Форум права: електронне наукове фахове видання. 2025. № 3

$$' $ ISSN 1995-6134 (ONLINE) &$ ' $% / $$' $| UKRAINE 832025 7 3 /%  $, & & $&%& / $$&% &$ %'%,%&  %''%% /% ' ' $ journals @ meta.ua forumprava.pp.ua nbuv.gov.ua/ i-tit /FP _ index . «Форум права» – рецензоване електронне наукове фахове видання з вільним доступом, що засноване та видається Харківським національним університетом внутрішніх справ з 2005 року. Рекомендовано Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ до публікації та до поширення через мережу Інтернет, протокол № 2 від 24.09.2025 р. Підписано до публікації та до поширення через мережу Інтернет 24.09.2025 р..2023 р. УДК 34+35 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.17347693 Мета журналу: досягнення якісно нового рівня повноти й оперативності задоволення інформаційних потреб суспільства в сучасних знаннях в галузі права. Редакційна колегія Головний редактор: Музичук О.М. д-р юрид. наук, проф. Відповідальний секретар: Зозуля І.В. д-р юрид. наук, проф. Члени редколегії: Вишновецька С.В. д-р юрид.наук, проф. Головко О.М. д-р юрид. наук, проф. Клочко А.М. канд. юрид. наук, доц. Комзюк А.Т. д-р юрид. наук, проф. Литвинов О.М. д-р юрид. наук, проф. Матія М. д-р филос. наук, проф. (Швейцарія) Мічурін Є.О. д-р юрид. наук, проф. Павленко С.О. канд. юрид. наук, доц. Пивовар Ю.І. канд. юрид. наук, проф. Джагер М. д-р филос. наук, проф. (Республіка Словенія) Рєзнік О.М. д-р юрид. наук, доц. Слінько С.В. д-р юрид. наук, проф. Христинченко Н.П. д-р юрид. наук, проф. Тематика: згідно з галуззю "юридичні науки" за науковими спеціальностями (12.00.01– 12.00.12) відповідно до чинного переліку галузей наук МОН України зі спеціальностей 081 Право, 262 Правоохоронна діяльність, 293 Міжнародне право Періодичність видання: 4 рази на рік ISSN 1995-6134 (Online) Має статус видання категорії "Б" Переліку наукових фахових видань України відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України від 28.12.2019 р. № 1643 (додаток 4). Внесено до Переліку наукових фахових юридичних видань постановою президії ВАК України від 18.01.2007 р., № 3-05/1 (Бюлетень ВАК України. 2007. № 2. С. 5), перереєстровано відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 04.07.2013 р., № 893 (Додаток 6) Розглядаються концептуально-методологічні засади, теорія і практика права Технічна група Технічний редактор: І.В. Зозуля Коректор: О.І. Довгань Комп’ютерна верстка та оформлення: А.О. Зозуля Відповідає Національному стандарту України ДСТУ 7157:2010 «Інформація та документація. Видання електронні. Основні види та вихідні відомості» Журнал індексується у 14-ти міжнародних і вітчизняних наукометричних базах, репозиторіях, бібліотеках, каталогах та пошукових системах Academic Resource Index (ResearchBib) Bielefeld Academic Search Engine (BASE) Directory of Open Access Scholarly Resources (ROAD) Directory of Research Journal Indexing (DRJI) Elektronischen Zeitschriftenbibliothek (EZB) Eurasian Scientific Journal Index (ESJI) Google Scholar Index Copernicus International InfoBase Index Open Access Infrastructure for Research in Europe (OpenAIRE) Scientific Indexing Services (SIS) Scientific Journal Impact Factor (SJIF) Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського Харківський національний університет внутрішніх справ Мінімальні системні вимоги: операційна система MS Windows 98/2000/XР/2003, браузер MS Internet Explorer версії 5 та вище, Adobe Acrobat (Adobe Reader). Адреса редколегії журналу 61080, м. Харків, пр. Л. Ландау, 27. ХНУВС. Редакція наукового журналу «Форум права» Тел. +38-050-30-39-118 E-mail: [email protected] Веб-сайт журналу: forumprava.pp.ua Режим доступу до публікацій журналу: http://nbuv.gov.ua/j-tit/FP_index.htm Науковим публікаціям присвоюється міжнародний ідентифікатор цифрового об’єкта DOI (digital object identifier). Фото з обкладинки за CC0 ліцензією Автори статей несуть усю відповідальність за зміст статей і за сам факт їх публікації. Редакція журналу не несе ніякої відповідальності перед авторами і/або третіми особами й організаціями за можливий збиток, викликаний публікацією статей. «Forum prava» – peer-reviewed electronic scientific professional edition with open access, founded and issued by Kharkiv National University of Internal Affairs since 2005. Recommended by the Academic Council of the Kharkiv National University of Internal Affairs for publication and dissemination through the Internet, protocol number 2 dated September 24, 2025 Signed for publication and distribution to the Internet 24.09.2025 UDC 34+35 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.17347693 Purpose: Achievement of a qualitatively new level of completeness and efficiency of meeting the information needs of society in modern knowledge in the field of law. Editorial Chief Editor: Oleksandr Muzychuk LL.D., Professor Executive Secretary: Ihor Zozulia L.L.D., Professor Members of the Editorial Board: Svitlana Vyshnovetska L.L.D., Professor Oleksandr Golovko L.L.D., Professor Alyona Klochko Ph.D. in Law, Ass.Professor Anatoly Komzyuk L.L.D., Professor Olexey Litvinov L.L.D., Professor Miroslaw Matyja Ph.D., Professor. (Switzerland) Yevhen Michurin L.L.D., Professor Serhii Pavlenko Ph.D. in Law, Ass.Professor Yuriy Pyvovar Ph.D. in Law, Professor Matjaz Jager Ph.D., Professor (Republic of Slovenia) Oleg Reznik L.L.D., Ass.Professor Serhiy Slinko L.L.D., Professor Nadiia Khrystynchenko L.L.D., Ass.Professor Subject: according to the branch of science "Legal Sciences" on scientific specialties (12.00.0112.00.12) according to the current list of branches of science of the Ministry of Education and Science of Ukraine on specialties 081 Law, 262 Law-enforcement activity, 293 International law Frequency of publication: 4 times a year. ISSN 1995-6134 (Online) Has the status of the category "B" in List of scientific professional editions of Ukraine in accordance of the Ministry of Education and Science of Ukraine order of 28.12.2019 No 1643 (Annex 4) Added to the List of scientific professional legal editions by the resolution of the Presidium of the Higher Attestation Commission of Ukraine from 18.01.2007, No 3-05/1 (Bulletin of the VAC of Ukraine. 2007. No 2. P. 5), re-registered to the List of scientific professional editions of Ukraine by the order of the Ministry of Education and Science of Ukraine from 04.07.2013, No 893 (Annex 6) Considered conceptual and methodological principles, theory and practice of law Technical group Technical editor: Ihor Zozulia Corrector: Olena Dovhan Layout and design on Computer: Antonina Zozulia Corresponds with the National Standard of Ukraine DSTU 7157:2010 «Information and documentation. Electronic edition. Basic Types and Output Details» The journal is abstracted and indexed in the 14 international and domestic scientometric databases, repositories, libraries, search engines, and catalogues Academic Resource Index (ResearchBib) Bielefeld Academic Search Engine (BASE) Directory of Open Access Scholarly Resources (ROAD) Directory of Research Journal Indexing (DRJI) Elektronischen Zeitschriftenbibliothek (EZB) Eurasian Scientific Journal Index (ESJI) Google Scholar Index Copernicus International InfoBase Index Open Access Infrastructure for Research in Europe (OpenAIRE) Scientific Indexing Services (SIS) Scientific Journal Impact Factor (SJIF) Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського Харківський національний університет внутрішніх справ Minimum system requirements: MS Windows 98/2000/XP/2003 operating system, MS Internet Explorer version 5 and above, Adobe Acrobat (Adobe Reader). Address editorial board 61080, Kharkiv, ave. L. Landau, 27. Kharkiv National University of Internal Affairs. Editorial Board of the Journal "Forum Prava" Теl. +38-050-30-39-118 E-mail: [email protected] Journal website: forumprava.pp.ua Access mode to journal publications: http://nbuv.gov.ua/j-tit/FP_index.htm Scientific publications are assigned the international identifier of the digital object DOI (digital object identifier). Title photo under CC0 license Authors bear full responsibility for the content of the articles and the fact of their publication. The editorial staff is not liable to the authors and / or third parties and organizations for possible damage caused by the publication of articles. ISSN 1995-6134 4 Forum Prava, 2025. 83(3). 4–5 (Content) ЗМІСТ Староста В.І. Професійна підготовка поліцейських в умовах трансформації державної безпеки: адміністративноправовий вимір ..................................................................................................................................................... 6 Мельник В.В. Організаційно-правові засади державного нагляду у сфері пожежної безпеки ........................................... 14 Деркач Е.М. Тенденції розвитку транспортної політики України та модернізації транспортного законодавства в контексті євроінтеграції .................................................................................................................................. 20 Загика В.М. Поняття та особливості територіальної оборони як складової національної безпеки України ................... 29 Гетманець О.П., Добровінський А.В. Правовий механізм державного фінансового моніторингу як інструмент захисту інтересів правоохоронців ... 35 Гулеватий І.Д. Загальноправові та спеціальні принципи взаємодії Національної поліції з іншими суб’єктами сектору безпеки і оборони України ................................................................................................................................. 44 Пєтухов А.Ю. Правове регулювання цифрових договорів та електронного підпису в Україні: виклики і перспективи..... 52 Помазан О.О. Особливості діяльності Державного бюро розслідувань як суб’єкта правоохоронної діяльності в умовах дії правового режиму воєнного стану .................................................................................................. 59 Завірюха В.В. Адміністративно-правовий механізм забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання ...... 65 Зозуля О.І. Особливості захисту прав національних меншин (спільнот) України ............................................................ 72 Музичук Е.О. Особливості правового регулювання діяльності підрозділів кримінальної поліції під час дії правового режиму воєнного стану.................................................................................................................... 91 Христинченко Н.П., Бурма С.К. Автономія права ЄС та межі суддівського плюралізму: проблема окремих думок у суді Європейського Союзу ................................................................................................................................................................ 100 Сербенюк С.О. Завдання та принципи міжнародного співробітництва у сфері вищої освіти в Україні .............................. 113 Лантінов Я.О. Системна гіпотеза об’єктів злочинів і кримінальних проступків як діяльності: подолання доктринальних суперечностей та орієнтири демократичної кримінальної політики .................................. 122 Падалка А.М. Щодо довіри населення в процесі адміністрування діяльності Служби безпеки України.......................... 133 Колодяжний М.Г. Параметри функціонування кримінологічної системи України .................................................................... 140 Яцина А.Е. Рівні взаємодії Служби безпеки України з іншими суб’єктами сектору безпеки та оборони ..................... 149 Машніцький В.А. Система суб’єктів протидії корупційним правопорушенням у податковій сфері та особливості їх адміністративно-правового статусу ................................................................................................................ 156 Онацький В.І. Правові засади діяльності Генерального штаба Збройних Сил України як суб’єкта військового управління з планування оборони держави .................................................................................................. 163 Саруханян А.С. Організаційна структура контролю за банківською діяльністю та специфіка компетенцій його суб’єктів 171 Шаптала Є.Ю. Особливості корупції у судовій системі як об’єкту адміністративно-правового впливу ............................. 179 Кузьмін П.П. Система суб’єктів забезпечення дисципліни та законності в діяльності Національної поліції .................. 185 ISSN 1995-6134 5 Forum Prava, 2025. 83(3). 4–5 (Content) CONTENT Starosta V.I. Professional Training of Police Officers in the Context of State Security Transformation: Administrative and Legal Dimension .................................................................................................................................................... 6 Melnyk V.V. Organizational and Legal Foundations of State Supervision in the Field of Fire Safety...................................... 14 Derkach Е.М. Trends in Developing Ukraine’s Transport Policy and Modernizing Transport Legislation in the Context of European Integration ........................................................................................................................................... 20 Zahyka V.M. Concept and Features of Territorial Defense as a Component of Ukraine's National Security ........................... 29 Hetmanets O.P., Dobrovinskyi A.V. Legal Mechanisms of State Financial Oversight as a Tool to Protect Law Enforcement Interests ..................... 35 Hulevatyi I.D. General and Special Principles of Interaction of the National Police with Other Entities of the Security and Defense Sector of Ukraine .................................................................................................................................. 44 Petukhov A.Yu. Legal Regulation of Digital Contracts and Electronic Signatures in Ukraine: Challenges and Prospects ........... 52 Pomazan O.O. Peculiarities of the Activities of the State Bureau of Investigation as a Law-Enforcement Entity under the Legal Regime of Martial Law ............................................................................................................................... 59 Zaviriukha V.V. Administrative and Legal Mechanism for Securing the Rights of Persons Serving Criminal Sentences............. 65 Zozulia O.I. Features of Protection of the Rights of National Minorities (Communities) of Ukraine........................................ 72 Muzychuk E.O. Features of Legal Regulation of Criminal Police Units’ Activities under Martial Law........................................... 91 Khrystynchenko N.P., Burma S.K. А Autonomy of EU Law and the Limits of Judicial Pluralism: The Problem of Separate Opinions in the Court of Justice of the European Union ............................................................................................................. 100 Serbenyuk S.O. Objectives and Principles of International Cooperation in Higher Education in Ukraine ................................... 113 Lantinov Y.A. Systemic hypothesis of the objects of crimes and criminal misdemeanors as activity: overcoming doctrinal contradictions and guidelines for democratic criminal policy ............................................................................. 122 Padalka A.M. On Public Trust in the Administration of the Security Service of Ukraine .......................................................... 133 Kolodyazhny M.G. Parameters of the Functioning Of the Criminological System of Ukraine.......................................................... 140 Yatsyna A.E. Levels of Interaction between the Security Service of Ukraine and Other Entities of the Security and Defense Sector .................................................................................................................................................. 149 Mashnitskyi V.A. The System of Entities Counteracting Corruption Offenses in the Tax Sphere and the Features of Their Administrative and Legal Status ........................................................................................................................ 156 Onatskyi V.I. Legal Principles of the Activities of the General Staff of the Armed Forces of Ukraine as a Subject of Military Management for Planning the State's Defense ................................................................................................. 163 Sarukhanian A.S. Organizational Structure of Control over Banking Activities and the Specifics of the Competences of Its Subjects . 171 Shaptala Y.Y. Features of Corruption in the Judicial System as an Object of Administrative-Legal Influence ........................ 179 Kuzmin P.P. System of Actors Ensuring Discipline and Legality in the Activities of the National Police ............................... 185 ISSN 1995-6134 6 Forum Prava, 2025. 83(3). 6–13 (Preliminary studies) УДК 351.74:351.746:378.14 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.16746280 В.І. СТАРОСТА, начальник відділу юридичного забезпечення Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0009-0003-0615-5978 ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА ПОЛІЦЕЙСЬКИХ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ ВИМІР V.I. STAROSTA, Head, Legal Support Department, Kharkiv National University of Internal Affairs, PhD in Law, Kharkiv, Ukraine; e-mail: khnuv[email protected]; ORCID: https://orcid.org/0009-0003-0615-5978 PROFESSIONAL TRAINING OF POLICE OFFICERS IN THE CONTEXT OF STATE SECURITY TRANSFORMATION: ADMINISTRATIVE AND LEGAL DIMENSION АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Питання забезпечення державної безпеки в умовах гібридної війни, масштабних викликів тероризму, посилення інформаційної загрози та кримінальних викликів актуалізує потребу в якісному оновленні системи професійної підготовки поліцейських. Йдеться не лише про формування навичок правозастосування, а про виховання кадрів, здатних працювати в умовах високої правової відповідальності, поваги до прав людини та дотримання міжнародних стандартів. Особливої ваги набуває ефективне адміністративно-правове регулювання діяльності закладів вищої освіти зі специфічними умовами навчання, які є базовою інституцією для формування професійної поліцейської ідентичності. Метою є комплексний аналіз адміністративно-правової природи закладів вищої освіти зі специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, з урахуванням трансформації державної безпеки в умовах сучасних загроз. Методи. Використано системний підхід для визначення структури підготовки кадрів сектору безпеки; формально-юридичний метод – для аналізу чинних нормативно-правових актів; компаративний – для порівняння із зарубіжними моделями; історико-правовий – для визначення етапів становлення національної системи професійної підготовки поліцейських; логіко-семантичний – для уточнення термінологічного апарату. Результати. Визначено правові основи функціонування ЗВО зі специфічними умовами навчання (ЗВО СУН); проаналізовано структуру професійної підготовки поліцейських та встановлено потребу в її оновленні; з’ясовано адміністративно-правові особливості регулювання діяльності ЗВО СУН; здійснено порівняльний аналіз міжнародних стандартів підготовки поліцейських та виявлено прогалини в національній системі; сформульовано рекомендації щодо адаптації системи підготовки до сучасних викликів у сфері безпеки на основі міжнародних підходів. Висновки. Професійна підготовка поліцейських потребує нормативно визначеного адміністративно-правового забезпечення, що гарантує відповідність освітнього процесу державній політиці у сфері безпеки. ЗВО зі специфічними умовами навчання є базовими інституціями формування кадрів для сектору безпеки, поєднуючи освітню і управлінську функції підготовки до служби в умовах правових та організаційних обмежень. Реформування системи має спиратись на національні освітні традиції та міжнародні стандарти, з акцентом на відкритість до інновацій, дотримання прав людини і демократичних цінностей. Професійна освіта поліцейських має забезпечувати розвиток фахових, правових, етичних і управлінських компетентностей, необхідних для ефективного виконання службових обов’язків у правовій державі. Ключові слова: заклади вищої освіти; специфічні умови навчання; об’єкти; адміністративно-правове регулювання; сутність; особливості; поліцейські; правоохоронні органи *** Problem statement. The issue of ensuring national security in the context of hybrid warfare, large-scale terrorist threats, intensifying informational risks, and criminal challenges highlights the urgent need to update the professional training system for police officers. This involves not only the development of law enforcement skills, but also the cultivation of personnel capable of working under conditions of high legal responsibility, respect for human rights, and adherence to international © Староста В.І., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 7 Forum Prava, 2025. 83(3). 6–13 (Preliminary studies) standards. Special attention must be given to the effective administrative and legal regulation of higher education institutions with specific training conditions, which serve as the foundational institutions for shaping professional police identity. The purpose is to conduct a comprehensive analysis of the administrative and legal nature of such institutions in light of the transformation of state security under contemporary threats. Methods. A systematic approach is applied to identify the structure of security sector personnel training; a formal legal method is used to analyze existing regulatory legal acts; a comparative method is employed to contrast domestic and foreign models; a historical and legal method is used to outline the development stages of the national police training system; and a logical-semantic method is applied to clarify terminology. Results. The legal framework for the functioning of higher education institutions with specific conditions (HEI SCC) has been defined; the structure of professional police training has been analyzed and the need for its modernization identified; the administrative and legal peculiarities of regulating HEI SCC activities have been clarified; a comparative analysis of international police training standards has been conducted, revealing gaps in the national system; and recommendations have been developed to adapt the training system to current security challenges based on international approaches. Conclusions. Professional police training requires clearly defined administrative and legal foundations to ensure the consistency of the educational process with national security policy. HEIs with specific conditions of study are key institutions for developing personnel in the security sector, combining educational and managerial functions of preparing individuals for service under legal and organizational constraints. Reforming the system should be grounded in national educational traditions and international standards, emphasizing openness to innovation, human rights, and democratic values. Professional police education must ensure the development of legal, ethical, managerial, and technical competencies essential for responsible and effective service in a rule-of-law state. Keywords: higher education institutions; specific training conditions; facilities; administrative and legal regulation; essence; features; police; law enforcement agencies Постановка проблеми У сучасних умовах трансформації державної політики у сфері національної безпеки особливого значення набуває питання професійної підготовки поліцейських як інституційної основи зміцнення публічного порядку, захисту прав людини та протидії сучасним викликам безпеці. В умовах воєнної агресії проти України, децентралізації, цифровізації управлінських процесів та перегляду функцій сектору безпеки зростає потреба в ефективній, гнучкій і правовій системі підготовки кадрів поліції. Однак існуюча система не повною мірою відповідає викликам часу: спостерігаються проблеми у нормативному забезпеченні, неузгодженість між освітніми програмами та реальними потребами служби, недостатній рівень адаптації до міжнародних стандартів. Адміністративно-правовий вимір підготовки поліцейських потребує концептуального переосмислення з урахуванням сучасних вимог до правоохоронної діяльності, якісного оновлення освітніх стандартів та інтеграції етичного, правового й міждисциплінарного компонентів. Недостатня розробленість теоретичних і нормативних засад функціонування закладів вищої освіти зі специфічними умовами навчання в системі Міністерства внутрішніх справ як ключових елементів професійної підготовки, а також розрив між адміністративним регулюванням і фактичною організацією освітнього процесу зумовлюють актуальність комплексного наукового дослідження. Це дослідження має на меті окреслити особливості та перспективи оновлення механізмів підготовки поліцейських у правовій площині в умовах трансформації державної безпеки. Сьогодні недостатньо лише забезпечити освітній процес у таких ЗВО – необхідно інтегрувати в нього елементи стратегічного управління людським капіталом сектору безпеки, механізми адаптації до динамічного правового поля та принципи демократичного цивільного контролю. Наявні дослідження, зокрема роботи С.В. Потопальського [1], А.В. Андреєва [2], В.В. Романюка [3], демонструють важливість перегляду правових, кадрових та організаційних аспектів освітньої діяльності в системі МВС України. Звідси, метою статті є комплексний аналіз адміністративно-правової природи закладів вищої освіти зі специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, з урахуванням трансформації державної безпеки в умовах сучасних загроз. Новизна полягає у системному аналізі адміністративно-правового статусу ЗВО зі специфічними умовами навчання в умовах трансформації державної безпеки та окресленні їхньої ролі у формуванні поліцейської ідентичності. Завдання дослідження полягають у з’ясуванні правової основи функціонування закладів вищої освіти зі специфічними умовами навчання (ЗВО СУН); аналізі структури професійної підготовки поліцейських; визначенні адміністративно-правового виміру діяльності ЗВО СУН; а також у виявленні проблем та об- ISSN 1995-6134 8 Forum Prava, 2025. 83(3). 6–13 (Research Article) ґрунтуванні напрямів вдосконалення системи професійної підготовки поліцейських. Правова основа функціонування ЗВО СУН Функціонування закладів вищої освіти зі специфічними умовами навчання (ЗВО СУН) в Україні здійснюється на підставі системи нормативно-правових актів, які регламентують як загальні засади вищої освіти, так і спеціальні положення щодо професійної підготовки кадрів для сектору безпеки й правопорядку. Ключовим нормативним актом, що визначає статус ЗВО СУН, є Закон України "Про вищу освіту", де надається офіційне визначення цього типу закладів як закладів державної форми власності, які здійснюють підготовку курсантів, слухачів, студентів та ад’юнктів для подальшої служби в органах системи Міністерства внутрішніх справ, Державної служби з надзвичайних ситуацій, Державної кримінально-виконавчої служби України та ін. [4]. Особливістю правового статусу таких установ є поєднання освітньої діяльності з виконанням функцій державної служби в галузі безпеки. Закон України "Про Національну поліцію" також містить пряму норму (стаття 74), згідно з якою підготовка поліцейських здійснюється саме у вищих навчальних закладах із специфічними умовами навчання [5]. Ці заклади зобов’язані здійснювати набір, підготовку, атестацію та перепідготовку кадрів на основі державного замовлення, а також укладати відповідні тристоронні контракти між навчальним закладом, органом поліції та особою, яка навчається. Регламентація особливостей прийому, змісту навчальних програм, організації внутрішнього порядку, а також дисциплінарної відповідальності курсантів і слухачів відбувається через відомчі нормативно-правові акти, розроблені Міністерством внутрішніх справ України. Зокрема, йдеться про стандарти вищої освіти для спеціальностей галузі знань 08 "Право" та 26 "Цивільна безпека", а також відповідні відомчі положення про організацію освітнього процесу, стажування, порядок присвоєння звань, службової підготовки тощо. Крім того, ЗВО СУН підпорядковуються загальній системі акредитації та ліцензування, яка визначається Законом України "Про ліцензування видів господарської діяльності" [6] та постановами Кабінету Міністрів України. Це забезпечує поєднання загальнонаціонального регуляторного підходу з особливими, відомчо орієнтованими умовами навчання. Фактично, це створює правову модель "подвійного підпорядкування": з одного боку, Міністерство освіти і науки забезпечує дотримання стандартів вищої освіти, з іншого – Міністерство внутрішніх справ контролює специфіку освітньої діяльності в межах правоохоронної служби. Таким чином, правова основа функціонування ЗВО СУН формує цілісну та водночас спеціалізовану нормативну рамку, що поєднує освітню політику держави з кадровими потребами сектору безпеки. Це дозволяє не лише готувати фахівців з урахуванням високих стандартів, а й забезпечувати сталий зв’язок між освітою, службою та безпековою політикою держави. Структура професійної підготовки поліцейських Професійна підготовка поліцейських у закладах вищої освіти зі специфічними умовами навчання (ЗВО СУН) є складним багаторівневим процесом, що поєднує академічну освіту, практичну службу та формування службової дисципліни. Ця структура покликана забезпечити формування фахівців, які не лише володіють необхідними теоретичними знаннями, а й здатні оперативно та ефективно діяти у складних правозастосовчих ситуаціях. Загалом, підготовка включає чотири ключові елементи: початкову (вступну) підготовку, загальнотеоретичну підготовку, професійно-орієнтовану підготовку та практичну складову. Початкова підготовка полягає в ознайомленні з особливостями служби в поліції, закріпленні основ дисципліни та формуванні мотивації до правоохоронної діяльності [7]. Загальнотеоретична підготовка охоплює навчальні дисципліни циклу гуманітарних, соціально-економічних і правових наук. Її мета – сформувати у здобувачів світоглядні основи, правову культуру та базові юридичні знання. Особливу увагу приділено вивченню Конституції України, законів, що регламентують правоохоронну діяльність, адміністративного, кримінального та кримінального процесуального права. Професійно-орієнтована підготовка є основним блоком, що забезпечує формування спеціальних знань, умінь і навичок, необхідних для реалізації функцій поліцейського. Вона включає тактико-спеціальну, фізичну, вогневу підготовку, а також навчальні курси з протидії злочинності, розслідування кримінальних правопорушень, забезпечення публічної безпеки тощо [8]. Практична складова є завершальним і вод- ISSN 1995-6134 9 Forum Prava, 2025. 83(3). 6–13 (Preliminary studies) ночас наскрізним етапом підготовки, який реалізується через стажування, проходження практик у підрозділах поліції, тренінги на базі навчально-тренувальних полігонів, участь у змодельованих ситуаціях та кейс-методику. За результатами цих етапів відбувається оцінювання професійної готовності випускників. Однією з визначальних характеристик структури професійної підготовки поліцейських у ЗВО СУН є інтеграція освітньої та службової складових. Курсанти поєднують навчання з несенням служби, що створює унікальні умови для поступової адаптації до виконання посадових обов’- язків [9]. Таким чином, структура професійної підготовки поліцейських у ЗВО СУН має системний і комплексний характер, поєднуючи фундаментальну юридичну освіту з інтенсивною прикладною підготовкою та практикою. Це забезпечує формування повноцінного фахівця, здатного до ефективної правоохоронної діяльності в умовах сучасних викликів безпеки. Адміністративно-правовий вимір діяльності ЗВО СУН Заклади вищої освіти зі специфічними умовами навчання (ЗВО СУН) функціонують у межах чітко визначеного адміністративно-правового поля. Їх правовий статус, підпорядкованість, завдання та функції регламентуються як загальним законодавством про освіту, так і спеціальними актами, що визначають діяльність відповідних секторів державного управління, зокрема в сфері безпеки, правопорядку та оборони. Відповідно до Закону України "Про Національну поліцію", підготовка поліцейських здійснюється у закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання, що мають державну форму власності та функціонують за державним замовленням [5]. Ця норма свідчить про особливий адміністративно-правовий статус таких закладів, які поєднують в собі освітні, управлінські та службові функції. Згідно з положеннями Закону України "Про вищу освіту", ЗВО СУН є юридичними особами публічного права, які виконують завдання не лише в сфері освітньої діяльності, але й забезпечують кадрове забезпечення силових відомств [4]. Як зазначає С.В. Потопальський [1], специфіка адміністративно-правового регулювання діяльності ЗВО СУН полягає в тому, що останні підлягають не лише загальному державному контролю у сфері освіти, а й відомчому управлінню з боку Міністерства внутрішніх справ України. Це зумовлює подвійний характер регулювання – одночасне підпорядкування нормам освітнього законодавства та нормативно-правовим актам МВС України. Діяльність ЗВО СУН передбачає адміністративне регламентування таких напрямів, як відбір кандидатів на навчання, умови вступу, проходження служби під час навчання, застосування дисциплінарних стягнень, особливості академічної мобільності та працевлаштування випускників. Наприклад, курсантські колективи діють в умовах підвищеного внутрішнього контролю, підпорядкування адміністрації та чіткої субординації, що закріплено у відомчих інструкціях і статутах. Це створює підґрунтя для визнання ЗВО СУН як об’єкта адміністративного права, діяльність якого має високий ступінь регламентації. Крім того, відповідно до Закону України Про внесення змін до деяких законів України щодо військової освіти та науки від 17 грудня 2021 1986-IX, зазначено, що такі заклади мають право здійснювати підготовку кадрів для закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, за визначеним МВС державним замовленням. Вони також можуть здійснювати профорієнтаційну роботу, наукову діяльність та розробку методичного забезпечення для правоохоронних органів [10]. Як слушно вказує В. Аброськін, адміністративно-правовий режим ЗВО СУН передбачає поділ завдань на ті, що відображають загальноосвітні цілі, та ті, що специфічні для безпекової функції держави. Водночас ефективність функціонування таких закладів залежить від балансу між освітньою автономією і відомчим контролем [11]. Таким чином, адміністративно-правовий вимір діяльності ЗВО СУН охоплює не лише сферу управління освітою, але й елементи державного управління у сфері безпеки. Це обумовлює необхідність формування спеціального правового режиму, який враховує особливості підготовки фахівців для правоохоронних органів, відповідну дисципліну, етику та рівень відповідальності майбутніх службовців. Проблеми та напрями вдосконалення професійної підготовки поліцейських Професійна підготовка поліцейських є ключовим чинником забезпечення ефективної діяльності правоохоронних органів та підтримки правопорядку у суспільстві. Однак сучасна система підготовки стикається з низкою проблем, ISSN 1995-6134 16 Forum Prava, 2025. 83(3). 