов та О. Пащенко висувають тезу, що "... кримінально-правова характеристика являє собою систему, суму спеціалізованої наукової інформації про певний вид злочинів" [4, с.181]. Необхідно відразу відмітити для тих, хто знайомий з теорією систем, що автори використовують тут слово "система" не в основному його значенні, тобто як "динамічна система" за Л. фон Берталанфі [7, с.195], а як "комплекс знань впорядкований за певними 1 Слід враховувати, що введення до Кримінального кодексу України терміну "кримінальне правопорушення" з поділом на "кримінальні проступки та злочини" відбулося внаслідок прийняття 01.07.2020 р. Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень", відтак у попередніх до цього моменту публікаціях використовується лише термін "злочини" [6]. критерієм (певними критеріями)" – те, що ще називають "теоретико-методичним комплексом" (ТМК) – впорядковану сукупність (або набір) концепцій, теорій, принципів і методів, призначених для опису, аналізу та пояснення явищ. На відміну від систем (у динамічному, ресурсоспоживаючому сенсі), ТМК не має власної динаміки і не споживає ресурси, а представляє собою інструмент і базу результатів, що використовується суб'єктами пізнання). Відтак, кримінальноправові характеристики не сягають рівня складності теоретико-методичних комплексів, а відтак і називати їх "системами" у будь-якому розумінні – некоректно. Скоріше, окрема кримінальноправова характеристика є лише невеликою часткою, або "краплею", у значно більшому теоретико-методичному комплексі кримінального права, який і забезпечує правоохоронну діяльність, а через неї і державне управління. Отже, виключаємо з вихідної тези слово "система". Також зараз виглядає дещо спрощеним і вираз – "спеціалізована наукова інформація", адже теорія інформації істотно просунулася і ми вже знаємо, що інформація поділяється на "дані" та "відомості". Це положення навіть відтворено у Законі України "Про інформацію" (аб.3 ч.1 ст.1 "Визначення термінів"): "інформація – будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді" [8]. Отже, більш коректним було би сформулювати, що кримінально-правова характеристика, це певна сукупність певних відомостей, і потім поступово уточнювати. До речі, чому і "спеціалізована" і "наукова" є зайвими у визначенні? По-перше, "спеціалізована наукова", це у певній мірі тавтологія. Подруге, в наукове поняття слід включати лише ті ознаки, які притаманні усім явищам з обсягу поняття без виключень, а, як ми знаємо – не кожна з кримінально-правових характеристик (а тим більш характеристик взагалі) належить до "нового знання", а відтак і її виробництво не підпадає під ознаки наукової діяльності, в розумінні Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність", а саме у п.12) ст.1 "Визначення термінів": "наукова діяльність – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання нових знань та (або) пошук шляхів їх застосування, основними видами якої є фундаментальні та прикладні наукові дослідження" [9]. Якщо ці знання не "наукові", то які ж вони? Вони теоретичні, оскільки є результатом абстрактного, узагальненого осмислення правових норм і ISSN 1995-6134 68 Forum Prava, 2025. 82(2). 65–72 (Research Article) практики, що виходить за межі простого накопичення фактів. Їхня цінність полягає в структуруванні та логічному упорядкуванні існуючих відомостей для пояснення явищ, навіть якщо вони не створюють абсолютно нового знання у сенсі наукового відкриття, а лише служать інструментом для його застосування та інтерпретації. Таким чином, із наведеними корективами вислів набирає такої форми: "Кримінально-правова характеристика – це певна сукупність теоретичних відомостей про вид кримінальних правопорушень". Далі звернемось до міркувань й висновків викладених у статті А. Вознюка. У першу чергу дослідник провів семантичний аналіз та вказав, що термін кримінального права "кримінальноправова характеристика" складається зі слів "кримінальний", "правовий" та "характеристика" та з'ясував зміст кожного з них. Зокрема, він відтворює поняття "Характеристика" – це опис, визначення істотних, характерних особливостей, ознак кого-, чого-небудь" та пропонує тезу, що "кримінально-правовий" можна визначити як такий, що пов’язаний із законом про кримінальну відповідальність, практикою правозастосування, відповідною теорією" [5, с.155]. Далі, А. Вознюк здійснює огляд наукових праць, в яких виконувалася кримінально-правова характеристика, і робить висновок, що її предметом можуть стати не лише кримінальні правопорушення, але й суб’єкт злочину, осудність, вина, повторність, сукупність, рецидив, обставини, що виключають злочинність діяння, покарання тощо [5, с.155]. На нашу думку, цей вислів буде коректно спростити і вказати, що предметом кримінально-правових характеристик виступають відомості про кримінальну відповідальність (підстави, форми, межі), оскільки всі зазначені А. Вознюком елементи (суб’єкт злочину, вина, покарання тощо) є складовими або безпосередньо впливають на визначення, реалізацію та обсяг кримінальної відповідальності. І, нарешті, у публікації присутня суперечність. Зокрема, автор зазначає: "Оскільки кожний злочин індивідуальний, то й набір елементів та ознак кримінально-правової характеристики в кожному випадку має специфічний характер" [5, с.158], але у висновках пропонує думку, яку і вів протягом усієї статті – "кримінально-правова характеристика – це система відомостей про злочин та інші категорії (виділення наші. – Я.Л.), пов’язані з кримінальною відповідальністю за його вчинення, закріплена в КК України; це характеристика певного об’єкта у системі КК (кримінально-правової науки) або крізь призму його норм та інститутів" [5, с.158]. Тобто, в один момент А. Вознюк до предмету кримінально-правової характеристики відносить явище індивідуальне, але потім, у висновках, вказує на "категоріальність" предмету. Така суперечність є принциповою, адже кримінально-правова характеристика, будучи інструментом теоретичного осмислення та узагальнення (як частина теоретико-методичного комплексу кримінального права), має своїм предметом саме категоріальні відомості, які дозволяють класифікувати та пояснювати типові ознаки, а не індивідуальні особливості кожного окремого діяння. Крім того, вираз "крізь призму" є образним висловом і не є достатньо точним для формулювання наукових понять. Отже, у кримінальному праві України присутні теоретичні напрацювання щодо визначення кримінально-правової характеристики, проте визнати стан дослідження цього питання завершеним і несуперечливим поки ще не можна. Сутність "характеристики" як форми теоретичного знання та її кримінальноправова специфіка Наведені вище публікації беззаперечно мають фундаментальну роль для методики здійснення кримінально-правових характеристик, проте мають певну неповноту, що і унеможливило досягнення рівня достатності розгляду. В них не вистачає зіставлення досліджуваних явищ із суміжними. Розпочнемо зі з'ясування сутності "характеристики", як форми представлення (організації) теоретичного знання. У першу чергу відмітимо, що в повсякденному мовленні характеристикою можуть називати як окрему "видатну рису" якогось явища, так і сукупність відомостей, яка з певним ступенем повноти дозволяє передати знання про певне явище. Звісно, останній варіант є більш продуктивним. По-друге, очевидним має бути те, що характеристики є окремою формою представлення знань і не співпадають із назвами (найменуваннями) та їх сукупностями (номенклатурами), описами та дефініціями (категоріями та іншими поняттями). На відміну від дефініцій, які включають у себе принаймні одну суттєву ознаку та одну відмежувальну ознаку, причому кожна з них має бути необхідною, – характеристики можуть включати й інші ознаки. На відміну від описів, які орієнтують на передання зовнішніх про- ISSN 1995-6134 69 Forum Prava, 2025. 82(2). 65–72 (Research Article) явів явища – в характеристики можуть включати відомості і про внутрішні властивості чи про супутні явища. Отже, характеристика, це досить гнучкий інструмент організації відомостей (знань), і може включати ті ознаки явища, які суб'єкт пізнання визнав за потрібне включити. Крім того, слід чітко відмежувати характеристику як форму представлення знань від назв (номенклатур), описів та дефініцій (понять/категорій). На відміну від дефініцій, в які слід включати принаймні одну суттєву та одну відмежувальну ознаки (причому кожна з них є необхідною), – людина, складаючи характеристику, може містити в ній й інші, додаткові ознаки. На відміну від описів, які зосереджують на переданні зовнішніх проявів явища, – в характеристику людина може включати відомості як про внутрішні властивості, так і про супутні явища. Отже, характеристика, це досить гнучкий інструмент організації відомостей (знань), і суб'єкт пізнання може включати в неї ті ознаки явища, які він визнав за потрібне. Парадигмальний підхід до формування кримінально-правових характеристик: зміст і роль у правовій діяльності Звідси постає питання – де межі необхідності та достатності при створенні кримінально-правових характеристик? Відповідь: ці межі визначаються теорією, яку суб'єкт пізнання використовує в якості парадигми. Повертаючись до статті "До питання про сутність кримінально-правової характеристики злочинів", зазначимо, що в ній автори використовують у якості парадигми варіант теорії "Суспільної небезпечності", який передбачає, що законодавець запроваджує "соціально обумовлені" кримінально-правові норми та який ґрунтується на традиційному для українського кримінального права розумінні суспільної небезпечності як матеріального субстрату злочину..." [10, с.34-45; 11, с.46-51]. Звідси стає зрозумілим, чому вони вважають за необхідне включати в кримінально-правові характеристики положення про таке: "...1) соціальна обумовленість встановлення та збереження кримінальної відповідальності за певний вид злочинів; 2) суспільна небезпечність певного виду злочинів, як їх матеріальний субстрат;…" [4, с.181]. Варто зазначити, що саме в рамках цієї теорії розкривається сутність поняття "матеріальний субстрат". Також В. Борисов та О. Пащенко використали як парадигму "класичну теорію кримінального права", що зумовило включення ними положення – "...5) суспільно небезпечні наслідки та інші обставини вчинення злочинів, що знаходяться поза межами складу певного виду злочинів, але притаманні їх вчиненню;..." [4, с.181]. Ця позиція, характерна для класичної школи, акцентує увагу на об'єктивних елементах кримінального правопорушення, зокрема на його наслідках, протиставляючи їх суб'єктивним аспектам. Вона ґрунтується на уявленні про те, що усі склади кримінальних правопорушень можливо сформулювати як "матеріальні", тобто такі, що передбачають настання певних шкідливих наслідків. Далі, наслідком сприйняття авторами теорії соціального позитивізму [12] та теорії Айзенка [13] стало положення про включення уявлення "особа злочинця" до кримінально-правової характеристики. Якщо ж у якості парадигми ми оберемо "теорію діяльності" разом із "класичною теорією кримінального права", то характеристика явища має розглядатися як його предмет для певної діяльності (дійсний чи потенційний) та надавати можливість порівняти його з аналогами. кримінально-правова характеристика має бути визначена як сукупність відомостей про явище, що розкриває його кримінально-правове значення та співвідношення з іншими явищами, які є важливими для: a) кримінально-правового нормування, зокрема для диференціації кримінальної відповідальності; b) встановлення наявності підстав кримінальної відповідальності в акті людської поведінки (кваліфікування); c) засудження, призначення та індивідуалізації покарання; d) кримінально-правового тлумачення. Отже, суб'- єкт пізнання може обрати будь-яке явище та розглядати його значення для вищевказаних діяльностей. Також слід відзначити, що на відміну від кваліфікування, яке полягає у з'ясуванні ознак інциденту та здійсненні субсумпції (нормативного ототожнення), – кримінально-правове характеризування забезпечує ту сукупність відомостей про видові ознаки кримінальних правопорушень (склад), за допомогою якої і має здійснюватися субсумпція. При цьому, якою саме буде ця сукупність ознак – високо чи низько структурованою, вичерпною, достатньою чи, навпаки, епізодичною або навіть хаотичною – залежить від теоретичного фрейму (парадигми), яку використовує суб'єкт пізнання. Такий фрейм може бути сформований на базі юридичних, кримінологічних, соціологічних чи інших ширших світоглядних та ціннісних установок. Якщо виходити з теорії діяльності – ISSN 1995-6134 70 Forum Prava, 2025. 82(2). 65–72 (Research Article) то зміст кримінально-правової характеристики має відповідати науковому уявленню про акт діяльності, що власне й існує у вигляді вчення про склад кримінального правопорушення. Вибір джерел і визначення обсягу відомостей для формування кримінально-правової характеристики здійснюється суб'єктом пізнання самостійно, на підставі його знань теорії кримінального права. Наприклад, хтось може помилково обмежитися вивченням лише статті Особливої частини КК. Однак, на наше переконання, такий підхід є завжди недостатнім для повноцінного кримінально-правового характеризування. Більш ґрунтовний підхід передбачає звернення до єдності Загальної та Особливої частин КК, використовуючи положення з обох. Щоб досягти вичерпної кримінально-правової характеристики, необхідно звертатися до широкого спектра джерел, зокрема включати також Конституцію України, постанови пленумів Верховного Суду, акти інших галузей права, міжнародні акти, а також довідкові та доктринальні положення. Очевидно, що чим повніше проаналізовані джерела права, тим вичерпнішою буде й кримінально-правова характеристика. Отже, кримінально-правова характеристика – це сукупність відомостей (ознак), що є результатом з'ясування кримінально-правової норми і дозволяє зіставити цільове явище з іншими в контексті різних видів діяльності, пов'язаних із кримінальною відповідальністю (зокрема, таких як: кримінально-правове нормування; кваліфікування; засудження, призначення та реалізація покарання; звільнення від кримінальної відповідальності тощо. Висновки 1. У вітчизняній кримінально-правовій науці накопичено значний доробок щодо визначення та застосування кримінально-правових характеристик. Водночас потреба в їх осучасненні зумовлена зміною наукових парадигм і підвищеними вимогами до точності правових рішень. 2. Запропоновано нове розуміння кримінально-правової характеристики як форми представлення (передавання) знань про певну сукупність ознак, що відображають сутність кримінально-правового явища. Таке розуміння базується на поєднанні загального уявлення про характеристику як аналітичну форму опису та специфіки кримінально-правових феноменів. 3. Зміст кримінально-правової характеристики визначається: природою предмета дослідження (конкретного виду кримінального правопорушення); парадигмою, в межах якої діє суб’єкт пізнання (наприклад, теорія суспільної небезпечності, класична чи діяльнісна теорія); відповідністю зазначених елементів положенням вчень про кримінально-правове нормування, кримінальну відповідальність і склад кримінального правопорушення. Запропонований підхід формує методологічну основу для подальших теоретичних досліджень, а також може бути застосований у правотворчості, правозастосуванні та доктринальній діяльності з метою підвищення обґрунтованості кримінально-правових рішень. Конфлікт інтересів На думку автора конфлікт інтересів відсутній. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до планів науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Ungvarsky, J. (2024). Conscientiousness. EBSCO. https://www.ebsco.com/research-starters/socialsciences-andhumanities/conscientiousness#:~:text=Conscientiousness%20is%20a%20significant%20personality,of%20orga nization%20and%20goal%20achievement 2. Volz, S., Masicampo, E. J. (2021). The Handbook of Personality Dynamics and Processes. Academic Press. https://doi.org/10.1016/B978-0-12-813995-0.10000-7 3. Roberts, B. W., Chernyshenko, O. S., Stark, S., & Goldberg, L. R. (2005). The Structure of Conscientiousness: An Empirical Investigation Based on Seven Major Personality Questionnaires. Personnel Psychology, 58(1), 103–139. http://doi.org/10.1111/j.1744-6570.2005.00301.x 4. Борисов В., Пащенко О. До питання про сутність кримінально-правової характеристики злочинів. Вісник академії правових наук України. 2005. № 3 (42). С. 180–190. https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/5055/1/Borusov_Pashenko_180.pdf 5. Вознюк А. А. Поняття та елементи кримінально-правової характеристики злочинів. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 1. С. 154–160. https://elar.navs.edu.ua/server/api/core/bitstreams/c00449d2-2bd8-42cc-abfb-653efaf3c442/content 6. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідуван- ISSN 1995-6134 71 Forum Prava, 2025. 82(2). 65–72 (Research Article) ня окремих категорій кримінальних правопорушень: Закон України від 01.07.2020 № 720-IX. Відомості Верховної Ради України. 2020. № 38. Ст. 275. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/72020#Text 7. Bertalanffy, L. von. (1968). General system theory: Foundations, development, applications. George Braziller. 8. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 48. Ст. 650. (Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 13.01.2011 № 2938-VI). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 (дата звернення: 20.05.2025). 9. Про наукову і науково-технічну діяльність: Закон України від 26.11.2015 № 848-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 2-3. Ст. 11 (Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 08.11.2023 № 3448-IX). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/848-19 (дата звернення: 20.05.2025). 10. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / за ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова, В. В. Сташиса. Харків: Право, 2014. С. 34–45. 11. Рудковська М. Р. Суспільна небезпека як ознака поняття злочину: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2018. 187 с. https://dspace.lvduvs.edu.ua/bitstream/1234567890/3533/1/rudkovska_d.pdf (дата звернення: 20.05.2025). 12. Nickerson, C. (2023, October 9). Positivism In Sociology: Definition, Theory & Examples. Simply Psychology. https://www.simplypsychology.org/positivism-in-sociology-definition-theory-examples.html 13. Goldsmith, A. J. (1981). Eysenck's Theory of Criminal Personality - A Review of Recent Evidence and the Implications for Criminological Theory and Social Practice. Canadian Criminology Forum, 4(2), 88– 102. https://www.ojp.gov/ncjrs/virtual-library/abstracts/eysencks-theory-criminal-personality-reviewrecent-evidenceand#:~:text=Eysenck's%20theory%20of%20criminal%20personality%20is%20reviewed%20and%20criti qued%20based,and%20social%20practice%20are%20considered REFERENCES 1. Ungvarsky, J. (2024). Conscientiousness. EBSCO. https://www.ebsco.com/research-starters/socialsciences-andhumanities/conscientiousness#:~:text=Conscientiousness%20is%20a%20significant%20personality,of %20organization%20and%20goal%20achievement 2. Volz, S., Masicampo, E. J. (2021). The Handbook of Personality Dynamics and Processes. Academic Press. https://doi.org/10.1016/B978-0-12-813995-0.10000-7 3. Roberts, B. W., Chernyshenko, O. S., Stark, S., & Goldberg, L. R. (2005). The Structure of Conscientiousness: An Empirical Investigation Based on Seven Major Personality Questionnaires. Personnel Psychology, 58(1), 103–139. http://doi.org/10.1111/j.1744-6570.2005.00301.x 4. Borysov, V., & Pashchenko, O. (2005). Do pytannia pro sutnist kryminalno-pravovoi kharakterystyky zlochyniv [On the essence of the criminal-legal characteristics of crimes]. Visnyk Akademii pravovykh nauk Ukrainy, (3), 180–190 (in Ukr.). https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/5055/1/Borusov_Pashenko_180.pdf (in Ukr.). 5. Vozniuk, A. A. (2013). Poniattia ta elementy kryminalno-pravovoi kharakterystyky zlochyniv [The concept and elements of the criminal-legal characteristics of crimes]. Naukovyi visnyk Natsionalnoi akademii vnutrishnikh sprav, (1), 154–160. https://elar.navs.edu.ua/server/api/core/bitstreams/c00449d2-2bd842cc-abfb-653efaf3c442/content (in Ukr.). 6. Pro vnesennia zmin do deiakykh zakonodavchykh aktiv Ukrainy shchodo sproshchennia dosudovoho rozsliduvannia okremykh katehorii kryminalnykh pravoporushen [On amendments to certain legislative acts of Ukraine regarding the simplification of pre-trial investigation of certain categories of criminal offenses]. Zakon Ukrainy (01.07.2020 No. 720-9). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, 2020(38), St. 275. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/720-20#Text (in Ukr.). 7. Bertalanffy, L. von. (1968). General system theory: Foundations, development, applications. George Braziller. 8. Pro informatsiiu [On information]. Zakon Ukrainy (02.10.1992 No. 2657-12). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, 1992(48), St. 650. (Iз zminamy, vnesenymy zhidno iz Zakonom Ukrainy vid 13.01.2011 No. 2938-6) https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 (in Ukr.). 9. Pro naukovu i naukovo-tekhnichnu diialnist [On scientific and scientific-technical activity]. Zakon Ukrainy (26.11.2015 No. 848-8). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, 2015(2–3), St. 11 (Iз zminamy, vnesenymy zhidno iz Zakonom Ukrainy vid 08.11.2023 No. 3448-9). ISSN 1995-6134 72 Forum Prava, 2025. 82(2). 65–72 (Research Article) https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/848-19 (in Ukr.). 10. Tatsiij, V. Ia., Borysov, V. I. & Stashys, V. V. (2014). (Reds.). Kryminalne pravo Ukrainy. Zahalna chastyna [Criminal Law of Ukraine. General part]. Pidruchnyk. Kharkiv: Pravo, 34–45 (in Ukr.). 11. Rudkovska, M. R. (2018). Suspilna nebezpeka yak oznaka poniattia zlochynu [Social danger as a feature of the concept of crime]. Dys. ... kand. yuryd. nauk: 12.00.08. Lviv. https://dspace.lvduvs.edu.ua/bitstream/1234567890/3533/1/rudkovska_d.pdf (in Ukr.). 12. Nickerson, C. (2023, October 9). Positivism In Sociology: Definition, Theory & Examples. Simply Psychology. https://www.simplypsychology.org/positivism-in-sociology-definition-theory-examples.html 13. Goldsmith, A. J. (1981). Eysenck's Theory of Criminal Personality - A Review of Recent Evidence and the Implications for Criminological Theory and Social Practice. Canadian Criminology Forum, 4(2), 88– 102. https://www.ojp.gov/ncjrs/virtual-library/abstracts/eysencks-theory-criminal-personality-reviewrecent-evidenceand#:~:text=Eysenck's%20theory%20of%20criminal%20personality%20is%20reviewed%20and%20criti qued%20based,and%20social%20practice%20are%20considered ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 82 pp. 065–072 (2). Related identifiers: 10.5281/zenodo.15560541 http://forumprava.pp.ua/files/065-0722025-2-FP-Lantinov_10.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_2_10.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 02.05.2025 Accepted: 25.05.2025 Published: 27.05.2025 Available online: 27.05.2025 Cite as: Лантінов, Я. О. (2025). Щодо дефініційного та змістовного визначення кримінально-правової характеристики. Форум Права, 82(2), 65–72. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560541 Lantinov, Y. A. (2025). Shchodo definitsiynoho ta zmistovnoho vyznachennya kryminalno-pravovoyi kharakterystyky [On the Definitional and Substantive Understanding of the Criminal Law Characterisation]. Forum Prava, 82(2), 65–72. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560541 ISSN 1995-6134 73 Forum Prava, 2025. 82(2). 73–83 (Research Article) УДК 341.231.14:336.226.1(100) DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.15560543 В.В. ЖВАВЕЦЬ, аспірант кафедри конституційного, міжнародного права та публічно-правових дисциплін Київського університету інтелектуальної власності та права, м. Київ, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0009-0002-9368-9849 ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК КОНЦЕПЦІЇ КІНЦЕВОГО (БЕНЕФІЦІАРНОГО) ВЛАСНИКА У СУЧАСНОМУ МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ V.V. ZHVAVETS, Ph.D. student, Department of Constitutional, International Law and Public Law Disciplines, Kyiv University of Intellectual Property and Law, Kyiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0009-0002-9368-9849 EMERGENCE AND DEVELOPMENT OF THE CONCEPT OF THE ULTIMATE (BENEFICIAL) OWNER IN MODERN INTERNATIONAL LAW АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Концепція кінцевого (бенефіціарного) власника посідає ключове місце в сучасному міжнародному податковому, фінансовому та антикорупційному праві. Водночас її правова природа залишається дискусійною, а підходи до ідентифікації кінцевого (бенефіціарного) власника – фрагментарними. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю нормативного та доктринального осмислення цієї категорії з урахуванням її еволюції від трастових конструкцій до публічно-правового стандарту в міжнародних актах. Метою статті є узагальнення та систематизація підходів до формування концепції бенефіціарної власності в міжнародному праві, а також з’ясування її правової природи задля формування цілісної доктринальної основи і забезпечення належного рівня прозорості у сфері міжнародного оподаткування. Окрему увагу приділено аналізу особливостей імплементації цієї концепції у національне законодавство України з урахуванням міжнародних стандартів та викликів правозастосовної практики. Методи. Використано формально-юридичний метод для визначення правової природи кінцевого (бенефіціарного) власника, порівняльно-правовий – для аналізу підходів міжнародних інституцій (ФАТФ, ОЕСР, ООН, ЄС) та національного законодавства, системно-структурний – для виокремлення ключових елементів концепції кінцевого (бенефіціарного) власника. Результати. З’ясовано, що сучасне розуміння кінцевого (бенефіціарного) власника базується на моделі поділу формального титулу та фактичного контролю. Проаналізовано міжнародні джерела – Модельну конвенцію ОЕСР, Типову конвенцію ООН, Рекомендації ФАТФ, Директиви AML, Багатосторонню конвенцію MLI, а також Конвенцію про взаємну адміністративну допомогу в податкових справах (ETS No. 127). Встановлено, що Україна активно інтегрує ці підходи через двосторонні угоди, законодавство про фінансовий моніторинг і судову практику, хоча нормативне поле залишається фрагментованим. Виявлено відсутність уніфікованого підходу до визначення кінцевого (бенефіціарного) власника, особливо щодо активних доходів та складних корпоративних структур. Висновки. Обґрунтовано необхідність доктринального та законодавчого упорядкування концепції кінцевого (бенефіціарного) власника в Україні. Запропоновано закріпити єдине визначення кінцевого (бенефіціарного) власника із чіткими критеріями (вигода, контроль, незалежність від формального титулу), забезпечити гармонізацію галузевих підходів, створити публічний реєстр з відповідним захистом персональних даних та розвивати єдність судової практики з урахуванням міжнародних стандартів. Ключові слова: кінцевий бенефіціарний власник; бенефіціарна власність; траст; довірча власність; міжнародне податкове право; міжнародні податкові відносини; міжнародне оподаткування; податкова прозорість; ФАТФ; Модельна конвенція ОЕСР; Типова конвенція ООН; BEPS; фінансовий моніторинг; судова практика; податкові спори; правова доктрина *** Problem statement. The concept of the ultimate beneficial owner (UBO) occupies a key position in modern international tax, financial, and anti-corruption law. At the same time, its legal nature remains debatable, and the approaches to identify- © Жвавець В.В., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 80 Forum Prava, 2025. 82(2). 73–83 (Research Article) люють оподаткування в транскордонних ситуаціях. У широкому розумінні міжнародне податкове право охоплює: – двосторонні або багатосторонні угоди про уникнення подвійного оподаткування (Double Taxation Сonventions, Agreements); – міжнародні договори про обмін інформацією, взаємну адміністративну допомогу в податкових справах, а також; – внутрішньодержавні норми, що стосуються оподаткування доходів нерезидентів або іноземного доходу резидентів. Найпоширенішою формою міжнародного договору є саме угоди про уникнення подвійного оподаткування, які мають на меті запобігати подвійній сплаті податку та фіскальним зловживанням шляхом розподілу прав оподаткування між договірними державами. Такі угоди можуть бути як двосторонніми, так і багатосторонніми – наприклад, Конвенція про взаємну адміністративну допомогу в податкових справах між країнами-членами ОЕСР (ETS No. 127). Міжнародно-правові зобов’язання України у сфері податкової транспарентності Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на їх обов’язковість згідно з національною процедурою ратифікації. Станом на 2025 рік Україна приєдналася до низки ключових багатосторонніх інструментів, які формують сучасну систему міжнародного податкового співробітництва. Зокрема, у 2008 році було ратифіковано Конвенцію про взаємну адміністративну допомогу в податкових справах, розроблену ОЕСР і Радою Європи, яка передбачає механізми автоматичного та запитуваного обміну інформацією, а також взаємну допомогу у стягненні податкових зобов’язань. У 2019 році Україна ратифікувала Багатосторонню конвенцію (MLI) про виконання заходів, які стосуються угод про оподаткування, з метою протидії розмиванню бази оподаткування та виведенню прибутку з-під оподаткування, що забезпечує імплементацію заходів Плану дій BEPS у чинні двосторонні податкові угоди без потреби їх перегляду в індивідуальному порядку. Крім того, з 2006 року Україна є стороною Конвенції ООН проти корупції 2003 року, яка закріплює принципи прозорості фінансових потоків і розкриття інформації про бенефіціарних власників. Положення Модельної конвенції ОЕСР та Типової конвенції ООН активно використовуються Україною як зразок при укладенні двосторонніх міжурядових угод (конвенцій) про уникнення подвійного оподаткування. Станом на сьогодні між Україною та іншими державами діють понад 70 міжнародних двосторонніх конвенцій (угод) про уникнення подвійного оподаткування. Важливо відзначити, що, попри те що Україна не є членом Європейського Союзу, вона активно гармонізує своє податкове законодавство відповідно до європейських стандартів прозорості. Зокрема, вже реалізовано або перебувають у процесі імплементації низка ініціатив, що відповідають положенням Директив DAC: із серпня 2024 року Україна бере участь в обміні інформацією про банківські рахунки за стандартом CRS (DAC 2); заплановано запровадження Country-by-Country Reporting із першим звітним періодом 2024 року (DAC 4); частково реалізовано доступ до інформації про бенефіціарних власників компаній (DAC 5); здійснюється підготовка до обов’язкового розкриття транскордонних угод з ознаками агресивного податкового планування (DAC 6); схвалено законопроєкт щодо впровадження міжнародного обміну інформацією про доходи, отримані через цифрові платформи (DAC 7); а також готується впровадження прозорості щодо криптоактивів (DAC 8). Особливу увагу привертає запровадження (DAC 9), яка передбачає централізовану подачу та автоматичний обмін звітністю щодо мінімального глобального податку (Pillar 2) між податковими органами держав-членів ЄС. Очікується, що Україна приєднається до обміну в межах (DAC 9) або відповідної багатосторонньої конвенції протягом найближчих років. Водночас українські компанії, що входять до складу міжнародних груп з материнськими компаніями в ЄС, уже зараз мають готуватись до виконання нових обов’язків щодо подання звітності, передбаченої європейським податковим законодавством. На підставі наведеного вище можна дійти висновку, що концепція КБВ еволюціонувала від приватно-правового інструменту у трастових правовідносинах до глобального стандарту міжнародного права. Завдяки діяльності таких міжнародних інституцій, як ФАТФ, ООН, ОЕСР та ЄС, вона поступово закріпилася у фінансовому моніторингу, міжнародному податковому праві, антикорупційній політиці та правовому регулюванні діяльності транснаціональних корпорацій. Це зробило розкриття КБВ універсальним елементом оцінки прозорості, який сьогодні застосовується не лише для виявлення фактич- ISSN 1995-6134 81 Forum Prava, 2025. 