14–19 (Research Article) мованим у суспільстві; 3) виражає норми права через первинні елементи − нормативно-правові приписи, що розташовані у статтях законів; 4) має два рівня будови − вертикальну (ієрархічну, супідрядну) і горизонтальну (рівнозначну); 5) має суб’єктивний характер; 6) має структуру − галузі та інститути законодавства. Система законодавства − багатогранне суб’єктивно-об’єктивне утворення зі складною структурою. Основна роль у ній належить нормативним актам, а також їх структурним підрозділам. Вони дають змогу групувати окремі розділи, статті, пункти нормативних актів залежно від норм права, що містяться в них, у різні більш стійкі формування − інститути законодавства. Стаття закону тут виступає зовнішньою формою вираження правового змісту, сконцентрованого у правовому приписі [3]. Таким чином, законодавство в контексті представленої проблематики ми будемо розуміти як систему взаємопов’язаних нормативноправових актів різної юридичної сили, які приймаються у встановленому законом порядку, та норми яких спрямовані на регулювання правовідносин у сфері забезпечення пожежної безпеки. Тож, елементом законодавства є нормативно-правовий акт, який складається із правових норм. А відтак, дотримання вимог, які закріплені у правових нормах є обов’язковим, а будь-яке відхилення від них тягне за собою настання юридичної відповідальності. Варто зауважити, що найбільш загальні вимоги щодо дотримання норм чинного законодавства визначаються "Правилами пожежної безпеки в Україні". Перелік таких вимог є досить широким, а відтак, на нашу думку, їх найбільш доцільно класифікувати наступним чином: 1) в залежності від напрямку забезпечення пожежної безпеки: а) вимоги щодо збереження навколишнього середовища; б) вимоги щодо забезпечення пожежної безпеки на виробництві; в) вимоги побутового характеру; тощо; 2) вимоги щодо способів та засобів протидії загрозам: а) превентивного (попереджувального) характеру; б) вимоги щодо порядку гасіння та локалізації пожеж; 3) вимоги щодо технічного та організаційного забезпечення пожежної безпеки. Державний нагляд та контроль у сфері пожежної безпеки: теоретичні підходи та сучасні виклики Описані в науковій літературі підходи до розуміння сутності державного нагляду демонструють його багатогранність як інструмента забезпечення публічної безпеки. У сфері пожежної безпеки це особливо актуально, оскільки будь-яке відхилення від встановлених норм може мати критичні наслідки для життя, здоров’я людей і довкілля. Державний нагляд у цій галузі є не просто формою контролю, а системною превентивною діяльністю, спрямованою на забезпечення дотримання обов’язкових правил та запобігання надзвичайним подіям. Аналітичний підхід до цієї теми дає підстави вважати, що ефективність нагляду полягає не лише в фіксації порушень, а в здатності державних органів оперативно реагувати, усувати виявлені ризики, сприяти правовому вдосконаленню об’єктів нагляду і стимулювати дотримання норм. Такий функціонал обумовлює потребу в високому рівні професіоналізму та уніфікованості інструментів державного впливу, з урахуванням специфіки кожної сфери, зокрема пожежної безпеки, де превенція має переважати над каральним компонентом. Крім того, сучасна модель державного нагляду у сфері пожежної безпеки потребує адаптації до нових викликів, зокрема цифровізації, інновацій у будівництві, застосування нових матеріалів і технологій. Це вимагає від наглядових органів гнучкості, технічної обізнаності та здатності до міжвідомчої взаємодії. На практиці ефективність нагляду часто залежить не лише від нормативного забезпечення, а й від рівня координації між суб’єктами нагляду, наявності актуальних методичних рекомендацій, аналітичної підтримки рішень, а також повноцінного кадрового та ресурсного забезпечення. Таким чином, державний нагляд у сфері пожежної безпеки повинен розглядатися не як ізольований контрольний захід, а як складова частина загальної системи публічного управління, орієнтованої на стале зниження ризиків, підвищення стандартів безпеки та посилення відповідальності всіх учасників процесу. Його подальший розвиток має ґрунтуватися на поєднанні правових, організаційних і технічних механізмів, що дозволяють не лише своєчасно виявляти і запобігати порушенням, але й формувати культуру дотримання вимог пожежної безпеки. В.І. Прокопенко у своєму науковому дослідженні аргументує, що під наглядом найбільш доцільно розуміти правову форму здійснення захисної функції з додержання законності в трудових правовідносинах, відповідності дій власника підприємства або уповноваженого ним органу приписам трудового законодавства. Нагляд, підкреслює науковець, є особливою право- ISSN 1995-6134 17 Forum Prava, 2025. 83(3). 14–19 (Preliminary studies) застосовною діяльністю, адже орган, який його здійснює, може вказати на допущені порушення, заявити подання щодо їх усунення, але не покарати, оскільки орган з нагляду не має відомчих повноважень щодо організації, яка перевіряється [4; 5, с.394]. В.В. Жернаков вказує, що нагляд слід розглядати як "здійснення спеціальними державними органами спостереження за дотриманням об’єктами управління (юридичними і фізичними особами) правил, передбачених нормативними актами. Нагляд виконується суб’єктом, не пов’язаним із об’єктом нагляду відносинами підпорядкування" [6, с.348; 7]. У сучасному правознавстві спостерігається тенденція до ототожнення понять "нагляд" і "контроль", однак така позиція потребує уточнення з урахуванням правової специфіки кожного з них. Хоча обидві категорії мають спільну цільову спрямованість – забезпечення дотримання норм і правил – вони різняться за правовим змістом, підставами застосування та організаційноуправлінськими механізмами реалізації. Контроль зазвичай здійснюється в межах підпорядкованих відносин і передбачає можливість прямого втручання в управлінські процеси об’єкта контролю з метою їх коригування, оцінювання ефективності або відповідності встановленим завданням. Він, як правило, супроводжується певними санкційними, адміністративними чи дисциплінарними заходами, спрямованими на виправлення виявлених відхилень. На відміну від цього, державний нагляд має превентивний, моніторинговий характер. Його завдання полягає не у втручанні в управлінську діяльність суб’єкта, а в системному спостереженні за дотриманням нормативно встановлених вимог, стандартів і правил, при цьому суб’- єкти нагляду часто не є організаційно підпорядкованими тим, кого перевіряють. Такий формат є надзвичайно важливим у сфері пожежної безпеки, де оперативність, фаховість та неупередженість перевірки можуть безпосередньо впливати на рівень загроз життю та здоров’ю громадян, а також на стан критичної інфраструктури. З огляду на це, чітке розмежування понять "нагляд" і "контроль" необхідне не лише в теоретичному, а й у практичному аспекті: для правильного визначення обсягу повноважень органів державної влади, розроблення процедур реагування на правопорушення, а також створення узгоджених механізмів взаємодії між контролюючими структурами та підконтрольними суб’єктами. Зокрема, в умовах сучасного адміністративного реформування важливим є забезпечення належної координації між органами виконавчої влади, що здійснюють наглядову діяльність, уникнення дублювання функцій і надмірного адміністративного навантаження, яке може породжувати корупційні ризики. Таким чином, аналіз дефініцій "нагляд" і "контроль" дає підстави стверджувати, що перший слугує засобом превенції та моніторингу без адміністративного підпорядкування, а другий – інструментом управлінського впливу в межах ієрархічної вертикалі. У сфері пожежної безпеки доцільно розвивати саме наглядову модель, яка здатна забезпечити об’єктивність оцінювання стану дотримання вимог законодавства без надмірного втручання в господарську діяльність. Ю.С. Гринчук, О.І. Шемігон та М.В. Вихор зазначають, що контроль покликаний забезпечувати точність, своєчасність і конкретність управління, його відповідність до прийнятих рішень. Саме завдяки контролю на кожному окремо взятому етапі управління суб’єкт управління має отримувати ту інформацію, яка результативно впливає на діяльність, а також про відхилення та зміни ситуацій, що можуть викликати певні труднощі з виконанням поставлених завдань чи отримання результатів, які відмінні від очікуваних. Одержуючи зворотну інформацію про правомірність чи неправомірність діяльності органу чи посадової особи, її доцільність, завдяки контролю, можна своєчасно зреагувати чи обрати необхідні інструменти управління та, що головне, запобігти появі небажаних наслідків. Таким чином, підсумовує науковець, контроль можна тлумачити не лише як ключову функцію державного управління, а й окремим видом управлінської діяльності, завдяки якій функціонує цілісна система, механізм оцінки прийнятих управлінських рішень. Крім того, він дає можливість не тільки корегувати управлінську діяльність, а й бачити перспективу подальшого розвитку і досягнення бажаного результату [8]. Проведений вище аналіз дає змогу говорити про те, що нагляд і контроль є схожими за своєю сутністю та змістом поняттям, що, в свою чергу, породжує наявність ряду дискусій щодо співвідношення цих наукових категорій. У юридичній літературі випадки синонімічного використання термінів "контроль" і "нагляд" далеко не одиничні. Характеризуючи контрольну функцію управління, окремі науковці акцентують увагу на здійсненні її у виді нагляду, протиставляючи або поєднуючи поняття "контроль" і "нагляд" [9, с.292]. П.В. Синицький зазначає, що основним кри- ISSN 1995-6134 18 Forum Prava, 2025. 83(3). 14–19 (Research Article) терієм розмежування контролю та нагляду є те, що контролюючий орган має право втручатися в оперативну чи господарську діяльність підконтрольного об’єкта у формі видання обов’язкових для виконання вказівок (наприклад, указівок, закріплених у вигляді письмового акта перевірки (контролю, ревізії тощо) або іншого процесуального документа (протоколу) і самостійно притягувати правопорушників до юридичної відповідальності. Суб’єкт же нагляду позбавлений цього права. Отже, поняття контролю є ширшим за нагляд (завданням нагляду є лише виявлення та попередження правопорушень) [10]. Проведений вище аналіз дає змогу констатувати, що взагалі ототожнювати поняття нагляду і контролю, як загальногалузеві синоніми, − неможливо, оскільки нормами чинного законодавства іноді розрізняються контрольні та наглядові органи за певною сферою. Окрім того, відрізняються їх контрольні та наглядові повноваження та можливість ступеню втручання у діяльність підконтрольного об’єкта. Втім, що стосується безпосередньо представленої проблематики, то нагляд і контроль, на нашу думку, найбільш доцільно розглядати як синонімічні категорії. Державний нагляд являє собою вид державного контролю із забезпечення законності, дотримання спеціальних норм, виконання загальнообов’язкових правил, що містяться у законах і підзаконних актах. Здійснення державного нагляду передбачає постійний, систематичний нагляд спеціальних державних органів за діяльністю непідпорядкованих їм органів або осіб із метою виявлення порушень законності. Розрізняють судовий, конституційний, прокурорський нагляд та окремі види адміністративного нагляду [11, с.140; 12]. Висновки 1. Законодавство України – це система нормативних актів, що регулюють правовідносини та забезпечують пожежну безпеку, з обов’язковим дотриманням норм і відповідальністю за їх порушення. Державний нагляд у пожежній безпеці має превентивний характер і відрізняється від контролю тим, що спрямований на системне спостереження і запобігання порушенням без прямого втручання в діяльність суб’- єктів. 2. Чітке розмежування понять "нагляд" і "контроль" необхідне для ефективного правового регулювання, проте в практиці їх слід розглядати як взаємодоповнювальні механізми. Сучасні виклики вимагають від органів нагляду гнучкості, технічної обізнаності та координації для підвищення рівня пожежної безпеки. 3. Розвиток нагляду має базуватися на комплексі правових, організаційних і технічних заходів для формування культури відповідального дотримання норм безпеки. Конфлікт інтересів Конфлікт інтересів щодо змісту статті відсутній. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Юридична енциклопедія: у 6 т. / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1999. Т. 2: Д–Й. 744 с. 2. Оніщенко Н. М. Система права та система законодавства: співвідношення та перспективи розвитку. Держава і право. 2002. Вип. 15. С. 93. 3. Скакун О. Ф. Теорія права і держави: підручник. Київ: Алерта; ЦУЛ, 2011. 520 с. 4. Попович Є. М. Нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства України: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05. Xарків, 2003. 192 с. 5. Прокопенко В. І. Трудове право: підручник. Харків: Консум, 1998. 480 с. 6. Жернаков В. В., Прилипко С. М., Ярошенко О. М. Трудове право. Харків: Право, 2012. 496 с. 7. Кайло І. Ю. Поняття нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства України. Держава та регіони. Серія: Право. 2020. № 1 (67). Т. 2. С. 25–32. 8. Гринчук Ю. С., Шемігон О. І., Вихор М. В. Контроль як функція державного управління: економікоправова сутність та механізм застосування. Ефективна економіка. 2019. № 4. http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=6978 9. Малиновський В. Я. Державне управління: навчальний посібник. Київ: Атіка, 2003. 576 с. 10. Синицький П. В. Контрольно-наглядова діяльність державної служби охорони при МВС України: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07. Харків, 2010. 209 с. 11. Великий енциклопедичний юридичний словник / за ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. Київ: ТОВ "Видавництво "Юридична думка", 2007. 992 с. ISSN 1995-6134 19 Forum Prava, 2025. 83(3). 14–19 (Preliminary studies) 12. Мельник В. В. Поняття та особливості державного нагляду (контролю) за додержанням і виконанням вимог законодавства у сфері пожежної безпеки. Право UA. 2022. № 4. С. 207−212. REFERENCES 1. Shemshuchenko, Yu. S. (Red.). (1999).Yurydychna entsyklopediia: u 6 t. / T. 2: D–I [Legal Encyclopedia: In 6 Volumes. Vol. 2: D–I]. Kyiv: Ukrainska entsyklopediia im. M. P. Bazhana (in Ukr.). 2. Onishchenko, N. M. (2002). Systema prava ta systema zakonodavstva: spivvidnoshennia ta perspektyvy rozvytku [The system of law and the system of legislation: correlation and development prospects]. Derzhava i pravo, (15), 93. (in Ukr.). 3. Skakun, O. F. (2011). Teoriia prava i derzhavy : [Theory of Law and State]. Pidruchnyk. Kyiv: Alerta; TsUL (in Ukr.). 4. Popovych, Ye. M. (2003). Nahliad i kontrol za dotrymanniam trudovoho zakonodavstva Ukrainy [Supervision and control over compliance with labor legislation in Ukraine]. Dys. ... kand. yuryd. nauk: 12.00.05. Kharkiv (in Ukr.). 5. Prokopenko, V. I. (1998). Trudove pravo [Labor Law]. Pidruchnyk. Kharkiv: Konsum (in Ukr.). 6. Zhernakov, V. V., Prylypko, S. M., & Yaroshenko, O. M. (2012). Trudove pravo [Labor Law]. Kharkiv: Pravo (in Ukr.). 7. Kailo, Iu. Yu. (2020). Poniattia nahliadu i kontroliu za dotrymanniam trudovoho zakonodavstva Ukrainy [The concept of supervision and control over compliance with labor legislation in Ukraine]. Derzhava ta rehiony. Seriia: Pravo, 1(67), T. 2, 25–32 (in Ukr.). 8. Hrynchuk, Yu. S., Shemihon, O. I., & Vykhor, M. V. (2019). Kontrol yak funktsiia derzhavnoho upravlinnia: ekonomiko-pravova sutnist ta mekhanizm zastosuvannia [Control as a function of public administration: economic-legal essence and mechanism of application]. Efektyvna ekonomika, (4). http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=6978 (in Ukr.). 9. Malynovskyi, V. Ia. (2003). Derzhavne upravlinnia [Public Administration]. Navchalnyi posibnyk. Kyiv: Atika (in Ukr.). 10. Synytskyi, P. V. (2010). Kontrolno-nahliadova diialnist derzhavnoi sluzhby okhorony pry MVS Ukrainy [Supervisory and control activities of the State Security Service under the Ministry of Internal Affairs of Ukraine]. Dys. ... kand. yuryd. nauk: 12.00.07. Kharkiv (in Ukr.). 11. Shemshuchenko. Yu. S. (2007). (Red.). Velykyi entsyklopedychnyi yurydychnyi slovnyk [Great Encyclopedic Legal Dictionary]. Kyiv: TOV "Vydavnytstvo "Yurydychna dumka" (in Ukr.). 12. Melnyk, V. V. (2022). Poniattia ta osoblyvosti derzhavnoho nahliadu (kontroliu) za doderzhanniam i vykonanniam vymoh zakonodavstva u sferi pozhezhnoi bezpeky [The concept and features of state supervision (control) over compliance with legislation in the field of fire safety]. Pravo UA, (4), 207–212 (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 83 pp. 14–19 (3). Related identifiers: 10.5281/zenodo.16746296 http://forumprava.pp.ua/files/014-0192025-3-FP-Melnyk_4.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_3_4.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 16.06.2025 Accepted: 09.07.2025 Published: 11.07.2025 Available online: 11.07.2025 Cite as: Мельник, В. В. (2025). Організаційно-правові засади державного нагляду у сфері пожежної безпеки. Форум Права, 83(3), 14–19. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746296 Melnyk, V. V. (2025). Orhanizatsiyno-pravovi zasady derzhavnoho nahlyadu u sferi pozhezhnoyi bezpeky [Organizational and Legal Foundations of State Supervision in the Field of Fire Safety]. Forum Prava, 83(3), 14–19. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746296 ISSN 1995-6134 20 Forum Prava, 2025. 83(3). 20-28 (Research Article) УДК 656.1(477)(4):340.13 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.16746309 Е.М. ДЕРКАЧ, професор кафедри конституційного, міжнародного і кримінального права Донецького національного університету імені Василя Стуса, доктор юридичних наук, професор, м. Вінниця, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: http://orcid.org/0000-0002-6673-589X ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТРАНСПОРТНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ТА МОДЕРНІЗАЦІЇ ТРАНСПОРТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ Е.М. DERKACH, Professor of the Department of Constitutional, International and Criminal Law, Vasyl’ Stus Donetsk National University, Doctor of Legal Sciences, Professor, Vinnytsia, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: http://orcid.org/0000-0002-6673-589X TRENDS IN DEVELOPING UKRAINE’S TRANSPORT POLICY AND MODERNIZING TRANSPORT LEGISLATION IN THE CONTEXT OF EUROPEAN INTEGRATION АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. В умовах нових системних викликів для розвитку транспортної системи України, необхідності її модернізації, створення кліматично орієнтованої, "розумної", цифрової , інтегрованої до європейської транспортної системи, змінюється характер транспортної політики у напрямі розвитку конкуренції, демонополізації, лібералізації, що призводить до трансформації правового регулювання транспортної діяльності з урахуванням євроінтеграційного вектору розвитку національної економіки. Відзначається, що наразі проблемними є питання узгодження та системного закріплення транспортної економічної політики та правових засад господарської транспортної діяльності з урахуванням євроінтеграційного вектору. Метою роботи є висвітлення основних напрямів транспортної політики та тенденцій розвитку транспортного законодавства України в умовах євроінтеграції. Методи. Для вирішення задач дослідження використано низку методів наукового пізнання, серед яких формально-юридичний, за яким визначено прогалини та недоліки правових засад реалізації транспортної політики та функціонування транспортної системи України; системно-структурний – охарактеризовано напрями розвитку транспортного законодавства України; статистичний – узагальнено кількісні показники експорту та імпорту товарів, виконання міжнародних зобов’язань України у сфері транспорту. Результати. Уточнено напрями удосконалення транспортного законодавства України в контексті євроінтеграції та виокремлено глобальні виклики та стратегічні завдання розвитку транспортної системи України. Висновки. Для трансформації транспортної системи України необхідно стратегічне програмне планування, модернізація відповідного законодавства, розробка нових програмних документів у сферах галузі авіаційного, внутрішнього водного, залізничного транспорту, прийняття законів про залізничний транспорт з урахуванням вимог законодавства ЄС та закону про річкові порти. Ключові слова: господарська діяльність; суб’єкти господарювання; воєнний стан; післявоєнне відновлення; законодавство ЄС; транспортне право; транспортне законодавство; залізничний транспорт; автомобільний транспорт; торговельне мореплавство; авіаційна діяльність; ліцензування *** Problem statement. The article covers current legal issues for developing Ukrainian transport system, as well as identifies the areas for modernizing relevant legislation. In the context of new challenges for developing Ukrainian transport system, formatting a climate-oriented, "smart", digital, transport system integrated into the single European transport area, the vector of transport policy is changing towards competition, demonopolization, liberalization that leads to transformation of legal framework for transport activities. It is noted that currently the issues on coordination and systematic consolidation of transport economic policy and legal foundations for economic transport activities are extremely challenging. The main directions for developing transport policy, as well as current trends for modernizing Ukrainian transport legislation in the context of European integration are highlighted. The purpose of the article is to highlight the core directions for transport policy and © Деркач Е.М., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 21 Forum Prava, 2025. 83(3). 20–28 (Research Article) trends for developing Ukrainian transport legislation in the context of European integration. Methods. To solve the research problems a number of scientific methods have been used, including formal-legal one in order to identify gaps in the legal framework on transport policy; the system-structural method has been used for characterizing Ukrainian transport legislation and directions for its development; the statistical one has been used to summarize quantitative indicators of exports and import of goods, outline fulfillment of international obligations by Ukraine in the field of transport. Results. The proposals on developing Ukrainian transport legislation in the context of European integration have been substantiated. The global challenges and strategic objectives for developing the transport system of Ukraine are highlighted. Conclusions. The transformation of Ukrainian transport system requires strategic program planning, modernization of relevant legislation, development of new program documents in the areas of aviation, inland waterway, and rail transport. It is emphasized that the structural reform of the transport sector results in a number of problematic legal issues so a general concept for developing transport legislation of Ukraine is required, in particular adoption of new law on rail transport according to EU acquis, as well as the law on river ports. Keywords: economic activity; economic entities; martial law; post-war reconstruction; EU legislation; transport law; transport legislation; rail transport; road transport; merchant shipping; aviation activity; licensing Постановка проблеми В умовах воєнного стану, трансформації геополітичного ландшафту та глобальних ланцюгів постачання постають нові виклики для вітчизняної економіки, у вирішенні яких ключову роль відіграє транспорт та логістика. Логістика стала фундаментальним стовпом стійкості української економіки в умовах воєнного стану, підтримки експортних каналів та критично важливого імпорту. У Білій книзі "Логістика як драйвер економічного зростання" передбачено створення конкурентоспроможної, стійкої та стратегічно орієнтованої логістики нового покоління, яка має бути енергоефективною, цифровою та прозорою [1]. Статус України як кандидата у члени ЄС, відкриття переговорів про вступ до ЄС у 2024 році є стимулом для розвитку сучасної та ефективної транспортної системи та модернізації вітчизняного законодавства відповідно до європейських стандартів. Євроінтеграція передбачає структурно-галузеве реформування транспортної системи України, яке потребує вдосконалення правового регулювання [2, с.60]. Як зазначає О.В. Клепікова, "розвиток транспортної системи наразі є одним із найважливіших напрямів економічної політики держави, з чим пов’язано повноцінне функціонування економічної системи, визначення рівня соціально-економічної стабільності держави" [2, c.75–76]. Означені проблеми мають стати пріоритетом держави у формуванні власної транспортної політики, вирішити які можливо за допомогою господарського законодавства [3, c.11]. Д.В. Задихайло підкреслює, що господарсько-правова політика держави, що базується на положеннях конституційного економічного порядку, економічної політики держави та наукової господарсько-правової доктрини і зафіксована у змісті державних програм економічного розвитку як обов’язкова, структурна та інструментальна їхня складова, може бути визначена як імперативна концептуальна позиція держави щодо напрямів та змісту подальшого розвитку господарського законодавства, удосконалення практики його застосування, оптимізації правового господарського порядку як такого [4]. Д.В. Задихайло акцентує, що положення економічної політики держави мають бути обов’язково трансформовані в засоби її господарсько-правової політики, що є необхідною умовою ефективності модернізації відносин господарювання, ефективності функціонування національної економіки [5, c.145]. Транспортна економічна політика здійснюється із застосуванням комплексу засобів регулівного впливу, основними з яких є: ліцензування, технічне регулювання, регулювання цін і тарифів; застосування квот; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій; державне замовлення; державний контроль та нагляд за транспортною діяльністю [5, c.226]. Втім, у зв’язку зі скасуванням Господарського кодексу України (яким закріплювалися правові основи організації та здійснення переве-зення вантажів, транспортно-експедиторської діяльності та її договірного регулювання, основні напрями та засоби державного регулювання господарської діяльності) відповідно до Закону України "Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об’єднань юридичних осіб" від 09.01.2025 р. № 4196-ІХ, утворюється лакуна у вітчизняному правовому полі, що зумовлює інтерес до проведення дослідження відповідних питань та визначення вектору розвитку господарського транспортного законодавства. Метою дослідження є висвітлення основних напрямів транспортної політики та тенденцій роз- ISSN 1995-6134 22 Forum Prava, 2025. 83(3). 20–28 (Research Article) витку транспортного законодавства України в умовах євроінтеграції. Її новизною – аналіз транспортної політики України в умовах євроінтеграції та у формулюванні пропозицій щодо вдосконалення транспортного законодавства з урахуванням європейського досвіду. Завданнями роботи є аналіз глобальних викликів і визначення стратегічних завдань розвитку транспортної системи України, а також обґрунтування напрямів удосконалення транспортного законодавства в контексті євроінтеграційних процесів. Глобальні виклики та стратегічні завдання розвитку транспортної системи України Одним із викликів для бізнесу в умовах воєнного стану стала зміна логістичних маршрутів поставки товарів, в першу чергу, через блокування роботи морських портів у 2022 році. Зазначене обумовлює, що внутрішній ринок ЄС та його транспортну мережу не можна розглядати ізольовано, коли йдеться про формування політики ЄС. У Trade Policy Review – An Open, Sustainable and Assertive Trade Policy ("Огляд торговельної політики – Відкрита, стійка та наполеглива торговельна політика") зазначено, що з огляду на нові внутрішні та зовнішні виклики, і зокрема нову, більш стійку модель зростання, визначену Європейською зеленою угодою та Європейською цифровою стратегією, ЄС потребує нової стратегії торговельної політики, яка підтримуватиме досягнення його цілей внутрішньої та зовнішньої політики та сприятиме більшій стійкості відповідно до його зобов’язання щодо повного виконання Цілей сталого розвитку ООН. Торговельна політика повинна відігравати свою повну роль у відновленні після пандемії COVID-19, у зеленій та цифровій трансформації економіки та у побудові більш стійкої Європи у світі [6]. Одним із основних пріоритетів української державної політики є європейська інтеграція. Україна задекларувала готовність вжити необхідних заходів для модернізації своєї транспортної системи шляхом підписання та ратифікації низки відповідних міжнародних конвенцій, а також участі в міжнародних організаціях, гармонізації внутрішніх норм і стандартів роботи транспорту до вимог acquis ЄС. Основними пріоритетами транспортної політики ЄС є створення Єдиного європейського транспортного простору, заснованого на поєднанні різних видів транспорту, поява багатонаціональних мультимодальних операторів. Важливість реформ та стан адаптації законодавства України до актів acquis ЄС у сфері транспорту підкреслюється у Звітах Європейської Комісії щодо України в межах політики розширення ЄС 2023, 2024 років [7; 8]. У кластері 4 "Зелений порядок денний та сталий розвиток", що включає розділ 14 "Транспортна політика" та розділ 21 "Транс’європейські мережі" Звіту зазначено, що у сфері транспорту Україна імплементує пріоритетні правила перевезень ЄС відповідно до Угоди про асоціацію, які спрямовані на сприяння розвитку Транс’європейських мереж (TEN-T), реструктуризацію та модернізацію транспортного сектора України, поступове наближення до чинних стандартів і політик ЄС та інших країн світу [8]. У Звіті 2024 року зазначено, що Рекомендації Комісії 2023 року були виконані лише частково та залишаються актуальними для виконання, зокрема: прийняття Закону про залізничний транспорт, створюючи інституційну та законодавчу основу для конкурентного ринку залізничних перевезень відповідно до стандартів ЄС та Плану України, та закону про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо торговельного мореплавства та судноплавства внутрішніми водними шляхами; прийняття оновленої Національної транспортної стратегії до 2030 року та Стратегії розвитку та розширення прикордонної інфраструктури з державами-членами ЄС та Республікою Молдова до 2030 року; встановлення соціальних та ринкових правил для автомобільних перевезень тощо. Низку зобов’язань України, а також законодавчих ініціатив спрямовано на приведення параметрів функціонування транспортної системи до європейських норм і стандартів. Для їхньої реалізації органами державної влади України затверджені відповідні документи, що визначають напрями транспортної політики. У січні 2023 року розпочалося розроблення стратегії, спрямованої на скоординоване покращення транспортного сполучення між Україною, державамичленами ЄС та Республікою Молдова, результатом чого стало підписання Меморандуму про взаєморозуміння між Урядом України та Урядом Румунії про посилення співробітництва у забезпеченні надійного транзиту українських товарів 18 жовтня 2023 року, Стратегії розвитку та розбудови прикордонної інфраструктури з країнами Європейського Союзу та Республікою Молдова до 2030 року, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України 24 грудня 2024 року № 1337-р, одним із напрямів якої є спрощення процедур перетину кордону (цифровізація та запровадження спільного контролю) відповідно до ISSN 1995-6134 23 Forum Prava, 2025. 83(3). 20–28 (Research Article) стандартів ЄС. Згідно зі Стратегією розвитку та розбудови прикордонної інфраструктури з країнами Європейського Союзу та Республікою Молдова до 2030 року до 24 лютого 2022 р. рух через державний кордон здійснювався водним, наземним і повітряним транспортом через 235 пунктів пропуску та пунктів контролю, з 2024 року відбулися критичні зміни в структурі міжнародної торгівлі України, переважно через блокування основних коридорів імпорту та експорту (блокування морських портів Азовського моря та аеропортів, значно зменшено обсяги перевезень через морські порти Чорного моря. На виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 лютого 2022 р. № 188 "Про тимчасове закриття деяких пунктів пропуску через державний кордон та пунктів контролю" з 28 лютого 2022 р. закрито 78 пунктів пропуску та пунктів контролю, з них 18 повітряних. ЄС залишається найбільшим торговельним партнером України, на який припадає близько 65 % експорту України та понад половина імпорту товарів до України [8]. Розвиток транспортного сполучення та торгівлі шляхом реалізації ініціативи ЄС "Шляхи солідарності" ("Solidarity Lanes") новими залізничними, автомобільними та внутрішніми водними логістичними коридорами між Україною та ЄС відіграє вирішальну роль у забезпеченні критично важливого імпорту та експорту. Загалом із травня 2022 року через Шляхи солідарності (40 %) та українські чорноморські порти (60 %) було експортовано близько 197 млн тон українського зерна, олійних культур і супутніх продуктів [9]. Крім цього, з метою підтримки української економіки, полегшення доступу України до світових ринків, забезпечення стабільного транзиту товарів через країни ЄС та зміцнення торгівельних зв’язків між Україною та ЄС у 2022 року було здійснено лібералізацію вантажних перевезень між Україною та ЄС – укладено Угоду між Україною та Європейським Союзом про вантажні перевезення автомобільним транспортом (так званий "транспортний безвіз", який наразі продовжено до завершення 2025 року), завдяки цьому експорт дорогами до ЄС зріс на 42 %, а імпорт автомобільним транспортом до України на 37 % [10]. Важливим кроком для розвитку транспортної системи України стало отримання Україною у 2022 році статусу спостерігача у Договорі про транспортне співтовариство (Transport Community Treaty), який укладено із країнами Західних Балкан (Албанія, Боснія і Герцеговина, Косово, Північна Македонія, Чорногорія та Сербія) для подальшої інтеграції транспортного ринку з ЄС на основі відповідного acquis для всіх видів транспорту, за винятком повітряного [11]. Загальну рамку для забезпечення стійкого прогресу передбачено у Ukraine facility plan, передбаченого Регламентом (ЄС) 2024/792 від 29 лютого 2024 року, який прийнятий Європейським Парламентом та Радою (ЄС). Відповідно до Плану України, схваленого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 березня 2024 року № 244, з метою реалізації ініціативи Європейського Союзу "Ukraine Facility", основними напрямами зміцнення транспортного сектору та стратегічними цілями на 2024–2027 роки є: відновлення та розвиток експортно-логістичного потенціалу України з фокусом на мережі TEN-T; створення умов для лібералізації у сфері залізничного транспорту та для розвитку конкуренції на ринку залізничних перевезень; приведення норм національного законодавства у відповідність міжнародним багатостороннім договорам у сфері торговельного мореплавства та ін. [12]. Трансформація логістичної системи України з акцентом на її інтеграцію із системою ЄС стане ключовим завданням держави в найближчі роки задля розвитку кліматично стійкої, безпечної, розумної та інтелектуальної транспортної системи, забезпечення безперешкодного сполучення з Європейським Союзом із потужним транскордонним виміром. Напрями удосконалення транспортного законодавства України в контексті євроінтеграції В оновленій Національній транспортній стратегії на період до 2030 року, схваленій постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2024 року № 1550, зазначено, що ключовими проблемами, які потребують розв’язання, з огляду на поточний стан транспортної системи, є недостатній рівень виконання положень міжнародних договорів України та імплементації вимог acquis ЄС у галузі транспорту [13]. Станом на кінець 2024 року загальний прогрес виконання Угоди про асоціацію в сфері транспорту становив лише 58 відсотків [14]; недостатній рівень конкуренції на окремих ринках надання транспортних послуг та невідповідність європейським вимогам доступу до ринку транспортних послуг (відсутність конкуренції на ринках пасажирських та вантажних залізничних перевезень, у тому числі через незабезпечення утворення незалежного регуляторного органу у сфері транспорту); недосконалість тарифної політики у сфері ISSN 1995-6134 24 Forum Prava, 2025. 