82(2). 73–83 (Research Article) них вигодоодержувачів, а й для оцінки добросовісності транзакцій, відповідності вимогам міжнародних податкових угод і запобігання використанню злочинних схем. Висновки 1. Концепція КБВ пройшла складний шлях трансформації – від фідуціарної конструкції трасту до універсального публічно-правового інструменту, який сьогодні використовується у міжнародному праві. Вирішальну роль у її інституціоналізації відіграли такі міжнародні інституції, як ФАТФ, ОЕСР, ЄС та ООН, які закріпили положення про КБВ у рекомендаціях, модельних конвенціях і нормативних актах. 2. Україна активно інтегрує положення модельних (типових) конвенцій ОЕСР та ООН через двосторонні угоди та національне законодавство. Нормативно-правові акти та акти судової практики формують підґрунтя для застосування концепції КБВ з урахуванням міжнародних стандартів. Водночас відсутність уніфікованого підходу, обмежене охоплення активних доходів і нормативна розпорошеність залишаються викликами для правозастосування. 3. У такій ситуації особливо актуальними є кроки з доктринального та нормативного упорядкування: закріплення єдиного визначення КБВ із чіткими критеріями (вигода, контроль, незалежність); гармонізація галузевих підходів; впровадження ефективного механізму обміну інформацією з іноземними юрисдикціями; створення публічного реєстру бенефіціарних власників із належним захистом персональних даних; забезпечення єдності судової практики. Повноцінна імплементація концепції КБВ має принципове значення для прозорості фінансових відносин, ефективності податкової системи, залучення інвестицій, зміцнення економічної та правової безпеки держави, виконання міжнародних зобов’язань і просування України на шляху європейської інтеграції. Конфлікт інтересів Автор заявляє про відсутність конфлікту інтересів. Вираз вдячності Дослідження виконано ініціативно та не отримало будь-якого фінансування. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Некіт К. Г. Траст в Україні та країнах англо-американського права: проблеми адаптації. Чверть століття українсько-американської дружби: досвід гідний майбутнього: зб. матер. ІІІ американознавчої мультидисциплінарної конф. (м. Львів, 12–13.04.2016 р.) / упоряд. Р. Г. Калитчак, З. М. Зазуляк. Львів, 2016. С. 118–123. 2. Zaccaria E. C. The nature of the beneficiary’s right under a trust: proprietary right, purely personal right or right against a right? Law Quarterly Review. 2019. Vol. 135, July. P. 460–483. https://bura.brunel.ac.uk/handle/2438/16806 (дата звернення: 25.05.2025). 3. Holdsworth W. S. History of English Law. Vol. 4. London: Methuen & Co. Ltd., 1923. 642 p. 4. Maitland F. W. Equity: Also the Forms of Action at Common Law: Two Courses of Lectures. Cambridge: University Press, 1916. 412 p. 5. Pilcher v. Rawlins. LR 7 Ch App 259. 1872. http://www.uniset.ca/other/cs3/LR7ChApp259.html (дата звернення: 25.05.2025). 6. OECD. Model Double Taxation Convention on Income and Capital 1977. Paris : OECD Publishing, 1977. https://doi.org/10.1787/9789264055919-en (дата звернення: 25.05.2025). 7. OECD. 2014 Update to the OECD Model Tax Convention. Paris: OECD Publishing, 2014. https://www.oecd.org/content/dam/oecd/en/topics/policy-sub-issues/oecd-mtc/2014-update-model-taxconcention.pdf (дата звернення: 25.05.2025). 8. OECD. Double Taxation Conventions and the Use of Conduit Companies. Paris: OECD Publishing, 1987. https://www.oecd.org/content/dam/oecd/en/publications/reports/1987/04/international-tax-avoidanceand-evasion_g1ghgbf6/g2ghgbf6-en.pdf (дата звернення: 25.05.2025). 9. United Nations. United Nations Model Double Taxation Convention between Developed and Developing Countries. New York: United Nations, 1980. https://digitallibrary.un.org/record/13957?ln=ru&v=pdf (дата звернення: 25.05.2025). 10. OECD. Model Tax Convention on Income and on Capital: Condensed Version 2003. Paris: OECD Publishing, 2003. https://www.oecd.org/content/dam/oecd/en/publications/reports/2003/01/model-taxconvention-on-income-and-on-capital-condensed-version-2003_g1gh2d76/mtc_cond-2003-en.pdf (дата звернення: 25.05.2025). 11. Booker T. Recent Developments Regarding Beneficial Ownership in Denmark. European Taxation. 2012. Vol. 52. http://doi.org/10.59403/2a0r8wf ISSN 1995-6134 82 Forum Prava, 2025. 82(2). 73–83 (Research Article) 12. Jiménez A. M. Beneficial Ownership: Current Trends. World Tax Journal. 2010. Vol. 2. No. 1. https://doi.org/10.59403/3m3s88x 13. Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення: Закон України від 06.12.2019 № 361-IX: станом на 9 січ. 2025 р. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/36120#Text (дата звернення: 25.05.2025). 14. Шишка Р. Б. Бенефіціарна власність: позитивістська конструкція та реалії. Часопис цивілістики. 2017. Вип. 27. С. 22–27. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chac_2017_27_5 (дата звернення: 25.05.2025). 15. Олендер І. Я. Підстави та наслідки усунення подвійного оподаткування в рішеннях Верховного Суду. Право та державне управління. 2023. № 2. С. 474–476. http://pdujournal.kpu.zp.ua/archive/2_2023/68.pdf (дата звернення: 25.05.2025). 16. Владимиров В. В., Бригінець О. О. Підходи до визначення бенефіціарного власника: проблеми правозастосування. Часопис Київського університету права. 2023. № 1. С. 83–86. https://doi.org/10.36695/2219-5521.1.2023.17 REFERENCES 1. Nekit, K. H. (2016). Trast v Ukraini ta krainakh anhlo-amerykanskoho prava: problemy adaptatsii [Trust in Ukraine and Anglo-American legal systems: problems of adaptation]. In: Kalytychak, R. H. & Zazulyak, Z. M. (Eds.). Chvert stolittia ukrainsko-amerykanskoi druzhby: dosvid hidnyi maibutnoho: zb. mater. III amerykanoznavchoi multydystsyplinarnoi konf. (pp. 118–123). Lviv (in Ukr.). 2. Zaccaria, E. C. (2019). The nature of the beneficiary’s right under a trust: proprietary right, purely personal right or right against a right? Law Quarterly Review, 135(July), 460–483. https://bura.brunel.ac.uk/handle/2438/16806 3. Holdsworth, W. S. (1923). A History of English Law (Vol. 4). London: Methuen & Co. Ltd. 4. Maitland, F. W. (1916). Equity: Also the Forms of Action at Common Law: Two Courses of Lectures. Cambridge: University Press. 5. Pilcher v. Rawlins, LR 7 Ch App 259 (1872). http://www.uniset.ca/other/cs3/LR7ChApp259.html 6. OECD. (1977). Model Double Taxation Convention on Income and Capital 1977. Paris: OECD Publishing. https://doi.org/10.1787/9789264055919-en 7. OECD. (2014). 2014 Update to the OECD Model Tax Convention. Paris: OECD Publishing. https://www.oecd.org/content/dam/oecd/en/topics/policy-sub-issues/oecd-mtc/2014-update-model-taxconcention.pdf 8. OECD. (1987). Double Taxation Conventions and the Use of Conduit Companies. Paris: OECD Publishing. https://www.oecd.org/content/dam/oecd/en/publications/reports/1987/04/international-taxavoidance-and-evasion_g1ghgbf6/g2ghgbf6-en.pdf 9. United Nations. (1980). United Nations Model Double Taxation Convention between Developed and Developing Countries. New York: United Nations. https://digitallibrary.un.org/record/13957?ln=ru&v=pdf 10. OECD. (2003). Model Tax Convention on Income and on Capital: Condensed Version 2003. Paris: OECD Publishing. https://www.oecd.org/content/dam/oecd/en/publications/reports/2003/01/model-tax-convention-onincome-and-on-capital-condensed-version-2003_g1gh2d76/mtc_cond-2003-en.pdf 11. Booker, T. (2012). Recent developments regarding beneficial ownership in Denmark. European Taxation, 52. http://doi.org/10.59403/2a0r8wf 12. Jiménez, A. M. (2010). Beneficial ownership: Current trends. World Tax Journal, 2(1). https://doi.org/10.59403/3m3s88x 13. Pro zapobihannia ta protydiiu lehalizatsii (vidmyvanniu) dokhodiv, oderzhanykh zlochynnym shliakhom, finansuvanniu teroryzmu ta finansuvanniu rozpovsiudzhennia zbroi masovoho znyshchennia [Law of Ukraine on Prevention and Counteraction to Legalization (Laundering) of the Proceeds of Crime, Terrorist Financing and Financing of the Proliferation of Weapons of Mass Destruction]. Zakon Ukrayiny (06.12.2019 No. 361-9). Ofitsiynyy visnyk Ukrayiny, 2020, (4), 189. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/361-20#Text (in Ukr.). 14. Shyshka, R. B. (2017). Benefitsiarna vlasnist: pozytyvistska konstruktsiia ta realii [Beneficial ownership: A positivist construction and realities]. Chasopys tsyvilistyky, (27), 22–27. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chac_2017_27_5 (in Ukr.). 15. Olender, I. Ya. (2023). Pidstavy ta naslidky usunennia podviinoho opodatkuvannia v rishenniakh Verkhovnoho Sudu [Grounds and consequences of eliminating double taxation in the decisions of the ISSN 1995-6134 83 Forum Prava, 2025. 82(2). 73–83 (Research Article) Supreme Court]. Pravo ta derzhavne upravlinnia, (2), 474–476. http://pdujournal.kpu.zp.ua/archive/2_2023/68.pdf (in Ukr.). 16. Vladymyrov, V. V., & Bryhinets, O. O. (2023). Pidkhody do vyznachennia benefitsiarnoho vlasnyka: problemy pravozastosuvannia [Approaches to defining the beneficial owner: Problems of legal application]. Chasopys Kyivskoho universytetu prava, (1), 83–86. https://doi.org/10.36695/22195521.1.2023.17 (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 82 pp. 073–083 (2). Related identifiers: 10.5281/zenodo.15560543 http://forumprava.pp.ua/files/073-0832025-2-FP-Zhvavets_11.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_2_11.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 05.05.2025 Accepted: 27.05.2025 Published: 30.05.2025 Available online: 30.05.2025 Cite as: Жвавець, В. В. (2025). Виникнення і розвиток концепції кінцевого (бенефіціарного) власника у сучасному міжнародному праві. Форум Права, 82(2), 73–83. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560543 Zhvavets, V. V. (2025). Vynyknennya i rozvytok kontseptsiyi kintsevoho (benefitsiarnoho) vlasnyka u suchasnomu mizhnarodnomu pravi [Emergence and Development of the Concept of the Ultimate (Beneficial) Owner in Modern International Law]. Forum Prava, 82(2), 73–83. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560543 ISSN 1995-6134 84 Forum Prava, 2025. 82(2). 84–93 (Research Article) УДК 351.743:159.922.6(100) DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.15560545 В.А. ШИМКО, професор кафедри професійної психології Національної академії СБУ, доктор психологічних наук, професор, м. Київ, Україна; е-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4937-6976 ПСИХОЛОГІЧНА ПІДГОТОВКА ОПЕРАТИВНИКІВ ДО РОБОТИ ПІД ПРИКРИТТЯМ: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ МОДЕЛЕЙ ЗАХІДНИХ СПЕЦСЛУЖБ І ПРАВОВИХ ПІДХОДІВ V.A. SHYMKO, Professor, Professional Psychology Department, National Academy of the Security Service of Ukraine, Doctor of Sciences (Psychology), Full Professor, Kyiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4937-6976 PSYCHOLOGICAL TRAINING OF UNDERCOVER OPERATIVES: A COMPARATIVE ANALYSIS OF WESTERN INTELLIGENCE MODELS AND LEGAL APPROACHES АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Психологічна підготовка оперативників до роботи під прикриттям є ключовим чинником ефективності та безпеки спеціальних операцій у сучасних умовах гібридних загроз, інституційної та правової трансформації та посилення ролі розвідувальної діяльності. Актуальність теми зростає в українському контексті, де національні служби безпеки стикаються з новими завданнями в умовах війни та післявоєнного відновлення, однак досі не мають цілісної національної моделі такої підготовки. Мета дослідження – наукове обґрунтування змісту, структури та умов ефективної психологічної підготовки співробітників правоохоронних органів до виконання завдань у режимі оперативного прикриття, з урахуванням правових засад такої діяльності у демократичних державах. Методи дослідження включають: критичний огляд наукових публікацій, аналіз професійних звітів спецслужб, нормативноправових актів, а також експертно-аналітичний синтез із виокремленням практик, які можуть бути адаптовані до національного середовища. Застосовано міждисциплінарний підхід, що охоплює психологію, кримінологію, етику й безпекові студії. Результати. Дослідженням окреслено структуру психологічної підготовки, яка застосовується в країнах із розвиненою системою операцій під прикриттям (зокрема США, Канада, Велика Британія), виявлено основні ризики для психічного здоров’я оперативників, обґрунтовано потребу в психологічному відборі, супервізії, підтримці й постопераційній реінтеграції. Виокремлено психоемоційні механізми, що забезпечують стійкість до довготривалого стресу та роль етичної рефлексії в попередженні професійної деформації, а також наголошено на необхідності нормативного врегулювання психологічного супроводу як елементу інституційного захисту працівників спеціальних служб. Висновки. Практична цінність дослідження полягає у формулюванні орієнтовної моделі системи підготовки оперативників для потреб України з урахуванням міжнародних стандартів, чинного законодавства, нормативних бар’єрів та психологічних викликів. У висновках підкреслено важливість міжвідомчої та міждисциплінарної співпраці задля створення ефективної, адаптивної та етично обґрунтованої програми підготовки, що відповідатиме як безпековим реаліям, так і правовим зобов’язанням держави у сфері захисту прав людини та службовців. Ключові слова: робота під прикриттям; психологічна підготовка; оперативний співробітник; спецслужби; психічне здоров’я; професійна стійкість; етичні дилеми; психосоціальна підтримка; безпекові студії *** Problem statement. Psychological training of undercover operatives is a key factor in the effectiveness and security of special operations under modern conditions of hybrid threats, institutional and legal transformation, and the growing role of intelligence activities. The relevance of this issue is growing in the Ukrainian context, where national security agencies face new challenges in wartime and postwar reconstruction, yet still lack a coherent national model for such training. The purpose of the study is to provide a scientific rationale for the content, structure, and conditions of effective psychological training for law enforcement personnel tasked with undercover operations, taking into account the legal foundations of such activities in © Шимко В.А., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 85 Forum Prava, 2025. 82(2). 84–93 (Research Article) democratic states. Methodology of the study includes a critical review of academic literature, analysis of professional reports from security services and legal documents, as well as expert-analytical synthesis aimed at identifying practices suitable for national adaptation. An interdisciplinary approach was applied, covering psychology, criminology, ethics, and security studies. Results. Research outlines the structure of psychological training used in countries with advanced undercover systems (particularly the USA, Canada, and the UK) was outlined. The main risks to mental health were identified, and the need for selection, supervision, psychological support, and post-operational reintegration was substantiated. The study highlights the psycho-emotional mechanisms that ensure resilience to prolonged stress and the role of ethical reflection in preventing professional deformation, and emphasizes the need for regulatory regulation of psychological support as an element of institutional protection for special service personnel. Conclusions. The practical value of the study lies in the development of a tentative model for the training system of undercover operatives tailored to Ukraine’s needs, with consideration of international standards, current legislation, regulatory constraints, and psychological challenges. The conclusions emphasize the importance of interagency and interdisciplinary cooperation for creating an effective, adaptive, and ethically grounded training program that meets both security realities and the state’s legal obligations in the field of human rights and personnel protection. Keywords: undercover operations; psychological training; operational officer; intelligence services; mental health; professional resilience; ethical dilemmas; psychosocial support; security studies Постановка проблеми Робота під прикриттям (undercover operation) є одним з найбільш делікатних та водночас критично важливих напрямів діяльності правоохоронних органів і спеціальних служб будь-якої країни. У глобалізованому світі, де зростають загрози організованої злочинності, тероризму, гібридних воєн та транснаціонального шпигунства, оперативники, що діють інкогніто, стають ключовим інструментом отримання достовірної інформації, недоступної традиційними методами. Успішне проведення таких операцій прямо впливає на збереження національного суверенітету, стабільність державних інституцій та захист прав громадян [1; 2]. При цьому операції під прикриттям повинні здійснюватися з дотриманням юридично визначених меж, що передбачають правомірність отримання доказів, недопущення провокацій до злочину та захист основоположних прав людини. Водночас діяльність під прикриттям накладає серйозне психологічне навантаження на особистість оперативника. Психологічна напруга, необхідність тривалої ідентифікації з фіктивною роллю, постійне перебування в умовах загрози викриття, а також моральні компроміси та рольова амбівалентність – усе це чинить глибокий вплив на психічне здоров’я та функціональну ефективність оперативного співробітника [3; 4]. Як свідчать дослідження, хронічний стрес може призводити до деперсоналізації, професійного вигорання, ПТСР, а в окремих випадках – до втрати моральних орієнтирів і порушень поведінки [5; 6]. Крім того, на оперативників тиснуть етичні дилеми – наприклад, необхідність маніпулювання іншими, застосування "легенди" в умовах тісних контактів із кримінальними структурами, або використання "провокаційної" тактики, подібної до "Mr. Big technique" [7; 8]. "Mr. Big" – це методика оперативної розробки, яку застосовують канадські правоохоронні органи: підозрюваного поступово залучають до вигаданої злочинної організації, члени якої (оперативники) встановлюють із ним довірливі стосунки, а згодом – під приводом "входження в організацію" – схиляють до зізнання у раніше скоєному злочині. Методика критикується через ризик фальшивих зізнань та етичні порушення. У цьому контексті актуальним є також порівняльно-правовий аналіз допустимості використання подібних технік у різних юрисдикціях, з урахуванням вимог ЄСПЛ щодо справедливого судового розгляду та недопустимості отримання доказів шляхом жорсткого психологічного тиску. Всі перелічені вище чинники вимагають спеціальної психологічної підготовки, спрямованої не лише на стресостійкість, а й на підтримку особистісної інтеграції. Актуальність зазначеного набуває особливої гостроти в умовах збройної агресії рф проти України, активізації діяльності диверсійно-розвідувальних груп, а також зростання внутрішніх ризиків (злочинність, колабораціонізм, контрабанда, корупція тощо). За цих умов значення оперативної діяльності під прикриттям суттєво зросло. Разом із тим, вказані виклики супроводжуються дефіцитом підготовлених кадрів, обмеженими ресурсами й необхідністю реформування наявних систем підготовки та психологічної підтримки в секторі безпеки й оборони. Особливо гостро стоїть потреба у стандартизованій, науково обґрунтованій моделі психологічної підготовки для виконання операцій під прикриттям, ISSN 1995-6134 86 Forum Prava, 2025. 82(2). 84–93 (Research Article) з урахуванням бойового досвіду, культурного контексту та морально-психологічної трансформації, яку переживає українське суспільство у воєнний час. Попри наявність окремих фрагментарних підходів у практиці українських правоохоронців, наразі не існує комплексної національної моделі психологічної підготовки оперативників до роботи під прикриттям, яка би поєднувала науково підтверджені методики оцінювання, тренінги стресостійкості, етичну підготовку та стратегії постопераційної підтримки. У той час як західні країни поступово створили подібні програми через десятиліття експериментів та аналітики [9-11], в Україні така підготовка часто реалізується в інтуїтивній, ситуативній формі, що обмежує її ефективність і несе додаткові ризики для оперативних співробітників та операцій загалом. Упродовж останніх десятиліть психологічний вимір діяльності під прикриттям став об’єктом численних наукових і практичних розвідок, насамперед у західних країнах. Класичною вважається наукова праця [1], в якій автор на основі практики ФБР окреслив ключові стресори, пов’язані з операціями під прикриттям: розрив із власною ідентичністю, життя у брехні, ризик викриття, подвійна лояльність. У пізніших роботах [9] дослідник запропонував модель психологічної адаптації оперативника до ролі "іншої особи" та підкреслив важливість психологічного супроводу до, під час і після операції. Інший науковець [3] доповнив цей аналіз, зробивши акцент на когнітивних викривленнях, які можуть виникати в умовах високого ризику: надмірна самовпевненість, схильність до гіперпильності або ж навпаки – зниження настороженості. У нещодавньому узагальненні [5] наводяться приклади емоційного вигорання та морального конфлікту, які можуть формуватися в результаті тривалого досвіду під прикриттям, зокрема, коли оперативник змушений підтримувати близькі контакти з об’єктами спостереження. Розглянемо думки західних дослідників щодо факторів, які підтримують або підривають психологічну стійкість оперативника. Стійкість особистості до психологічного навантаження в умовах оперативної діяльності є центральною темою низки емпіричних досліджень [12]. Зокрема, в них вказується, що індивідуальні особливості (високий рівень саморегуляції, емпатії, когнітивної гнучкості), а також доступ до підтримки колег і фахівців значною мірою знижують ризики дезадаптації. Натомість ізоляція, відсутність професійної психопідтримки та рольова дезінтеграція суттєво підвищують імовірність деструктивних наслідків. У іншому дослідженні [6] описується вплив "прихованого стресу" (covert stress), який часто ігнорується в офіційних оцінках, але має довготривалий ефект. Автори також підкреслюють, що оперативники, які залучені до тривалих місій, втрачають здатність розділяти особисте і професійне життя, що призводить до порушення ідентичності. Етичні й правові аспекти спецоперацій займають неабияке місце у фокусі західних вчених. Вони вважають, що особливої уваги потребують етичні та правові аспекти операцій під прикриттям, які стають джерелом психологічних дилем для оперативників. Так, у аналізі відомої канадської практики "Mr. Big" дослідники [7] піддали сумніву легітимність отриманих доказів, оскільки така тактика може включати маніпуляції, психологічний тиск і симулювання злочинної діяльності. В іншому новітньому дослідженні [8] розглядаються моральні дилеми, з якими стикаються оперативники під прикриттям, особливо коли вони змушені брати участь у ризикованих або напівлегальних діях для підтримки легенди. Такі ситуації, як показують автори, можуть мати руйнівні наслідки для моральної самооцінки та психічного здоров’я оперативника. Розглянемо нерозроблені або недостатньо висвітлені західними дослідниками аспекти роботи під прикриттям. Адже попри наявність ґрунтовних напрацювань, окремі напрями й досі залишаються недостатньо вивченими, а подекуди й повністю нерозкритими. Зокрема, бракує системних досліджень щодо психодіагностики осіб, придатних до роботи під прикриттям. Існує лише обмежена кількість протоколів оцінювання стресостійкості, моральної гнучкості, здатності до адаптивного рольового мислення тощо. Також слабо розроблені довготривалі наслідки таких місій – зокрема, відкладені симптоми тривожності, ПТСР або проблеми з адаптацією після повернення до звичайного життя. Окремо варто підкреслити майже повну відсутність крос-культурних досліджень. У той час як робота під прикриттям часто передбачає занурення в інші соціокультурні середовища, досі не створено уніфікованих методик інтеркультурної психологічної підготовки оперативників, здатних діяти у мультикультурних контекстах або в умовах інформаційної війни. Успішна реалізація операцій під прикриттям неможлива без високого рівня психологічної готовності оперативних співробітників до вико- ISSN 1995-6134 87 Forum Prava, 2025. 82(2). 84–93 (Research Article) нання складних і часто морально неоднозначних завдань. Сучасна світова наука вже накопичила значний масив знань щодо підготовки та підтримки оперативників під прикриттям, однак у вітчизняному науковому та професійному полі відсутні цілісні орієнтири, адаптовані до українського контексту. Це створює суттєвий розрив між практичними потребами безпекового сектору України та можливостями, які пропонує міжнародний досвід. Зокрема, українське законодавство наразі не містить чітко визначених нормативно-правових стандартів, які би регулювали психологічне забезпечення оперативної діяльності під прикриттям. Відсутність таких норм унеможливлює систематичну оцінку психічного стану працівників до, під час і після операції, а також створення належних умов для їхньої реабілітації. Необхідність правового унормування порядку проведення психологічного супроводу оперативників випливає, зокрема, з положень Закону України "Про національну безпеку України", а також із принципів належного управління у сфері безпеки, визначених Кодексом поведінки стосовно військово-політичних аспектів безпеки (ОБСЄ). У цьому контексті назріває потреба в інтеграції науково обґрунтованих підходів до психологічної підтримки у формалізовані процедури службової діяльності, з чітким розподілом відповідальності між державою, командуванням і фахівцями-психологами. Тому метою статті є наукове обґрунтування змісту, структури та умов ефективної психологічної підготовки співробітників правоохоронних органів до виконання завдань у режимі оперативного прикриття, з урахуванням правових засад такої діяльності у демократичних державах. Її новизна полягає в інтеграції психологічного та правового підходів до аналізу підготовки оперативників до діяльності під прикриттям; у виокремленні специфічних психологічних ризиків, характерних для умов гібридної війни; а також у формулюванні рекомендацій щодо адаптації міжнародних стандартів психологічної та юридичної підтримки до національного безпекового та правового контексту України. Досягнення зазначеної мети зумовлює необхідність виконання таких завдань: систематизувати провідні міжнародні підходи до психологічної підготовки оперативників до діяльності під прикриттям; виокремити найбільш суттєві психологічні проблеми, труднощі, перепони, з якими стикаються співробітники під час такого виду оперативної роботи (включно з ризиками емоційного вигорання, порушенням ідентичності, когнітивними навантаженнями, етичними дилемами тощо); проаналізувати психологічні та правові аспекти підготовки оперативників під прикриттям у демократичних державах (зокрема країн НАТО, ЄС, "Five Eyes"); визначити юридичні межі та перспективи адаптації міжнародного досвіду в українському контексті, з урахуванням національного законодавства, зобов’язань України в сфері прав людини та специфіки воєнного стану; запропонувати науково обґрунтовані рекомендації щодо забезпечення можливості розробки та впровадження в Україні системи психологічної підготовки до операцій під прикриттям, яка враховуватиме поточні виклики національної безпеки, зокрема в умовах війни та гібридних загроз; розробити рекомендовану модель підготовки, оцінювання та правового регулювання діяльності оперативників під прикриттям в умовах українського безпекового середовища. Психологічні та правові аспекти підготовки оперативників під прикриттям у демократичних державах Розглянемо структурні особливості підготовки оперативників західних спецслужб до роботи під прикриттям. Така підготовка зазвичай передбачає декілька чітко визначених етапів: психологічний відбір, базова підготовка, моделювання реальних ситуацій, тренування в полі (в умовах наближених до очікуваних) та періодична супервізія й підтримка під час виконання завдань [9]. Особлива увага приділяється розвитку навичок адаптивної поведінки, гнучкого мислення, комунікації у ворожому середовищі та здатності підтримувати "легенду" – вигадану біографію, що відповідає прикриттю. Важливим аспектом є етап завершення операції: у структурі поліційних академій США та Великої Британії, наприклад, передбачено протоколи дефрагментації – відновлення зв’язку особистості оперативника з його справжнім "я" після завершення місії [12]. Основні психологічні виклики пов’язані з тим, що робота під прикриттям ставить оперативника в унікальні психоемоційні умови. За цих умов зміщуються межі між справжньою і вигаданою ідентичністю. Тривале виконання ролі може призводити до деперсоналізації, емоційної притупленості, порушень сну, а іноді – до розвитку симптомів ПТСР [3; 5]. Нерідко виникає етична подвійність – конфлікт між моральними переконаннями та методами виконання завдань, які ISSN 1995-6134 88 Forum Prava, 2025. 