83(3). 20–28 (Research Article) надання транспортних послуг (державному регулюванню підлягають тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов’язані з ними послуги, аеропортові збори в іноземній валюті за обслуговування повітряних суден і пасажирів в аеропортах України з річним пасажиропотоком до 5 млн. пасажирів включно), що не відповідає вимогам acquis ЄС. Крім того, удосконаленню підлягає тарифна політика щодо надання спеціалізованих послуг у морських портах та порядку справляння та розмірів ставок портових зборів); недостатній рівень розвитку мультимодальних перевезень та транспортної логістики (у країнах-членах ЄС рівень контейнеризації перевезень вантажів становить 35-55 відсотків загального обсягу перевезень, в Україні – менше ніж 4 відсотки; необхідність подальшого розвитку потужностей українських дунайських портів (порти Усть-Дунайськ, Ізмаїл, Рені є альтернативним маршрутом експорту української продукції до країн ЄС (через країни ЄС до третіх країн) в умовах блокування більшості морських портів) [13]. У зв’язку з зазначеним, наявна законодавча база потребує постійного перегляду та удосконалення, зокрема в частині врахування викликів воєнного стану та необхідності її адаптації до законодавства ЄС. Розвиток транспортної галузі відбувається відповідно до затверджених галузевих стратегічних та програмних документів (Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року, затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. № 548, Стратегія акціонерного товариства "Українська залізниця на 2019–2023 роки", погоджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12 червня 2019 р. № 591, Державна цільова програма розвитку аеропортів на період до 2023 року, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2016 р. № 126 та ін.), переважна більшість яких потребують модернізації. Морські порти України залишаються основним каналом експорту сільськогосподарської, металургійної та іншої продукції, але їхня потужність значно скоротилася через їх блокаду, у зв’язку з чим частина вантажопотоків була спрямована на альтернативні маршрути, зокрема до портів Дунайського кластера (Ізмаїл, Рені та Усть-Дунайськ), морських портів Балтійського та Адріатичного морів, а також Чорноморських портів Румунії та Республіки Болгарія. У 2023 році перевалка через Дунай перевищила 14 мільйонів тонн, що майже вдвічі перевищує довоєнний обсяг [1]. Для забезпечення функціонування портів Дунайського кластера необхідно запровадити програму підтримки цих портів для стимулювання їх конкурентоспроможності, що включає: оптимізацію рівня портових зборів, запровадження окремого тарифного регулювання залізничних перевезень для напрямків, що обслуговують порти кластера, розвиток правової основи функціонування портів шляхом прийняття закону про річкові порти, Стратегії розвитку внутрішнього водного транспорту тощо. З метою розвитку експортно-логістичного потенціалу України передбачено низку реформ: у сфері морського транспорту передбачено приведення законодавства щодо надання портових послуг у відповідність до законодавства ЄС, створення законодавчих умов для подальшого розвитку державної системи забезпечення безпеки судноплавства, підвищення рівня кваліфікації українських моряків, забезпечення належної охорони суден і портів, охорони людського життя на морі відповідно до Регламенту про посилення безпеки суден та портових споруд (Регламент (ЄС) № 725/2004 Європейського Парламенту та Ради від 31 березня 2004 року) та директив ЄС, а також підвищення ефективності надання послуг у морських портах України згідно з Регламентом (ЄС) 2017/352 Європейського Парламенту та Ради від 15 лютого 2017 року, щодо встановлення рамок для надання портових послуг та спільних правил фінансової прозорості портів. На реалізацію відповідних завдань спрямовано зареєстрований проєкт Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо торговельного мореплавства та судноплавства на внутрішніх водних шляхах" (11341 від 14.06.2024), який наразі відкликано. Залізнична галузь залишається стратегічною для України, як в оборонному секторі, так і в контексті європейської інтеграції та сталого експорту. Для створення правового підґрунтя адаптації законодавства України про залізничний транспорт до європейських стандартів ключовим зобов’язанням України є прийняття Закону про залізничний транспорт, який має стати основою для поступової лібералізації ринку, відкриття доступу для приватної тяги, створення незалежного регуляторного органу, спрощення формальностей під час здійснення міжнародних перевезень вантажів та пасажирів і полегшення обміну даними, пов’язаними з транспортом, через інтеграцію ІТ-систем із системами ЄС та впровадження рекомендацій Європейської еко- ISSN 1995-6134 25 Forum Prava, 2025. 83(3). 20–28 (Research Article) номічної комісії ООН щодо принципу “єдиного вікна” для технологій та процедур контролю тощо [1]. Прогрес реформування у сфері залізничного транспорту загальмовано, незважаючи на часткове узгодження з технічними стандартами ЄС. Наразі конкурентний ринок запроваджено для операторів вантажних вагонів, оскільки на ринку залізничних перевезень України досі функціонує єдиний залізничний перевізник – АТ "Укрзалізниця", який одночасно є оператором залізничної інфраструктури. Слід зазначити, що відповідні проєкти закону про залізничний транспорт України № 1196 від 29.08.2019 р. та № 1196-1 від 06.09.2019 р., які передбачали відповідні зміни до чинного законодавства України з урахуванням вимог acquis ЄС, було відхилено 25 квітня 2024 року і наразі альтернативних проєктів у Верховній Раді України не зареєстровано. У сфері автомобільного транспорту Стратегією передбачено імплементацію законодавства ЄС, зокрема Регламенту (ЄС) № 1071/2009 Європейського Парламенту та Ради від 21 жовтня 2009 р. про встановлення спільних правил стосовно умов, яких потрібно дотримуватися для заняття діяльністю оператора автомобільних перевезень і про припинення дії Директиви Ради 96/26/ЄС, Регламенту Європейського Парламенту та Ради (ЄС) № 1072/2009 від 21 жовтня 2009 р. про спільні правила для доступу до міжнародного ринку вантажних автоперевезень та ін.; забезпечення конкуренції та підвищення якості послуг українських автоперевізників на європейському ринку транспортних послуг. Прийняття відповідного законодавства та впровадження європейських правил доступу до діяльності транспортного оператора пасажирських та вантажних перевезень згідно з відповідними критеріями ЄС (позитивна репутація, фінансова стабільність, професійна компетентність, ефективне та стабільне представництво) [13]. Робота над новою редакцією Закону України "Про автомобільний транспорт" з урахуванням зазначених вимог розпочалася ще в 2012 році і у Верховній Раді України були зареєстровані проекти законів № 3713 від 24 грудня 2015 року, № 4683 від 17 травня 2016 року, № 7386 від 8 грудня 2017 року, але вони були повернуті на доопрацювання. Згодом, 27 березня 2025 року Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання ринку послуг автомобільного транспорту в Україні з метою приведення їх у відповідність з актом Європейського Союзу", проте зазначений закон не набув чинності (законопроєкт № 4560 від 30 грудня 2020 року). Закон спрямовано на адаптацію національного законодавства до європейських умов допуску до ринку перевезень на основі критеріїв добропорядності, фінансової спроможності та професійної компетентності. Законом передбачено оновлення чинного законодавства з метою адаптації українського ринку автомобільних перевезень до норм ЄС: Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" та Закону України "Про автомобільний транспорт" в частині вимоги отримання ліцензії для здійснення перевезень вантажів автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні (чинним Законом України щодо ліцензування встановлено вимогу отримання ліцензії для перевезення пасажирів, небезпечних вантажів та небезпечних відходів внутрішнім водним, морським, автомобільним, залізничним, повітряним транспортом, міжнародні перевезення пасажирів та вантажів автомобільним транспортом (п.24 ч.1 ст.7 Закону про ліцензування)). З набуттям чинності Закону необхідним стане оновлення Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з перевезення автомобільним транспортом з урахуванням розширення ліцензованих видів господарської діяльності у сфері автомобільного транспорту [15]. Крім цього, новим законом передбачено доповнення кола учасників перевезення новим суб’єктом – менеджером (управителем) з перевезень, який повинен мати бездоганну ділову репутацію та достатній рівень професійної компетентності, який підтверджується свідоцтвом професійної компетентності. Менеджер (управитель) з перевезень (працівник чи власник (співвласник) автомобільного перевізника або фізична особа, призначена автомобільним перевізником на умовах договору) здійснює організацію діяльності з перевезення пасажирів та/або вантажів; діє в інтересах автомобільного перевізника, виконує покладені на нього обов’язки та реалізовує свої права особисто відповідно до договору та законодавства. Зазначені законодавчі новели потребують узгодження з Законом України "Про транспортно-експедиторську діяльність" та "Про мультимодальні перевезення", оскільки транспортний експедитор (транспортно-експедиторська організація) та оператор мультимодального перевезення також виконують функції з організації перевезення. Авіаційний сектор України має стратегічне значення для перевезення критично важливих ISSN 1995-6134 32 Forum Prava, 2025. 83(3). 29–34 (Preliminary studies) вання та населених пунктах України. Сили територіальної оборони Збройних Сил України стали окремим родом сил Збройних Сил України та дієвим складовим елементом національного спротиву. З підвищенням ролі територіальної оборони через глобальні виклики та загрози воєнного характеру, з якими стикнулося українське суспільство, вивчення та дослідження заходів з обороноздатності місцевими органами влади залишається актуальним та затребуваним на майбутнє [4]. Сутність та організаційна структура територіальної оборони А. Баргилевич, вказував, що за роки повномасштабної війни можна з упевненістю стверджувати, що ТрО, як окремий рід сил, відбулися. Про це свідчить дієва участь частин і підрозділів ТрО практично в усіх ключових оборонних і контрнаступальних операціях Сил оборони України. Слід зауважити, що ТрО є складовою більш загального поняття "територіальна оборона", яка є елементом системи національного спротиву в сукупності з рухом опору та підготовки громадян до національного спротиву, згідно із Законом України "Про основи національного спротиву" [5]. Реалії сьогодення змусили оперативно вносити зміни в завдання, які постали перед Силами ТрО, насамперед стосовно безпосереднього залучення бригад і батальйонів ТрО до бойових дій. Це, мабуть, перше, що пішло не за задумом, і змушує замислитися не лише про роль і місце Сил ТрО, але й про структуру оборони та забезпечення національної безпеки загалом. Складність ситуації посилюється тим, що операції із запровадження певних змін доводиться робити "по живому" – у батальйонах і бригадах, що беруть участь у бойових діях або готуються до цього. В умовах жорсткого протистояння з переважаючим противником частини і підрозділи ТрО, так само як і усі Сили оборони України, змушені здійснювати трансформації та модернізацію тактичних навичок, стратегій, системи командування та управління [5]. С.О. Ярмола вказує, що територіальна оборона є специфічним формуванням з притаманними йому специфічними ознаками: 1) реалізація, переважно, за умови існування особливого періоду для держави (надзвичайний або воєнний стан); 2) складна структура, що поєднує у собі три компоненти (військова, цивільна та військово-цивільна складова); 3) наявність розгалуженої системи формувань, що поєднує бригади територіальної оборони, стрілецькі батальйони та роти охорони; 4) наявність специфічних завдань, що обумовлені важливістю сфери захисту національної безпеки та оборони; 5) функціонування у складі командування Сухопутних військ Збройних Сил, при цьому безпосереднє керівництво здійснюється Головнокомандувачем Збройних Сил України; 6) найменшою структурною одиницею територіальної оборони є бригада територіальної оборони [6]. Таким чином, територіальна оборона – це система загальнодержавних та місцевих заходів, що здійснюються з метою захисту населення, об’єктів критичної інфраструктури, комунікацій та адміністративно-територіальних одиниць у межах визначеної території. Вона є складовою частиною оборони держави і ґрунтується на поєднанні дій Збройних Сил, інших військових формувань та органів державної влади з активною участю громадян. Територіальна оборона охоплює як підготовку мирного часу, що передбачає формування підрозділів, їх навчання і координацію з місцевими органами, так і практичні дії під час збройної агресії чи надзвичайних ситуацій. Таким чином, територіальна оборона є важливим елементом національної безпеки, що забезпечує здатність суспільства до самозахисту і зміцнює стійкість держави в умовах зовнішніх та внутрішніх викликів. Територіальна оборона створюється за територіальним принципом, що дозволяє максимально залучати місцеве населення до захисту своєї громади та держави в цілому. Її завдання полягають у стримуванні агресора на місцях, охороні об’єктів критичної інфраструктури, забезпеченні громадської безпеки в умовах воєнного стану та створенні надійного тилу для дій регулярних сил. Таким чином, територіальна оборона виступає своєрідним містком між професійними військовими формуваннями та суспільством, роблячи обороноздатність держави всеосяжною та більш стійкою до сучасних викликів. Це надає можливість вважати, що в умовах сьогодення територіальна оборона України становить важливу та невід’ємну частину системи загальної системи забезпечення національної безпеки української держави. Територіальна оборона спрямована на забезпечення воєнного захисту держави не лише шляхом використання сил регулярних військових формувань, а й залученням громадянського суспільства. Її сутність полягає в організації та здійсненні комплексу заходів оборонного, охоронного й іншого допоміжного та забезпечувального характеру, що реалізуються у межах певних адміністратив- ISSN 1995-6134 33 Forum Prava, 2025. 83(3). 29–34 (Preliminary studies) но-територіальних одиниць із метою стримування агресії, підтримання правопорядку, охорони важливих об’єктів та комунікацій, а також створення сприятливих умов для дій Збройних Сил України та інших силових структур. Територіальна оборона виконує роль своєрідного посередника між державними військовими інституціями та суспільством, посилюючи обороноздатність країни за рахунок мобілізації людських і матеріальних ресурсів на місцях та забезпечуючи при цьому більш високий рівень залученості звичайних громадян до ведення бойових дій. Висновки 1. Основними особливостями територіальної оборони як складової системи національної безпеки України є її організація та функціонування на рівні областей, районів і територіальних громад, що забезпечує залучення особового складу, обізнаного з місцевістю та соціальним середовищем. Її зміст охоплює комплекс правових, організаційних, управлінських, кадрових та інших заходів, спрямованих на підтримання належного рівня обороноздатності. 2. Територіальна оборона створює умови для оперативного розгортання підрозділів у разі виникнення внутрішніх чи зовнішніх загроз; вона сприяє формуванню готовності населення до захисту своєї громади, зміцнює суспільну єдність та підвищує рівень довіри між громадянами і державою. Специфічна організаційна структура сил територіальної оборони, побудована за територіальним принципом, забезпечує швидке й ефективне реагування на загрози в межах конкретних регіонів. Територіальна оборона виступає чинником консолідації суспільства, оскільки об’єднує громадян навколо спільної мети – захисту держави, громади та родини. Конфлікт інтересів Конфлікт інтересів, на думку автора, відсутній. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Єфімов Г. В., Івахів О. С., Касаткін Є. В. Територіальна оборона України в умовах російськоукраїнської війни: історичні аспекти. Військово-науковий вісник. 2022. № 38. C. 182–205. 2. Система національного спротиву в Україні: територіальна оборона, як один з основних елементів. https://mod.gov.ua/news/sistema-naczionalnogo-sprotivu-v-ukrayini-teritorialna-oborona-yak-odin-zosnovnih-elementiv 3. Піцун І. Д. Сили територіальної оборони як об’єкт контррозвідувальної діяльності. Академічні візії. 2024. № 35. https://academy-vision.org/index.php/av/article/view/1415 4. Глоба Д. М., Емельяненко К. О. Формування та діяльність сил територіальної оборони в громадах України під час воєнного стану Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія : Юриспруденція. 2022. № 58. С. 11-14. https://vestnikpravo.mgu.od.ua/archive/juspradenc58/3.pdf 5. Боргилевич А. Територіальна оборона: уроки війни, поточні виклики, шляхи їх вирішення. https://sprotyvg7.com.ua/teritorialna-oborona-uroki-vijni-potochni-vikliki-shlyaxi-ix-virishennya 6. Ярмола С. О. Історія та сучасний стан територіальної оборони України. Право та державне управління. 2022. Вип. 3. С. 259-265. http://pdu-journal.kpu.zp.ua/archive/3_2022/39.pdf REFERENCES 1. Yefimov, H. V., Ivakhiv, O. S., Kasatkin, Ye. V. (2022). Teritorialna oborona Ukrainy v umovakh rosiyskoukrayinskoyi viyny: istorichni aspekty [Territorial defense of Ukraine in the context of the RussianUkrainian war: historical aspects]. Viyskovo-naukovyy visnyk, (38), 182–205 (in Ukr.). 2. Sistema natsionalnoho sprotystvu v Ukrayini: teritorialna oborona, yak odyn z osnovnykh elementiv [National resistance system in Ukraine: territorial defense as one of the main elements]. https://mod.gov.ua/news/sistema-naczionalnogo-sprotivu-v-ukrayini-teritorialna-oborona-yak-odin-zosnovnih-elementiv 3. Pitsun, I. D. (2024). Syly teritorialnoyi oborony yak obyekt kontrrozviduvalnoyi diyalnosti [Territorial defense forces as an object of counterintelligence activity]. Akademichni viziyi, (35). https://academyvision.org/index.php/av/article/view/1415 (in Ukr.). 4. Hloba, D. M., Yemelyanenko, K. O. (2022). Formuvannya ta diyalnist syl teritorialnoyi oborony v hromadah Ukrainy pid chas voyennoho stanu [Formation and activities of territorial defense forces in Ukrainian communities during martial law]. Naukovyy visnyk Mizhnarodnoho humanitarnoho universytetu. Seriya: Yurysprudentsiya, (58), 11–14. https://vestnik-pravo.mgu.od.ua/archive/juspradenc58/3.pdf (in Ukr.). 5. Bargylevych, A. (n.d.). Teritorialna oborona: uroky viyny, potochni vykliky, shlyakhy yikh virishennya [Terri- ISSN 1995-6134 34 Forum Prava, 2025. 83(3). 29–34 (Preliminary studies) torial defense: lessons of war, current challenges, ways to solve them]. https://sprotyvg7.com.ua/teritorialna-oborona-uroki-vijni-potochni-vikliki-shlyaxi-ix-virishennya (in Ukr.). 6. Yarmola, S. O. (2022). Istoriya ta suchasnyy stan teritorialnoyi oborony Ukrainy [History and current state of territorial defense of Ukraine]. Pravo ta derzhavne upravlinnya, (3), 259–265. http://pdujournal.kpu.zp.ua/archive/3_2022/39.pdf (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 83 pp. 29–34 (3). Related identifiers: 10.5281/zenodo.16746313 http://forumprava.pp.ua/files/029-0342025-3-FP-Zahyka_6.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_3_6.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 02.07.2025 Accepted: 04.08.2025 Published: 06.08.2025 Available online: 06.08.2025 Cite as: Загика, В. М. (2025). Поняття та особливості територіальної оборони як складової національної безпеки України. Форум Права, 83(3), 29– 34. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746313 Zahyka, V. M. (2025). Ponyattya ta osoblyvosti terytorialnoyi oborony yak skladovoyi natsionalnoyi bezpeky Ukrayiny [Concept and Features of Territorial Defense as a Component of Ukraine's National Security]. Forum Prava, 83(3), 29–34. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746313 ISSN 1995-6134 35 Forum Prava, 2025. 83(3). 35-43 (Research Article) УДК 343.98:336.76 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.16746331 О.П. ГЕТМАНЕЦЬ, завідувачка кафедри правового забезпечення підприємницької діяльності та фінансової безпеки Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4826-5799 А.В. ДОБРОВІНСЬКИЙ, доцент кафедри правового забезпечення підприємницької діяльності та фінансової безпеки Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-7463-2292 ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАХИСТУ ІНТЕРЕСІВ ПРАВООХОРОНЦІВ O.P. HETMANETS, Head, Department of Legal Support of Entrepreneurial Activity and Financial Security, Educational and Scientific Institute No. 5, Kharkiv National University of Internal Affairs, Doctor of Law, Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4826-5799 A.V. DOBROVINSKYI, Associate Professor, Department of Legal Support of Entrepreneurial Activity and Financial Security, Kharkiv National University of Internal Affairs, PhD in Law, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-7463-2292 LEGAL MECHANISMS OF STATE FINANCIAL OVERSIGHT AS A TOOL TO PROTECT LAW ENFORCEMENT INTERESTS АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Державний фінансовий моніторинг в Україні є ключовим інструментом протидії фінансовим правопорушенням у правоохоронній сфері та забезпечення захисту національних фінансових інтересів. Актуальним є визначення правового механізму його здійснення, особливо в умовах воєнного стану та післявоєнної відбудови економіки, що потребує чіткого регулювання повноважень суб’єктів та використання сучасних методів фінансового контролю. Мета. З’ясування правової природи та функціонального значення механізму державного фінансового моніторингу в Україні як інструмента протидії фінансовим правопорушенням у правоохоронній сфері, особливо в умовах воєнного стану та післявоєнної відбудови економіки. Методи. Системний метод застосовано для комплексного вивчення взаємозв’язку норм законодавства та діяльності суб’єктів фінансового моніторингу; порівняльно-правовий – для зіставлення національних та міжнародних підходів до фінансового моніторингу; формально-юридичний – для аналізу чинних нормативно-правових актів у сфері запобігання та протидії фінансовим злочинам; аналітичний метод – для визначення ефективності використання фінансової розвідки як інструмента контролю та протидії. Результати. Встановлено, що державний фінансовий моніторинг охоплює комплекс заходів щодо запобігання та протидії фінансовим правопорушенням у всіх сферах обігу фінансових ресурсів. Підкреслено важливість фінансової розвідки як сучасного засобу боротьби з незаконними фінансовими операціями та необхідність надання суб’єктам моніторингу прав на спостереження за операціями та застосування санкцій до порушників. Запропоновано вдосконалити чинний закон України № 361-IX шляхом уточнення фінансово-правових механізмів регулювання. Висновки. Державний фінансовий моніторинг виступає ефективним інструментом забезпечення фінансової безпеки та захисту національних інтересів у сфері правоохоронної діяльності. Його правове регулювання має фінансово-правову природу і потребує законодавчого удосконалення для підвищення ефективності запобігання та протидії фінансовим правопорушенням, а також інтеграції сучасних методів фінансового контролю та розвідки. © Гетманець О.П., Добровінський А.В., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 36 Forum Prava, 2025. 83(3). 35–43 (Research Article) Ключові слова: фінансовий моніторинг; фінансова безпека; фінансовий контроль; правоохоронна система; фінансова розвідка; суб’єкти державного фінансового моніторингу; фінансово-правовий механізм *** Problem statement. State financial monitoring in Ukraine is a key instrument for countering financial offenses within the law enforcement sector and ensuring the protection of national financial interests. Its implementation is particularly relevant under conditions of martial law and during post-war economic reconstruction, which requires clear regulation of the powers of authorized entities and the use of modern financial control methods. Purpose. To clarify the legal nature and functional significance of the state financial monitoring mechanism in Ukraine as an instrument for countering financial offenses in the law enforcement sector, particularly under conditions of martial law and post-war economic reconstruction. Methods. The systemic method was applied for a comprehensive study of the interrelation between legislative norms and the activities of financial monitoring entities; the comparative-legal method was used to contrast national and international approaches to financial monitoring; the formal-legal method was applied to analyze current regulatory acts in the field of prevention and counteraction of financial crimes; and the analytical method was employed to evaluate the effectiveness of using financial intelligence as a tool for control and counteraction. Results. It was established that state financial monitoring encompasses a comprehensive set of measures aimed at preventing and countering financial offenses across all areas of financial resource circulation. The importance of financial intelligence as a modern tool for combating illegal financial operations was emphasized, along with the necessity of granting monitoring entities the rights to observe transactions and apply sanctions to violators. It was proposed to improve the current Ukrainian Law No. 361-IX by specifying financial-legal mechanisms of regulation. Conclusions. State financial monitoring functions as an effective instrument for ensuring financial security and protecting national interests within the law enforcement sector. Its legal regulation has a financial-legal nature and requires legislative enhancement to increase the efficiency of preventing and countering financial offenses, as well as the integration of modern methods of financial control and intelligence. Keywords: financial monitoring; financial security; financial control; law enforcement system; financial intelligence; subjects of state financial monitoring; financial and legal mechanism Постановка проблеми У сучасних умовах зростання фінансових правопорушень та активізації схем легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом, особливої актуальності набуває питання ефективності правового механізму державного фінансового моніторингу. Його призначення полягає не лише у виявленні та запобіганні незаконним фінансовим операціям, але й у створенні належних умов для захисту інтересів правоохоронних органів, які здійснюють протидію економічній злочинності. Разом із тим, існують суттєві проблеми нормативної невизначеності, фрагментарності законодавства та відсутності чіткої взаємодії між суб’єктами фінансового моніторингу. Це знижує ефективність превентивних заходів і ускладнює реалізацію повноважень правоохоронців. Вирішення даної проблеми вимагає комплексного аналізу правового механізму фінансового моніторингу з позицій його інституційної узгодженості та практичної дієвості як інструменту забезпечення інтересів правоохоронної діяльності. Фінансовий моніторинг, як діяльність у сфері обігу приватних та публічних фінансових ресурсів підлягає опрацюванню та оновленню підходів до встановлення правового механізму реалізації, зважаючи на війну в України та завдання післявоєнного оновлення. У наукових дослідженнях проблематика державного фінансового моніторингу розкривалася з різних аспектів. Так, П. Борцевич акцентував увагу на правових механізмах запобігання відмиванню коштів та фінансуванню тероризму, підкреслюючи значення адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів [1]. Л. Новікова зосереджувалася на питаннях інституційної взаємодії державних органів та правоохоронців, наголошуючи на важливості ефективної координації та прозорості процедур фінансового контролю [2]. Натомість В. Острівна досліджувала практичні проблеми реалізації механізмів фінансового моніторингу, аналізуючи їхню дієвість у захисті інтересів правоохоронних органів і протидії економічній злочинності [3]. Сукупність цих підходів дозволяє комплексно оцінити потенціал правового механізму фінансового моніторингу як інструменту захисту публічних інтересів у сфері безпеки. Тому мета статті полягає у з’ясуванні правової природи та функціонального значення механізму державного фінансового моніторингу в Україні як інструмента протидії фінансовим правопорушенням у правоохоронній сфері, особливо в умовах воєнного стану та післявоєнної відбудови економіки. Новизною статті є компле- ISSN 1995-6134 37 Forum Prava, 2025. 83(3). 35–43 (Research Article) ксний підхід до розгляду державного фінансового моніторингу як багатофункціонального інструмента захисту інтересів правоохоронної системи та національної фінансової безпеки. Її завданнями є дослідження правової природи та традиційного розуміння фінансового моніторингу, організаційно-правових основ державного фінансового моніторингу, сучасного правового механізму та фінансової розвідки як інструменту державного фінансового моніторингу. Правова природа та традиційне розуміння фінансового моніторингу Традиційним є погляд у науковій літературі на фінансовий моніторинг, як на засіб запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового значення (далі – засіб запобігання та протидії). Законодавство визначає, що фінансовий моніторинг це "сукупність заходів, що вживаються суб’єктами фінансового моніторингу у сфері запобігання та протидії, що включають проведення державного фінансового моніторингу та первинного фінансового моніторингу" [4]. Отже, фінансовий моніторинг доцільно проаналізувати, як різновид правоохоронної діяльності у сфері обігу публічних фінансів. Актуальним є оновлення правових основ фінансового моніторингу, враховуючи його сучасне значення, як інструмента забезпечення законності фінансових операцій, і не тільки в сфері запобігання та протидії, а і в сфері охорони правопорядку. Крім традиційного розуміння, сучасний фінансовий моніторинг виконує функцію захисту законних інтересів суб’єктів фінансового обігу, зокрема працівників правоохоронних органів. Його превентивний та контрольний характер дозволяє виявляти ризикові фінансові операції, запобігати можливим зловживанням і корупційним проявам, що можуть загрожувати безпеці та репутації правоохоронців. Науковці підкреслюють, що фінансовий моніторинг у цьому контексті виступає не лише як інструмент протидії відмиванню доходів та фінансуванню тероризму, а й як механізм захисту правового середовища, в якому функціонують правоохоронні органи [5]. Отже, правова природа фінансового моніторингу сьогодні характеризується як багатовимірний інструмент державного регулювання, що поєднує правоохоронну, превентивну та захисну функції. Він забезпечує прозорість і законність фінансових операцій, підвищує рівень безпеки та створює правову основу для захисту державних, суспільних і професійних інтересів працівників правоохоронних органів. Організаційно-правові основи державного фінансового моніторингу Державний фінансовий моніторинг на відміну від первинного, забезпечується проведенням сукупності заходів з збору, обробки та аналізу інформації про фінансові операції та інші, що покладаються на – Національний банк України (далі – НБУ), Державну службу фінансового моніторингу (далі – Держфінмоніторинг), Міністерство фінансів України (далі – Мінфін), Національну комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі – НКЦПФР) та інші органи державної влади, що свідчить про діяльність з систематичного спостереження за реалізацією державної фінансової політки, яка націлена на розвиток економки, попередження та усунення фінансових правопорушень та злочинів, захист та оборону національних інтересів. Крім державних фінансових органів, які мають повноваження по перевірки законності обігу публічних фінансових ресурсів, до правоохоронних органів відповідно до закону, належать і органи державного фінансового контролю (ст.2 "Основні поняття" Закону України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів" № 3781-XII, в редакції від 01.01.2024 р.). Впровадження фінансового моніторингу, як засобу системного оцінювання важливих фінансових інституцій, визначається Стратегією розвитку фінансового сектору України від 19 червня 2023 року, яка передбачає п’ять цілей: макроекономічну стабільність, фінансову стабільність, відновлення країни, сучасні фінансові послуги та інституційну спроможність регуляторів та ФГВФО, а також разом з довгостроковими завданнями, вирішення сучасних поточних завдань, зокрема і шляхом перевірки "…дотримання ключових індикаторів, важливих у короткостроковій перспективі під час повномасштабної війни, які надалі за потреби буде актуалізовано" [5]. Важливо, що однією з умов вступу України до ЄС, за рекомендацією FATF, є дотримання міжнародних стандартів фінансової діяльності на всіх рівнях суспільного виробництва, що також покладається на фінансовий моніторинг. Правовий механізм державного фінансового моніторингу, як інструменту запобігання та протидії, встановлюється законом України "Про за- ISSN 1995-6134 38 Forum Prava, 2025. 83(3). 35–43 (Research Article) побігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" (далі – Закон про запобігання та протидію) [4]. Чинний закон містить визначення "фінансовий моніторинг" і визначає його сутність на первинному та державному рівні шляхом окреслення повноважень задіяних суб’єктів в зазначеній сфері, проте не охоплює всіх властивостей його реалізації у інших напрямах фінансової діяльності, як публічних так і приватних суб’єктів. Аналіз правових засад фінансового моніторингу, наданий у публікаціях, свідчить про зосередження науковців на наступних моментах. По перше, відсутності одностайного підходу до трактування понять "правовий механізм", зокрема і щодо фінансового моніторингу. Так, М. Перепелиця доходить висновку: "….незважаючи на те, що Україна натепер виконала вже досить багато умов у сфері уніфікації вітчизняного законодавства з міжнародним щодо фінансового моніторингу, воно (законодавство) усе ж таки не відповідає цілком світовим стандартам у цій сфері відносин" [6, с. 29]. По-друге, науковці характеризують правові проблеми реалізації фінансового моніторингу, як засобу протидії ( легалізації) відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом і фінансування тероризму, залишаючи за межами такий аспект державного фінансового моніторингу, як контроль фінансових операцій та фінансові розслідування. Наприклад Я. Пушак та Н. Трушкіна підкреслюють, що у законодавстві: "…не прописано загальних засад фінансового моніторингу як інструменту забезпечення національної безпеки [7, с.200]. По-трете, в наукових працях, як правило, не характеризуються системні складові фінансового моніторингу, а окреслюються загальні завдання що притаманні, як первинному, так і державному фінансовому моніторингу. Наприклад, висновок Л. Борцевич: "У цілому, сутність фінансового моніторингу слід розглядати як сукупність форм та методів взаємовідносин, що виникають при проведенні фінансових операцій клієнтами через фінансові установи з урахуванням законодавчо покладених на них обов’язків забезпечення заходів щодо повного та своєчасного запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, здобутих злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму з урахуванням провідних світових тенденцій у галузі, способів та методів легалізації доходів, а також сукупності збору, обробки та аналізу інформації та її передачі до спеціалізованих органів держави, які, у свою чергу, здійснюють перевірку правомірності проведення таких операцій і перевіряють джерела походження доходів клієнтів, а також послідовного економічно соціального розвитку суспільства та боротьби з суспільно небезпечними явищами " [1, с.425]. Наведене визначення охоплює значно широкий спектр фінансових відносин без врахування ознак проведення фінансового моніторингу, на різних рівнях економічних відносин і в різних напрямах фінансової діяльності держави. Отже, слід з’ясувати, як сутність державного фінансового моніторингу, так і сучасний правовий механізм його реалізації в сучасних умовах розвитку економічних відносин. Враховуючи сучасний погляд на систему правоохоронних органів, а також засоби проведення державного фінансового моніторингу, актуальним завданням дослідження є аналіз сучасних способів його проведення та доведення авторської позиції щодо фінансової розвідки, як своєчасного засобу захисту саме державних фінансових інтересів, а також обґрунтування сьогочасної потреби надання повноважень по її проведенню органам фінансового контролю, як правоохоронним. Сучасний правовий механізм та фінансова розвідка як інструмент державного фінансового моніторингу З'ясування сучасного правового механізму проведення державного фінансового моніторингу наштовхується на сутність поняття "державний фінансовий моніторинг", а також на розбіжності поглядів науковців на категорію "правовий механізм" та її відмежування від пов’язаних категорій "правові засади" та "правове регулювання". У чинному законодавстві дефініція "державний фінансовий моніторинг", як і дефініції, що пов'язують його проведення з повноваженнями задіяних суб'єктів, обмежується посиланням на сукупність заходів, які спрямовуються на виконання вимог законодавства у сфері запобігання та протидії [4]. Завдання державного фінансового моніторингу забезпечуються виконанням широкого кола повноважень відповідних суб'єктів по реалізації правового механізму запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення (далі – правовий ме- ISSN 1995-6134 39 Forum Prava, 2025. 83(3). 35–43 (Research Article) ханізм запобігання та протидії). На суб’єктів державного фінансового моніторингу покладаються наступні повноваження: державне регулювання та нагляд за суб’єктами первинного фінансового моніторингу, шляхом проведення планових та позапланових перевірок, у тому числі безвиїзних; видання нормативно-правових актів по їх проведенню та притягненню до відповідальності; вживання запобіжних заходи та заходів впливу за порушення вимог законодавства з запобігання та протидії; створювати у власних структурах відповідні підрозділи; збирати та зберігати інформацію щодо діяльності з запобігання та протидії; співпрацювати з органами виконавчої влади, державними регістраторами, правоохоронними органами та інші (ст.18 "Повноваження та обов'язки суб’єктів державного фінансового моніторингу" Закону України про запобігання та протидію) [4]. Чинний закон забезпечує виконання повноважень суб’єктів державного фінансового моніторингу у окреслений сфері запобігання та протидії. Проте, повноваження по проведенню державного фінансового моніторингу покладаються і на інших суб’єктів, зокрема у банківській діяльності, на ринку фінансових послуг, при проведені операцій з бюджетними коштами тощо. Так, проведення моніторингу та контролю ризиків банківської діяльності, як напрям банківського нагляду покладається на НБУ [8]. Ще більш широкі та деталізовані повноваження по проведенню державного фінансового моніторингу встановлюються Держфінмоніторигу, зокрема, відповідно до Звіту про діяльність служби за 2024 рік у повноваженнях – розвиток законодавчої бази з питань запобігання та протидії; збір, обробка та аналіз інформації про діяльність суб’єктів первинного фінансового моніторингу; право зупинення фінансових операцій; проведення фінансових розслідувань, зокрема щодо протидії фінансування війни та тероризму (сепаратизму), відмивання доходів від корупційних діянь, розслідування операцій, пов’язаних з бюджетними коштами та іншими державними активами та інші [9, с.18-35]. Аналіз повноважень суб’єктів державного фінансового моніторингу доводить, що правовий механізм державного фінансового моніторингу реалізується шляхом встановлення повноважень на проведення заходів, які можливо згрупувати та означити, як: нормотворчі, організаційні, контрольні, інформаційно-аналітичні та з фінансової розвідки. В сучасних умовах воєнного стану в Україні набуває актуальності проведення фінансової розвідки, як сучасного засобу стеження за фінансовими операціями і недопущення протиправності їх проведення. Фінансова розвідка визначається науковцями, як елемент досудового розслідування у кримінальних провадженнях, які пов'язані з дослідженням фінансових операцій [10]. Проте у фінансовому моніторингу, що покладається на Держфінмоніторинг, фінансова розвідка використовується як засіб "адміністративного типу" [9]. При аналізи сутності фінансового моніторингу науковці акцентують увагу на окремих аспектах його проведення. Трактування фінансового моніторингу з позицій так званого "широкого" та "вузького" кола поглядів науковців, надається в роботі Я. Пушак та Н. Трушкіной, які доводять, "…що цю економічну категорію пропонується трактувати як інструмент забезпечення національної безпеки на основі реалізації сукупності інституційних, нормативно-правових, організаційно-економічних, інноваційних, інвестиційних інформаційних заходів" [7, с.199] і зазначають недосконалість його нормативно-правового забезпечення. Таким чином погляд на державний фінансовий моніторинг з позицій його інструментального призначення не обмежується сферою запобігання та захисту, як і правовий механізм. В умовах, що склалися в Україні, слід враховувати наявність таких процесів і явищ, пов'язані з війною, як руйнування матеріального виробництва, ризики підприємницької діяльності та нарощування тіньового бізнесу, нівелювання доходів населення, підвищення рівня нелегальної занятості та безробіття, зростання економічної злочинності, ухилення від сплати податків, тощо. З позицій призначення державного фінансового моніторингу у фінансовій системі і завдань в системі національної безпеки, а також з врахуванням багатоваріантності засобів реалізації, слід визначити, що правовий механізм державного фінансового моніторингу повинен законодавчо забезпечувати повноваження суб’єктів, як первинного так і державного фінансового моніторингу по попередженню та усуненню негативних наслідків незаконних фінансових операцій у фінансовій системі країні. В сучасних правових дослідженням дефініція "механізм правого регулювання" застосовується для означення елементів правової системи, які використовуються для регулювання суспільних відносин. Визначаючи механізм правового регулювання фінансових відносин Л.К. Воронова вказувала: "…що він містить такі правові елементи, як правові норми, правові відносини, ISSN 1995-6134 40 Forum Prava, 2025. 83(3). 35–43 (Research Article) правову відповідальність, правову свідомість" [11, с.432]. Державний фінансовий моніторинг, як діяльність з запобігання та протидії фінансовим правопорушенням та злочинам складає важливий напрям фінансової діяльності уповноважених суб'єктів і потребує відповідного фінансово-правового механізму регулювання. З'ясовуючи сутність механізму правового регулювання фінансового моніторингу в Україні Л. Острівна вказує, що вказаний термін є методологічно необхідним при дослідженні соціальних процесів а також "…може бути застосованим до системи адміністративно-правового регулювання фінансового моніторингу [3, с.132]. Слід уточнити, що державний фінансовий моніторинг, як діяльність у сфері фінансових відносин, регламентується нормами фінансового законодавства, що потребує з'ясування засобів саме фінансово-правового впливу. Іноді дослідники приходять до висновку про необмежене коло соціальних відносин щодо реалізації правового механізму фінансового моніторингу. Так, Л Новикова при з'ясуванні сутності правового регулювання первинного фінансового моніторингу зазначає: "…що це стосується визначення меж цих відносин, повноважень державних органів, процесуального порядку здійснення фінансового моніторингу" [2, с.37]. Поділяючи думку науковця стосовно необхідності визначення повноважень державних органів та процедури проведення, все ж такі межі цих відносин охоплюються, перш за все, фінансовими відносинами, оскільки йдеться про боротьбу з фінансовими правопорушеннями та злочинами у всіх складових фінансової системи. Проведення державного фінансового моніторингу покладається на вище вказаних суб’єктів, які є органами державної влади і за правами, обов'язками, завданнями діяльності та функціями мають фінансово-правовий статус, виконують діяльність, що охоплює фінансові відносини, і не зважаючи на різні інші повноваження в сфері суспільного виробництва, повинні забезпечувати дотримання вимог фінансового законодавства. Правовий механізм державного фінансового моніторингу в сучасних умовах повинен забезпечувати: – встановлення повноважень суб'єктів державного фінансового моніторингу щодо проведення державної фінансової політики по боротьбі з незаконними фінансовими операціями у всіх сферах фінансових відносин; – контроль з боку органів державної влади та громадськості за дотриманням законодавства суб’єктами фінансового моніторингу; – розвиток законодавчої бази суб’єктами державного фінансового моніторингу з метою встановлення європейських стандартів проведення фінансових операцій та співпраці з міжнародними фінансовими організаціями; – провадження єдиної автоматизованої системи збору, обробки, аналізу інформації щодо проведення фінансового моніторингу; – удосконалення взаємовідносин з регулятором та іншими органами державної влади та громадськістю, шляхом укладення спільних документів, обміном інформацією, розміщенням інформації на офіційних сторінках у соціальних мережах; – забезпечення законності фінансових операцій на всіх рівнях фінансової системи шляхом активізації діяльності з фінансової розвідки та інші. Отже, аналіз правового механізму державного фінансового моніторингу свідчить про його багатовимірність: від нормотворчих і контрольних повноважень до використання інструментів фінансової розвідки. Саме останній аспект набуває особливого значення в умовах воєнного стану, коли незаконні фінансові операції безпосередньо загрожують національній безпеці. Питання віднесення органів державного фінансового контролю до системи правоохоронних органів залишається дискусійним у науковій літературі. Дослідники висловлюють різні підходи до визначення їхнього статусу та функцій (див. праці В.А. Тація [12], В.М. Гірчі [13], М.О. Кропівницького [14], М.А. Хлистика [15], О.П. Гетманець [16]), а також у порівняльному аспекті із зарубіжною практикою [17; 18]. Водночас, з огляду на законодавче визначення завдань і повноважень у сфері фінансового моніторингу, обґрунтованим є віднесення органів державного фінансового контролю до правоохоронних структур із наданням їм функцій проведення фінансової розвідки. Таким чином, сучасний правовий механізм державного фінансового моніторингу має не лише регулятивний та запобіжний характер, але й виступає елементом правоохоронної діяльності, що підсилює його значення у захисті фінансових інтересів держави. Висновки 1. Державний фінансовий моніторинг є комплексною діяльністю державних суб’єктів, на ISSN 1995-6134 41 Forum Prava, 2025. 83(3). 35–43 (Research Article) яких покладено повноваження щодо здійснення заходів у сфері обігу публічних та приватних фінансових ресурсів з метою попередження та усунення фінансових правопорушень і злочинів. Його реалізація забезпечується фінансово-правовими нормами, що регламентують діяльність уповноважених суб’єктів та охоплюють аналітичні, організаційні, методологічні, нормотворчі, контрольні та розвідувальні повноваження, спрямовані на фінансову безпеку та захист національних фінансових інтересів. 2. Фінансова розвідка, як складова державного фінансового моніторингу, забезпечує ефективність і цілеспрямованість розслідування фінансових правопорушень та злочинів і виступає важливим сучасним інструментом у цій сфері. Для її удосконалення доцільно внести зміни до ст.1 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом", визначивши відповідні повноваження суб’єктів фінансового моніторингу як правоохоронні. 3. Надання органам правопорядку та органам державного фінансового контролю повноважень із проведення державного фінансового моніторингу є актуальним і необхідним, оскільки їх діяльність спрямована на забезпечення законності фінансових операцій та гарантування фінансової безпеки держави. Конфлікт інтересів Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Борцевич П. С. Сучасні аспекти правового регулювання фінансового моніторингу. Аналітичнопорівняльне правознавство. 2025. № 1. С. 423-426. https://orcid.org/0000-0003-0921-0779 2. Новикова Л. В. Правове регулювання первинного фінансового моніторингу в Україні. Право і Безпека. 2010. № 1. С. 33-37. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pib_2010_1_8 3. Острівна В. С. Правове регулювання фінансового моніторингу в України: співвідношення категорій. Вісник Маріупольського державного університету. Серія Право. 2012. Вип. 3-4. С.130-135. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vmdu_pr_2012_3-4_20 4. Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом: Закон України від 28.11.2002 № 249-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 1. Ст. 2. 5. Нова Стратегія розвитку фінансового сектору: протистояння викликам війни у фінансовому секторі та підтримка оновлення економіки України. 29.08.2023. https://www.nssmc.gov.ua/nova-stratehiiarozvytku-finansovoho-sektoru-protystoiannia-vyklykam-viiny-u-finansovomu-sektori-ta-pidtrymanniavidnovlennia-ekonomiky-ukrainy/ 6. Перепелиця М. О. Проблеми правого регулювання структури національної системи фінансового моніторингу в контексті міжнародних правил та порожень. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер. Юриспруденція. 2021. № 49. С. 26-30. 7. Пушак Я. Я., Трушкіна Н. В. Сутність поняття "фінансовий моніторинг" у контексті забезпечення національної безпеки. Вісник економічної науки України. 2021. № 2 (41). С. 197–203. https://doi.org/10.37405/1729-7206.2021.2(41).197-203 8. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07 грудня 2000 № 2121-ІІІ. Відомості Верховної Ради України. 2001. № 5. Ст. 30. 9. Звіт Державної служби фінансового моніторингу за 2024 рік. Київ, 2025. https://fiu.gov.ua/assets/userfiles/0350/2025/REPORT2024.pdf 10. Колодійчук О., Карапетян О., Рудий Р. Передумови та ретроспектива формування фінансової розвідки України. Актуальні проблеми правознавства. 2023. № 3 (35). С. 19-24. https://appj.wunu.edu.ua/index.php/appj/article/view/1686 11. Воронова Л. К. Фінансове право України: Підручник. Київ: Прецедент; Моя книга, 2006. 448 с. 12. Тацій В. Поняття та система правоохоронних органів: у контексті системних змін до Конституції України. Загальні проблеми правової науки. 2012. № 4 (71). С. 3–17. 13. Гірич В. М. До проблеми визначення базових понять у контексті реформування правоохоронних органів. Аналітична записка. Національний інститут стратегічних досліджень. 13.05.2013. https://niss.gov.ua/doslidzhennya/nacionalna-bezpeka/do-problemi-viznachennya-bazovikh-ponyat-ukontekstireformuvannya 14. Кропівницький М. О. Правоохоронні органи України, як різновид суб’єктів по забезпеченню прав громадян на соціальний захист: адміністративно-правовий аспект. Південноукраїнський правни- ISSN 1995-6134 48 Forum Prava, 2025. 83(3). 44–51 (Preliminary studies) друге, неприпустимості вибіркового правозастосування під час реалізації відповідних забезпечувальних заходів у вказаній сфері взаємодії. Крім того, в межах взаємодії Національної поліції та інших суб’єктів сектору безпеки і оборони України має бути реально забезпечена невідворотність юридичної відповідальності для учасників взаємодії, які в ході реалізації своїх повноважень порушили закон чи заподіяли шкоду ін. суб’єктам права. Спеціальні принципи взаємодії Національної поліції у сфері безпеки та оборони Виходячи із загальноправових принципів взаємодії, можна перейти до спеціальних принципів такої взаємодії, якими є засадничі ідеї, що упорядковують адміністративно-правову діяльність у сфері національної безпеки та оборони як галузеві настанови, що конкретизують загальноправові та адміністративно-правові засадничі ідеї, відображаючи зміст відповідної галузі права, а також враховують потребу належного здійснення забезпечувальної діяльності в межах публічного адміністрування цієї сфери. Окремо слід відзначити й те, що ці засади опосередковано окреслюють правомірні цілі спільних дій, визначають межі компетенції учасників взаємодії, належні правові форми рішень і дій в цій сфері та окреслюють при цьому вимоги до процедур, у межах яких взаємодіють Національна поліція та інші суб’єкти сектору безпеки і оборони України. При цьому слід констатувати й те, що виокремлена група принципів, по-перше, зберігаючи риси загальноправових засад, у межах публічного адміністрування набувають спеціальних властивостей, притаманних цій сфері загалом і галузі національної безпеки та оборони зокрема; по-друге, виконують системоутворюючу функцію, окреслюючи орієнтири для нормативно-правового та інституційно-організаційного забезпечення відповідної діяльності, водночас підвищуючи рівень правової культури її суб’єктів і слугуючи засобом забезпечення послідовного дотримання правопорядку в означеній сфері. Таким чином, спеціальні принципи взаємодії як засадничі орієнтири процесу забезпечення національної безпеки та оборони становлять керівні ідеї, за якими планується, започатковується, розвивається й припиняється взаємодія Національної поліції з іншими суб’єктами сектору безпеки і оборони України. Крім того, зауважимо, що ця група принципів вимагає наступного: 1) спільної мети діяльності суб’єктів взаємодії, яка має відповідати національним інтересам і цінностям; 2) повноваження сторін мають бути чітко розмежовані, уникаючи при цьому обумовлення управлінських ризиків, здатних погіршити безпекову ситуацію; 3) кожне управлінське рішення (дія) повинно характеризуватись належною правовою формою та ухвалюватися (здійснюватися) за встановленою процедурою; 4) усі дії та рішення суб’єктів взаємодії повинні здійснюватися (ухвалюватися) з у рахуванням пріоритетності превентивності адміністративно-правового впливу; 5) використання ресурсів і обмін інформацією має провадитись у межах, визначених законодавством, із дотриманням режимів доступу та захисту державної таємниці; 6) примусові заходи мають застосовуватись пропорційно, будучи при цьому у належній мірі вмотивованими та підлягали контролю та своєчасному оскарженню. Відтак, до спеціальних принципів можемо віднести, зокрема, принцип пріоритету превентивного впливу, який полягає в наданні суб’єктами публічного адміністрування переваги запобіжним рішенням і діям у сфері національної безпеки та оборони (при цьому, як під час самостійного правозастосування, так і в умовах взаємодії суб’єктів). Осмислюючи зміст цього принципу зауважимо, що він в цілому зводиться до мінімізації негативного впливу на відповідну сферу через недопущення появи загроз і трансформації допустимих ризиків у неприйнятні (замість подальших витрат ресурсів на стримування ескалації та відшкодування шкоди національним інтересам і цінностям). Відповідно спільна діяльність Національної поліції та інших суб’єктів сектору безпеки і оборони України має будуватися на підході управління ризиками, що охоплює послідовне виявлення загроз, оцінювання їх імовірності та наслідків, добір превентивних або стримувальних заходів, фіксацію залишкового ризику та прогнозування його подальшої динаміки розвитку. До спеціальних засад можемо віднести й принцип безперервної готовності до дії з урахуванням мінливості безпекової обстановки. Цей принцип означає постійну спроможність суб’єктів публічного адміністрування в означеній сфері на потенційні загрози з огляду на зміни публічно-правових режимів, у межах яких забезпечується правопорядок. Відтак, на практиці реалізація вказаного принципу полягає серед ін. у: 1) безперервному збиранні, опрацюванні та обміні інформацією про стан безпеки; 2) своєчасному ISSN 1995-6134 49 Forum Prava, 2025. 83(3). 44–51 (Preliminary studies) приведенні в готовність сил, засобів і ресурсів, призначених для запобігання та ліквідації ризиків і загроз; 3) оперативному вжитті заходів, спрямованих на недопущення їх виникнення й розвитку, а також на обмеження шкоди національним інтересам і цінностям та зменшення можливих втрат у разі їх реалізації; 4) організації узгодженої роботи різних органів публічної служби, а за потреби й інститутів громадянського суспільства щодо ліквідації надзвичайних ситуацій та їхніх наслідків. Доречно також виокремити принцип єдності мети та узгодженості дій, за яким усі суб’єкти відповідної сфери мають поділяти спільне розуміння призначення своєї діяльності й бачення її кінцевого результату та діяти задля досягнення спільної мети, що відображає завдання забезпечення національної безпеки й обороноздатності держави. Так, у контексті взаємодії Національної поліції з іншими суб’єктами сектору безпеки і оборони України виокремлений принцип передбачає, щоб планування та подальша реалізація спільних дій і рішень здійснювалися на підставі завчасно та чітко визначеної мети, з урахуванням часових рамок проведення забезпечувальних заходів, територіальних характеристик здійснення взаємодії, а також належно обраних форм, способів і засобів виконання завдань такої взаємодії. Окремо також розглянемо й принцип адекватності та співмірності, за яким суб’єкти адміністративно-правової діяльності у сфері національної безпеки та оборони повинні діяти так, аби їхні рішення та дії узгоджувалися з реальними обставинами, відповідали стандартам публічного адміністрування й обґрунтованим очікуванням від управлінської діяльності, при цьому систематично забезпечуючи належний баланс між публічними та приватними інтересами, а також між метою публічно-правового втручання і мірою обмеження прав і свобод приватних осіб, необхідним для підтримання належного рівня національної безпеки та оборони. Висновки 1. Загальноправові принципи визначають змістові межі допустимого втручання в адміністративно-правову діяльність під час взаємодії суб’єктів у сфері національної безпеки та оборони. Вони вимагають юридичної визначеності форм, способів і засобів такої діяльності, а також чітко окреслених підстав, умов виникнення, перебігу та припинення взаємодії. Дотримання цих принципів забезпечує прозорість і підконтрольність управлінських рішень та дій, створюючи основу для належного правозастосування та довіри суспільства до органів, що співпрацюють у сфері національної безпеки та оборони. 2. Ефективна реалізація загальноправових засад можлива лише за умови закріплення та практичного впровадження спеціальних принципів взаємодії, які: спрямовують раціональний і правомірний добір правових форм, способів і засобів адміністративно-правової діяльності; забезпечують узгодженість повноважень і ресурсів різних органів, знижуючи ризик управлінських конфліктів, що можуть погіршити безпекову ситуацію; дозволяють долати прогалини нормативно-правового регулювання, підтримуючи стабільність правозастосування в умовах змін безпекового середовища; формують практику, яка враховується при вдосконаленні адміністративного законодавства у сфері взаємодії. 3. Доцільно законодавчо закріпити системну сукупність принципів взаємодії суб’єктів національної безпеки та оборони, що підвищить рівень юридичної визначеності та упорядкує адміністративно-правову діяльність у зазначеній сфері. Конфлікт інтересів Автор зазначає, що на його думку конфлікт інтересів відсутній. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Мельник С. М. Адміністративно-правові засади організації і функціонування суб’єктів військового управління у системі забезпечення національної безпеки та оборони України: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.07. Харків, 2019. 462 с. 2. Білокур Н. В. Взаємозв’язок кримінально-правової ідеології та деяких загальноправових принципів. Реалії та перспективи розбудови правової держави в Україні та світі: матер. ІІІ міжнар. наук.- практ. конф. (м. Суми, 29 травня 2020 р.). Суми: СумДПУ, 2020. С. 55-58. 3. Костюк Н. П. Принцип справедливості в правозастосуванні. Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. 2016. № 6. С. 5-13. 4. Лубінець Д. В. Загальноправові принципи соціального захисту працівників критичної інфраструктури. Juris Europensis Scientia. 2023. Вип. 6. С. 47-51. http://doi.org/10.32782/chern.v6.2023.9 ISSN 1995-6134 50 Forum Prava, 2025. 83(3). 44–51 (Preliminary studies) 5. Муравенко О. Ю. Роль і місце прокуратури в забезпеченні законності в державному управлінні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. Харків, 2014. 203 с. 6. Сунєгін С. О. Основоположні принципи права: загальна характеристика та деякі аспекти реалізації. Альманах права. 2012. Вип. 3. С. 275-279. 7. Шелевер Н. В. Справедливість як основоположний принцип права. Актуальні проблеми держави і права. 2021. Вип. 89. С. 113-118. http://doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3199 8. Гронський С. В. Поняття та класифікація принципів взаємодії Державної прикордонної служби України з іншими правоохоронними органами. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. 2014. № 12. С. 204-208. 9. Ізбаш К. С. Принципи взаємодії Національної поліції з громадськістю в правоохоронній діяльності. Юридичний бюлетень. 2023. Вип. 30. С. 181-187. http://doi.org/10.32850/LB2414-4207.2023.30.22 10. Комзюк А. В. Адміністративно-правові засади взаємодії Національної поліції з громадськістю: дис. … д-ра філос.: 081. Харків, 2021. 190 с. 11. Субота С. І. Принципи взаємодії Національної поліції і громадськості. Порівняльно-аналітичне право. 2018. № 1. С. 32-34. 12. Шнурко Я. В. Принципи взаємодії Національної поліції та засобів масової інформації. Нове українське право. 2021. Вип. 6. С. 142-147. http://doi.org/10.51989/NUL.2021.6.21 13. Cмик А. С. До характеристики принципів адміністративно-правового регулювання медичного обслуговування поліцейських. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. Т. 4. Вип. 1 (26). С. 135-139. 14. Яковчук Є. Ю. Щодо визначення сутності та значення принципів законності і рівності при формуванні державної політики у сфері мобілізації. Право та державне управління. 2022. № 3. С. 374-379. http://doi.org/10.32782/pdu.2022.3.57 REFERENCES 1. Melnyk, S. M. (2019). Administratyvno-pravovi zasady organizatsii i funktsionuvannia subiektiv viiskovoho upravlinnia u systemi zabezpechennia natsionalnoi bezpeky ta oborony Ukrainy [Administrative and legal principles of organization and functioning of military administration entities in the system of ensuring national security and defense of Ukraine] (Doctoral dissertation, Kharkiv) (in Ukr.). 2. Bilokur, N. V. (2020). Vzaiemozviazok kryminalno-pravovoi ideolohii ta deiakykh zahalnopravovykh pryntsypiv [The relationship between criminal-law ideology and certain general legal principles]. In: Realii ta perspektyvy rozbudovy pravovoi derzhavy v Ukraini ta sviti: Mater. III mizhnar. nauk.-prakt. konf. (m. Sumy, 29 travnia 2020 r.) (pp. 55-58). Sumy: SumDPU (in Ukr.). 3. Kostiuk, N. P. (2016). Pryntsyp spravedlyvosti v pravozastosuvanni [The principle of justice in law enforcement]. Zovnishnia torhivlia: Ekonomika, finansy, pravo, (6), 5-13 (in Ukr.). 4. Lubinets, D. V. (2023). Zahalnopravovi pryntsypy sotsialnoho zakhystu pratsivnykiv krytychnoi infrastruktury [General legal principles of social protection of critical infrastructure workers]. Juris Europensis Scientia, (6), 47-51. http://doi.org/10.32782/chern.v6.2023.9 (in Ukr.). 5. Muravenko, O. Yu. (2014). Rol i mistse prokuratury v zabezpechenni zakonnosti v derzhavnomu upravlinni [Role and place of the prosecutor’s office in ensuring legality in public administration] (Candidate dissertation, Kharkiv) (in Ukr.). 6. Sunehin, S. O. (2012). Osnovopolozhni pryntsypy prava: Zahalna kharakterystyka ta deiaki aspekty realizatsii [Fundamental principles of law: General characteristics and some aspects of implementation]. Almanakh prava, (3), 275-279 (in Ukr.). 7. Shelever, N. V. (2021). Spravedlyvist yak osnovopolozhnyi pryntsyp prava [Justice as a fundamental principle of law]. Aktualni problemy derzhavy i prava, (89), 113-118. http://doi.org/10.32837/apdp.v0i89.3199 (in Ukr.). 8. Gronskyi, S. V. (2014). Poniattia ta klasyfikatsiia pryntsypiv vzaiemodii Derzhavnoi pryboronnoi sluzhby Ukrainy z inshymy pravookhoronnymy orhanamy [Concept and classification of principles of interaction of the State Border Guard Service of Ukraine with other law enforcement agencies]. Naukovi zapysky Lvivskoho universytetu biznesu ta prava, (12), 204-208 (in Ukr.). 9. Izbash, K. S. (2023). Pryntsypy vzaiemodii Natsionalnoi politsii z hromadianskistiu v pravookhoronnii diialnosti [Principles of interaction of the National Police with the public in law enforcement]. Yuridichnyi biuleten, (30), 181-187. http://doi.org/10.32850/LB2414-4207.2023.30.22 (in Ukr.). 10. Komziuk, A. V. (2021). Administratyvno-pravovi zasady vzaiemodii Natsionalnoi politsii z hromadianskistiu [Administrative and legal principles of interaction of the National Police with the public] (Doctoral dissertation, Kharkiv) (in Ukr.). ISSN 1995-6134 51 Forum Prava, 2025. 83(3). 44–51 (Preliminary studies) 11. Subota, S. I. (2018). Pryntsypy vzaiemodii Natsionalnoi politsii i hromadskosti [Principles of interaction of the National Police and the public]. Porivnialno-analitychne pravo, (1), 32-34 (in Ukr.). 12. Shnurko, Ya. V. (2021). Pryntsypy vzaiemodii Natsionalnoi politsii ta zasobiv masovoi informatsii [Principles of interaction of the National Police and mass media]. Nove ukrainske pravo, (6), 142-147. http://doi.org/10.51989/NUL.2021.6.21 (in Ukr.). 13. Smyk, A. S. (2019). Do kharakterystyky pryntsypiv administratyvno-pravoho rehuliuvannia medychnoho obsluhovuvannia politseiskykh [On the characteristics of the principles of administrative-legal regulation of medical services for police officers]. Prykarpatskyi yurydychnyi visnyk, 4(1), 135-139 (in Ukr.). 14. Yakovchuk, Ye. Yu. (2022). Shchodo vyznachennia sutnosti ta znachennia pryntsypiv zakonnosti i rivnosti pry formuvanni derzhavnoi polityky u sferi mobilizatsii [On defining the essence and importance of the principles of legality and equality in shaping state policy in the field of mobilization]. Pravo ta derzhavne upravlinnia, (3), 374-379. http://doi.org/10.32782/pdu.2022.3.57 (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 83 pp. 44–51 (3). Related identifiers: 10.5281/zenodo.16746337 http://forumprava.pp.ua/files/044-0512025-3-FP-Hulevatyi_8.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_3_8.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 17.07.2025 Accepted: 11.08.2025 Published: 15.08.2025 Available online: 15.08.2025 Cite as: Гулеватий, І. Д. (2025). Загальноправові та спеціальні принципи взаємодії національної поліції з іншими суб’єктами сектору безпеки і оборони України. Форум Права, 83(3), 44–51. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746337 Hulevatyi, I. D. (2025). Zahalnopravovi ta spetsialni pryntsypy vzayemodiyi natsionalnoyi politsiyi z inshymy subyektamy sektoru bezpeky i oborony Ukrayiny [General and Special Principles of Interaction of the National Police with Other Entities of the Security and Defense Sector of Ukraine]. Forum Prava, 83(3), 44–51. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746337 ISSN 1995-6134 52 Forum Prava, 2025. 83(3). 52-58 (Research Article) УДК 347.440.6:004.056.5:340.132 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.16746344 А.Ю. ПЄТУХОВ, старший викладач кафедри економіки та підприємництва імені професора І.М. Брюховецького факультету Економіки і менеджменту Сумського національного аграрного університету, кандидат юридичних наук, м. Суми, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0009-0007-5328-4974 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦИФРОВИХ ДОГОВОРІВ ТА ЕЛЕКТРОННОГО ПІДПИСУ В УКРАЇНІ: ВИКЛИКИ І ПЕРСПЕКТИВИ A.YU. PETUKHOV, Senior Lecturer, Department of Economics and Entrepreneurship named after Professor I.M. Bryukhovetskyi, Faculty of Economics and Management, Sumy National Agrarian University, Candidate of Legal Sciences, Sumy, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0009-0007-5328-4974 LEGAL REGULATION OF DIGITAL CONTRACTS AND ELECTRONIC SIGNATURES IN UKRAINE: CHALLENGES AND PROSPECTS АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Цифрова трансформація правових відносин в Україні актуалізує питання використання електронних договорів та електронного підпису, які активно впроваджуються у комерційну діяльність, державні послуги та повсякденні взаємодії. Незважаючи на законодавче визнання рівнозначності електронних та паперових угод, на практиці існує недостатня довіра до цифрових технологій та правові прогалини у регулюванні. Мета дослідження полягає у комплексному аналізі правових викликів та перспектив розвитку цифрових договорів та електронного підпису в контексті сучасної правової системи України задля вироблення рекомендацій щодо вдосконалення законодавчого регулювання та практичного застосування. Методи: формально-юридичний метод для аналізу норм Закону "Про електронну комерцію" та Цивільного кодексу України; догматичний метод для тлумачення правових категорій електронного договору та підпису; порівняльно-правовий метод для аналізу міжнародних стандартів (директива eIDAS ЄС); метод аналізу судової практики. Результати дослідження свідчать, що електронні договори згідно з українським законодавством мають рівнозначну юридичну силу з паперовими угодами при дотриманні встановлених вимог, однак їх практичне застосування супроводжується правовими викликами, включаючи невизначеність моменту укладання, проблеми ідентифікації сторін, ризики фальсифікації та відсутність уніфікованих судових стандартів. Електронний підпис в Україні пройшов еволюцію від законодавчого визнання у 2003 році до широкого застосування через цифрові платформи з розрізненням між простим та кваліфікованим підписом. Висновки підтверджують, що цифрові договори та електронний підпис є перспективним напрямом розвитку правової системи України, проте їх ефективне функціонування потребує вдосконалення законодавства, розробки уніфікованих судових стандартів, посилення кібербезпеки та гармонізації з міжнародними стандартами для забезпечення правової визначеності та довіри учасників правовідносин. Ключові слова: цифрові договори; електронний підпис; електронний договір; кваліфікований електронний підпис; електронна комерція; цифрова трансформація *** Problem statement. The digital transformation of legal relations in Ukraine actualizes the issue of using electronic contracts and electronic signatures, which are actively implemented in commercial activities, public services, and everyday interactions. Despite the legislative recognition of the equivalence of electronic and paper agreements, there is insufficient trust in digital technologies and legal gaps in regulation in practice. Purpose is a comprehensive analysis of legal challenges and development prospects of digital contracts and electronic signatures in the context of the modern legal system of Ukraine in order to develop recommendations for improving legislative regulation. Methods: formal-legal method for analyzing the norms of the Law "On Electronic Commerce" and the Civil Code of Ukraine; dogmatic method for interpreting legal categories of electronic contract and signature; comparative-legal method for analyzing international standards (eIDAS Directive of © Пєтухов А.