82(2). 84–93 (Research Article) можуть включати обман, психологічний тиск або навіть інсценування злочину [7; 8]. З юридичного погляду, питання допустимості дій оперативників під прикриттям часто перебуває в зоні правового компромісу. У більшості країн законодавство прямо забороняє участь агентів у провокації злочинів (entrapment) або перевищенні меж оперативного експерименту. Так, у рішенні ЄСПЛ у справі Ramanauskas v. Lithuania (2008) наголошено, що навіть у випадку роботи під прикриттям держава зобов’язана гарантувати дотримання стандартів справедливого судочинства, включно з неприпустимістю інсценування злочину без достатніх підстав. Це рішення слугує дороговказом і для національного правозастосування, особливо в умовах демократії. Також фіксуються випадки зниження когнітивного контролю при стресових провокаціях, які відбуваються в рамках операцій [13]. Невід’ємною організаційною частиною роботи під прикриттям є створення механізмів психологічної підтримки. Так, західні спецслужби дедалі частіше запроваджують системи постійного психологічного моніторингу та супервізії. Наприклад, у Великій Британії CHIS-практики (Covert Human Intelligence Source) використовують ротаційний нагляд із залученням клінічних психологів, які не тільки здійснюють оцінку стану оперативника, а й проводять профілактику професійного вигорання [12]. Також практикуються післяопераційні програми реінтеграції – структуровані інтерв'ю, когнітивно-поведінкова терапія, групи підтримки. Такі програми мають не лише психотерапевтичне, а й юридичне значення – вони формують превентивні механізми відповідальності держави за наслідки службової діяльності оперативників, зокрема щодо охорони їхнього психічного здоров’я, що відповідає принципам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст.3 і ст.8). Поширеною є практика ведення внутрішніх щоденників або анонімних психоемоційних трекерів для моніторингу стану оперативника [6]. Системоутворююче значення має психологічний відбір та оцінювання кандидатів. Ключовим елементом доопераційної фази є оцінка особистості, мотивації та меж психоемоційної стійкості кандидата. У структурі ФБР, Канадської поліції та деяких європейських спецпідрозділів використовуються спеціалізовані центри оцінювання (assessment centers), які включають рольові вправи, проектні тести та інтерв’ю з психологами [10]. Як зазначено в офіційних документах College of Policing [11], до роботи під прикриттям відбираються особи з високим рівнем саморегуляції, гнучкістю мислення, відсутністю схильності до ризикової поведінки або латентної агресії. Крім того, у багатьох країнах функціонують нормативно-правові обмеження щодо залучення осіб до оперативної діяльності, пов’язаної з прикриттям: відповідні критерії мають законодавче або підзаконне закріплення, наприклад, у кодексах поліції, наказах МВС або актах, що регулюють оперативно-розшукову діяльність. Особлива увага приділяється здатності витримувати тривалий когнітивний та емоційний дискомфорт без втрати ефективності. Наявність життєстійкості та мотивації до колективної безпеки (а не особистих амбіцій чи "героїзму") є вирішальними чинниками допуску до тренінгів, які передують роботі під прикриттям. Підготовка до комунікативних викликів є окремим напрямом у підготовці оперативників під прикриттям, який стосується розпізнавання й нейтралізації підозр з боку цільового середовища. У цифрову епоху це особливо актуально в онлайн-комунікаціях, де зростає ймовірність мовленнєвих збоїв, що викривають оперативного співробітника. Наприклад, у одному з досліджень [14] було виявлено низку мовних патернів, які часто провокують підозру у співрозмовника в онлайн-чатах. Навчання таких навичок проводиться через симуляційні вправи, зворотний зв’язок з експертами, а також за допомогою застосування алгоритмів штучного інтелекту, які моделюють реакції цільових осіб. Рекомендована модель підготовки, оцінювання та правового регулювання діяльності оперативників під прикриттям Узагальнюючи досліджений досвід західних спецслужб, нами складені рекомендації щодо можливого прикладного застосування отриманих результатів. А саме, на основі аналізу міжнародних підходів пропонується до уваги науковців і практиків багаторівнева програма підготовки оперативників до роботи під прикриттям, яка має включати такі блоки: 1. Психологічний відбір та діагностика: визначення рівня стресостійкості, моральної гнучкості, саморефлексії та готовності до подвійної (множинної) ролі. 2. Навчально-моделювальний блок: ситуаційні тренінги, імітація операцій під прикриттям, розвиток "легенди", поведінкових стратегій, протидії викриттю. ISSN 1995-6134 89 Forum Prava, 2025. 82(2). 84–93 (Research Article) 3. Етична підготовка: формування усвідомлення меж допустимих дій, обговорення моральних дилем та правових рамок, за умов яких діє оперативник. Цей блок повинен спиратися на чітке розмежування допустимих і недопустимих дій в межах оперативної діяльності. Зокрема, має враховуватись заборона провокування злочинів, закріплена як у міжнародній практиці (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах Teixeira de Castro v. Portugal, Ramanauskas v. Lithuania), так і у національних нормативно-правових актах. Розгляд типових сценаріїв із правовою кваліфікацією дозволяє сформувати в оперативника не лише етичну, а й юридичну компетентність щодо меж допустимого. 4. Психологічна безпека: розвиток навичок саморегуляції, мікрорефлексії, подолання деперсоналізації та збереження психологічної цілісності. 5. Фаза реінтеграції: протоколи "повернення" після завершення місії, робота з психотерапевтом, обговорення змін у самоідентичності, подолання "синдрому чужого серед своїх". Цей компонент також має важливе правове підґрунтя: держава як роботодавець зобов’- язана забезпечити захист психічного здоров’я працівника відповідно до міжнародних зобов’язань, зокрема статті 3 (заборона катування, нелюдського чи принизливого поводження) та статті 8 (право на повагу до особистого і сімейного життя) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ненадання належної допомоги після психологічно травматичних місій може трактуватися як порушення цих зобов’язань. За аналогією із західним досвідом важливо сформувати на доказовій основі вимоги до відбору та оцінки кандидатів. Так, необхідно запровадити національні стандарти психологічної оцінки кандидатів до роботи під прикриттям, які повинні охоплювати: – перевірку здатності до довготривалого емоційного самоконтролю; – оцінку емпатійності та особливостей побудови морального судження; – відсутність ризиків до розвитку девіантної поведінки або порушень дисциплінарних норм; – підтвердження наявності сформованих мотивацій до командної діяльності, а не лише індивідуалістичної; – діагностику стійкості до психофізіологічної фрустрації та тривалих когнітивних навантажень. Правове закріплення таких стандартів доцільно здійснити у підзаконних актах МВС або НПУ – як частину регулювання доступу до особливо складних форм оперативної діяльності. Зокрема, може бути передбачена нормативна процедура допуску до роботи під прикриттям із обов’язковим комплексним висновком психолога та юриста про відсутність обмежень етичного й правового характеру. Перелічені критерії можуть бути реалізовані через адаптовані й стандартизовані психодіагностичні тести, структуровані інтерв’ю та аналіз поведінки і продуктів діяльності (профайлінг) у змодельованих критичних ситуаціях. Також з огляду на західний досвід, надзвичайно важливо передбачити дієві форми психологічної підтримки протягом і після операцій під прикриттям. Для цього українським правоохоронцям, на наш погляд, варто розробити таку систему безперервної психологічної підтримки оперативників, яка включає: – супровід психолога на всіх етапах: підготовки, виконання завдань, повернення до цивільного середовища; – регулярні сесії супервізії із зовнішнім або незалежним фахівцем; – доступ до конфіденційної психотерапевтичної допомоги, у т. ч. онлайн; – використання технологій самоспостереження (емоційні трекери, цифрові щоденники стану); – створення “партнера довіри” в організації – співробітника з аналогічним досвідом, до якого можна звернутися неформально. Юридичне обґрунтування такої системи може бути впроваджене через відомчі інструкції МВС або Служби безпеки, з посиланням на трудове законодавство та гарантії охорони психічного здоров’я працівника відповідно до Кодексу законів про працю України, а також із урахуванням загальноєвропейських стандартів щодо ментального благополуччя працівників сектору безпеки. Юридичні межі та перспективи адаптації міжнародного досвіду в українському контексті Враховуючи ємність і масштабність досліджень, які забезпечують доказову основу ефективності засобів психологічної підготовки, корисним вбачається залучення можливостей міжнародної науково-практичної співпраці та імплементації стандартів. Важливість цього посилюється також з огляду на складність і ризико- ISSN 1995-6134 96 Forum Prava, 2025. 82(2). 94–99 (Preliminary studies) Роль судово-експертних установ у протидії злочинності та забезпеченні публічного порядку Основними завданнями судово-експертних установ України у попередженні та розкритті кримінальних правопорушень є всебічний аналіз причин та умов, що сприяють їх вчиненню, розробка методів їх виявлення та вироблення практичних рекомендацій щодо їх усунення. Результати експертних досліджень надають правоохоронним органам інструменти для вдосконалення їх діяльності, що забезпечує більш ефективне розслідування кримінальних правопорушень і водночас сприяє зниженню злочинності шляхом забезпечення невідворотності покарання. Ефективне виконання цих завдань створює підґрунтя для більш надійної охорони критично важливих об’єктів, забезпечення публічного порядку та зниження рівня злочинності в державі. Судово-експертні установи виконують не тільки дослідницькі, а й профілактичні функції, що сприяє розробці ефективної стратегії попередження злочинності [4, с.108]. Водночас судові експерти функціонують в насиченому значними інформаційними потоками просторі. Наразі повсякденна професійна діяльність майже будь-якого спеціаліста фіксується у різноманітних соціальних мережах, висвітлюється на офіційних сайтах, стає предметом широкого обговорення на блогах і дискусійних платформах. Саме тому взаємодія з медіа стає не лише іміджевою діяльністю, яка здійснюється на нерегулярній основі, а насамперед елементом повсякденного успішного функціонування судово-експертних установ України. Однак така публічність не завжди супроводжується чіткими професійними стандартами комунікації, що створює ризики поширення неповної або викривленої інформації. На думку автора, вкрай важливо впровадити внутрішні регламенти щодо публічної комунікації експертів у медіа, аби запобігти зниженню довіри до результатів експертних досліджень. Як зазначають М.Т. Андрійчук і Т.С. Андрійчук, "діяльність мас-медіа, зокрема виконання ними комунікативних функцій тісно пов’язана зі взаємодією з органами державної влади. Так, мас-медіа втілюють право громадян вільно висловлювати свої погляди, таким чином захищаючи їх від свавілля держави. Для громадян засоби масової інформації також є основним джерелом інформації про політичну сферу, зокрема функціонування державних органів. Крім того, мас-медіа покликані виконувати роль "незалежних спостерігачів", "сторожових псів", які контролюють державні інститути. Публікації засобів масової інформації про діяльність органів державної влади, їх посадових осіб здатні або підвищити авторитет останніх, або позбавити їх суспільної підтримки, призвести до відставки, програшу під час виборів" [5, с 11]. Т.П. Яцик, О.М. Бодунова та В.А. Шкелебей звертають увагу на те, що дуже часто правоохоронні органи взаємодіють із медіа та їх звернення пов’язане з необхідністю сприяння у розкритті, розслідуванні та попередженні кримінальних правопорушень, зокрема злочинних діянь в інформаційній сфері, а саме встановлення свідків та потерпілих, отримання даних про обставини вчиненого кримінального правопорушення, встановлення та розшук правопорушника, виявлення викраденого та слідів кримінального правопорушення. Під взаємодією цих суб’єктів слід розуміти форму комунікації між прес-службами правоохоронних органів та представниками медіа, за допомогою якої вони взаємодоповнюють один одного та створюють умови для успішного функціонування обох сторін. Використання медіапростору правоохоронними органами сприяє зміцненню законності в державі та спрямоване на підвищення правової культури населення та поваги до закону та діяльності правоохоронних органів [6, с.17]. Водночас, на думку автора, така співпраця вимагає більш жорстких етичних рамок і протоколів, аби уникнути маніпуляцій або порушення презумпції невинуватості. Публічне обговорення кримінальних проваджень у медіа має супроводжуватись обов’язковим дотриманням стандартів журналістської етики та узгоджуватись із процесуальними нормами. Особливо важливим є уникнення передчасного розголошення експертної інформації, що може бути витлумачена неправильно або використана з метою тиску на слідство. Взаємодія судових експертів і медіа у цифрову епоху Слід враховувати, що під час організації взаємодії судових експертів з медіа під час досудового розслідування кримінальних правопорушень необхідно зважати на положення Закону України "Про медіа", який "спрямований на забезпечення реалізації права на свободу вираження поглядів, права на отримання різнобічної, достовірної та оперативної інформації, на забезпечення плюралізму думок і вільного поширення інформації, на захист національних інте- ISSN 1995-6134 97 Forum Prava, 2025. 82(2). 