Ю., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 53 Forum Prava, 2025. 83(3). 52–58 (Research Article) the EU); judicial practice analysis method. Results indicate that electronic contracts according to Ukrainian legislation have equivalent legal force with paper agreements when established requirements are met, however their practical application is accompanied by legal challenges, including uncertainty of the moment of conclusion, problems of party identification, risks of falsification and absence of unified judicial standards. Electronic signature in Ukraine has evolved from legislative recognition in 2003 to widespread application through digital platforms with distinction between simple and qualified signatures. Conclusions confirm that digital contracts and electronic signatures are a promising direction for the development of Ukraine's legal system, but their effective functioning requires improvement of legislation, development of unified judicial standards, strengthening cybersecurity and harmonization with international standards to ensure legal certainty and trust of participants in legal relations. Keywords: digital contracts; electronic signature; electronic contract; qualified electronic signature; electronic commerce; digital transformation Постановка проблеми У сучасних умовах цифрової трансформації правової системи України особливої актуальності набуває проблематика правового регулювання цифрових договорів та електронного підпису. Широке впровадження електронних угод у комерційну діяльність, фінансову сферу, державні закупівлі та повсякденні взаємодії між фізичними особами та бізнесом створює нові правові виклики та потребує комплексного наукового дослідження. Незважаючи на те, що законодавство України визнає електронні угоди рівнозначними паперовим договорам за умови дотримання встановлених норм, на практиці спостерігається недостатня довіра населення до юридичної сили електронних договорів. Це пов’язано з тривалим існуванням складної бюрократичної структури, де взаємодія з державними установами та підтвердження юридичних фактів були можливі виключно через паперову документацію. Традиційний паперовий документ досі залишається основним інструментом гарантування виконання зобов'язань, тоді як концепція електронного договору з використанням цифрового підпису чи блокчейн-технологій ще не знайшла належного місця в українській правовій системі. Питання правового регулювання електронних договорів та електронного підпису досліджували І. Слободська, В. Процко, які проаналізували особливості формування електронного договору та його відмінності від класичних паперових угод, підкресливши важливість участі сторін у процесі укладання як рушійної сили створення домовленості. О. Дем’янчук детально розглянув правові та технічні ризики електронних угод, включаючи проблеми ідентифікації, можливість фальсифікації, технічні збої та нестабільну судову практику в Україні. Р. Новосад проаналізував історичний шлях розвитку електронного підпису від початку 2000-х років до сьогодення, визначив ключові законодавчі етапи та сучасні виклики впровадження. Законодавче підґрунтя для дослідження становлять: Закони України "Про електронну комерцію" від 03 вересня 2015 р. № 675-VIII, "Про електронні документи та електронний документообіг" від 25 березня 2003 р. № 851-IV, "Про електронний цифровий підпис" від 2003 року № 852-15, а також відповідні зміни до Цивільного кодексу України. З огляду на окреслені наукові підходи та нормативну базу логічним наступним кроком є формулювання власної дослідницької мети. Саме вона поєднує попередні напрацювання й законодавчі положення в єдину аналітичну площину та визначає подальший напрям дослідження. Тому метою дослідження є комплексний аналіз правових викликів та перспектив розвитку цифрових договорів та електронного підпису в контексті сучасної правової системи України задля вироблення рекомендацій щодо вдосконалення законодавчого регулювання та практичного застосування. Її новизна полягає в оцінці українського регулювання цифрових договорів та електронного підпису, виявленні колізії між ЦК та спеціальними законами й пропозиції шляхів їх усунення. Завданнями статті є: аналіз правової сутності електронного договору та його характерних властивості згідно з чинним цивільним законодавством України та Законом "Про електронну комерцію"; дослідження особливостей процедури укладання електронних договорів, включаючи механізми оферти та акцепту в цифровому середовищі; вивчення правового статусу та еволюцію електронного підпису в Україні від моменту впровадження до сучасного стану; визначення перспективи розвитку законодавства у сфері цифрових договорів та електронного підпису з урахуванням технологічного прогресу; формулювання практичних рекомендацій щодо вдосконалення нормативно-правової бази та підвищення ефективності використання цифрових технологій у договірних відносинах. ISSN 1995-6134 54 Forum Prava, 2025. 83(3). 52–58 (Research Article) Правові аспекти функціонування електронного договору У сучасній Україні цифрова трансформація економіки та правових відносин призвела до широкого використання електронних угод. Вони активно застосовуються в комерційній діяльності, фінансовій сфері, державних закупівлях, а також у повсякденних взаємодіях між фізичними особами та бізнесом. Згідно з національним законодавством, така електронна угода має рівнозначну юридичну вагу з паперовим договором, за умови виконання всіх необхідних норм. Законодавство, зокрема Закон про електронну комерцію, трактує електронний договір як угоду між сторонами, спрямовану на створення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’- язків, оформлену в цифровому форматі. Ці угоди добре інтегруються в систему господарських відносин, але їх укладання та реалізація мають унікальні аспекти. Наприклад, вираження волі в онлайн-середовищі може поєднувати елементи конклюдентних дій та письмової форми з використанням цифрового підпису. Це дає змогу використовувати як підписаний електронний файл, так і дані з електронного обміну для підтвердження факту угоди. Правовий фундамент для створення електронних договорів в Україні складають законодавчі акти "Про електронну комерцію" та "Про електронні документи та електронний документообіг", внаслідок ухвалення яких відбулися відповідні модифікації Цивільного кодексу України. Ці законодавчі акти не є принципово новими для української правової системи, оскільки діють понад п’ять років, що демонструє державний інтерес до розбудови цифрової інфраструктури. Проте, створене державою правове підґрунтя не сформувало у населення впевненості щодо юридичної сили електронних договорів. Така недовіра пов'язана з тривалим існуванням складної бюрократичної структури, де взаємодія з державними установами та підтвердження юридичних фактів були можливі виключно через паперову документацію. Ініціатива "держава в смартфоні" стала спробою оптимізувати діалог між владою та громадянами, однак кардинальна трансформація системи, що функціонувала ще до здобуття незалежності, потребує значно більше часу. Традиційний паперовий документ досі залишається основним інструментом гарантування виконання зобов'язань, тоді як концепція електронного договору з використанням цифрового підпису чи блокчейн-технологій (розумні контракти) ще не знайшла належного місця в українській правовій системі. Варто проаналізувати правову сутність електронного договору та його характерні властивості згідно з оновленим цивільним законодавством відповідно до Закону "Про електронну комерцію" та супутніх змін у Цивільному кодексі, які надали правове визначення правочинам через телекомунікаційні мережі та договорам в електронному форматі. Згідно з положеннями Закону "Про електронну комерцію", електронний договір визначається як угода між двома чи більше сторонами, що має на меті створення, модифікацію або припинення правових відносин і оформлена в цифровому вигляді [1]. Положення Цивільного кодексу України встановлює рівність правочинів, здійснених через інформаційно-телекомунікаційні мережі, з угодами, укладеними в письмовій формі [2]. Відповідно до цього принципу, електронний договір має відповідати аналогічним критеріям, що застосовуються до письмових угод, зокрема: – договірні положення повинні бути зафіксовані на одному чи декількох документах, що зберігаються в цифровому форматі; – вільне волевиявлення учасників договору здійснюється шляхом використання електронних комунікаційних засобів; – документ має бути завірений сторонами згідно з вимогами законодавчих актів, які регламентують процедуру підписання угод з використанням електронного цифрового підпису [3]. Порушення зазначених законодавчих вимог стане основою для визнання такої угоди неправомірною. Електронний договір вважається укладеним з моменту отримання особою, яка надіслала пропозицію, відповідної згоди в порядку, встановленому частиною 6 статті 11 Закону України "Про електронну комерцію". Електронна пропозиція має включати ключові умови договору, визначені діючим законодавством для відповідного типу угоди, яку планують укласти сторони. Крім основних умов, законодавець у частині 2 статті 11 Закону України "Про електронну комерцію" передбачає можливість включення до електронної оферти таких елементів: – відомості про процедуру (алгоритм) укладення угоди (включаючи технічні засоби верифікації учасників); – дані про можливості та механізм модифікації договірних умов і виправлення неточностей; – відомості про методи збереження та демонстрації даних в електронному вигляді й умо- ISSN 1995-6134 55 Forum Prava, 2025. 83(3). 59–64 (Preliminary studies) ви їх отримання; – інформацію про процедуру створення та одержання паперових варіантів електронних документів; – додаткові дані [1]. Необхідність досягнення консенсусу стосовно всіх ключових положень електронного договору відображена в нормах Цивільного кодексу України аналогічно до традиційних угод, що підкреслює законодавче трактування електронного договору як письмової угоди в цифровому форматі. У випадку недосягнення сторонами компромісу або укладення електронного правочину з недотриманням встановлених законодавчих норм, договір розглядатиметься як такий, що не відбувся, а його правові consequences не виникають. Формування електронного договору, подібно до укладення письмової угоди, неможливе без участі сторін, оскільки саме їхні інтереси та волевиявлення є рушійною силою створення домовленості [4]. Електронні угоди відрізняються від класичних паперових не тільки формою, але й процесом укладання, підтвердженням згоди, перевіркою справжності та юридичною міццю. Розглянемо ключові елементи: Оферта та акцепт. Як і в будь-якій угоді, одна сторона пропонує умови, а інша їх приймає. За Цивільним кодексом (стаття 641) та Законом про електронну комерцію, це може відбуватися через електронні канали: email, чати, веб-форми чи додатки. Головне – чітка ідентифікація сторін та фіксація моменту прийняття. Багато угод укладаються на спеціалізованих платформах: державних (як "Дія" чи електронні майданчики для торгів) або приватних ("Вчасно", "M.E.Doc", "EDIN", "DocuSign"). Державні забезпечують високий захист і відповідність нормам, приватні – швидкість і гнучкість, але вимагають додаткових заходів для верифікації підписів і запобігання підробкам. Вибір залежить від контексту, рівня довіри та потреби в функціях, як блокчейн чи автоматична перевірка. Не завжди потрібен окремий електронний документ; угода може бути спрощеною, але повинна включати всі істотні умови, інакше ризикує бути визнана недійсною. Це підтверджує постанова Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 524/5556/19. Прозорість інформації. Умови мають бути зрозумілими та доступними перед підписанням (стаття 11 Закону про електронну комерцію). Це включає детальний опис предмета, прав, обов'- язків і механізмів розв'язання конфліктів. На сайтах це реалізується через відкритий доступ і підтвердження (чек-бокси чи підпис). Захист даних. Якщо угода торкається персональних даних, застосовується Закон про захист персональних даних: визначення мети, отримання згоди та забезпечення безпеки. Збереження. Електронний документ повинен зберігатися в цифровому вигляді для перевірки (стаття 7 Закону про електронний документообіг), захищений від змін чи видалення – на серверах, хмарах чи спеціалізованих системах. Ці елементи є критичними для судового аналізу в разі спорів, тому професійна юридична допомога допомагає уникнути помилок і амбітних формулювань. Хоча електронні угоди спрощують взаємодію та прискорюють бізнес-процеси, вони несуть правові та технічні ризики через відсутність фізичного контакту, можливість підробок, збої та нестабільну судову практику. Невизначеність моменту укладання. Угода набуває сили з моменту акцепту, але в цифровому середовищі це може бути неоднозначним – наприклад, через затримки в повідомленнях чи кліки на кнопки, що стає підставою для судових дебатів. Проблеми ідентифікації. Без надійної верифікації ризикують укладати угоди неуповноважені особи, особливо з використанням вразливих методів, як OTP, які можна перехопити. Фальсифікація. Прості підписи вразливі до підробок, тоді як кваліфіковані – надійніші, але суди вже фіксували випадки заперечення підписів. Технічні збої. Проблеми з мережею чи атаками можуть пошкодити документ, що оскаржується в суді. Доказова слабкість. Електронні файли приймаються як докази, але потребують підтвердження автентичності; недостатньо просто надати файл. Відсутність стандартів. Судова практика в Україні не уніфікована, особливо для неформальних методів (SMS, месенджери), що створює непередбачуваність. Міжнародні конфлікти. Угоди з іноземними сторонами можуть стикатися з розбіжностями норм (наприклад, eIDAS в ЄС vs. КЕП в Україні), вимагаючи додаткової легалізації. Недобросовісність. Дистанційний формат полегшує ухилення, посилаючись на "збої" чи помилки в сертифікатах. Ці виклики вимагають посиленого регулю- ISSN 1995-6134 56 Forum Prava, 2025. 83(3). 52–58 (Research Article) вання та заходів безпеки, де юридична підтримка допомагає обрати інструменти та фіксувати зобов’язання [5]. Електронний підпис: еволюція законодавчого регулювання та практичне застосування Електронний підпис відіграє ключову роль у спрощенні та прискоренні документообігу між суб’єктами господарювання, органами державної влади, місцевого самоврядування та громадянами. Його масове впровадження сприяє створенню сприятливих умов для бізнесу, забезпечує безконтактну взаємодію між фізичними та юридичними особами з державними структурами та зменшує вплив людського фактора, що позитивно впливає на боротьбу з корупцією. Електронний підпис в Україні пройшов шлях від ідеї до повноцінної реалізації, ставши ключовим елементом цифрової трансформації. Його впровадження почалося на початку 2000-х років з метою спростити адміністративні процедури та посилити захист електронних документів. У 2003 році було ухвалено Закон України "Про електронний цифровий підпис" (втрата чинності від 07.11.2018 р.), який надав йому юридичну силу, еквівалентну рукописному підпису на папері [6]. Згодом, у 2015 році, з’явився Закон "Про електронну комерцію", що розширив сферу застосування, ввівши розрізнення між простим і кваліфікованим електронними підписами [1]. Простий підпис слугує для підтвердження авторства, тоді як кваліфікований забезпечує вищий рівень захисту для важливих юридичних дій. З 2016 року громадяни та бізнес отримали можливість оформлювати електронний підпис онлайн через акредитовані центри сертифікації ключів (АЦСК), що значно полегшило доступ. Це сприяло інтеграції технології в державне управління, зокрема через портал "Дія", де українці можуть подавати заяви, отримувати документи та взаємодіяти з державними органами дистанційно [7]. У бізнес-сфері електронний підпис оптимізує процеси, особливо в міжнародній торгівлі, дозволяючи уникнути витрат на паперовий документообіг. У судочинстві він застосовується для подання матеріалів до суду без фізичної доставки [8], а в охороні здоров’я – для видачі рецептів, направлень і доступу до медичних карток [9]. Незважаючи на переваги, впровадження електронного підпису супроводжується правовими та технічними викликами. Серед них – невизначеність у регулюванні для окремих галузей, ризики кібератак, шахрайства та витоку даних. Для протидії цим загрозам важливо постійно вдосконалювати законодавство, впроваджувати сучасні криптографічні методи та забезпечувати конфіденційність персональних даних. Крім того, існують проблеми з доступністю: технічні збої в регіонах з слабким інтернетом, складність адаптації для малого бізнесу та необхідність захисту ключів доступу. Публічна довіра до технології залежить від освітніх кампаній, семінарів і вебінарів, які пояснюють принципи роботи, переваги та ризики [10]. Перспективи розвитку електронного підпису пов'язані з інтеграцією з новими технологіями, такими як блокчейн, штучний інтелект та інтернет речей, що підвищить безпеку та доступність. Очікується розширення застосування в освіті, соціальних послугах, логістиці та промисловості. Україна активно гармонізує законодавство з міжнародними стандартами, співпрацюючи з ЄС та іншими країнами для взаємного визнання підписів, що сприятиме економічній інтеграції. Загалом, електронний підпис не лише прискорює повсякденні процеси, але й стає інструментом національної безпеки, сталого розвитку та глобальної цифровізації, зменшуючи використання паперу та бар'єри між секторами. Правові виклики цифрових договорів та електронного підпису Впровадження цифрових договорів та електронного підпису в сучасну правову практику породжує низку серйозних викликів, які потребують комплексного підходу до вирішення. Першим і найбільш критичним викликом є питання правової визначеності та стандартизації. Існуючі законодавчі акти часто не встигають за темпами технологічного розвитку, створюючи прогалини в правовому регулюванні. Різні юрисдикції мають відмінні підходи до визнання електронних підписів та цифрових договорів, що ускладнює міжнародну співпрацю та торгівлю. Проблема ідентифікації та автентифікації становить другий значний виклик. Встановлення особи підписанта в цифровому середовищі потребує надійних технологічних рішень та правових механізмів їх верифікації. Суди стикаються з необхідністю оцінювати достовірність електронних доказів, що вимагає від правників нових компетенцій у сфері інформаційних технологій. Третім викликом є кібербезпека та захист персональних даних. Цифрові договори містять великі обсяги конфіденційної інформації, яка може стати об'єктом кібератак. Необхідність за- ISSN 1995-6134 57 Forum Prava, 2025. 83(3). 59–64 (Preliminary studies) безпечення належного рівня захисту даних вимагає постійного оновлення технологічної інфраструктури та правових норм. Питання доказової сили електронних документів також залишається проблематичним. Традиційна судова система потребує адаптації до нових форм доказів, що вимагає розробки спеціальних процедур та критеріїв їх оцінки. Перспективи розвитку цифрових договорів та електронного підпису в Україні Незважаючи на виклики, перспективи розвитку цифрових договорів та електронного підпису є надзвичайно обнадійливими та багатообіцяючими. Гармонізація законодавства становить ключову перспективу розвитку. Міжнародні організації активно працюють над створенням уніфікованих стандартів визнання електронних підписів. Впровадження директив на зразок eIDAS у Європейському Союзі демонструє можливість створення єдиного правового простору для цифрових транзакцій. Технологічний прогрес відкриває нові можливості для підвищення безпеки та надійності електронних підписів. Розвиток блокчейнтехнологій, штучного інтелекту та біометричних методів ідентифікації створює передумови для появи більш досконалих та захищених систем електронного документообігу. Розвиток судової практики поступово формує стабільну базу прецедентів щодо використання електронних доказів. Суди набувають досвіду роботи з цифровими документами, що сприяє підвищенню правової визначеності. Освітні ініціативи у сфері правничої освіти дозволяють готувати спеціалістів, здатних ефективно працювати з новими технологіями. Впровадження спеціальних курсів з інформаційного права та цифрових технологій стає невід'ємною частиною юридичної освіти. Перспективи автоматизації правових процесів через використання смарт-контрактів відкривають можливості для створення самовиконуваних договорів, що можуть значно спростити багато правових процедур. Розвиток міжнародної співпраці у сфері кібербезпеки та захисту даних створює передумови для формування глобальних стандартів безпеки цифрових транзакцій. Загалом, майбутнє цифрових договорів та електронного підпису залежить від здатності правових систем адаптуватися до технологічних змін, зберігаючи при цьому основоположні принципи справедливості та правової визначеності. Висновки 1. Проведене дослідження засвідчило, що електронний договір відповідно до Закону "Про електронну комерцію" та Цивільного кодексу України має таку ж юридичну силу, як і паперові угоди за умови дотримання встановлених вимог. Процедура укладання відрізняється цифровими механізмами оферти й акцепту та потребує чіткої ідентифікації сторін. Правовий статус електронного підпису еволюціонував від законодавчого визнання 2003 р. до широкого використання через портал "Дія", із розмежуванням простого та кваліфікованого підписів для різних рівнів захисту. 2. Основні виклики охоплюють невизначеність моменту укладання угод, проблеми ідентифікації, ризики фальсифікації та відсутність єдиної судової практики. Перспективи пов’язані з інтеграцією блокчейн-технологій, штучного інтелекту й біометрії, розширенням сфер застосування та міжнародною гармонізацією правових норм. Практичні рекомендації включають удосконалення законодавства, створення уніфікованих судових стандартів, підготовку юристів до роботи з цифровими технологіями та посилення кібербезпеки. Цифрові договори й електронний підпис становлять майбутнє української правової системи, але їх ефективність потребує комплексного підходу та збереження принципів справедливості й правової визначеності. Конфлікт інтересів Автор заявляє, що не має жодного конфлікту інтересів, який міг би вплинути на зміст цієї публікації. Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри економіки та підприємництва імені професора І.М. Брюховецького факультету Економіки і менеджменту Сумського національного аграрного університету./ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Про електронну комерцію: Закон України від 03.09.2015 № 675-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 45. Ст. 410 (дата звернення: 14.08.2025). 2. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 № 435-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. №№ 40-44. Ст. 356 (дата звернення: 14.08.2025). ISSN 1995-6134 64 Forum Prava, 2025. 83(3). 59–64 (Preliminary studies) ho universytetu. Seriia: Yurydychni nauky, 3(2), 57–60. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvkhdu_jur_2017_3(2)__15 (in Ukr.). 3. Kharchenko, N. P. (2016). Pravovyi rezhym: okremi zahalnoteoretychni aspekty [Legal regime: selected general-theoretical aspects]. Naukovyi visnyk Khersonskoho derzhavnoho universytetu. Seriia: "Yurydychni nauky", (2), 32–35 (in Ukr.). 4. Demianchenko, A. S. (2023). Ponyattya, vydy ta znachennya osoblyvykh pravovykh rezhymiv [Concept, types and significance of special legal regimes]. Derzhava ta rehiony, 4(82), 8–14 (in Ukr.). 5. Pro pravovyi rezhym voiennoho stanu [On the legal regime of martial law]. Zakon Ukrainy (12.05.2015 No. 389-8). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19/conv#Text (in Ukr.). 6. Richnyi zvit pro diialnist DBR za 2023 rik [Annual report on the activities of the SBI for 2023]. https://dbr.gov.ua/assets/files/zvit/zvit-pro-diyalnist-derzhavnogo-byuro rozsliduvan-za-2023-rik.pdf (in Ukr.). 7. Kazanchuk, I. D. (2024). Ponyattya ta znachennya parlamentskoho kontroliu za zakonnistiu diialnosti Derzhavnoho biuro rozsliduvan v umovakh voiennoho stanu v Ukraini: administratyvno-pravovi aspekty [The concept and significance of parliamentary control over the legality of the State Bureau of Investigation’s activities under martial law in Ukraine: administrative-legal aspects]. Natsionalni interesy Ukrainy, (2), 184–194 (in Ukr.). 8. DBR rozslidiuie ponad 400 kryminalnykh provadzhen za faktamy zlovzhyvan posadovtsiv TCK ta SP pid chas mobilizatsii [The SBI investigates over 400 criminal proceedings on abuse by officials of the TC and SP during mobilization]. https://dbr.gov.ua/news/dbr-rozslidue-ponad-400-kriminalnih-provadzhenza-faktami-zlovzhivan-posadovciv-tck-ta-sp-pid-chas-mobilizacii (in Ukr.). 9. DBR vykrylo na Dnipropetrovshchyni deputatku oblrady, yaka zaradi imidzhu pochala fiktivno sluzhiti v ZSU [The SBI exposed a regional council deputy in Dnipropetrovsk region who fictitiously served in the Armed Forces for image purposes]. https://dbr.gov.ua/news/dbr-vikrilo-na-dnipropetrovshhini-deputatkuoblradi-yaka-zaradi-imidzhu-pochala-fiktivno-sluzhiti-v-zsu (in Ukr.). 10. DBR povidomylo shche odnu pidozru deputatu Vinnytskoi oblradi vid "OPZZh" za ukhylennya vid sluzhby v inshii viiskovii chastyni [The SBI reported another suspicion against a deputy of the Vinnytsia Regional Council from "OPZZh" for evading service in another military unit]. https://dbr.gov.ua/news/dbrpovidomilo-shhe-odnu-pidozru-deputatu-vinnickoi-oblradi-vid-opzzh-za-uhilennya-vid-sluzhbi-v-inshijvijskovij-chastini (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 83 pp. 59–64 (3). Related identifiers: 10.5281/zenodo.16746347 http://forumprava.pp.ua/files/059-0642025-3-FP-Pomazan_10.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_3_10.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 25.07.2025 Accepted: 20.08.2025 Published: 25.08.2025 Available online: 25.08.2025 Cite as: Помазан, О. О. (2025). Особливості діяльності Державного бюро розслідувань як суб’єкта правоохоронної діяльності в умовах дії правового режиму воєнного стану. Форум Права, 83(3), 59–64. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746347 Pomazan, O. O. (2025). Osoblyvosti diyalnosti Derzhavnoho byuro rozsliduvan yak subyekta pravookhoronnoyi diyalnosti v umovakh diyi pravovoho rezhymu voyennoho stanu [Peculiarities of the Activities of the State Bureau of Investigation as a Law-Enforcement Entity under the Legal Regime of Martial Law]. Forum Prava, 83(3), 59–64. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746347 ISSN 1995-6134 65 Forum Prava, 2025. 83(3). 65-71 (Preliminary studies) УДК 342.9 DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.16746352 В.В. ЗАВІРЮХА, аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0009-0002-8602-4857 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ОСІБ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬ КРИМІНАЛЬНІ ПОКАРАННЯ V.V. ZAVIRIUKHA, Postgraduate Student, Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0009-0002-8602-4857 ADMINISTRATIVE AND LEGAL MECHANISM FOR SECURING THE RIGHTS OF PERSONS SERVING CRIMINAL SENTENCES АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Адміністративно-правовий механізм забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання, досліджений фрагментарно. Відсутня єдність у розумінні його змісту та структури, що ускладнює практичну реалізацію прав засуджених у межах національних і міжнародних стандартів. Мета. надання характеристики адміністративно-правовому механізму забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання. Методи: діалектичний – для визначення взаємозв’язку правової та інституційної складових механізму; системно-структурний – для моделювання механізму як цілісної системи взаємодіючих елементів; порівняльно-правовий – для аналізу міжнародних і національних норм, що регулюють права засуджених; логіко-юридичний – для формулювання дефініцій і виокремлення процедур охорони, реалізації та захисту прав. Результати. Обґрунтовано, що адміністративно-правовий механізм забезпечення прав засуджених включає: нормативно-правову складову – сукупність національних та міжнародних норм, які визначають зміст і гарантії прав; інституційну складову – систему уповноважених суб’єктів (наднаціональних, міжнародних, регіональних та національних органів); процедурну складову, яка охоплює заходи з охорони прав (визнання, інформування), їх реалізації (недискримінаційне сприяння уповноважених суб’єктів у межах установлених законом обмежень) та захисту (усунення перешкод, припинення порушень, відновлення прав). Висновки. Адміністративно-правовий механізм забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання, є комплексом організаційних, інформаційно-координаційних, контрольно-наглядових та інших інструментів охорони, дотримання й відновлення прав. Його ефективність залежить від узгодженого функціонування правової та інституційної складових, що забезпечує реальне втілення прав засуджених на національному та міжнародному рівнях. Ключові слова: механізм; адміністративно-правовий механізм; особи; кримінальні покарання; забезпечення прав *** Problem statement. The administrative and legal mechanism for ensuring the rights of persons serving criminal sentences has been studied only fragmentarily. There is no unified understanding of its content and structure, which complicates the practical implementation of prisoners’ rights within national and international standards. Purpose. To provide a comprehensive characterization of the administrative and legal mechanism for ensuring the rights of persons serving criminal sentences. Methods: dialectical method – to determine the interrelation between the legal and institutional components of the mechanism; system-structural method – to model the mechanism as an integral system of interacting elements; comparative-legal method – to analyze international and national norms regulating prisoners’ rights; logical-legal method – to formulate definitions and identify procedures for the protection, realization, and defense of rights. Results. It is substantiated that the administrative and legal mechanism for ensuring prisoners’ rights includes a normative-legal component – a set of national and international norms defining the content and guarantees of rights; an institutional component – a system of authorized entities (supranational, international, regional, and national bodies); a procedural component covering measures for the protection of rights (recognition, informing), their realization (non-discriminatory assistance by authorized entities within statutory limits), and protection (elimination of obstacles, termination of violations, restoration of rights). Conclusions. The ad- © Завірюха В.В., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 66 Forum Prava, 2025. 83(3). 65–71 (Preliminary studies) ministrative and legal mechanism for ensuring the rights of persons serving criminal sentences is a complex of organizational, informational-coordination, supervisory, and other instruments for the protection, observance, and restoration of rights. Its effectiveness depends on the coordinated functioning of the legal and institutional components, which ensures the real implementation of prisoners’ rights at both national and international levels. Keywords: mechanism; administrative-legal mechanism; persons; criminal sentences; ensuring rights Постановка проблеми Забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання, є ключовим чинником формування демократичної та правової держави, оскільки воно відображає рівень зрілості суспільства у ставленні до людини, незалежно від її соціального статусу чи правопорушень, які вона вчинила. Дотримання прав засуджених осіб не лише гарантує реалізацію міжнародних стандартів у сфері прав людини, а й сприяє їхній ресоціалізації, зниженню рівня рецидивної злочинності та підвищенню довіри до державних інституцій. Водночас, без ефективного адміністративно-правового механізму захист цих прав залишається декларативним і не забезпечує належного балансу між інтересами держави, суспільства та особи і потребував постійної уваги науковців. Так, Н.І. Бурятинська досліджувала адміністративно-правовий статус засуджених та механізми оскарження рішень адміністрації; З.В. Зарадюк зосереджувався на контрольно-наглядових функціях та відповідальності посадових осіб пенітенціарної системи; Б.М. Телефанко аналізував системну структуру механізму забезпечення прав та його відповідність міжнародним стандартам. Втім, все ще недостатньо опрацьованою є проблематика дослідження адміністративно-правового механізму забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання. Тому мета статті полягає у наданні характеристики адміністративно-правовому механізму забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання. Її новизна міститься в особливостях адміністративно-правового механізму забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання. Завданнями статті є з’ясування сутності понять "механізм" та "правовий механізм"; узагальнення теоретичних підходів щодо тлумачення поняття "адміністративно-правовий механізм"; виокремлення елементів відповідного механізму; здійснення аналізу норм чинного законодавства, яке регулює відповідні суспільні відносини. Нормативно-правові та інституційні засади механізму забезпечення прав засуджених Відзначимо, що у правовій літературі немає однозначних поглядів на розуміння механізму забезпечення прав людини, частиною якого є права осіб, які відбувають кримінальні покарання. Л.В. Ярмол визначає юридичний механізм забезпечення прав людини як систему ефективних юридичних засобів (гарантій) реалізації, охорони та захисту прав людини, закріплених у нормативно-правових актах та в інших джерелах права, а також засобів, за допомогою яких формується правосвідомість людини [1, с.10]. Авторка акцентує увагу на правовій фіксації елементів механізму забезпечення прав людини. На думку С.