94–99 (Preliminary studies) ресів України та прав користувачів медіа-сервісів, регулювання діяльності у сфері медіа відповідно до принципів прозорості, справедливості та неупередженості, стимулювання конкурентного середовища, рівноправності і незалежності медіа та визначає правовий статус, порядок формування, діяльності та повноваження Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення" [7]. Окремо зауважимо, що сам термін "медіа" прийшов у вітчизняному законодавстві на зміну категорії "засоби масової інформації", яка застосовувалася ще з радянських часів та є значно вужчою. Це оновлення є виправданим, однак викликає потребу у переосмисленні меж правової відповідальності та повноважень представників медіа в умовах нової цифрової реальності. О. Ващук стверджує, що "журналістські розслідування відіграють важливу роль у викритті правопорушень і корупції, формуванні громадської думки. Для забезпечення достовірності й об’єктивності інформації, яку отримує суспільство, представникам масмедіа важливо співпрацювати із судовими експертами та криміналістами, які в межах законодавства можуть надати технічну підтримку й допомогу в перевірці певних фактів. Висновки судових експертів мають вирішальне значення для результатів судових процесів, тож така взаємодія має бути відповідальною, щоб запобігти конфліктам інтересів і забезпечити справедливість. Із появою нових видів злочинності (зокрема, кіберзлочинів) виникла потреба у застосуванні більш сучасних, інноваційних методів судової експертизи. Під час журналістських розслідувань часто виникає потреба в експертній допомозі з метою аналізу складних технічних даних або виявлення маніпуляцій. Співпраця журналістів із судовими експертами та криміналістами має відбуватися винятково в межах закону з дотриманням конфіденційності, об’єктивності й запобігання маніпуляціям, оскільки це важливо для захисту прав людини та забезпечення довіри до медіа й судової системи" [8, с.11]. Водночас, на практиці така взаємодія часто ускладнюється відсутністю чітко окреслених протоколів співпраці між журналістами та експертами, що потребує законодавчого врегулювання або хоча б міжвідомчих стандартів. Із появою нових видів злочинності (зокрема, кіберзлочинів) виникла потреба у застосуванні більш сучасних, інноваційних методів судової експертизи. Під час журналістських розслідувань часто виникає потреба в експертній допомозі з метою аналізу складних технічних даних або виявлення маніпуляцій. Співпраця журналістів із судовими експертами та криміналістами має відбуватися винятково в межах закону з дотриманням конфіденційності, об’єктивності й запобігання маніпуляціям, оскільки це важливо для захисту прав людини та забезпечення довіри до медіа й судової системи. При цьому на взаємодії судових експертів із медіа все більше позначаються новітні цифрові застосунки, які суттєво спрощують прийняття рішень та забезпечують їх оперативну реалізацію. Все більше використання соціальних медіа, додатків або платформ, які дозволяють користувачам взаємодіяти в Інтернеті, гарантує, що це середовище стане корисним джерелом доказів для експерта-криміналіста [9, с.15]. Однак використання таких цифрових джерел створює й ризики – зокрема, пов’язані з автентичністю матеріалів та правом на приватність, які досі залишаються слабо врегульованими. Водночас, як наголошує О. Ващук, "із розвитком цифрових технологій виникли нові види злочинності (зокрема, кіберзлочини), а роль судових експертів для журналістських розслідувань значно зросла. Для адекватного реагування на ці виклики необхідно інтегрувати сучасні методи судової експертизи та криміналістики у практику журналістських розслідувань, що потребує постійного оновлення знань і навичок як журналістів, так і експертів" [8, с.24]. З огляду на провідне значення журналістики в процесі висвітлення результатів досудового розслідування та судового розгляду, особливо в категорії резонансних кримінальних правопорушень, поряд із судовою експертологією у зарубіжній науковій думці значна увага також приділяється судовій журналістиці, яка є спеціалізованою формою журналістських розслідувань, що зосереджується на зборі та поширенні фактичної інформації про злочини та судові процеси. Через різні платформи масової комунікації, такі як газети, телебачення та онлайн-медіа, журналісти прагнуть інформувати громадськість про наявні докази та методи, які використовуються в кримінальних розслідуваннях, часто використовуючи методи, подібні до тих, які використовують криміналісти. Проте не можна не помітити, що інтенсивне висвітлення деталей досудового розслідування може впливати на презумпцію невинуватості та спонукати до суспільного тиску на слідство. Цей різновид журналістики забезпечує дієвий громадський нагляд та інформування громадськості про проблеми, ISSN 1995-6134 98 Forum Prava, 2025. 82(2). 94–99 (Preliminary studies) які можуть вимагати втручання [10]. Хоча таке висвітлення може дієво інформувати громадськість, критики стверджують, що сенсаційні заголовки часто спотворюють реальність, що призводить до неправильних уявлень про можливості та надійність криміналістичних методів. Навчання судовій журналістиці зараз пропонується в багатьох університетах, озброюючи журналістів навичками проведення ретельних розслідувань і дотримання етичних стандартів. Зрештою, судова журналістика служить не тільки для висвітлення юридичних питань, але й для притягнення установ до відповідальності, значно сприяючи суспільному розумінню та дискурсу навколо злочинності та правосуддя [10]. А. Гомес та С. Маріньо зазначають, що загальні дослідження судової журналістики зосереджені на злочинах проти життя, злочинах проти статевої свободи та недоторканості, проти публічної безпеки і порядку. Для журналістів є пріоритетом зрозуміти соціальний вплив таких злочинів на постраждалих осіб, їхні сім’ї та громади. Ці знання дають змогу суспільству та громадам краще підтримувати жертв, протистояти суспільним наслідкам насильства та розробляти ефективні програми профілактики та реабілітації для зменшення рецидивів [11]. Ці аспекти особливо актуальні в умовах зростання публічної уваги до тем насильства, де журналісти несуть відповідальність не лише за точність, а й за етичність подачі чутливого контенту. При цьому контекст, перевірка інформації та надійні джерела є ключовими елементами судової журналістики. Їх відсутність може поставити під загрозу якість випуску новин, що призведе до труднощів у розумінні новин і підриву довіри до медіа. Журналістська етика, тема, яка часто повторюється в дослідженнях у цій галузі, пов’язана насамперед із занепокоєнням щодо конфіденційності як потерпілих, так і підозрюваних [11]. Висновки 1. Сучасні медіа внормовують, упорядковують, забезпечують злагодженість інформаційних потоків, що оточують як життя сучасної людини, так і функціонування будь-яких підприємств, установ чи організацій, у тому числі судово-експертних установ. Належним чином організована взаємодія судових експертів і вітчизняних медіа лежить в основі забезпечення ефективності досудового розслідування, дієвості журналістських розслідувань, високого професіоналізму та комунікаційної компетентності як вітчизняних судових експертів, так і журналістів. 2. Подібна взаємодія за умови дотримання обома сторонами принципів неупередженості, прозорості, професійності та орієнтованості на досягнення чітко визначеного результату повною мірою задовольняє потребу в експертній допомозі під час журналістських розслідувань, а також забезпечує ефективну комунікацію судово-експертних установ з громадськістю за посередництва відповідних медіа. Конфлікт інтересів На думку автора, конфлікт інтересів відсутній. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до плану наукових досліджень ННЦ "ІСЕ ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса". СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Borysenko I. V., Bululukov O. Y., Pcholkin V. D., Baranchuk V. V., Prykhodko V. O. The modern development of new promising fields in forensic examinations. Journal of Forensic Science and Medicine. 2021. № 7 (4). https://journals.lww.com/jfsm/fulltext/2021/07040/the_modern_development_of_new_promising_fields_i n.4.aspx 2. Cherniavskyi S. S., Tychyna D. M., Pertsev R. V. International experience of forensic support for crime investigation. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2022. № 12 (3). С. 9-16. 3. Коваленко А. В. Взаємодія органів досудового розслідування із засобами масової інформації під час збирання, дослідження та використання доказів у кримінальному провадженні. Криміналістичний вісник. 2022. № 2 (38). С. 48-59. 4. Filipenko N., Lukashevych S., Ivanović A. Innovative approaches and information technologies in forensic science activities. Судова експертиза. 2025. № 1. С. 102-111. 5. Взаємодія мас-медіа та органів державної влади: навч. посіб. / М. Т. Андрійчук, Т. С. Андрійчук; КПІ ім. Ігоря Сікорського. Київ: КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2018. 114 с. 6. Yatsyk Т. P., Bodunova О. M., Shkelebei V. А. Media interaction with law enforcement agencies as a factor in promoting crime prevention in the information sphere. Fundamental and applied researches in practice of leading scientific schools. 2020. № 38 (2). 15-20. 7. Про медіа: Закон України від 13 грудня 2022 р. № 2849-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2849- ISSN 1995-6134 99 Forum Prava, 2025. 82(2). 94–99 (Preliminary studies) 20#Text 8. Ващук О. Сучасна взаємодія судових експертів, криміналістів і журналістів: виклики та перспективи. Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. 2024. Вип. 4 (37). С. 10-28. 9. Haggerty J., Casson M., Haggerty S., Taylor M. J. A Framework for the Forensic Analysis of User Interaction with Social Media. International Journal of Digital Crime and Forensics. 2012. № 4 (4). 15-30. 10. Forensic journalism. https://www.ebsco.com/research-starters/communication-and-mass-media/forensicjournalism 11. Gomes A. F., Marinho S. Forensic journalism: A sistematic literature review. Journalism. 2024. https://journals.sagepub.com/doi/10.1177/14648849241261182?int.sj-abstract.similar-articles.1 REFERENCES 1. Borysenko, I. V., Bululukov, O. Y., Pcholkin, V. D., Baranchuk, V. V., & Prykhodko, V. O. (2021). The modern development of new promising fields in forensic examinations. Journal of Forensic Science and Medicine, 7(4). https://journals.lww.com/jfsm/fulltext/2021/07040/the_modern_development_of_new_promising_fields_i n.4.aspx 2. Cherniavskyi, S. S., Tychyna, D. M., & Pertsev, R. V. (2022). International experience of forensic support for crime investigation. Yurydychnyi chasopys Natsionalnoi akademii vnutrishnikh sprav, 12(3), 9–16. 3. Kovalenko, A. V. (2022). Vzaiemodiia orhaniv dosudovoho rozsliduvannia iz zasobamy masovoi informatsii pid chas zbirannia, doslidzhennia ta vykorystannia dokaziv u kryminalnomu provadzhenni [Interaction between pre-trial investigation bodies and mass media in collecting, examining and using evidence in criminal proceedings]. Kryminalistychnyi visnyk, 2(38), 48–59 (in Ukr.). 4. Filipenko, N., Lukashevych, S., & Ivanović, A. (2025). Innovative approaches and information technologies in forensic science activities. Sudova ekspertyza, (1), 102–111. 5. Andriichuk, M. T., & Andriichuk, T. S. (2018). Vzaiemodiia mas-media ta orhaniv derzhavnoi vlady: navchalnyi posibnyk [Interaction of Mass Media and Public Authorities: Textbook]. KPI im. Ihoria Sikorskoho (in Ukr.). 6. Yatsyk, T. P., Bodunova, O. M., & Shkelebei, V. A. (2020). Media interaction with law enforcement agencies as a factor in promoting crime prevention in the information sphere. Fundamental and Applied Researches in Practice of Leading Scientific Schools, 38(2), 15–20. 7. Verkhovna Rada Ukrainy. (2022). Pro media [On Media]. Zakon Ukrainy vid 13 hrudnia 2022. No. 2849-9. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2849-20#Text (in Ukr.). 8. Vashchuk, O. (2024). Suchasna vzaiemodiia sudovykh ekspertiv, kryminalistiv i zhurnalistiv: vyklyky ta perspektyvy [Modern interaction of forensic experts, criminalists and journalists: challenges and prospects]. Teoriia ta praktyka sudovoi ekspertyzy i kryminalistyky, 4(37), 10–28 (in Ukr.) 9. Haggerty, J., Casson, M., Haggerty, S., & Taylor, M. J. (2012). A framework for the forensic analysis of user interaction with social media. International Journal of Digital Crime and Forensics, 4(4), 15–30. 10. Forensic journalism. (n.d.). https://www.ebsco.com/research-starters/communication-and-massmedia/forensic-journalism 11. Gomes, A. F., & Marinho, S. (2024). Forensic journalism: A systematic literature review. Journalism. https://journals.sagepub.com/doi/10.1177/14648849241261182?int.sj-abstract.similar-articles.1 ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 82 pp. 094–099 (2). Related identifiers: 10.5281/zenodo.15560547 http://forumprava.pp.ua/files/094-0992025-2-FP-Posashkov_13.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_2_13.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 16.05.2025 Accepted: 06.06.2025 Published: 09.06.2025 Available online: 09.06.2025 Cite as: Посашков, О. О. (2025). Щодо взаємодії судових експертів з медіа під час досудового розслідування кримінальних правопорушень. Форум Права, 82(2), 94–99. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560547 Posashkov, O. O. (2025). Shchodo vzayemodiyi sudovykh ekspertiv z media pid chas dosudovoho rozsliduvannya kryminalnykh pravoporushen [On the Interaction of Forensic Experts with the Media during Pre-Trial Investigation of Criminal Offenses]. Forum Prava, 82(2), 94–99. http://doi.org/10.5281/zenodo.15560547 ISSN 1995-6134 100 Forum Prava, 2025. 82(2).100–107 (Research Article) УДК 347.91:340.12 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.15560549 Н.М. САВЧИН, асистент кафедри процесуального права Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, кандидат юридичних наук, доцент, м. Чернівці, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-3200-7373 МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РОЗПОДІЛУ ОБОВ’ЯЗКУ ДОКАЗУВАННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ N.M. SAVCHYN, Assistant Professor, Department of Procedural Law, Yuriy Fedkovych Chernivtsi National University, PhD in Law, Associate Professor, Chernivtsi, Ukraine; e-mail: yalen[email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-3200-7373 MATERIAL AND LEGAL PRINCIPLES OF BURDEN OF PROOF ALLOCATION IN CIVIL PROCEEDINGS АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Судове доказування в цивільному процесі – це процесуально-розумова діяльність суду, яка направлена на встановлення обставин цивільної справи. Дане встановлення відбувається на підставі судових доказів, коло яких визначає ч.2 ст.76 Цивільного процесуального кодексу України. Таке встановлення необхідне для правильного вирішення цивільної справи по суті або для вирішення інших питань, які виникають у ході розгляду цивільної справи. Судове доказування складається з великої кількості процесуальних дій, які упорядковані в певні етапи. Так, перший етап судового доказування направлений на визначення фактів предмету доказування, а останній – на оцінку судових доказів. У кожному етапі беруть участь суб’єкти судового доказування, якими є суд, учасники справи та представники. Їх роль може бути визначальною в тому чи іншому етапі. Незважаючи на процесуальну природу правила розподілу обов’язків доказування, воно перебуває під інтенсивним впливом матеріального права, як, в принципі, і все судове доказування. Але характер такого впливу досі породжує тривалі дискусії, що позначаються на розумінні цього правила. Мета статті полягає у визначенні впливу матеріально-правових джерел на правило розподілу обов’язків доказування в цивільному судочинстві. Методи. Використано низку методів наукового пізнання, серед яких формально-юридичний, за яким визначено процесуальну природу судового доказування у цивільному процесі. За допомогою порівняльно-правового методу охарактеризовано матеріально-правові джерела розподілу обов’язку доказування у цивільному процесі. Системно-структурний метод допоміг встановити значення матеріально-правових джерел на процес розподілу обов’язку доказування у цивільному процесі. Результати. Згідно зі ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести обставини, на які посилається, окрім випадків, визначених законом. Позивач доводить факти, які обґрунтовують його вимоги, відповідач – обставини заперечення. У статті досліджуються основні вимоги правила розподілу обов’язків доказування в цивільному процесі та доводиться важливість його матеріальноправових джерел. Це правило обумовлено як процесуальними, так і матеріально-правовими аспектами. Матеріальне право визначає юридичні факти, які повинні бути доведені в суді. Більшість із них пов’язані з подіями минулого, які суд не спостерігав особисто, тому сторони несуть основну відповідальність за надання доказів. Наприклад, матеріальне право може встановлювати вимоги до письмової форми правочинів і їхніх наслідків, якщо ці вимоги не дотримані. Такі норми стимулюють відповідальну поведінку учасників матеріальних правовідносин і належне оформлення своїх прав. Суд відіграє пасивну роль у зборі доказів, але може втручатися у виняткових випадках, коли є сумніви в добросовісності сторін чи необхідність витребування доказів. Приватноправовий характер спорів про право визначає змагальність процесу, в межах якого суд лише організовує процес доказування, забезпечуючи рівні можливості для сторін. Учасники матеріальних відносин зазвичай краще обізнані про факти, що стали підставою для спору, тому саме вони повинні доводити їх у суді. Висновки. Згідно правила розподілу обов’язків доказування цивільного судочинства визначається місце та роль суб’єктів доказування під час встановлення обставин цивільної справи. Найбільш визначально дане правило проявляється на етапі збирання судових доказів, закріплюючи активну © Савчин Н.М., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 101 Forum Prava, 2025. 82(2). 100–107 (Research Article) поведінку сторін щодо подання доказів та пасивну поведінку суду, який повинен утриматися від збирання доказів у цивільну справу за своєю ініціативою, крім випадків, встановлених ЦПК України. Подібний розподіл обов’язків доказування між сторонами та судом зумовлений приватноправовим характером спору, що потрібно вирішити, учасники якого повинні попіклуватися заздалегідь про належну фіксацію своїх прав та обов’язків у матеріальних відносинах з метою їх ефективного захисту в майбутньому. Кожна із сторін буде стверджувати те, що відповідає її матеріальноправовим інтересам. А тому, саме на неї має бути покладений ризик недоведення таких обставин справи. У цьому проявляється головне призначення правила розподілу обов’язків доказування з точки зору його матеріальноправового змісту. Крім того, впливаючи на виникнення, зміну та припинення матеріальних відносин, які є предметом судового розгляду, сторони краще за всіх будуть знати обставини, що їх опосередковували. Завдяки цьому подібний зміст правила розподілу обов’язків доказування не тільки допоможе оперативно винести обґрунтоване рішення по суті спору, але й не дасть особам зловживати правом на судовий захист. Ключові слова: судове доказування; цивільний процес; обставини справи; докази; учасники справи; матеріальне право; юридичні факти; сторони справи *** Problem statement. Judicial proof in civil proceedings is a procedural and intellectual activity of the court aimed at establishing the circumstances of a civil case. This establishment is based on judicial evidence, the scope of which is defined in part 2 of Article 76 of the Civil Procedure Code of Ukraine. Such determination is essential for the proper resolution of a civil case on its merits or for resolving other issues arising during the consideration of a civil case. Judicial proof consists of numerous procedural actions, which are organized into specific stages. The first stage of judicial proof aims to identify the facts subject to proof, while the final stage focuses on evaluating judicial evidence. Participants in judicial proof, including the court, parties to the case, and their representatives, take part in each stage. Their role may be pivotal at certain stages. Despite the procedural nature of the rule on the allocation of the burden of proof, it is under the intense influence of substantive law, as, in principle, is all judicial evidence. However, the nature of this influence continues to spark lengthy debates, which affect the understanding of this rule. The purpose of this article is to determine the influence of substantive legal sources on the rule governing the distribution of the burden of proof in civil proceedings. Methods. To address the research objectives, various scientific methods were employed, including the formal-legal method, which was used to define the procedural nature of judicial proof in civil proceedings. The comparative-legal method characterized the substantive legal sources of the distribution of the burden of proof in civil proceedings. The system-structural method helped determine the significance of substantive legal sources in the process of distributing the burden of proof in civil proceedings. Results. According to Article 81 of the Civil Procedure Code of Ukraine, each party is required to prove the circumstances it refers to unless otherwise specified by law. The plaintiff must prove the facts supporting their claims, while the defendant must establish the circumstances of their objections. The article explores the main requirements of the rule for distributing the burden of proof in civil proceedings and demonstrates the importance of its substantive legal sources. Both procedural and substantive aspects determine this rule. Substantive law determines the legal facts that must be proven in court. Most of these facts relate to past events that the court has not personally observed, making the parties primarily responsible for providing evidence. For instance, substantive law may establish requirements for the written form of transactions and their consequences if such requirements are not met. These norms encourage responsible behavior by participants in substantive legal relationships and the proper documentation of their rights. The court plays a passive role in evidence collection but may intervene in exceptional cases, such as when doubts arise regarding the good faith of the parties or when evidence must be requested. The private-law nature of disputes determines the adversarial nature of the process, within which the court organizes the proof process and ensures equal opportunities for the parties. Participants in substantive relationships are usually more knowledgeable about the facts underlying the dispute, and thus they bear the burden of proving them in court. Conclusions. The rule governing the distribution of the burden of proof in civil proceedings defines the place and role of participants in proof during the establishment of the circumstances of a civil case. This rule is most prominently applied at the stage of gathering judicial evidence, emphasizing the active role of the parties in submitting evidence and the passive role of the court, which must refrain from collecting evidence in a civil case on its own initiative, except as provided by the Civil Procedure Code of Ukraine. This allocation of the burden of proof between the parties and the court is due to the private-law nature of the dispute, requiring the participants to properly document their rights and obligations in advance for their effective protection in the future. Each party will assert what aligns with its substantive legal interests, and therefore, the risk of failing to prove such circumstances lies with that party. This reflects the primary purpose of the rule on the distribution of the burden of proof from the perspective of its substantive legal content. Additionally, by influencing the creation, modification, and termination of substantive relationships under judicial review, the parties are best positioned to know the circumstances involved. Consequently, this interpretation of the rule for distributing the burden of proof not only facilitates the prompt resolution of disputes on their merits but also prevents individuals from abusing the right to judicial protection. ISSN 1995-6134 102 Forum Prava, 2025. 82(2). 100–107 (Research Article) Keywords: judicial proof; civil procedure; case circumstances; evidence; case participants; substantive law; legal facts; parties to the case Постановка проблеми Судове доказування в цивільному процесі – це процесуально-розумова діяльність суду, яка направлена на встановлення обставин цивільної справи. Дане встановлення відбувається на підставі судових доказів, коло яких визначає ч.2 ст.76 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Таке встановлення необхідне для правильного вирішення цивільної справи по суті або для вирішення інших питань, які виникають у ході розгляду цивільної справи. Судове доказування складається з великої кількості процесуальних дій, які упорядковані в певні етапи. Так, перший етап судового доказування направлений на визначення фактів предмету доказування, а останній – на оцінку судових доказів. У кожному етапі беруть участь суб’- єкти судового доказування, якими є суд, учасники справи та представники. Їх роль може бути визначальною в тому чи іншому етапі. Наприклад, на етапі збирання судових доказів на перше місце виходять сторони цивільної справи, а на етапі оцінки судових доказів – суд. Проте, поведінка всіх суб’єктів судового доказування в цивільному судочинстві підпорядковується ряду загальних правил, одним із яких є правило розподілу обов’язків доказування. Воно окреслює місце і роль суду та учасників справи під час встановлення фактів предмету доказування. Залежно від його правильного розуміння та застосування на практиці, виноситься обґрунтоване і законне судове рішення. Незважаючи на процесуальну природу правила розподілу обов’язків доказування, воно перебуває під інтенсивним впливом матеріального права, як, в принципі, і все судове доказування. Але характер такого впливу досі породжує тривалі дискусії, що позначаються на розумінні цього правила. Дослідженням загальних правил судового доказування цивільного судочинства займалися такі автори, як В.Д. Андрійцьо, який вказує на важливість матеріально-правової природи правила розподілу обов’язку доказування у цивільному судочинстві [1, с.189]. С.С. Бичкова звертає увагу на те, що, процесуалісти, які визначають сторін через їх відповідний статус у матеріальних правовідносинах (за умови ймовірності як перших, так і останніх), беззаперечно, мають рацію [2, с.99]. П.Ф. Немеш і В.П. Феннич вказують, що чинна редакція ЦПК України гармонійно поєднала в правилі розподілу обов’язків доказування як приватноправовий, так і публічно-правовий аспект, розкриваючи у своїх працях їх зміст [3, с.622]. Але в сучасній доктрині цивільного процесу розкриття правила розподілу обов’язку доказування відбувалося переважно з процесуальних позицій, нехтуючи при цьому його матеріально-правовими джерелами. Хоча саме вони пояснюють найкраще, чому зміст даного правила такий, а не інакший. Без розуміння матеріально-правових джерел правила розподілу обов’язків доказування цивільного судочинства, розкриття його змісту буде неповним. Тому мета статті полягає у визначенні впливу матеріально-правових джерел на правило розподілу обов’язків доказування в цивільному судочинстві. Її новизна міститься в розкритті значення та правової природи матеріально-правових джерел правила розподілу обов’язків доказування в цивільному судочинстві. Завданням статті є дослідження матеріально-правових джерел з точки зору їхнього застосування під час розподілу обов’язків доказування в цивільному судочинстві. Особливості юридичних фактів матеріальноправового характеру Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України "кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом" [4]. Відповідно до цієї норми позивач повинен доводити обставини, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги, а відповідач – обставини, якими він заперечує проти них, третя особа з самостійними вимогами – обставини, які обґрунтовують її вимоги на предмет спору [5, с.248-249]. Якщо подивитися на характер вказаних обставин, які повинні доказувати дані суб’єкти, видно, що, в першу чергу, йдеться про юридичні факти матеріально-правового характеру або доказові факти, які їх підтверджують. Так, вимоги позивача мають бути матеріальноправовими, інакше звернутися з позовом до суду буде неможливо. Якщо відповідач хоче ці вимоги заперечити по суті, вказані ним факти теж повинні носити матеріально-правовий характер. Саме такі факти будуть допомагати судді робити висновки про матеріальні права та обов’язки сторін (третіх осіб з самостійними вимогами). Особливістю юридичних фактів матеріальноправового характеру та доказових фактів, які їх ISSN 1995-6134 103 Forum Prava, 2025. 82(2). 100–107 (Research Article) підтверджують є те, що вони опосередковують матеріальні відносин сторін цивільної справи, тобто вони мали місце до звернення з позовною заявою в суд. Це факти минулого, які суд, як суб’єкт судового доказування, особисто не спостерігав. Зазвичай, такі факти не мають триваючого характеру, вони вже відбулися. Для того, щоб суд міг їх пізнати та, на цій підставі з’ясувати дійсні матеріальні відносини сторін і вирішити спір про право, придумано судове доказування. Нерідко гілки державної влади зіставляють з трьома часовими формами, де судову владу завжди пов’язують з минулим часом через необхідність пізнавати допроцесуальні відносини сторін. До предмета доказування також включаються юридичні факти процесуального характеру та доказові факти, які їх підтверджують. Але їх особливість полягає в тому, що вони, відбуваючись перед судом, у більшості випадків не потребують доведення. Наприклад, однією з умов заочного розгляду цивільної справи є згода позивача на це, який, перебуваючи в залі судового засідання, може виразити її особисто перед судом. Таким чином, через необхідність встановлення юридичних фактів матеріально-правового характеру придумана вся сучасна процедура судового доказування цивільного судочинства. Дані факти закріплені в нормі матеріального права і необхідність їх доведення перед судом, який, на відміну від сторін, особисто їх не сприймав, виступає головною причиною запровадження судового доказування з усіма правилами, що його регламентують. Як правильно зазначають, завдяки судовим доказам правовідносини сторін можна змоделювати в режимі реального судового засідання [6, с.175]. Правило розподілу обов’язків із доказування у своєму змісті закріплює активний та пасивний обов’язки для суб’єктів доказування, які найбільш яскраво проявляються на такому етапі судового доказування як збирання судових доказів. Це головне призначення даного правила. Відповідно до активного обов’язку сторони повинні збирати докази на підтвердження тих фактів, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень проти них. "Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи…" (ч.7 ст.81 ЦПК України). У цьому виражається пасивний обов’- язок доказування для суду, що спонукає його утриматися від активних дій зі збирання судових доказів у цивільну справу. Проте, з цього пасивного обов’язку є певні винятки: суд може витребувати докази у випадку, "коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’- язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом" (ч.7 ст.81 ЦПК України). Крім того, суд може сприяти сторонам в отриманні доказів за допомогою процедур їх витребування, забезпечення чи надання судових доручень. Такі винятки перетворюють суд на активного суб’єкта збирання доказів. Але головне все-таки залишається незмінним: відповідальність за збирання доказів у цивільну справу закон покладає на сторін. Причина цього має не процесуальний, а матеріально-правовий характер. П.Ф. Немеш і В.