В. Романцова, правовий механізм реалізації гарантій забезпечення прав і свобод людини та громадянина в сфері виконання покарання включає такі елементи: регламентації режиму виконання покарання законами; визначення прав, свобод і законних інтересів в процесі виконання покарання; включення забезпечення прав вказаних осіб до числа основних вимог режиму в місцях виконання покарання; докладну регламентацію порядку реалізації основних прав і свобод; встановлення порядку інформування про права і свободи, порядок захисту прав і свобод; встановлення меж правообмежень у сфері виконання покарання [2, с.40]. Отже, авторка концентрує увагу саме на нормативно-правовій регламентації, як основі існування механізму забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання. Представлені погляди відображають наукові позиції двох груп вчених, одна з яких акцентує увагу довкола інституціональності механізму забезпечення прав (діяльності суб’єктів, що його впроваджують), інша група – на нормативноправовому забезпеченні цього механізму. До міжнародних механізмів захисту прав ув’язнених Л.І. Олефір, Н.С. Пузирна та В.В. Барахта відносять: універсальні конвенційні міжнародні органи з питань захисту прав людини, створені на основі міжнародних договорів і конвенцій, регіональні конвенційні міжнародні органи з питань захисту прав людини, дорадчі правозахисні органи, міжнародні судові органи, міжнародні ISSN 1995-6134 67 Forum Prava, 2025. 83(3). 65–71 (Preliminary studies) неурядові правозахисні організації. Інституційна складова міжнародного механізму захисту прав ув’язнених здійснює моніторинг дотримання прав ув’язнених, розглядає індивідуальні скарги та проводить розслідування фактів порушення прав ув’язнених, розробляє стандарти та рекомендації в пенітенціарній сфері, підвищує обізнаність щодо права ув’язнених, що сприяють покращенню умов утримання, запобіганню катуванням та жорстокому поводженню, а також забезпеченню справедливого судового розгляду [3, с.352]. Таким чином, дослідники при характеристиці механізму захисту прав засуджених акцентують увагу на інституційній його складовій, при цьому не роблячи її виключним елементом цього механізму. О.М. Гришко зазначає, що забезпечення прав людини здійснюється через різні механізми як на національному, так і міжнародному рівнях. Національний механізм забезпечення прав людини має свої особливості у кожній державі, у той час як міжнародний є однаковим для всіх, незалежно від політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо. Механізм забезпечення прав людини в Україні визначається сукупністю її елементів (нормативного та інституційного) [4, с.38]. Отже, дослідниця розрізняє рівні механізму забезпечення прав та виокремлює два складові його елементи. Тож, більш широкий зміст визначення поняття "механізм забезпечення прав" мають ті, які об’єднують нормативно-правову та інституційну складову, як рушійну силу втілення відповідних норм, спрямовану на створення всіх необхідних умов для реалізації прав. Слід погодитися з тим, що визначення адміністративно-правового механізму забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання, повинно будуватися на поєднанні правової (регулятивної) та інституційної складової, яка розкривається через діяльність спеціально уповноважених суб’єктів в межах визначених форм та методів. Тож, перш за все, розглянемо відмінності між такими складовими механізму забезпечення прав засуджених, як охорона та захист. Т.О. Закревська наголошує на тому, що охорона прав і свобод людини спрямована на попередження та недопущення порушень прав і свобод кожного учасника кримінального провадження. "Охорона прав" – сукупність державних та громадських заходів правового характеру, спрямованих на забезпечення (підтримання стану) безперешкодного здійснення суб’єктами правовідносин своїх прав і свобод через здійснення контролю за їх додержанням, профілактики, попередження та захисту від порушення прав і свобод, а також застосування засобів відповідальності за їх порушення [5, с.62]. Таке визначення є доволі широким, оскільки вміщує в свій зміст як попередження, так і захист права, у тому числі й шляхом застосування примусу до порушника у вигляді притягнення його до юридичної відповідальності. При цьому, Т.О. Закревська зазначає, що захист прав здійснюється при порушенні прав, погрозі порушення, або при перешкоді їх здійсненню. Вказане означає, що не можна ототожнювати ці різнопланові категорії, оскільки "охорона прав" в юридичному сенсі означає статичний стан норм права, що спрямований безпосередньо на попередження порушень прав учасників кримінального провадження. Порушення цих прав веде до динамічного стану реалізації права на захист. Тобто, до захисту прав громадяни вимушені звертатися лише тоді, коли порушені їх права чи інтереси, що охороняються законом [5, с.62]. Отже, захист права не охоплюється його охороною. На думку Ю.В. Желіховської, охорона є більш широким поняттям порівняно з захистом. В основі охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав, у тому числі й права власності, та заходи, спрямовані на попередження порушень цих прав. У той же час захисні норми спрямовані насамперед на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій. Про охорону прав слід говорити як про правовий засіб, що попереджає порушення, а про захист – як про такий, що настає за порушенням і тягне за собою відновлення відповідного суб'- єктивного права [6, с.20]. Відтак, основним призначенням охорони права є попередження його порушення, тоді як відновлення порушеного права авторка відносить до сфери його захисту. Отже, охорона прав засуджених, насамперед, проявляється у заходах із інформування їх про права та обов’язки. Згідно норм КВК України засуджені мають право на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок та умови виконання та відбування призначеного судом покарання. Адміністрація установи чи органу, який виконує покарання, зобов'язана надати засудженим зазначену інформацію, а також ознайо- ISSN 1995-6134 68 Forum Prava, 2025. 83(3). 65–71 (Preliminary studies) млювати їх із змінами порядку і умов відбування покарань [7]. Реалізація та поновлення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань зазначено, що основні права та обов’язки засуджених розміщуються на інформаційних стендах у кожному відділенні соціально-психологічної служби. Якщо в установі відбувають покарання засуджені іноземці або особи без громадянства, основні права та обов’язки засуджених додатково перекладаються офіційними мовами ООН та розміщуються на інформаційних стендах у відділеннях соціальнопсихологічної служби [8]. Наявність такої інформації є мінімальною умовою упередження порушення як прав засуджених, так і виконання ними своїх обов’язків. Разом із цим слід звернути увагу на те, що окремі засуджені можуть не вміти читати, зокрема серед осіб ромської національності. Серед правових проблем ромів окремим напрямком виступає освіта. Це дуже вразлива тема, оскільки часто висновки стосовно неї зводяться до того, що "роми самі винні – не хочуть вчитися". Натомість на ситуацію впливають фактори і збоку суспільства, і з боку самих ромен. За даними Інституту соціальних досліджень України: близько 50 % ромських дітей регулярно не відвідують школу; початкову освіту отримують лише 20-30 % дітей-ромів; більшість взагалі не закінчує школу; середній вік, у якому ромські діти залишають навчальні заклади – 10-11 років. Як правило, до цього часу вони не встигають навчитися найелементарнішого – читати й писати; вищу освіту отримують одиниці [9]. Наразі питання ознайомлення таких засуджених з їх правами та обов’язками, а також з порядком та умовами відбування кримінальних покарань, не є достатньо врегульованим. Окрім зазначеного, з метою реалізації можливості засуджених захищати свої права, у тому числі на належні умови утримання, встановлено вимогу у приміщеннях, де перебувають засуджені, вивішувати наочну інформацію із зазначенням номерів телефонів "гарячих ліній", поштових та електронних адрес Міністерства юстиції України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, Державного бюро розслідувань, Офісу Генерального прокурора, обласної і окружної прокуратур, Департаменту міжрегіонального управління, а також регіонального центру з надання безоплатної правничої допомоги. За заявою засуджених зазначений перелік може бути доповнений адміністрацією установи виконання покарань [8]. Перелічена інформація та її розміщення має бути об’єктом перевірок при здійсненні заходів контролю та нагляду. Реалізація прав, як елемент структури механізму їх забезпечення, передбачає, з одного боку, активні дії осіб, які відбувають кримінальні покарання, а з іншого – обов’язок уповноважених суб’єктів, наприклад адміністрації закладів виконання покарань, діяти щодо встановленого порядку втілення таких прав (зокрема сприяти, не чинити перешкоди). При цьому важливим є додержання визначених як міжнародними, так і національними вимогами принципу відсутності дискримінації по відношенню до засуджених. Для забезпечення прав засуджених необхідним є визначення чіткого порядку їх реалізації. Слід звернути увагу на те, що якщо окремі права мають чітко визначений процесуальний порядок своєї реалізації (наприклад, право на звернення, скарги), то порядок здійснення інших прав не достатньо регламентований. Наприклад, право на свободу листування. Згідно КВК України засудженим дозволяється одержувати і відправляти листи і телеграми за свій рахунок без обмеження їх кількості. Листування між перебуваючими в місцях позбавлення волі засудженими та, які не є родичами, допускається тільки з дозволу адміністрації колонії. Кореспонденція, яку одержують і надсилають засуджені, до відбування покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, середнього та максимального рівня безпеки, підлягає перегляду [7]. Ця норма поєднує як право на свободу листування, так і право на заяви, звернення на скарги, як спосіб захисту порушених прав. Варто відзначити, що захист прав осіб, які відбувають кримінальні покарання, полягає насамперед у припиненні їх порушень, чому в свою чергу передує факт його виявлення. Останнє відбувається на основі розголошення інформації про наявність такого порушення, зокрема: шляхом безпосереднього звернення засуджених, внаслідок розголошення у засобах масової інформації, під час проведення перевірок в межах спостережних чи контрольних заходів, як органами державної влади, так і органами місцевого самоврядування чи представ- ISSN 1995-6134 69 Forum Prava, 2025. 83(3). 65–71 (Preliminary studies) никами громадськості. При цьому важливим є доведення цієї інформації до суб’єкта, уповноваженого на здійснення заходів із припинення такого порушення, у тому числі на основі застосування заходів примусу до винних. Припинення порушення права засудженого означає усунення існуючих перешкод, виконання зобов’язаною особою обов’язку вчиненню дій, що сприяють реалізації цього права. Відновлення порушених прав осіб, які відбувають кримінальні покарання, є важливим структурним елементом механізму забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання. Воно пов’язано із захистом прав засуджених, має бути логічним наслідком припинення порушення цих прав, визнання факту їх недотримання. Відновлення в загально-семантичному тлумаченні означає: надання попереднього вигляду чому-небудь пошкодженому, зіпсованому, зруйнованому; приводити до попереднього стану; поновлення; установлення того, що було ліквідоване; новий початок перерваної дії [10, с.611]. Відновлення прав означає приведення їх до стану, в якому вони існували до свого порушення. У 2024 році було прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заходів, спрямованих на поновлення прав засуджених осіб та осіб, взятих під варту, у зв’язку з неналежними умовами тримання", яким КВК України було доповнено ст.115-1 "Заходи, спрямовані на поновлення прав осіб, засуджених до позбавлення волі, у зв’язку з неналежними умовами тримання", нею визначені неналежні умови тримання, порядок їх встановлення, запобігання таким умовам, а також заходи відшкодування за неналежні умови тримання засудженого, зокрема: скорочення строку, з якого може бути застосовано умовнодострокове звільнення, заміна призначеного судом покарання більш м’яким або зняття судимості в порядку, передбаченому Кримінальним кодексом України; звільнення від відшкодування вартості витрат на тримання за весь строк встановленого факту тримання в неналежних умовах [11]. Отже, поновлення прав засуджених – це не лише визнання факту їх порушення та його припинення, але й надання певної, нормативно визначеної компенсації за ті несприятливі для засудженого обставини, які він вимушений був зазнати у зв’язку з недодержанням його прав. Висновки 1. Адміністративно-правовий механізм забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання, являє собою встановлені відповідними нормами організаційні, інформаційнокоординаційні, контрольно-наглядові та інші інструментарії охорони, дотримання та відновлення прав означених осіб, які реалізуються системою уповноважених суб’єктів. 2. Структура означеного адміністративноправового механізму охоплює: нормативноправову складову; інституційну (систему суб’єктів забезпечення прав): 1) наднаціональні (а) міжнародних (універсальних), (b) регіональних (тих, які охоплюють країни Європейського простору); 2) національні; процедурну, що включає заходи: а) з охорони цих прав (зокрема, їх визнання, ознайомлення осіб, що відбувають кримінальні покарання, з ними тощо); б) з їх реалізації, яка являє собою регульований законодавством порядок їх втілення на основі недискримінаційного сприяння уповноваженими суб’єктами діям засуджених з урахуванням обмежень, встановлених відповідним кримінальним покаранням, та в) захисту (усунення перешкод в реалізації прав, припинення їх порушень, поновлення порушених прав та ін.). Конфлікт інтересів Автор підтверджує, що не отримував фінансування або підтримки, здатної створити конфлікт інтересів Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Ярмол Л. В. Юридичний механізм забезпечення прав людини в Україні: стан і напрями удосконалення. Аналітично-порівняльне правознавство. 2021. № 1. С. 5-10. http://journalapp.uzhnu.edu.ua/article/view/235768/234143 2. Романцова С. В. Правові гарантії забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян в установах Державної кримінально-виконавчої служби України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2023. № 3. С. 33-41. ISSN 1995-6134 70 Forum Prava, 2025. 83(3). 65–71 (Preliminary studies) 3. Олефір Л. І., Пузирна Н. С., Барахта В. В. Міжнародні правозахисні механізми захисту прав ув’язнених. Юридичний науковий електронний журнал. 2024. № 8. С. 350-353. http://lsej.org.ua/8_2024/84.pdf 4. Гришко О. М. Механізм забезпечення прав людини в Україні. Правове регулювання економіки. 2017. № 16. С. 33-43. 5. Закревська Т. О. Щодо поняття охорони прав, свобод та законних інтересів свідка у кримінальному процесі. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. Т. 2. С. 60-63. 6. Желіховська Ю. В. Співвідношення та розмежування понять "охорона" та "захист". Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2015. № 13. С. 18-21. 7. Кримінально-виконавчий кодекс України: Закон України від 11.07.2003 № 1129-IV. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1129-15/conv#n32 8. Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: наказ Міністерства юстиції України від 28.08.2018 № 2823/5. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1010-18#Text 9. Орлова О. Освіта ромів: вирватися із замкненого кола. https://www.irf.ua/osvita_romiv_virvatisya_iz_zamknenogo_kola/ 10. Словник української мови: [в 11 т.] / редкол.: І. К. Білодід (голова) [та ін.]. Київ: Наук. думка, 19701980. Т. 1: А-В / ред. тому: П. Й. Горецький та ін. 1970. XXVII, 799 c. 11. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заходів, спрямованих на поновлення прав засуджених осіб та осіб, взятих під варту, у зв’язку з неналежними умовами тримання: Закон України від 21.11.2024 № 4093-IX. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4093-20#Text REFERENCES 1. Yarmol, L. V. (2021). Yurydychnyi mekhanizm zabezpechennia prav liudyny v Ukraini: stan i napriamy udoskonalennia [Legal mechanism for ensuring human rights in Ukraine: State and directions for improvement]. Analitychno-porivnialne pravoznavstvo, (1), 5–10. http://journalapp.uzhnu.edu.ua/article/view/235768/234143 (in Ukr.). 2. Romantsova, S. V. (2023). Pravovi harantii zabezpechennia prav, svobod i zakonnykh interesiv hromadian v ustanovakh Derzhavnoi kryminalno-vykonavchoi sluzhby Ukrainy [Legal guarantees for ensuring the rights, freedoms and legitimate interests of citizens in institutions of the State Criminal-Executive Service of Ukraine]. Naukovyi visnyk Lvivskoho derzhavnoho universytetu vnutrishnikh sprav, (3), 33– 41 (in Ukr.). 3. Olefir, L. I., Puzyrna, N. S., & Barakhta, V. V. (2024). Mizhnarodni pravozakhysni mekhanizmy zakhystu prav uviaznenykh [International human rights mechanisms for the protection of prisoners’ rights]. Yurydychnyi naukovyi elektronnyi zhurnal, (8), 350–353. http://lsej.org.ua/8_2024/84.pdf (in Ukr.). 4. Hryshko, O. M. (2017). Mekhanizm zabezpechennia prav liudyny v Ukraini [Mechanism for ensuring human rights in Ukraine]. Pravove rehuliuvannia ekonomiky, (16), 33–43 (in Ukr.). 5. Zakrevska, T. O. (2020). Shchodo poniattia okhorony prav, svobod ta zakonnykh interesiv svidka u kryminalnomu protsesi [On the concept of protection of the rights, freedoms and legitimate interests of a witness in criminal proceedings]. Yurydychnyi naukovyi elektronnyi zhurnal, 2(2), 60–63 (in Ukr.). 6. Zhelikhovska, Yu. V. (2015). Spivvidnoshennia ta rozmezhuvannia poniat "okhorona" ta "zakhyst" [Correlation and differentiation of the concepts “protection” and “defense”]. Naukovyi visnyk Mizhnarodnoho humanitarnoho universytetu. Seriia: Yurysprudentsiia, (13), 18–21 (in Ukr.). 7. Kryminalno-vykonavchyi kodeks Ukrainy [Criminal-Executive Code of Ukraine]. Zakon Ukrainy (11.07.2003 No. 1129-4). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1129-15/conv#n32 (in Ukr.). 8. Pro zatverdzhennia Pravyl vnutrishnoho rozporiadku ustanov vykonannia pokaran [On approval of the Rules of Internal Procedure of Penal Institutions]. Nakaz Ministerstva yustytsii Ukrainy (28.08.2018 No. 2823/5). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1010-18#Text (in Ukr.). 9. Orlova, O. (n.d.). Osvita romiv: vyrvatysia iz zamknenoho kola [Education of Roma: Breaking out of the vicious circle]. https://www.irf.ua/osvita_romiv_virvatisya_iz_zamknenogo_kola/ (in Ukr.). 10. Bilodid, I. K. (holova) [ta in.] (1970–1980). (Red.). T. 1: A–V / red. tomu: P. Y. Horetskyi ta in. Slovnyk ukrainskoi movy: v 11 t. [Dictionary of the Ukrainian language: in 11 vols. Vol. 1: A–V]. Kyiv: Naukova dumka. XXVII (in Ukr.). 11. Pro vnesennia zmin do deiakykh zakonodavchykh aktiv Ukrainy shchodo zakhodiv, spriamovanykh na ponovlennia prav zasudzhenykh osib ta osib, vziatykh pid vartu, u zviazku z nenalezhnymy umovamy trymannia [On amendments to certain legislative acts of Ukraine regarding measures aimed at restoring ISSN 1995-6134 71 Forum Prava, 2025. 83(3). 65–71 (Preliminary studies) the rights of convicted persons and persons in custody due to improper detention conditions]. Zakon Ukrainy (21.11.2024 No. 4093-9). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4093-20#Text (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 83 pp. 65–71 (3). Related identifiers: 10.5281/zenodo.16746352 http://forumprava.pp.ua/files/065-0712025-3-FP-Zaviriukha_11.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_3_11.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 28.07.2025 Accepted: 22.08.2025 Published: 27.08.2025 Available online: 27.08.2025 Cite as: Завірюха, В. В. (2025). Адміністративно-правовий механізм забезпечення прав осіб, які відбувають кримінальні покарання. Форум Права, 83(3), 65–71. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746352 Zaviriukha, V. V. (2025). Administratyvno-pravovyy mekhanizm zabezpechennya prav osib, yaki vidbuvayut kryminalni pokarannya [Administrative and Legal Mechanism for Securing the Rights of Persons Serving Criminal Sentences]. Forum Prava, 83(3), 65–71. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746352 ISSN 1995-6134 72 Forum Prava, 2025. 83(3). 72-90 (Research Article) УДК 342.724(477) DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.16746361 О.І. ЗОЗУЛЯ, завідувач наукового сектору порівняльного конституційного та муніципального права Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України, доктор юридичних наук, професор, м. Харків, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-5428-4622 ОСОБЛИВОСТІ ЗАХИСТУ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН (СПІЛЬНОТ) УКРАЇНИ O.I. ZOZULIA, Head, Department of Comparative Constitutional and Municipal Law, Scientific Research Institute of State Building and Local Government, Doctor of Law, Professor, Kharkiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-5428-4622 FEATURES OF PROTECTION OF THE RIGHTS OF NATIONAL MINORITIES (COMMUNITIES) OF UKRAINE АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Будучи поліетнічною державою, Україна визнає культурне та етнічне розмаїття своїм надбанням, що потребує системної державної політики, спрямованої на інтеграцію етнічних спільнот без асиміляції та дискримінації. В умовах збройної агресії РФ проти України значна частина представників національних меншин зазнала примусового переміщення, обмежень у доступі до реалізації культурних і мовних прав, проявів упередженого ставлення чи мови ворожнечі. Вказане потребує не тільки дотримання наявних гарантій правового статусу національних меншин в Україні, але й перегляду ефективності чинного правового та інституційного механізму захисту їх прав і свобод. У зв’язку з цим існує необхідність аналізу поточного стану та перспектив захисту прав національних меншин (спільнот) України. Метою роботи є поглиблений аналіз правових засад захисту прав національних меншин (спільнот) в Україні, визначення особливостей його ключових механізмів, а також обґрунтування перспективних напрямків удосконалення нормативної та інституційної основ захисту прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот) України. Методи. Для вирішення задач дослідження використано низку методів наукового пізнання, серед яких формально-юридичний, за яким охарактеризовано нормативно-правові засади захисту прав національних меншин України. За допомогою логіко-семантичного методу визначено сутність та зміст правового захисту прав національних меншин і осіб, які до них належать; системно-структурого методу – висвітлено основні механізми захисту прав національних меншин України; прогностичного методу – сформульовано пропозиції щодо підвищення ефективності забезпечення й захисту прав національних меншин в Україні. Результат. Встановлено, що захист прав національних меншин це система юридичних принципів і норм, інституцій та здійснюваних ними заходів щодо забезпечення реалізації прав національних меншин, прав і свобод осіб, які до них належать, запобігання та припинення їх порушень і відновлення таких прав. Визначено, що сучасний стан захисту прав національних меншин України характеризується надмірною загальністю та декларативністю законодавчих засад захисту прав національних меншин, відсутністю дієвих механізмів забезпечення реалізації їх прав, а також здійсненням захисту прав національних меншин в рамках загальної системи правового захисту прав людини. Інші особливості полягають у вжитті державою позитивних дій для забезпечення субстантивної рівності всіх національних меншин, зниженні інституційної спроможності правозахисних органів внаслідок повномасштабного вторгнення РФ, істотній обмеженості можливості захисту прав національних меншин на тимчасово окупованих територіях, а також обмеженому характері міжнародно-правового захисту прав національних меншин тощо. Висновки. Обґрунтовано перспективні напрямки вдосконалення нормативної та інституційної основ захисту прав національних меншин України, зокрема необхідність розвитку законодавчих засад протидії примусовій асиміляції, посилення захисту від дискримінації осіб, які належать до національних меншин, а також конкретизації обов’язків держави із забезпечення справжньої рівності національних меншин, уточнення меж здійснюваних державою для цього позитивних дій. Іншими нагальними заходами мають бути поширення державних гарантій у сфері реалізації та захисту прав національних меншин на всіх осіб незалежно від їх громадянства, підвищення інституційної спроможності, посилення правових і процедурних засад діяльності суб’єктів, уповноваже- © Зозуля О.І., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 73 Forum Prava, 2025. 83(3). 72–90 (Research Article) них здійснювати захист прав національних меншин, а також ухвалення додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини щодо прав національних меншин, інтенсифікація та розширення форм міжнародного співробітництва у сфері захисту прав національних меншин. Ключові слова: національні меншини (спільноти); право на захист; рівність; дискримінація; примусова асиміляція; омбудсман; правосуддя; відповідальність; міжнародний захист *** Problem statement. As a multi-ethnic state, Ukraine recognizes cultural and ethnic diversity as its heritage, which requires a systematic state policy aimed at integrating ethnic communities without assimilation and discrimination. In the context of the armed aggression of the Russian Federation against Ukraine, a significant part of representatives of national minorities have been subjected to forced displacement, restrictions on access to the exercise of cultural and linguistic rights, manifestations of prejudice or hate speech. This requires not only compliance with existing guarantees of the legal status of national minorities in Ukraine, but also a review of the effectiveness of the current legal and institutional mechanism for protecting their rights and freedoms. In this regard, there is a need to analyze the current state and prospects for protecting the rights of national minorities (communities) in Ukraine. The purpose of the work is an in-depth analysis of of the legal bases of protecting the rights of national minorities (communities) in Ukraine, the determination the features of its key mechanisms, as well as the substantiation of perspective directions for improving the regulatory and institutional framework for protecting the rights and freedoms of persons belonging to national minorities (communities) of Ukraine. Methods. To solve the research problems, a number of scientific methods were used, including formal-legal method, which characterized the legal bases of protecting the rights of national minorities of Ukraine. Logical-semantic method – there are determined the essence and content of the legal protection of the rights of national minorities and persons belonging to them; systemic-structural method – there are revealed main mechanisms for protecting the rights of national minorities in Ukraine; prognostic method – there are formulated the proposals for increase the effectiveness of ensuring and protecting the rights of national minorities in Ukraine. Results. It has been established that the protection of the rights of national minorities is a system of legal principles and norms, institutions and measures taken by them to ensure the implementation of the rights of national minorities, the rights and freedoms of persons belonging to them, the prevention and cessation of their violations and the restoration of such rights. It has been determined that the current state of protection of the rights of national minorities in Ukraine is characterized by excessive generality and declarativeness of the legislative principles for the protection of the rights of national minorities, the absence of effective mechanisms for ensuring the realization of their rights, as well as the implementation of the protection of the rights of national minorities within the framework of the general system of legal protection of human rights. Other features include the state's adoption of positive actions to ensure the substantive equality of all national minorities, the reduction in the institutional capacity of human rights bodies as a result of the full-scale invasion of the Russian Federation, the significant limitations of the ability to protect the rights of national minorities in temporarily occupied territories, as well as the limited nature of international legal protection of the rights of national minorities, etc. Conclusions. It has been substantiated the priority directions for improving the regulatory and institutional framework for protecting the rights of national minorities in Ukraine, in particular the need to develop legislative bases for countering forced assimilation, strengthen protection against discrimination of persons belonging to national minorities, as well as specify the state's obligations to ensure true equality of national minorities, and clarify the boundaries of positive actions taken by the state for this purpose. Other urgent measures should include extending state guarantees in the field of implementation and protection of national minority rights to all persons regardless of their citizenship, increasing institutional capacity, strengthening the legal and procedural framework for the activities of entities authorized to protect the rights of national minorities, as well as adopting an additional protocol to the European Convention on Human Rights on the rights of national minorities, and intensifying and expanding forms of international cooperation in the field of protection of national minority rights. Keywords: national minorities (communities); right to protection; equality; discrimination; forced assimilation; ombudsman; justice; responsibility; international protection Постановка проблеми Реальне забезпечення рівності, поваги до ідентичності та ефективного захисту прав національних меншин (спільнот) є відображенням ключових засад конституційного ладу України, її завдань у демократичному суспільстві та міжнародно-правових зобов’язань держави. Будучи поліетнічною державою, Україна визнає культурне та етнічне розмаїття своїм надбанням, що потребує системної державної політики, спрямованої на інтеграцію етнічних спільнот без асиміляції та дискримінації. При цьому, в умовах збройної агресії РФ проти України та запровадженого воєнного стану значна частина представників національних меншин (спільнот) зазнала примусового переміщення, обмежень у доступі до реалізації культурних і мовних прав, проявів упередженого ставлення чи мови ворожнечі. Вказане потребує не тільки дотримання наявних гарантій правового статусу національ- ISSN 1995-6134 80 Forum Prava, 2025. 83(3). 72–90 (Research Article) виявлення та реагування на порушення прав національних меншин (спільнот) в Україні практика підготовки подібних спеціальних доповідей мала би бути продовжена на постійній основі. Хоча впродовж 2024 року до омбудсмана не надходило жодних звернень про порушення політичних, економічних, мовних та освітніх прав національних меншин (спільнот) [25, с.288, 290], це не повною мірою відображає реальний стан дотримання та захисту прав національних меншин (спільнот) в Україні. Також слід констатувати порівняно невисокий рівень виконання рекомендацій, викладених у вищевказаній Спеціальній доповіді, зокрема за оцінкою самого Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини станом на березень 2025 року із 75 рекомендацій було виконано лише 45 (60 %), не виконано – 18 (24 %), у процесі виконання – 12 (16 %) [28, с.8]. Саме тому з метою підвищення ефективності національного омбудсмана у захисті прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот), актуалізується не лише посилення моніторингу виконання його рекомендацій та системи зворотного зв’язку, але й загальне підвищення інституційної спроможності, узгодженості повноважень та координованості діяльності суб’єктів формування й реалізації державної етнополітики України. Особлива увага має бути приділена захисту прав і свобод осіб, які належать до ромської національної меншини. Зокрема йдеться про відому проблему відсутності у значної частини представників ромської національної меншини законодавчо передбачених ідентифікаційних документів. За наявними даними майже 30 тисяч ромів в Україні не мають відповідних ідентифікаційних документів (свідоцтва про народження, ідентифікаційного номера, паспорту) [29, с.255]. Адже їх відсутність значною мірою ускладнює (якщо не унеможливлює) реалізацію ромами належних їм соціальних, економічних, громадянських та інших прав і свобод (на працевлаштування, здобуття освіти, отримання соціальних пільг і адміністративних послуг тощо). Додатково означена ситуація загострилась внаслідок повномасштабного вторгнення РФ до України та зумовленого цим внутрішнього переміщення громадян, втратою ними документів і т.ін. Тим не менше розв’язання даної проблеми з об’єктивних причин досить повільне, потребуючи застосування індивідуального підходу до юридичного встановлення кожної конкретної особи. Крім цього, у Спеціальній доповіді Уповноваженого з прав людини зазначено інший випадок порушення прав представників ромської національної меншини – використання щодо них етнічного профайлінгу правоохоронними органами, що мало місце протягом серпня-вересня 2022 року на контрольно-пропускних пунктах у місті Запоріжжя та у Торецьку Донецької області [27, с.67]. Як зазначається, у наведеному випадку реагування омбудсмана забезпечило припинення переслідування осіб ромської національності. Втім, оскільки йдеться про грубе порушення прав людини, фактично про дискримінацію за етнічною ознакою, більш слушним було би не лише припинення даного конкретного правопорушення, а системне подолання проблеми етнічного профайлінгу у правоохоронній діяльності. Дотримання прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот), нагально потребує посилення їх захисту від різних проявів дискримінації, у тому числі й полегшення доступу постраждалих до правосуддя. Адже згідно Щорічної доповіді Уповноваженого за 2024 рік [25, с.288] упродовж цього року найпоширенішим предметом звернень представників національних меншин (спільнот) до омбудсмана були саме повідомлення про дискримінацію за національною (етнічною) ознакою посадовими особами правоохоронних органів та інших органів публічної влади. У той же час, як зауважує К.М. Вітман [30, с.384], на притягнення винних до відповідальності та захист постраждалих від дискримінації негативно впливає недосконалість профільного антидискримінаційного Закону України від 06.09.2012 р. № 5207-VI [31], зокрема неточність формулювань та визначень форм дискримінації, а також брак практичних механізмів реалізації законодавчих положень. Попри те, ще у ст.16 Закону України від 06.09.2012 р. № 5207-VI згадано цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність за дискримінацію, протягом 13 років із часу ухвалення даного законодавчого акту в Україні фактично все ще відсутня адміністративна відповідальність за дискримінацію. При цьому, як ми раніше вже відзначали, порушення рівноправності громадян, як кримінальне правопорушення (ст.161 КК України [32]), характеризується "недостатньою правовою визначеністю, наявністю прогалин і перенасиченістю абстрактними оціночними поняттями, що значно ускладнює правозастосування" [33, с.124]. Зокрема суттєво обмежують реальне притягнення до криміналь- ISSN 1995-6134 81 Forum Prava, 2025. 83(3). 72–90 (Research Article) ної відповідальності за ст.161 КК України її поширення тільки на громадян і необхідність доведення умисності порушення їх рівноправності. Саме тому вказане потребує застосування комплексного підходу до запровадження адміністративної відповідальності та вдосконалення кримінальної відповідальності за дискримінацію, що належно забезпечуватиме їх розмежування та збалансування. Однією зі спроб вирішити дане питання є законопроєкт від 04.08.2025 р. реєстр. № 13597 [34], сутність якого зводиться до звуження об’єктивної сторони кримінального правопорушення лише до "публічних закликів до насильства з мотивів нетерпимості", тоді як дискримінаційні діяння, не поєднані з насильством або погрозою його застосування, запропоновано виділити в окреме адміністративне правопорушення. Загалом такий підхід корелюється з практикою Європейського Суду з прав людини (наприклад, у справі Danilenkov and Others v. Russia [35]), згідно якої притягнення до кримінальної відповідальності не є ефективним засобом захисту від дискримінації, яка не пов’язана з насильством. Подібна позиція відображена і у Доповіді Європейської комісії проти расизму та нетерпимості щодо України від 20.06.2017 р. [36, с.11]. Запровадження адміністративної відповідальності за дискримінацію, не поєднану з насильством, дійсно може спрощувати та пришвидшувати захист представників національних меншин (спільнот) від подібних проявів дискримінації. Разом із тим, запропонована декриміналізація дискримінації, не поєднаної з насильством, фактично означає послаблення кримінально-правової охорони рівноправності громадян, що через м’якший характер адміністративних стягнень (порівняно з кримінальними покараннями) може навпаки стимулювати зазначену дискримінацію. Відтак, подальшого опрацювання потребують питання співмірності та достатності застосування відповідних адміністративних стягнень за ненасильницьку дискримінацію, а також обмеженості кола осіб, які складатимуть протокол про таке адміністративне правопорушення (згідно законопроєкту № 13597 це мають бути лише уповноважені особи секретаріату омбудсмана та його представники). Участь органів виконавчої влади у захисті прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот), насамперед втілюється через механізм адміністративного (позасудового) оскарження такими особами до вищестоящих органів індивідуально-правових актів органів виконавчої влади нижчого рівня. Загальними перевагами такого механізму є його оперативність, доступність, гнучкість й менша витратність. При цьому, ухвалення профільного Закону України "Про адміністративну процедуру" від 17.02.2022 р. № 2073-IX [37] заповнило довготривало існуючий до цього правовий вакуум та загалом упорядкувало процес подання й розгляду скарг громадян. Разом із тим, як відомо, ефективність адміністративного оскарження все ще потребує вирішення проблем забезпечення реальної незалежності та безсторонності, відсутності повної процесуальної рівності сторін, ризику формального розгляду тощо. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 р. № 812 [38] на Державну службу України з етнополітики та свободи совісті безпосередньо покладено забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері захисту прав корінних народів і національних меншин в Україні. Водночас реальні повноваження даного центрального органу виконавчої влади сфокусовані здебільшого на забезпеченні реалізації прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот), а не на інших напрямках їх захисту. Вважаємо, що виокремлення у компетенції Державної служби України з етнополітики та свободи совісті повноцінного напрямку, пов’язаного з моніторингом дотримання прав національних меншин (спільнот) і реагуванням на їх порушення, значною мірою сприятиме посиленню існуючої системи правового захисту таких прав і свобод. Загалом же слід погодитись з О.В. Федунь і Н.І. Папіш [39, с.20] щодо необхідності посилення уваги не тільки центральних, а й місцевих органів влади до проблем захисту прав національних меншин України з метою запобігання суспільній конфронтації на етнополітичному ґрунті та загостренню міжетнічних відносин. Зазначимо, що Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14.05.2025 р. № 475-р [40] було схвалено "План заходів щодо захисту прав осіб, які належать до національних меншин (спільнот) України" [41]. Цілком поділяючи підхід щодо планування у даній сфері, слід одразу зауважити, що насправді даний План стосується не стільки правового захисту, скільки забезпечення дотримання й реалізації прав представників національних меншин (спільнот). Так само у назві вказаного Плану чомусь відсутня згадка про корінні народи України, хоча низка його стратегічних цілей і заходів прямо присвячені правам корінних народів. ISSN 1995-6134 82 Forum Prava, 2025. 83(3). 72–90 (Research Article) З позитивного боку варто відзначити розробку Плану заходів щодо захисту прав осіб, які належать до національних меншин (спільнот) України, за участі зацікавлених сторін, його здебільшого комплексний характер та відповідність основним національним і європейським стандартам у сфері прав людини. Зокрема цей План досить чітко структурує стратегічні та операційні цілі, консолідуючи зусилля органів влади за ключовими напрямками – від протидії дискримінації до забезпечення освітніх і мовних прав, підвищення інституційної спроможності та інклюзивного представництва етнічних меншин. Разом із тим, маємо висловити й деякі зауваження. Так, по-перше, це залежність значної частини передбачених заходів від майбутніх змін законодавства, ухвалення яких об’єктивно ускладнене в умовах триваючої повномасштабної війни та політичної нестабільності. По-друге, такі важливі для захисту прав етнічних меншин сфери, як свобода віросповідання, майнові права, забезпечення доступу до правосуддя та ін., залишаються поза увагою Плану заходів щодо захисту прав осіб, які належать до національних меншин (спільнот) України. По-третє, у Плані заходів широко застосовуються суто кількісні індикатори результативності виконання запланованих заходів, а також відсутні чіткі гарантії сталого фінансування, яке щонайменше частково залежить від міжнародної допомоги. Враховуючи вищевикладене, в умовах війни та післявоєнної відбудови посилення захисту прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот), першочергово потребує доповнення Плану заходами щодо забезпечення їх релігійної свободи, майнових та соціальноекономічних прав, напрацювання підходів до інтеграції в єдине українське суспільство російської національної меншини України, а також збільшення практичного виміру Плану через уточнення механізмів моніторингу та імплементації його окремих заходів. Помітну роль у захисті прав національних меншин (спільнот) відіграють незалежні неурядові правозахисні організації (Amnesty International, Human Rights Watch, Український центр захисту прав людини, Харківська правозахисна група та ін.). Вони не лише здійснюють моніторинг дотримання прав і свобод найбільш вразливих груп населення (зокрема представників різних меншин) і надають їм практичну допомогу щодо захисту своїх прав і свобод, але й нерідко формують публічний дискурс, привертаючи увагу громадськості, у тому числі міжнародної, до резонансних порушень прав національних меншин (спільнот) і необхідності врахування їх інтересів. Крім того, чинне законодавство передбачає доволі широкі можливості для утворення та функціонування в Україні громадських об’єднань національних меншин (спільнот), профільних дорадчих органів при місцевих державних адміністраціях і на обласному рівні – Центрів національних меншин (спільнот). Їхня діяльність також безпосередньо спрямована на забезпечення реалізації прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот), врахування їх законних інтересів при ухваленні відповідних державно-владних рішень. Серед переваг діяльності неурядових організацій варто відзначити їхню гнучкість та незалежність від політичної кон’юнктури, що дозволяє об’єктивно й швидко реагувати на факти дискримінації чи порушення прав національних меншин (спільнот). Разом із тим, діяльність різних неурядових організацій у сфері захисту прав національних меншин (спільнот) нерідко позбавлена належної координації між ними, а суто дорадчий характер висновків і рекомендацій відповідних неурядових організацій фактично дозволяє органами публічної влади їх не враховувати. Слід вказати, що у п.4 ч.2 ст.19 Закону України від 13.12.2022 р. № 2827-IX до основних завдань Центрів національних меншин (спільнот) віднесено взаємодію з органами публічної влади для "вирішення нагальних питань щодо захисту прав національних меншин (спільнот)". Втім, таке завдання залишається здебільшого декларативним, не деталізуючись ані профільним Законом України, ані Порядком утворення та функціонування Центру національних меншин (спільнот) України від 02.02.2024 р. [42]. Можливості означених громадських формувань здійснювати захист прав національних меншин (спільнот) додатково обмежені відсутністю у них повноцінного представницького статусу, який дозволив би найбільшим і найавторитетнішим громадським формуванням під час взаємодії з органами публічної влади юридично виступати від імені своїх національних меншин (спільнот) в цілому. З огляду на це слушною вбачається законодавча деталізація механізмів інституційної взаємодії між органами публічної влади та громадськими формуваннями національних меншин (спільнот), посилення їх державної підтримки, а також інтенсифікація залучення організацій громадянського суспільства до моніторингу виконання міжнародних зобов’язань Ук- ISSN 1995-6134 83 Forum Prava, 2025. 83(3). 72–90 (Research Article) раїни у сфері захисту прав національних меншин (спільнот). У цьому контексті слід підтримати пропозицію М.М. Алмаші [43, с.12] належно закріпити у законодавстві України повноваження громадських організацій національних меншин щодо захисту колективних прав національних меншин як на національному, так і на міжнародному рівнях. Національну систему захисту прав національних меншин (спільнот) значною мірою доповнюють відповідні міжнародні механізми, які не лише реагують на конкретні порушення таких прав і свобод, але й забезпечують загальний моніторинг їх дотримання та надання державам рекомендацій щодо посилення захисту прав національних меншин (спільнот). Інституційну основу міжнародного механізму захисту прав національних меншин сьогодні складає Комітет ООН з прав людини, Форум ООН з питань меншин, Спеціального доповідача ООН з питань меншин, Консультативний комітет Рамкової конвенції про захист національних меншин, Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин, Європейський Суд з прав людини тощо. Як слушно зауважує Т.Л. Сироїд [44, с.172], "створення на міжнародному універсальному рівні інституцій у галузі захисту прав меншин є додатковою гарантією забезпечення виконання взятих державами на себе зобов’язань" й "вселяє віру у представників національних меншин щодо можливості додаткового захисту на рівні міжнародних інституцій". У науковій літературі раніше висловлювались пропозиції щодо подальшого розвитку інституційної системи міжнародного захисту прав національних меншин шляхом створення спеціалізованого міжнародного суду з питань захисту прав національних меншин [43, с.10]. На нашу ж думку, враховуючи політичну, правову й організаційну складність практичної реалізації подібних ініціатив, більш конструктивним вбачається розвиток існуючих правозахисних інституцій, зокрема, наприклад, поширення юрисдикції Європейського Суду з прав людини на дотримання індивідуальних і колективних прав національних меншин. Особливість нормативної основи міжнародного механізму захисту прав національних меншин полягає у тому, що її складають не лише універсальні та регіональні міжнародні договори у даній сфері, але й численні резолюції та декларації рекомендаційного характеру (Гаазькі рекомендації з прав національних меншин на освіту 1996 р., Ословські рекомендації щодо мовних прав національних меншин 1998 р. та ін.). При цьому, варто погодитись з М.М. Товтом [20, с.11], що "органічний взаємозв’язок між актами міжнародного права різного рівня, їхній гармонійний розвиток, формування як універсальних, так і регіональних систем захисту меншин" є визначальною рисою сучасного розвитку міжнародно-правового захисту прав національних меншин. Попри гнучкість такого підходу він не завжди забезпечує достатню юридичну гарантованість прав національних меншин. Адже відображення конкретних прав і свобод, осіб які належать до національних меншин (спільнот), у відповідних міжнародних договорах створює міжнародні зобов’язання держав у даній сфері та розширює предмет контролю міжнародних судових і квазісудових органів. У цьому контексті не втрачають актуальності Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи від 31.01.1995 р. № 1255 (1995) [45] щодо необхідності ухвалення додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини щодо прав національних меншин, що дозволить забезпечити їх ефективний захист з боку Європейського суду з прав людини. Адже, як відомо, Європейський Суд з прав людини "неохоче бере до розгляду справи, пов’язані з меншинами, перш за все, через відсутність належної міжнародно-правової бази" [21, с.24]. Крім того, для України нагальним залишається продовження імплементації у національне законодавство міжнародних стандартів захисту прав національних меншин, у тому числі ключових положень рекомендаційних актів Ради Європи та ОБСЄ з питань захисту прав національних меншин. Досить цікавою вбачається пропозиція В.В. Мицика розробки та винесення Україною на розгляд світового співтовариства свого проєкту міжнародної конвенції про захист національних меншин, яка би визначала позитивні права та моніторинговий механізм за їх здійсненням [21, с.30]. Водночас, враховуючи низьку динаміку розвитку міжнародних конвенцій про захист національних меншин протягом останніх десятиліть, найбільш складним і пріоритетним виступає не стільки напрацювання відповідного проєкту, скільки пошук й досягнення політичного консенсусу щодо підтримки та приєднання держав до такої міжнародної конвенції. Ефективність міжнародних механізмів захисту прав національних меншин значною мірою залежить від міжнародного співробітництва держав у такій сфері. Зокрема у ст.1 Рамкової ISSN 1995-6134 84 Forum Prava, 2025. 83(3). 72–90 (Research Article) конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 01.02.1995 р. захист національних меншин та прав і свобод осіб, які до них належать, прямо визначено одним із провідних напрямків міжнародного співробітництва. При цьому, як ми раніше вже відзначали, міжнародне співробітництво України у сфері захисту прав національних меншин (спільнот) істотно ускладнене надмірною загальністю і декларативністю його законодавчого регулювання, а також браком належних правових процедур [46, с.63]. З огляду на це актуалізується інтенсифікація зазначеного міжнародного співробітництва України та розширення його форм, передбачаючи не лише укладення та реалізацію відповідних міжнародних договорів, але й дієву взаємодію з профільними міжнародними міждержавними і неурядовими правозахисними організаціями, підтримку міжурядового діалогу та реалізацію спільних міжнародних проєктів, а також продовження практики роботи змішаних міжурядових комісій з питань забезпечення прав національних меншин (за участі їх представників), що в цілому сприятиме посиленню захищеності прав національних меншин (спільнот). Висновки 1. Захист прав національних меншин (спільнот), це система юридичних принципів і норм, інституцій та здійснюваних ними заходів щодо забезпечення реалізації прав національних меншин (спільнот), прав і свобод осіб, які до них належать, запобігання та припинення їх порушень і відновлення таких прав. Основними засадами захисту прав національних меншин (спільнот) України є: право осіб, які до них належать, на індивідуальний та колективний правовий захист; обов’язок держави забезпечити захист прав національних меншин (спільнот), а також прав, свобод і законних інтересів осіб, які до них належать; принципи рівності громадян перед законом та недискримінації; заборона примусової асиміляції осіб, які належать до національних меншин (спільнот), та захист від неї. 2. Сучасний стан захисту прав національних меншин (спільнот) України характеризується: 1) надмірною загальністю та декларативністю законодавчих засад захисту прав національних меншин (зокрема від асиміляції та дискримінації), неточністю та оціночним характером низки законодавчих формулювань, відсутністю дієвих механізмів забезпечення реалізації прав національних меншин (спільнот); 2) здійсненням захисту прав національних меншин (спільнот) в рамках загальної системи правового захисту прав людини без утворення окремих спеціалізованих правозахисних інституцій; 3) вжиттям державою позитивних дій для забезпечення не лише формальної, а й субстантивної рівності всіх національних меншин (спільнот); 4) недискримінаційним обмеженням використання російської мови в України, спрямованим на забезпечення справжньої рівності та захист мовної ідентичної титульної української нації; 5) фрагментарністю державного планування у сфері захисту прав осіб, які належать до національних меншин (спільнот), широким застосуванням кількісних індикаторів ефективності виконання запланованих заходів; 6) ускладненням доступу громадян до правосуддя та зниженням інституційної спроможності правозахисних органів через виклики й ризики, зумовлені повномасштабним вторгненням РФ до України; 7) істотною обмеженістю можливості захисту прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот), на тимчасово окупованих територіях і у зоні бойових дій; 8) відсутністю адміністративної відповідальності за дискримінацію, недостатньою правовою визначеністю складу такого кримінального правопорушення як порушення рівноправності громадян; 9) порівняно невисоким рівнем виконання рекомендацій омбудсмана щодо дотримання прав національних меншин (спільнот); 10) відсутністю можливості та процедури набуття певними громадськими об’- єднаннями права представляти національні меншини (спільноти) в цілому та діяти від їх імені; 11) обмеженим характером міжнародноправового захисту прав національних меншин (спільнот), переважанням м’якого права у гарантуванні прав і свобод осіб, які належать до національних меншин (спільнот). 3. Основними перспективними напрямками вдосконалення нормативної та інституційної основ захисту прав національних меншин (спільнот) України є: 1) законодавче визнання та гарантування захисту колективних прав національних меншин (спільнот); 2) розвиток законодавчих засад протидії примусовій асиміляції, посилення захисту від прямої та непрямої дискримінації осіб, які належать до національних меншин (спільнот), зокрема у сферах освіти, мови та надання публічних послуг; 3) конкретизація обов’язків держави із забезпечення справжньої рівності національних меншин (з чіткими індикаторами ефективності втілюваних заходів), уточнення меж здійснюваних ISSN 1995-6134 85 Forum Prava, 2025. 83(3). 72–90 (Research Article) державою для цього позитивних дій; 4) поширення державних гарантій у сфері реалізації та захисту прав національних меншин (спільнот) на всіх осіб незалежно від їх громадянства; 5) викладення ч.3 ст.10 Конституції України у наступній редакції: "Держава гарантує та захищає право на використання мов корінних народів і національних меншин України відповідно до закону"; 6) законодавче закріплення права держави на додатковий захист всіх, хто не належить до певної національної меншини (спільноти), у місцях, де вона становить більшість населення; 7) запровадження адміністративної відповідальності за дискримінацію, не поєднану з насильством, її чітке розмежування та збалансування з кримінальною відповідальністю за дискримінацію; 8) підвищення інституційної спроможності, узгодженості повноважень та координованості, посилення правових і процедурних засад діяльності суб’єктів, уповноважених здійснювати захист прав національних меншин (спільнот); 9) розширення засобів омбудсмана для припинення виявлених порушень та відновлення порушених прав національних меншин (спільнот), продовження практики підготовки спеціальних доповідей омбудсмана щодо дотримання прав національних меншин (спільнот) в умовах збройної агресії РФ, посилення моніторингу виконання його рекомендацій; 10) доповнення Плану заходів щодо захисту прав осіб, які належать до національних меншин (спільнот), заходами забезпечення їх релігійної свободи та соціально-економічних прав, підтримки інтеграції в українське суспільство російської національної меншини України, уточнення механізмів моніторингу та імплементації таких заходів; 11) ухвалення додаткового протоколу до Європейської конвенції з прав людини щодо прав національних меншин, поширення юрисдикції Європейського Суду з прав людини на дотримання їх індивідуальних і колективних прав; 12) інтенсифікація та розширення форм міжнародного співробітництва України у сфері захисту прав національних меншин (спільнот), широке використання міжнародних правозахисних механізмів для захисту прав осіб, які належать до національних меншин (спільнот), на тимчасово окупованих територіях. Удосконалення нормативної та інституційної основ захисту національних меншин (спільнот) не лише забезпечить належну реалізацію їх індивідуальних і колективних прав, але й в цілому сприятиме розвитку самобутності національних меншин (спільнот) та зміцненню загальнонаціональної єдності в Україні. Конфлікт інтересів Автор заявляє про відсутність конфлікту інтересів. Вираз вдячності Дослідження виконано ініціативно та не отримало будь-якого фінансування. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Алмаші М. М. Захист прав національних меншин в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02. Київ, 2004. 232 с. 2. Гбур З. В. Національна безпека країни через призму захисту національних меншин. Інвестиції: практика та досвід. 2018. № 9. С. 103–107. 3. Ігнатова А. С. Конституційні основи механізму захисту прав національних меншин. Juris Europensis Scientia. 2023. № 5. С. 17–20. https://doi.org/10.32782/chern.v5.2023.4 4. Македон В. В. Теоретико-правовий аналіз захисту прав національних меншин в Україні. Південноукраїнський правничий часопис. 2014. № 1. С. 11–14. 5. Чумак В. В. Правове регулювання захисту прав національних меншин: порівняльна характеристика національного та міжнародного законодавства. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2015. Вип. 3. С. 66–74. 6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043 7. Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин: Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 18.12.1992 № 47/135. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_318 8. Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин від 01.02.1995. Офіційний вісник України. 2013. № 75. Ст. 2804. 9. Про національні меншини (спільноти) України: Закон України від 13.12.2022 № 2827-IX. Офіційний ISSN 1995-6134 86 Forum Prava, 2025. 83(3). 72–90 (Research Article) вісник України. 2023. № 3. Ст. 197. 10. Копинець Ю. Нормативно-правова база та міжнародні інструменти захисту прав національних меншин. Геополітика України: історія і сучасність. 2016. Вип. 2. С. 233–256. 11. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. 12. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948. Офіційний вісник України. 2008. № 93. Ст. 3103. 13. Європейська конвенція з прав людини від 04.11.1950. Офіційний вісник України. 2006. № 32. Ст. 2371. 14. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21.12.1965. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_105 15. Зозуля О. І. Цілі та принципи державної політики України у сфері національних меншин (спільнот). Форум права. 2024. № 3. С. 75–90. http://doi.org/10.5281/zenodo.12591869 16. Judgment of the European Court of Human Rights in the case of Thlimmenos v. Greece (Application № 34369/97), April 6, 2000. https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58561 17. Decision of the First Section of the European Court of Human Rights as to the admissibility of Application № 58641/00, January 6, 2005. https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-68064 18. CEI Instrument for the Protection of Minority Rights. https://www.cei.int/sites/default/files/publications/downloads/CEI_Publication_7_4_05.pdf 19. Суспільство, людина, право: сучасні дослідження актуальних проблем: монографія / за ред. О. Г. Данильяна. Харків: Право, 2014. 391 с. 20. Товт М. М. Міжнародно-правовий захист національних меншин (тенденції сучасного розвитку): автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. Київ, 2002. 16 с. 21. Мицик В. В. Міжнародно-правові засади й інституційні механізми захисту прав національних меншин: автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.11. Київ, 2005. 36 с. 22. Рішення Конституційного Суду України від 28.02.2018 № 2-р/2018. Офіційний вісник України. 2018. № 37. Ст. 1315. 23. Про засади державної мовної політики: Закон України від 03.07.2012 № 5029-VI. Офіційний вісник України. 2012. № 61. Ст. 2471. 24. Зозуля О. І., Гетьман Є. А. та ін. Механізм забезпечення прав людини та їх обмеження в умовах воєнного стану. Правнича наука та законодавство України: європейський вектор розвитку в умовах воєнного стану: монографія / редкол.: В. А. Журавель, Н. С. Кузнєцова, О. М. Бандурка та ін.; Нац. акад. прав. наук України. Харків: Право, 2023. С. 100–128. 25. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні у 2024 році. https://www.ombudsman.gov.ua/storage/app/media/uploadedfiles/Щорічна_доповідь_Уповноваженого_2024_році.pdf 26. Зозуля О. І. Деякі зауваження до законопроєкту "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини". Правові засади організації та здійснення публічної влади: збірник тез VІІІ Міжнародної науково-практичної конференції (м. Хмельницький, 16 травня 2025 р.). Хмельницький: Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова, 2025. С. 139–141. 27. Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо дотримання прав національних меншин (спільнот) та корінних народів в умовах збройної агресії Російської Федерації проти України за період з 24 лютого 2022 року по 31 грудня 2023 року. https://www.ombudsman.gov.ua/storage/app/media/uploaded-files/Спеціальна%20доповідь.pdf 28. Стан виконання рекомендацій Спеціальної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо дотримання прав національних меншин (спільнот) та корінних народів в умовах збройної агресії Російської Федерації проти України за період з 24 лютого 2022 року по 31 грудня 2023 року. https://www.ombudsman.gov.ua/storage/app/media/uploadedfiles/stanvikonannyarekomendatsiia42025web.pdf 29. Щорічна доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні у 2023 році. https://ombudsman.gov.ua/storage/app/media/uploadedfiles/Щорічна_доповідь_Уповноваженого_за_2023_рік.pdf 30. Вітман К. М. Порівняльний аналіз українського та молдовського антидискримінаційних законів. Держава і право. 2013. № 61. С. 377–384. 31. Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні: Закон України від 06.09.2012 № 5207VI. Офіційний вісник України. 2012. № 76. Ст. 3071. 32. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III. Офіційний вісник України. 2001. № 21. Ст. 920. 33. Зозуля О. І. Деякі питання кримінальної відповідальності за порушення рівноправності громадян. ISSN 1995-6134 87 Forum Prava, 2025. 83(3). 72–90 (Research Article) Злочинність і протидія їй в умовах війни та у повоєнній перспективі: міждисциплінарна панорама: збірник тез доповідей ІІ Міжнародної науково-практичної конференції (м. Вінниця, 16 квітня 2025 р.) / Харків. нац. ун-т внутр. справ; Кримінолог. асоціація України. Вінниця: ХНУВС, 2025. С. 121–125. 34. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України щодо боротьби з проявами дискримінації: проєкт Закону України від 04.08.2025 № 13597. https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/3021090 35. Judgment of the European Court of Human Rights (Fifth Section) in the case of Danilenkov and others v. Russia (Application № 67336/01), July 30, 2009. https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-93854 36. Доповідь Європейської комісії проти расизму та нетерпимості щодо України (п’ятий цикл моніторинґу) від 20.06.2017. https://rm.coe.int/fifth-report-on-ukraine-ukrainian-translation-/16808b5caa 37. Про адміністративну процедуру: Закон України від 17.02.2022 № 2073-IX. Офіційний вісник України. 2022. № 49. Ст. 2675. 38. Про затвердження Положення про Державну службу України з етнополітики та свободи совісті та внесення змін до Положення про Міністерство культури України: Постанова Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 812. Офіційний вісник України. 2019. № 70. Ст. 2461. 39. Федунь О. В., Папіш Н. І. Політико-правові аспекти захисту прав національних меншин в Україні. Грані. 2016. № 2. С. 15–21. 40. Деякі питання забезпечення переговорного процесу про вступ України до Європейського Союзу за кластером 1 "Основи процесу вступу до ЄС": Розпорядження Кабінету Міністрів України від 14.05.2025 № 475-р. Офіційний вісник України. 2025. № 49. Ст. 3399. 41. План заходів щодо захисту прав осіб, які належать до національних меншин (спільнот) України. https://eu-ua.kmu.gov.ua/wp-content/uploads/Plan-zahodiv-shhodo-zahystu-prav-osib-yaki-nalezhat-donatsionalnyh-menshyn-spilnot-Ukrayiny.pdf 42. Про затвердження Порядку утворення та функціонування Центру національних меншин (спільнот) України: Наказ Державної служби України з етнополітики та свободи совісті від 02.02.2024 № Н18/12. Офіційний вісник України. 2024. № 20. Ст. 1338. 43. Алмаші М. М. Захист прав національних меншин в Україні: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02. Київ, 2004. 19 с. 44. Сироїд Т. Л. Міжнародний організаційно-правовий механізм захисту національних меншин: від витоків до сьогодення. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Право. 2019. Вип. 28. С. 164–174. 45. Protection of the rights of national minorities: The Parliamentary Assembly’s Recommendation № 1255 (1995). https://pace.coe.int/en/files/15289/html 46. Зозуля О. І. Міжнародне співробітництво та закордонні зв’язки національних меншин (спільнот) України в умовах воєнного стану. Права людини та публічне врядування: матеріали VIII Міжнародного правничого форуму (м. Чернівці, 30 травня 2025 р.). Львів – Торунь: Liha-Pres, 2025. С. 60–64. https://doi.org/10.36059/978-966-397-501-6-13 REFERENCES 1. Almashi, M. M. (2004). Zakhyst prav natsionalnykh menshyn v Ukraini [Protection of the rights of national minorities in Ukraine]. Dys. … kand. yuryd. nauk: 12.00.02. Kyiv (in Ukr.). 2. Hbur, Z. V. (2018). Natsionalna bezpeka krainy cherez pryzmu zakhystu natsionalnykh menshyn [National security of the country through the prism of protecting national minorities]. Investytsii: praktyka ta dosvid, (9), 103–107. (in Ukr.). 3. Ihnatova, A. S. (2023). Konstytutsiini osnovy mekhanizmu zakhystu prav natsionalnykh menshyn [Constitutional foundations of the mechanism for protecting the rights of national minorities]. Juris Europensis Scientia, (5), 17–20. https://doi.org/10.32782/chern.v5.2023.4 (in Ukr.). 4. Makedon, V. V. (2014). Teoretyko-pravovyi analiz zakhystu prav natsionalnykh menshyn v Ukraini [Theoretical and legal analysis of the protection of national minorities’ rights in Ukraine]. Pivdennoukrainskyi pravnychyi chasopys, (1), 11–14 (in Ukr.). 5. Chumak, V. V. (2015). Pravove rehuliuvannia zakhystu prav natsionalnykh menshyn: porivnialna kharakterystyka natsionalnoho ta mizhnarodnoho zakonodavstva [Legal regulation of the protection of national minorities’ rights: Comparative characteristics of national and international legislation]. Naukovyi visnyk Lvivskoho derzhavnoho universytetu vnutrishnikh sprav. Seriia yurydychna, (3), 66–74 (in Ukr.). 6. Mizhnarodnyi pakt pro hromadianski i politychni prava vid 16.12.1966 [International Covenant on Civil and Political Rights of 16.12.1966]. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043 ISSN 1995-6134 88 Forum Prava, 2025. 83(3). 72–90 (Research Article) 7. Deklaratsiia pro prava osib, shcho nalezhat do natsionalnykh abo etnichnykh, relihiinykh ta movnykh menshyn [Declaration on the Rights of Persons Belonging to National or Ethnic, Religious and Linguistic Minorities]. Rezoliutsiia Heneralnoi Asamblei OON (18.12.1992 No. 47/135). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_318 (in Ukr.). 8. Ramkova konventsiia Rady Yevropy pro zakhyst natsionalnykh menshyn vid 01.02.1995 [Framework Convention for the Protection of National Minorities of 01.02.1995]. Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (75), Art. 2804. (2013) (in Ukr.). 9. Pro natsionalni menshyny (spilnoty) Ukrainy [On National Minorities (Communities) of Ukraine]. Zakon Ukrainy (13.12.2022 No. 2827-9). Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (3), Art. 197. (2023) (in Ukr.). 10. Kopynets, Yu. (2016). Normatyvno-pravova baza ta mizhnarodni instrumenty zakhystu prav natsionalnykh menshyn [Legal framework and international instruments for the protection of national minorities’ rights]. Heopolityka Ukrainy: istoriia i suchasnist, (2), 233–256 (in Ukr.). 11. Konstytutsiia Ukrainy [Constitution of Ukraine]. Zakon Ukrainy (28.06.1996 No. 254k/96-VR). Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy, (30), Art. 141. (1996) (in Ukr.). 12. Zahalna deklaratsiia prav liudyny vid 10.12.1948 [Universal Declaration of Human Rights of 10.12.1948]. Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (93), Art. 3103. (2008) (in Ukr.). 13. Yevropeiska konventsiia z prav liudyny vid 04.11.1950 [European Convention on Human Rights of 04.11.1950]. Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (32), Art. 2371. (2006) (in Ukr.). 14. Mizhnarodna konventsiia pro likvidatsiiu vsikh form rasovoi dyskryminatsii vid 21.12.1965 [International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination of 21.12.1965]. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_105 (in Ukr.). 15. Zozulia, O. I. (2024). Tsili ta pryntsypy derzhavnoi polityky Ukrainy u sferi natsionalnykh menshyn (spilnot) [Goals and principles of Ukraine’s state policy in the field of national minorities (communities)]. Forum prava, (3), 75–90. http://doi.org/10.5281/zenodo.12591869 (in Ukr.). 16. European Court of Human Rights. (2000, April 6). Judgment in the case of Thlimmenos v. Greece (Application No. 34369/97). https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58561 17. European Court of Human Rights. (2005, January 6). Decision of the First Section as to the admissibility of Application No. 58641/00. https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-68064 18. Central European Initiative. (2005). CEI Instrument for the Protection of Minority Rights. https://www.cei.int/sites/default/files/publications/downloads/CEI_Publication_7_4_05.pdf 19. Danylian, O. H. (Ed.). (2014). Suspilstvo, liudyna, pravo: suchasni doslidzhennia aktualnykh problem [Society, human, law: Contemporary research of current issues]. Monohrafiia. Kharkiv: Pravo (in Ukr.). 20. Tovt, M. M. (2002). Mizhnarodno-pravovyi zakhyst natsionalnykh menshyn (tendentsii suchasnoho rozvytku) [International legal protection of national minorities (trends of modern development)]. Avtoref. dys. … kand. yuryd. nauk: 12.00.11. Kyiv (in Ukr.). 