П. Феннич вказують, що чинна редакція ЦПК України гармонійно поєднала в правилі розподілу обов’язків доказування як приватноправовий, так і публічно-правовий аспект. Приватноправовий аспект показує, що сторони несуть обов’язок збирати докази, оскільки розглядається їхня приватна справа. Вона стосується тільки їх. Публічно-правовий аспект проявляється в тому, що суд несе відповідальність за винесення справедливого рішення. Тому він керує процесом збору судових доказів, зокрема, контролює виконання учасниками справи обов’язків із доказування та роз’яснює процесуальні наслідки їх невиконання, присікає зловживання процесуальними правами у сфері збирання судових доказів, сприяє учасникам справи збирати судові докази, якщо для цього є підстави, а в ряді випадків, самостійно може проявити ініціативу щодо збору судових доказів [3, с.622]. Дійсно, приватноправовий характер спору про право впливає на розподіл обов’язків доказування у цивільному процесі. Завдяки такому характеру спору весь цивільний процес (не тільки судове доказування) побудований за моделлю змагального судочинства. Вона протиставляється слідчій моделі, що проявляється в кримінальному судочинстві. Роль суду в змагальному процесі полягає не в тому, щоб встановити об’єктивну (матеріальну) істину, як стверджували в радянські часи, а в тому, щоб неупереджено організувати порядок збору доказів, даючи кожній із сторін однакову можливість захистити свої матеріально-правові інтереси. Суд повинен роз’яснювати та сприяти, а сторони активно залучати засоби доказування в цивільну справу. Як вказує В.А. Кройтор, "у цьому й проявляється особливість принципу змагальності, який є основою щодо розподілу обов’язків із доказування, коли сторони відстоюють свої ін- ISSN 1995-6134 104 Forum Prava, 2025. 82(2). 100–107 (Research Article) тереси, подаючи у справі необхідні докази, переслідуючи при цьому мету – одержання позитивного для себе судового рішення" [7, с.97]. Невипадково одним із змістовних елементів принципу змагальності виступає правило розподілу обов’язків доказування (ч.3 ст.12 ЦПК України). На нашу думку, покладення обов’язку доказування на сторін справи зумовлено не тільки приватноправовим характером спору про право, а також необхідністю відповідального поводження суб’єктів у матеріальних правовідносинах, що мали місце до початку цивільного судочинства. Так, реалізуючи суб’єктивні матеріальні (наприклад, цивільні) права, фізичні та юридичні особи, виходячи з принципу диспозитивності, можуть робити все, що законом прямо не заборонено. Але вступ у такі відносини має бути відповідальний, особливо там, де матеріальний закон вимагає дотримання певних формальностей. Наприклад, ст.208 ЦК України визначає, які правочини треба вчиняти в письмовій формі, а ст.218 цього ж кодексу окреслює правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину у сфері судового доказування. Зокрема, "заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків". Очевидно, що законодавець спонукає учасників матеріальних відносин до належного оформлення своїх прав, створюючи умови для їх ефективного захисту в разі виникнення спору. При цьому, даючи особі можливість доведення факту укладення правочину чи змісту його окремих умов у разі виникнення спору, зацікавленій особі пропонується надійні (на думку законодавця) засоби доказування, які можуть замінити письмово укладений правочин: інші письмові докази, аудіота відеозаписи, інші докази, окрім показань свідків. Забороняючи використання показань свідків та дозволяючи використання інших засобів доказування, норма матеріального права визначає умови для належного виконання своїх обов’язків по доказуванню обставин цивільної справи, про які в майбутньому буде стверджувати особа. Як вказує В.Д. Андрійцьо "при формулюванні загального правила розподілу обов’язків доказування дійсно враховуються можливості сторін зафіксувати свої договори, дії та рішення належним чином, що дасть їм можливість у майбутньому підтвердити правоту своєї позиції у спорі" [1, с.189]. Зобов’язальні спори в цивільному судочинстві Надзвичайно багато цивільних справ стосуються зобов’язальних спорів, особливо тих, які виникають з договорів. У цьому відношенні ст.545 ЦК України, яка називається "Підтвердження виконання зобов’язання" розписує ряд правил, як боржнику гарантувати свої інтереси внаслідок виконання зобов’язання. Він повинен отримати від кредитора боргову розписку про одержання виконання в повному обсязі чи частково. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов’язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність у руках боржника боргової розписки (боргового документу), буде заперечувати твердження кредитора про невиконання зобов’язання. Якщо боржник не попіклується про отримання цих документів, недобросовісний кредитор може вимагати від нього повторного виконання зобов’язання, у тому числі через суд. Тому, боржник, який вчинив відповідно до матеріального закону, закріпивши статус зобов’язання як виконане, вправі розраховувати на виграш справи в суді при виникненні спору. В інакшому разі він його програє, оскільки виписані несприятливі процесуальні наслідки невиконання свого обов’язку доказування: суд не може вважати доведеними обставини, на які посилається особа. У цьому вбачають матеріально-правовий зміст правила розподілу обов’- язків доказування. Подібних випадків у матеріальному праві надзвичайно багато, що наочно демонструє обу-мовленість правила розподілу обов’язків доказування в цивільному судочинстві необхідністю забезпечення належної поведінки суб’єктів матеріальних відносин та відповідального ставлення до здійснення своїх матеріальних прав та виконання взятих матеріальних обов’- язків. Черговим фактором, що може пояснити особливість правила розподілу обов’язків доказування в цивільному судочинстві між сторонами є те, що вони, будучи учасниками спірних матеріальних відносин, краще за всіх будуть знати, що зумовило їх виникнення, зміну та припинення. Беручи участь у таких відносинах, вони, зазвичай, безпосередньо спостерігали факти, які їх опосередковували. Знаючи як вони відбувалися, вказаним особам набагато легше доводити їх існування. Наприклад, ст.660 ЦК України ISSN 1995-6134 105 Forum Prava, 2025. 82(2). 100–107 (Research Article) описує обов’язки покупця і продавця у разі пред’явлення третьою особою позову про витребування товару на підставах, що виникли до продажу товару. Зокрема, покупець повинен залучити на свій бік продавця, де останній повинен доказувати законність продажу товару покупцю. Покупець, не контролюючи факти набуття права власності на товар продавцем, не зможе ефективно доказати правомірність отримання ним товару. Тому, якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем, коли останній звертається з позовом до продавця про притягнення його до відповідальності за витребування від нього проданого йому товару. Виходячи з вищенаведеного деякі вчені стверджують, що "обов’язки доказування розподіляються між сторонами і третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, оскільки саме вони є суб’єктами матеріальних правовідносин" [8, с.144]. У науці цивільного процесу диспутують, чи можна в якості іманентної ознаки сторін вважати приналежність їх до суб’єктів матеріальних відносин, але, як правильно зазначає С.С. Бичкова, ті процесуалісти, які визначають сторін через їх відповідний статус у матеріальних правовідносинах (за умови ймовірності як перших, так і останніх), беззаперечно, мають рацію [2, с.99]. Юридична природа матеріально-правових джерел, які впливають на правило розподілу обов’язку доказування в цивільному судочинстві На підставі такої кількості матеріальноправових джерел, що впливають на правило розподілу обов’язків доказування в цивільному судочинстві, його юридичну природу окремі вчені розглядали виключно з матеріально-правових позицій. Так, в 70-х роках ХХ ст. науковці дотримувалися такої позиції, що розподіл тягаря доказування – матеріально-правовий інститут, що регулює взаємовідносини між сторонами цивільних правовідносин. На нашу думку, підстав для таких радикальних висновків немає, оскільки правило розподілу обов’язків доказування, як у радянські часи, так і тепер, закріплено в нормах цивільного процесуального права, адресується не суб’єктам матеріальних правовідносин, а суб’єктам цивільних процесуальних відносин, що володіють процесуальним статусом. Інші науковці, виходячи з матеріально-правових джерел правила розподілу обов’язків доказування в цивільному судочинстві, неправильно трактують його процесуальний зміст. Зокрема, О.О. Грабовська, посилаючись на приватну заінтересованість сторін та можливість діяти на власний розсуд, заперечує в них обов’язок доказування, а правило, яке його розподіляє та закріплене в ч.3 ст.12 ЦПК України, називає здебільше "декларативним". Примушування приватно заінтересованих осіб до виконання обов’- язків доказування слід розцінювати як порушення принципу диспозитивності, зазначає даний автор [9, с.312-314]. Подібна позиція не тільки напряму суперечить чинному цивільному процесуальному законодавству України та практиці його застосування, але й гіперболізує значення матеріально-правових джерел правила розподілу обов’язків доказування цивільного судочинства. Разом із тим, деякі країни світу правило розподілу обов’язків доказування закріплюють у актах матеріального законодавства, що дає підстави для висновків про його матеріальноправову природу. Зокрема, ст.1353 ЦК Франції так розподіляє обов’язки доказування між суб’- єктами зобов’язання: "Особа, яка вимагає виконання зобов’язання, повинна доказати його. З свого боку, особа, яка заявляє, що вона вільна, повинна підтвердити платіж або факт, який привів до припинення її зобов’язання" [10]. Свого часу норми про розподіл обов’язків доказування, про докази та засоби доказування (письмові докази та їх види, показання свідків, визнання факту та присяга сторін), доказові презумпції структурно містилися в тій частині ЦК Франції, яка мала відношення до договірного права. Але судова практика та юридична доктрина ці норми зробила загальними щодо всіх майнових та немайнових відносин у приватному праві. Проте місце розташування норм про докази і доказування весь час піддавалося критиці. Законодавець частково до цієї критики прислухався та в 2016 році перемістив норми про докази та доказування таким чином, що зробив їх загальними щодо всього зобов’язального права (не тільки договірного) в ЦК. Така обмежена реформа також зазнала критики, бо універсальність доказового права, що є актуальним не тільки щодо зобов’язального, але і речового права, так і не були враховані [11]. Окрім ЦК Франції, багато норм про докази і доказування містяться в ЦПК Франції, у тому числі й ті, які мають відношення до розподілу обов’язку доказування в цивільному судочинстві. Зокрема, ст.9 ЦПК Франції закріплює наступне правило: "Кожна сторона зобов’язана дока- ISSN 1995-6134 112 Forum Prava, 2025. 82(2). 108–118 (Research Article) Поняття ДСНС у системі державного управління (механізмі держави) полягає в тому, що Державна служба України з надзвичайних ситуацій – це орган виконавчої влади, який відповідає за організацію та координацію заходів у сфері цивільного захисту. Вона має розгалужену внутрішню структуру та тісно співпрацює з місцевими органами влади, громадськими організаціями й іншими установами, що беруть участь у забезпеченні безпеки. Основні завдання ДСНС у системі державного управління полягають у попередженні надзвичайних ситуацій, оперативному реагуванні на них, ліквідації їх наслідків, а також у захисті населення та критичної інфраструктури. Її робота спрямована на зниження ризиків виникнення кризових ситуацій, швидке реагування у разі їх виникнення та відновлення нормального стану після подолання наслідків. Щодо місця ДСНС у системі державного управління, вона займає центральне положення, оскільки саме вона реалізує державну політику у сфері цивільного захисту та національної безпеки. Координуючи діяльність державних органів, місцевих адміністрацій і волонтерських організацій, ДСНС відіграє ключову роль у забезпеченні стабільності та безпеки в країні. Функції та сучасні пріоритети Державної служби України з надзвичайних ситуацій Діяльність Державної служби України з надзвичайних ситуацій у системі державного управління визначається чинними нормативноправовими актами. Згідно з Положенням про Державну службу України з надзвичайних ситуацій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2015 р. № 1052, ДСНС є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ [10]. Порядок такого спрямування закріплено також у постанові Кабінету Міністрів України "Питання спрямування та координації діяльності Державної служби з надзвичайних ситуацій" від 25 квітня 2014 р. № 120 [11], відповідно до якої ДСНС підпорядковується Міністерству внутрішніх справ і реалізує свої повноваження в межах чинного законодавства. Поперед усього слід зазначити, що Державна служба України з надзвичайних ситуацій забезпечує функціонування Єдиної державної системи цивільного захисту, яка була створена для реалізації державної політики в системі захисту населення, територій, довкілля та майна від надзвичайних ситуацій природного, воєнного та техногенного характеру. Діяльність Єдиної державної системи цивільного захисту визначена у Положенні про Єдину державну систему цивільного захисту, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 09.01.2014 № 11 [12]. До її складу входять органи управління, сили і засоби центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, виконавчі органи рад, підприємств, установ та організацій, які забезпечують реалізацію державної політики у сфері цивільного захисту. Згідно з пунктом 5 Положення загальне керівництво Єдиною державною системою цивільного захисту здійснює Кабінет Міністрів України, а безпосереднє керівництво – ДСНС. При цьому, станом на сьогодні ДСНС не включена до переліку правоохоронних органів з посиланням на відповідну норму закону. Водночас Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 серпня 2023 року у справі № 633/195/17 [13] зазначила, що ДСНС як центральний орган виконавчої влади, реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про пожежну і техногенну безпеку, а посадові особи ДСНС відповідно до визначеного законом правового статусу здійснюють правоохоронну функцію. З цього випливає висновок, що ДСНС відноситься до правоохоронних органів, але це потребує обов’язкового врегулювання на законодавчому рівні. Важливим вбачається й те, що Державна служба України з надзвичайних ситуацій виконує не лише виконавчі функції, а й функції координації, планування та контролю у сфері цивільного захисту. Так, до основних функцій ДСНС належать реалізація державної політики у сфері цивільного захисту, пожежна та техногенна безпека, запобігання надзвичайним ситуаціям, реагування на них, організація рятувальних робіт, контроль за дотриманням норм безпеки, проведення розмінування території України та гуманітарної допомоги, гідрометеорологічна діяльність (допомога у передбаченні та реагуванні на природні надзвичайні ситуації). До прикладу, станом на сьогодні до сфери діяльності ДСНС разом із Міністерством економіки України підпадає розмінування 176 тис. квадратних кілометрів території України [14]. Основними завданнями ДСНС за пунктом 3 Положення № 1052 [10] є: 1) реалізація державної політики у сфері ци- [Document text truncated for crawler view.]