21. Mytsyk, V. V. (2005). Mizhnarodno-pravovi zasady y instytutsiini mekhanizmy zakhystu prav natsionalnykh menshyn [International legal foundations and institutional mechanisms for the protection of the rights of national minorities]. Avtoref. dys. … d-ra yuryd. nauk: 12.00.11. Kyiv (in Ukr.). 22. Rishennia Konstytutsiinoho Sudu Ukrainy [Decision of the Constitutional Court of Ukraine]. (28.02.2018 No. 2-r/2018). Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (37), Art. 1315. (2018) (in Ukr.). 23. Pro zasady derzhavnoi movnoi polityky [On the Principles of State Language Policy]. Zakon Ukrainy (03.07.2012 No. 5029-6). Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (61), Art. 2471. (2012) (in Ukr.). 24. Zozulia, O. I., & Hetman, Ye. A., et al. (2023). Mekhanizm zabezpechennia prav liudyny ta yikh obmezhennia v umovakh voiennoho stanu [The mechanism of ensuring human rights and their restrictions under martial law]. In: Zhuravel, V. A., Kuznietsova, N. S., & Bandurka, O. M., et al. (Eds.). Pravnycha nauka ta zakonodavstvo Ukrainy: yevropeiskyi vektor rozvytku v umovakh voiennoho stanu: Monohrafiia. (pp. 100–128). Kharkiv: Pravo (in Ukr.). 25. Shchorichna dopovid Upovnovazhenoho Verkhovnoi Rady Ukrainy z prav liudyny pro stan doderzhannia ta zakhystu prav i svobod liudyny i hromadianyna v Ukraini u 2024 rotsi [Annual report of the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights on the state of observance and protection of human rights and freedoms in Ukraine in 2024]. https://www.ombudsman.gov.ua/storage/app/media/uploadedfiles/Щорічна_доповідь_Уповноваженого_2024_році.pdf (in Ukr.). 26. Zozulia, O. I. (2025). Deiaki zauvazhennia do zakonoproiektu "Pro Upovnovazhenoho Verkhovnoi Rady Ukrainy z prav liudyny" [Some remarks on the draft law “On the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights”]. In: Pravovi zasady orhanizatsii ta zdiisnennia publichnoi vlady: zbirnyk tez VIII Mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferentsii (Khmelnytskyi, May 16, 2025) Khmelnytskyi: Khmelnytskyi University of Management and Law named after Leonid Yuzkov (pp. 139–141) (in Ukr.). ISSN 1995-6134 89 Forum Prava, 2025. 83(3). 72–90 (Research Article) 27. Spetsialna dopovid Upovnovazhenoho Verkhovnoi Rady Ukrainy z prav liudyny shchodo dotrymannia prav natsionalnykh menshyn (spilnot) ta korinnykh narodiv v umovakh zbroinoi ahresii Rosiiskoi Federatsii proty Ukrainy za period z 24 liutoho 2022 roku po 31 hrudnia 2023 roku [Special report of the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights on the observance of the rights of national minorities (communities) and indigenous peoples under the armed aggression of the Russian Federation against Ukraine from February 24, 2022 to December 31, 2023]. https://www.ombudsman.gov.ua/storage/app/media/uploaded-files/Спеціальна%20доповідь.pdf (in Ukr.). 28. Stan vykonannia rekomendatsii Spetsialnoi dopovidi Upovnovazhenoho Verkhovnoi Rady Ukrainy z prav liudyny shchodo dotrymannia prav natsionalnykh menshyn (spilnot) ta korinnykh narodiv v umovakh zbroinoi ahresii Rosiiskoi Federatsii proty Ukrainy za period z 24 liutoho 2022 roku po 31 hrudnia 2023 roku [Implementation status of the recommendations of the Special report of the Ukrainian Parliament Commissioner for Human Rights on the observance of the rights of national minorities (communities) and indigenous peoples under the armed aggression of the Russian Federation against Ukraine from February 24, 2022 to December 31, 2023]. https://www.ombudsman.gov.ua/storage/app/media/uploadedfiles/stanvikonannyarekomendatsiia42025web.pdf (in Ukr.). 29. Shchorichna dopovid pro stan doderzhannia ta zakhystu prav i svobod liudyny i hromadianyna v Ukraini u 2023 rotsi [Annual report on the state of observance and protection of human rights and freedoms in Ukraine in 2023]. https://ombudsman.gov.ua/storage/app/media/uploadedfiles/Щорічна_доповідь_Уповноваженого_за_2023_рік.pdf (in Ukr.). 30. Vitman, K. M. (2013). Porivnialnyi analiz ukrainskoho ta moldovskoho antydyskryminatsiinykh zakoniv [Comparative analysis of Ukrainian and Moldovan anti-discrimination laws]. Derzhava i pravo, (61), 377–384 (in Ukr.). 31. Pro zasady zapobihannia ta protydii dyskryminatsii v Ukraini [On the Principles of Preventing and Combating Discrimination in Ukraine]. Zakon Ukrainy (06.09.2012 No. 5207-6). Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (76), Art. 3071. (2012) (in Ukr.). 32. Kryminalnyi kodeks Ukrainy [Criminal Code of Ukraine]. Zakon Ukrainy (05.04.2001 No 2341-3). Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (21), Art. 920. (2001) (in Ukr.). 33. Zozulia, O. I. (2025). Deiaki pytannia kryminalnoi vidpovidalnosti za porushennia rivnopravnosti hromadian [Some issues of criminal liability for violation of citizens’ equality]. In: Zlochynnist i protydiia yii v umovakh viiny ta u povojennii perspektyvi: mizhdystsyplinarna panorama: zbirnyk tez dopovidei II Mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferentsii (Vinnytsia, April 16, 2025). Vinnytsia: Kharkiv National University of Internal Affairs; Kryminolohichna Asotsiatsiia Ukrainy, (pp. 121–125) (in Ukr.). 34. Pro vnesennia zmin do Kodeksu Ukrainy pro administratyvni pravoporushennia ta Kryminalnoho kodeksu Ukrainy shchodo borotby z proiavamy dyskryminatsii [On amendments to the Code of Ukraine on Administrative Offenses and the Criminal Code of Ukraine on combating manifestations of discrimination]. Proiekt Zakonu Ukrainy (04.08.2025 No. 13597). https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/3021090 (in Ukr.). 35. European Court of Human Rights. (2009, July 30). Judgment (Fifth Section) in the case of Danilenkov and others v. Russia (Application No. 67336/01). https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-93854 36. Y evropeiska komisiia proty rasyzmu ta neterpymosti. (2017, June 20). Dopovid shchodo Ukrainy (piiatyi tsykl monitorynhu) [European Commission against Racism and Intolerance report on Ukraine (fifth monitoring cycle)]. https://rm.coe.int/fifth-report-on-ukraine-ukrainian-translation-/16808b5caa (in Ukr.). 37. Pro administratyvnu protseduru [On Administrative Procedure]. Zakon Ukrainy (17.02.2022 No. 2073-9). Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (49), Art. 2675. (2022) (in Ukr.). 38. Pro zatverdzhennia Polozhennia pro Derzhavnu sluzhbu Ukrainy z etnopolityky ta svobody sovisti ta vnesennia zmin do Polozhennia pro Ministerstvo kultury Ukrainy [On approval of the Regulation on the State Service of Ukraine for Ethnopolitics and Freedom of Conscience and amendments to the Regulation on the Ministry of Culture of Ukraine]. Postanova Kabinetu Ministriv Ukrainy (21.08.2019 No. 812). Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (70), Art. 2461. (2019) (in Ukr.). 39. Fedun, O. V., & Papish, N. I. (2016). Polityko-pravovi aspekty zakhystu prav natsionalnykh menshyn v Ukraini [Political and legal aspects of the protection of national minorities’ rights in Ukraine]. Hrani, (2), 15–21 (in Ukr.). 40. Deiaki pytannia zabezpechennia perehovornoho protsesu pro vstup Ukrainy do Yevropeiskoho Soiuzu za klasterom 1 "Osnovy protsesu vstupu do YeS" [Certain issues of ensuring the negotiation process for Ukraine’s accession to the European Union under Cluster 1 "Fundamentals of the accession process"]. Rozporiadzhennia Kabinetu Ministriv Ukrainy (14.05.2025 No. 475-r). Ofitsiinyi visnyk Ukrainy, (49), Art. 3399. (2025) (in Ukr.). ISSN 1995-6134 96 Forum Prava, 2025. 83(3). 91–99 (Research Article) ремого регулювання потребує робота з цифровими доказами: оперативні копії, хешування, створення резервів, заборона змін метаданих, а також забезпечення швидкого отримання даних від операторів зв’язку та провайдерів хмарних сервісів [16, с.445]. З огляду на транснаціональний вимір кіберзлочинності доречно передбачити пришвидшені канали міжнародної правової допомоги, взаємодію з європейськими мережами, обмін індикаторами компрометації через стандартизовані платформи за умов безперечного дотримання вимог захисту персональних даних і пропорційності обмежень приватності. В контексті міжвідомчої координації доцільно законодавчо деталізувати правовий статус спільних оперативних штабів поліції, Служби безпеки України, Національної гвардії України та прокуратури з визначенням єдиного інформаційного простору, правил обміну даними, відповідальності за їх достовірність і контролю доступу. Це зменшить дублювання функцій, мінімізує "інформаційні розриви" і прискорить цикл виявлення-нейтралізації загроз. До того ж працівники кримінальної поліції мають отримати не декларативні, а процесуально гарантовані механізми психологічної підтримки, медичного забезпечення і компенсаційних виплат із прозорою доказовою базою та спрощеними процедурами підтвердження фактів несення служби в умовах бойових дій; корисним буде інституціоналізувати програми стресостійкості, супервізії та посттравматичної реабілітації, що прямо пов’язано з якістю прийняття рішень і зниженням ризику професійних деформацій [17, с.58]. Не менш істотною є модернізація системи підзвітності: поряд із внутрішнім контролем варто посилити інструменти парламентського, прокурорського і громадського нагляду, закріпити обов’язковість публікації агрегованої статистики щодо обшуків, затримань, скарг громадян і результатів їхнього розгляду. У практичній площині доцільно передбачити гнучкі правила застосування бодікамер та інших засобів фіксації дій поліції з чітко визначеними винятками для ситуацій, де їх використання може створювати загрозу життю або розкривати тактичну інформацію. З урахуванням підвищених ризиків мародерства, незаконного обігу зброї, торгівлі людьми і злочинів проти статевої свободи в умовах війни необхідно нормативно спростити комунікацію з потерпілими через цифрові канали, забезпечити їх захист і конфіденційність, розширити можливості дистанційних допитів і впровадити спеціальні протоколи роботи з дітьми, внутрішньо переміщеними особами та іншими вразливими групами [18, с.97]. Економіко-безпековий вимір вимагає гармонізації процедур арешту активів та управління ними із посиленими стандартами протидії відмиванню коштів і фінансуванню тероризму. Варто враховувати і технологічний аспект: правове поле має передбачити використання аналітики даних, алгоритмів виявлення порушень, незалежне тестування інструментів, фіксацією рішень керівництва поліції та можливість зовнішнього аудиту. Висновки 1. Правове регулювання діяльності підрозділів кримінальної поліції у період дії воєнного стану є комплексним і багатовимірним явищем, що поєднує традиційні функції із новими завданнями, зумовленими воєнними викликами. Воно вимагає не лише оперативного реагування на загрози, а й забезпечення чітких правових гарантій, контролю та прозорості дій і рішень правоохоронних органів. Українська модель прагне поєднати ефективність у сфері безпеки з дотриманням демократичних стандартів, що відповідає європейському правовому вектору розвитку. Подальше вдосконалення нормативної бази, інтеграція міжнародного досвіду, посилення процесуальних гарантій і соціального захисту працівників поліції сприятимуть підвищенню стійкості держави та збереженню верховенства права навіть в умовах збройної агресії. 2. Легітимність діяльності кримінальної поліції в умовах воєнного стану значною мірою спирається на довіру громадян, тому розвиток інструментів взаємодії з громадами, прозорих комунікацій, волонтерських і муніципальних програм безпеки, а також освітніх кампаній щодо правил поведінки під час комендантської години, відповідального поширення інформації та повідомлення про підозрілу діяльність повинен отримати нормативну підтримку і сталі механізми фінансування. Сукупність окреслених кроків дозволить підвищити оперативність і результативність правоохоронної діяльності в умовах воєнного стану, зберегти демократичні основи державності, що є принципово важливим для держави, яка протистоїть збройній агресії та прагне інтеграції до європейського правового простору. Конфлікт інтересів Автор заявляє, що не має конфлікту інтересів, пов’язаного з підготовкою та публікацією цієї роботи. ISSN 1995-6134 97 Forum Prava, 2025. 83(3). 91–99 (Research Article) Вираз вдячності Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт Харківського національного університету внутрішніх справ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Організація діяльності підрозділів Національної поліції України щодо забезпечення публічної безпеки і порядку в умовах воєнного стану: метод. рекомендації / В. Л. Костюк , В. В. Литвин, В. В. Мозоль, А. О. Шаповалова, Р. А. Сербин. Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2023. 52 с. 2. Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 12.05.2015 № 389-VIII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19/ed20231019#Text 3. Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19#Text 4. Лоскутов Т. О. Правове регулювання кримінального процесуального затримання в умовах воєнного стану. Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2022. Вип. 70. С. 417-423. https://doi.org/10.24144/2307-3322.2022.70.67 5. Корнєєв І. Д. Правовий режим воєнного стану: виклики для спеціальної поліції у забезпечення публічного порядку. Стратегії сталого розвитку суспільства в умовах сучасних глобальних викликів (м. Кам’янське, 10 квітня. 2025 р.). Кам’янське: Громадська організація "Молодіжна організація починаючих лідерів "ГО МОПЛ", 2025. С. 95-98. 6. Пащенко О. О. Соціальна обумовленість закону про кримінальну відповідальність: монографія. Харків: Юрайт, 2018. 446 с. 7. Цифра Р., Дем’янець М., Кисельов А. Оперативна розшукова діяльність підрозділів Національної поліції України в період воєнного стану. Universum. 2024. № 9. С. 162–168. 8. Карвацький А. М. Особливості правового регулювання початку досудового розслідування в умовах надзвичайних правових режимів. Вісник кримінального судочинства. 2023. № 1–2. С. 193-200. 9. Казанчук І. Д., Яценко В. П. Особливості правового регулювання діяльності Національної поліції України у сфері забезпечення інформаційної безпеки в Україні. Право і безпека. 2020. № 4 (79). С. 32-38. https://doi.org/10.32631/pb.2020.4.04 10. Пацеля Г. А., Поліщук Д. О. Нормативно-правове регулювання діяльності органів та підрозділів Національної поліції України в період правового режиму воєнного стану. Південноукраїнський правничий часопис. 2023. № 2. С. 109-113. https://doi.org/10.32850/sulj.2023.2.18 11. Литвин О. П. Аналіз нормативно-правового регулювання діяльності Національної поліції України в контексті публічної безпеки та порядку. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2023. № 6. С. 99-104. https://doi.org/10.32782/2408-9257-2023-6-16 12. Управління органами Національної поліції України: підручник / за заг. ред. д-ра юрид. наук, доц. В. В. Сокуренка; О. М. Бандурка, О. І. Безпалова, О. В. Джафарова та ін.; МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ. Харків: Стильна типографія, 2017. 580 с. 13. Ghilès F. France’s Permanent State of Emergency. Barcelona Centre for International affairs. https://www.cidob.org/en/publications/frances-permanent-state-emergency 14. Uniting and Strengthening America by Providing Appropriate Tools Required to Intercept and Obstruct Terrorism (USA Patriot Act) Act of 2001. Public law. https://www.govinfo.gov/content/pkg/PLAW107publ56/pdf/PLAW-107publ56.pdf 15. Olson W. The Constitutional Police Power, In and After an Emergency / Cato Institute. https://www.cato.org/blog/constitutional-police-power-after-emergency 16. Поливанюк В. Д, Король К. С. Особливості діяльності підрозділів Національної поліції під час запровадження воєнного стану. Юридичний науковий електронний журнал. 2022. № 6. С. 444-446. https://doi.org/10.32782/2524-0374/2022-6/99 17. Самойленко О., Цехан Д. Транснаціональні кіберзлочини: навч.-метод. посіб. для здобувачів вищої освіти. Одеса: Фенікс, 2024. 136 с. https://dspace.onua.edu.ua/server/api/core/bitstreams/275e67bb4664-4404-a7e9-5b7d8241e7a5/content 18. Серкевич І. Р., Лісіцина Ю. О., Євхутич І. М. Торгівля людьми в умовах воєнного стану в Україні: психологічні особливості жертв. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. 2023. № 2. С. 94-101. https://doi.org/10.32782/2311-8040/2023-2-13 REFERENCES 1. Kostiuk, V. L., Lytvyn, V. V., Mozol, V. V., Shapovalova, A. O., & Serbyn, R. A. (2023). Orhanizatsiia diialnosti pidrozdiliv Natsionalnoi politsii Ukrainy shchodo zabezpechennia publichnoi bezpeky i poriadku v umovakh voiennoho stanu: metod. rekomendatsii [Organization of the activities of the National Police ISSN 1995-6134 98 Forum Prava, 2025. 83(3). 91–99 (Research Article) units of Ukraine to ensure public safety and order under martial law: methodological recommendations]. Kyiv: Nats. akad. vnutr. sprav (in Ukr.). 2. Pro pravovyi rezhym voiennoho stanu [On the legal regime of martial law]. Zakon Ukrainy (12.05.2015 No. 389-8). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19/ed20231019#Text (in Ukr.). 3. Pro Natsionalnu politsiiu [On the National Police]. Zakon Ukrainy (02.07.2015 No. 580-8). https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/580-19#Text (in Ukr.). 4. Loskutov, T. O. (2022). Pravove rehuliuvannia kryminalnoho protsesualnoho zatrymannia v umovakh voiennoho stanu [Legal regulation of criminal procedural detention under martial law]. Naukovyi visnyk Uzhhorodskoho natsionalnoho universytetu, (70), 417–423. https://doi.org/10.24144/23073322.2022.70.67 (in Ukr.). 5. Kornieiev, I. D. (2025). Pravovyi rezhym voiennoho stanu: vyklyky dlia spetsialnoi politsii u zabezpechennia publichnoho poriadku [The legal regime of martial law: challenges for the special police in ensuring public order]. Stratehii staloho rozvytku suspilstva v umovakh suchasnykh hlobalnykh vyklykiv (m. Kamianske, 10 kvitnia 2025 r.), 95–98. Kamianske: Hromadska orhanizatsiia "Molodizhna orhanizatsiia pochynaiuchykh lideriv "HO MOPL" (in Ukr.). 6. Pashchenko, O. O. (2018). Sotsialna obumovlenist zakonu pro kryminalnu vidpovidalnist [Social conditionality of the law on criminal liability]. Monohrafiia. Kharkiv: Yurait (in Ukr.). 7. Tsyfra, R., Demianets, M., & Kyselov, A. (2024). Operatyvna rozshukova diialnist pidrozdiliv Natsionalnoi politsii Ukrainy v period voiennoho stanu [Operational-search activity of National Police units of Ukraine during martial law]. Universum, (9), 162–168 (in Ukr.). 8. Karvatskyi, A. M. (2023). Osoblyvosti pravovoho rehuliuvannia pochatku dosudovoho rozsliduvannia v umovakh nadzvychainykh pravovykh rezhymiv [Peculiarities of legal regulation of the initiation of pretrial investigation under emergency legal regimes]. Visnyk kryminalnoho sudochynstva, (1–2), 193– 200 (in Ukr.). 9. Kazanchuk, I. D., & Yatsenko, V. P. (2020). Osoblyvosti pravovoho rehuliuvannia diialnosti Natsionalnoi politsii Ukrainy u sferi zabezpechennia informatsiinoi bezpeky v Ukraini [Features of legal regulation of the National Police of Ukraine in the field of information security]. Pravo i bezpeka, 4(79), 32–38. https://doi.org/10.32631/pb.2020.4.04 (in Ukr.). 10. Patselia, H. A., & Polishchuk, D. O. (2023). Normatyvno-pravove rehuliuvannia diialnosti orhaniv ta pidrozdiliv Natsionalnoi politsii Ukrainy v period pravovoho rezhymu voiennoho stanu [Regulatory and legal regulation of the activities of bodies and units of the National Police of Ukraine during martial law]. Pivdennoukrainskyi pravnychyi chasopys, (2), 109–113. https://doi.org/10.32850/sulj.2023.2.18 (in Ukr.). 11. Lytvyn, O. P. (2023). Analiz normatyvno-pravovoho rehuliuvannia diialnosti Natsionalnoi politsii Ukrainy v konteksti publichnoi bezpeky ta poriadku [Analysis of the regulatory and legal framework for the National Police of Ukraine in the context of public safety and order]. Aktualni problemy vitchyznianoi yurysprudentsii, (6), 99–104. https://doi.org/10.32782/2408-9257-2023-6-16 (in Ukr.). 12. Sokurenko, V. V. (Ed.), Bandurka, O. M., Bezpalova, O. I., & Dzhafarova, O. V., ta in. (2017). Upravlinnia orhanamy Natsionalnoi politsii Ukrainy: pidruchnyk [Management of the bodies of the National Police of Ukraine: textbook]. MVS Ukrainy, Kharkivskyi natsionalnyi universytet vnutrishnikh sprav. Kharkiv: Stylna typohrafiia (in Ukr.). 13. Ghilès F. France’s Permanent State of Emergency. Barcelona Centre for International affairs. https://www.cidob.org/en/publications/frances-permanent-state-emergency 14. Uniting and Strengthening America by Providing Appropriate Tools Required to Intercept and Obstruct Terrorism (USA Patriot Act) Act of 2001. Public law. https://www.govinfo.gov/content/pkg/PLAW107publ56/pdf/PLAW-107publ56.pdf 15. Olson W. The Constitutional Police Power, In and After an Emergency / Cato Institute. https://www.cato.org/blog/constitutional-police-power-after-emergency 16. Polyvaniuk, V. D., & Korol, K. S. (2022). Osoblyvosti diialnosti pidrozdiliv Natsionalnoi politsii pid chas zaprovadzhennia voiennoho stanu [Peculiarities of the activities of National Police units during the introduction of martial law]. Yurydychnyi naukovyi elektronnyi zhurnal, (6), 444–446. https://doi.org/10.32782/2524-0374/2022-6/99 (in Ukr.). 17. Samoilenko, O., & Tsekhаn, D. (2024). Transnatsionalni kiberzlochyny: navch.-metod. posib. dlia zdobuvachiv vyshchoi osvity [Transnational cybercrimes: educational-methodical manual for higher education applicants]. Odesa: Feniks. https://dspace.onua.edu.ua/server/api/core/bitstreams/275e67bb4664-4404-a7e9-5b7d8241e7a5/content (in Ukr.). ISSN 1995-6134 99 Forum Prava, 2025. 83(3). 91–99 (Research Article) 18. Serkevych, I. R., Lisitsyna, Yu. O., & Yevkhutych, I. M. (2023). Torhivlia liudmy v umovakh voiennoho stanu v Ukraini: psykholohichni osoblyvosti zhertv [Human trafficking under martial law in Ukraine: psychological characteristics of victims]. Naukovyi visnyk Lvivskoho derzhavnoho universytetu vnutrishnikh sprav, (2), 94–101. https://doi.org/10.32782/2311-8040/2023-2-13 (in Ukr.). ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 83 pp. 91-99 (3). Related identifiers: 10.5281/zenodo.16746364 http://forumprava.pp.ua/files/091-0992025-3-FP-Muzychuk_13.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_3_13.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 01.08.2025 Accepted: 26.08.2025 Published: 29.08.2025 Available online: 29.08.2025 Cite as: Музичук, Е. О. (2025). Особливості правового регулювання діяльності підрозділів кримінальної поліції під час дії правового режиму воєнного стану. Форум Права, 83(3), 91–99. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746364 Muzychuk, E. O. (2025). Osoblyvosti pravovoho rehulyuvannya diyalnosti pidrozdiliv kryminalnoyi politsiyi pid chas diyi pravovoho rezhymu voyennoho stanu [Features of Legal Regulation of Criminal Police Units’ Activities under Martial Law]. Forum Prava, 83(3), 91–99. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746364 ISSN 1995-6134 100 Forum Prava, 2025. 83(3). 100-112 (Research Article) УДК 347.9:341.645(4ЄС) DOI: http://doi.org/10.5281/zenodo.16746366 Н.П. ХРИСТИНЧЕНКО, завідувач кафедри адміністративного права, інтелектуальної власності та цивільно-правових дисциплін Київського університету інтелектуальної власності та права, доктор юридичних наук, професор, м. Київ, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0001-7473-7193 С.К. БУРМА, доцент кафедри конституційного, міжнародного права та публічно-правових дисциплін Київського університету інтелектуальної власності та права, кандидат юридичних наук, м. Київ, Україна; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-8682-542X АВТОНОМІЯ ПРАВА ЄС ТА МЕЖІ СУДДІВСЬКОГО ПЛЮРАЛІЗМУ: ПРОБЛЕМА ОКРЕМИХ ДУМОК У СУДІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ N.P. KHRYSTYNCHENKO, Head of the Department of Administrative Law, Intellectual Property and Civil Law Disciplines, Kyiv University of Intellectual Property and Law, Doctor of Juridical Sciences, Professor, Kyiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0001-7473-7193 S.K. BURMA, Associate Professor of the Department of Constitutional, International Law and Public Law Disciplines, Kyiv University of Intellectual Property and Law, PhD in International Law, Kyiv, Ukraine; e-mail: [email protected]; ORCID: https://orcid.org/0000-0002-8682-542X AUTONOMY OF EU LAW AND THE LIMITS OF JUDICIAL PLURALISM: THE PROBLEM OF SEPARATE OPINIONS IN THE COURT OF JUSTICE OF THE EUROPEAN UNION АНОТАЦІЇ (ABSTRACTS), КЛЮЧОВІ СЛОВА (KEYWORDS) Постановка проблеми. Автономія права Європейського Союзу (ЄС) ґрунтується на його особливій природі як правопорядку sui generis, що характеризується принципами примату та прямої дії. У цьому контексті діяльність Суду ЄС забезпечує єдність і передбачуваність правозастосування. Водночас відсутність офіційно оприлюднених окремих думок суддів Суду ЄС породжує дискусії щодо балансу між прозорістю правосуддя та збереженням єдності права ЄС. Мета. Визначити правову природу інституту окремої думки у міжнародному праві та проаналізувати причини його відсутності в практиці Суду ЄС, а також оцінити потенційний вплив можливого впровадження цього інституту на автономію та єдність права ЄС. Методологія. Використано системний метод для комплексного аналізу інституту окремих думок у міжнародних судах, історико-правовий метод – для простеження витоків французької моделі адміністративної юстиції, яка вплинула на процедури Суду ЄС; порівняльно-правовий метод – для зіставлення практики Суду ЄС із ЄСПЛ, Міжнародним судом ООН, МТМП та міжнародними арбітражами; формально-юридичний метод – для аналізу положень установчих договорів ЄС і статутних документів Суду ЄС. Результати. З’ясовано, що відсутність інституту окремих думок у Суді ЄС зумовлена поєднанням історичних, нормативних та політико-правових чинників, спрямованих на підтримання єдності права ЄС. Доведено, що інститут генеральних адвокатів частково виконує функції "замінника" окремої думки, забезпечуючи альтернативну аргументацію та впливаючи на розвиток практики Суду ЄС. Порівняння з іншими міжнародними судовими установами демонструє подвійний ефект існування окремих думок: вони збагачують доктрину та підвищують прозорість, але водночас створюють ризики фрагментації міжнародного правопорядку й політизації правосуддя. Висновки. Відсутність інституту окремої думки у Суді ЄС є виправданою з огляду на автономний характер права Європейського Союзу та необхідність збереження його ціліс- © Христинченко Н.П., Бурма С.К., 2025 Open access under CC BY license ISSN 1995-6134 101 Forum Prava, 2025. 83(3). 100–112 (Research Article) ності. Водночас досвід інших міжнародних судових інституцій свідчить про потенційну доцільність "гібридних" моделей (відкладене оприлюднення, анонімізація), які могли б поєднати єдність і прозорість. Ключові слова: Європейський Союз; право ЄС; Суд Європейського Союзу; окрема думка; генеральний адвокат; суддівський плюралізм; принципи права Європейського Союзу; примат права ЄС; міжнародне правосуддя; транспарентність; європейська інтеграція *** Problem statement. The autonomy of European Union (EU) law is based on its special nature as a sui generis legal order, which has primacy and direct effect. The Court of Justice of the European Union (CJEU) plays a decisive role in ensuring the unity and consistency of this order. However, the absence of officially published separate or dissenting opinions of judges raises debates on the balance between transparency of justice and the preservation of legal unity within the EU. Purpose. The purpose of this article is to clarify the legal nature of the institution of separate opinions in international law, to analyze the reasons for its absence in the CJEU, and to assess the potential impact of introducing such an institution on the autonomy and coherence of EU law. Methodology. The research is based on a systematic approach that allows a comprehensive analysis of judicial pluralism in international courts; a historical-legal method tracing the influence of the French model of administrative justice on the procedures of the CJEU; a comparative method applied to contrast the practice of the CJEU with that of the European Court of Human Rights, the International Court of Justice, the International Tribunal for the Law of the Sea and arbitral tribunals; and a formal-legal method employed for the study of EU founding treaties and the Statute of the Court. Results. The findings show that the absence of separate opinions in the CJEU is determined by a combination of historical, normative and political-legal factors intended to safeguard the unity of EU law. The opinions of Advocates General, which are public and sometimes diverge from the final judgment, perform a compensatory role, functioning as a “quasi-separate opinion”. A comparison with other international judicial institutions demonstrates the dual effect of separate opinions: they enrich legal doctrine and enhance transparency, while at the same time creating risks of fragmentation of the international legal order and politicization of justice. Conclusions. The current model of the CJEU, excluding official separate opinions, is justified in light of the primacy and autonomous nature of EU law and the need to preserve institutional integrity. Keywords: European Union; EU law; Court of Justice of the European Union; separate opinion; Advocate General; judicial pluralism; principles of EU law; primacy of EU law; international justice; transparency; European integration Постановка проблеми Європейський Союз (ЄС) є унікальним міждержавним інтеграційним утворенням sui generis, яке, на відміну від класичних міжнародних міжурядових організацій, володіє власним автономним наднаціональним правопорядком. Одним із ключових механізмів забезпечення єдності та передбачуваності цього правопорядку є діяльність Суду Справедливості Європейського Союзу (далі – Суд ЄС). Ще у справі Ван Ґенд ен Лоос проти Нідерландської податкової адміністрації Суд підкреслив, що право ЄС становить "новий правопорядок міжнародного права, для блага якого держави обмежили свої суверенні права, хоча й у певних сферах, а його суб’- єктами є не лише держави-члени, але й їхні громадяни" [1], а у рішенні Коста проти ENEL принцип його (права ЄС. – Авт.) примату над національним законодавством держав-членів [2]. Особливістю Суду ЄС є відсутність у його практиці офіційно оприлюднених окремих "збіжних" або "розбіжних" думок суддів (англ. dissenting opinions або concurring opinions), що істотно відрізняє його від багатьох інших міжнародних судових інституцій універсального та регіонального характеру, зокрема Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), Міжнародного суду ООН або Міжнародного кримінального суду. Це зумовлено прагненням зберегти єдність тлумачення та застосування права ЄС, уникнути публічного розкриття внутрішніх розбіжностей між суддями та захистити авторитет інституції [3, с.10]. Водночас у наукових колах тривають дискусії щодо того, чи відповідає така закритість сучасним стандартам прозорості правосуддя та чи не обмежує вона доктринальне і практичне значення суддівського плюралізму, про що, зокрема, зазначають Я. Комарек та Д. Сармієнто [4; 5]. Подібні аргументи висловлює також Ю. Лаффранк, яка розглядає запровадження окремих думок у Суді ЄС як можливий крок до демократизації його судової системи [6, с.14–16]. Окремі дослідники, серед яких Т. Трідімас, К. Альтер, Чезаре П. Р. Романо, Ю. Шані вважають, що інститут генеральних адвокатів (фр. avocats généraux), чиї письмові висновки є публічними та інколи відрізняються від остаточного рішення Суду, виконує функцію своєрідного "замінника" окремих думок суддів [7; 8]. Проте інші науковці, ISSN 1995-6134 102 Forum Prava, 2025. 83(3). 100–112 (Research Article) зокрема Е. Арнулл, вказують, що ці інститути не є тотожними, оскільки висновки генерального адвоката подаються до наради суддів і не відображають позицію меншості після ухвалення рішення [9, с.619–621]. Подібні міркування висловлює також Ю. Лаффранк, яка розглядає інститут окремих думок як один із ключових механізмів забезпечення суддівської незалежності [10, с.163]. Таким чином, відсутність офіційного механізму висловлення окремої думки у Суді ЄС є водночас і проявом доктрини єдності права, і предметом наукових дискусій щодо доцільності впровадження більшої відкритості. Вивчення цього питання є важливим не лише з теоретичного погляду, але й для практичного розуміння механізмів підтримання автономії правопорядку ЄС та його інтеграційного потенціалу. Проблематика окремих думок суддів у міжнародних судових установах універсального та регіонального характеру висвітлена у науковій літературі досить фрагментарно. Дослідження цього інституту часто стосується окремих аспектів – його впливу на прозорість судового процесу, легітимність рішень, розвиток правової доктрини та можливу політизацію судових висновків. Європейські правники та судді ЄСПЛ, зокрема Н. Вайїч (Nina Vajić), М. Вілліґер (Mark E. Villiger), Л. Вільдхабер (Luzius Wildhaber), Б.М. Зупанчич (Boštjan M. Zupančič), Х. Келлер (Helen Keller), Е. Куріс (Egidijus Kūris), Дж.Ф. Кьольбро (Jon Fridrik Kjølbro), Ж. Летсас (George Letsas), П. Махоні (Paul Mahoney), К. Розакіс (Christos Rozakis), Л.-А. Сіциліанос (Linos-Alexandre Sicilianos), Ф. Тулкенс (Françoise Tulkens), Е. Фура (Elisabet Fura), Д. Шпільманн (Dean Spielmann), А. Шайо (András Sajó), у своїх працях та виступах аналізували інститут окремих думок, підкреслюючи його роль як інструмента доктринального розвитку Європейської конвенції з прав людини, механізму легітимації судових рішень та засобу забезпечення відкритості судового процесу. При цьому вони вказували як на переваги – збагачення правової аргументації та стимулювання міжсудового діалогу, – так і на ризики, зокрема фрагментацію єдності практики та можливу політичну інструменталізацію особливих думок. Зарубіжні вчені-юристи, фахівці у сфері практики Міжнародного суду ООН, зокрема Г. Лаутерпахт та пізніше Дж. Кроуфорд, підкреслювали, що в практиці цього Суду окремі та особливі думки часто використовуються для фіксації альтернативних підходів до тлумачення норм міжнародного права, а також як важливе джерело аргументації для майбутніх справ [11; 12]. Особливу увагу зарубіжні вчені приділяють питанням того, чому Суд ЄС відмовляється від публікації окремих думок. Питання інституційних причин відмови Суду ЄС від запровадження окремих думок стало об’єктом наукових розвідок таких зарубіжних вчених і практиків, як С. Тюренн [13], Я. Комарек [4], А. Росас [14], Е. Арнулл [9], М. Броберг, Н. Фенгер [15], К. Ленертс [16] та Д. Сармієнто [5]. Вони вказують на історичний вплив французької моделі адміністративної юстиції, прагнення зберегти єдність тлумачення права ЄС та уникнути фрагментації практики, запобігання використанню аргументації меншості національними судами, потребу захисту автономії правопорядку та підтримання довіри між суддями, а також інституційний мінімалізм і необхідність “єдиного голосу” Суду у зовнішньому сприйнятті. Українські дослідники переважно досліджують інститут окремої думки в контексті діяльності ЄСПЛ та національних судів, розглядаючи його як елемент суддівської незалежності та механізм впливу на еволюцію права. У вітчизняній міжнародно-правовій науці питання відсутності окремих думок у Суді ЄС аналізується побіжно – зокрема у працях І.В. Камінської, О.В. Капліної [17, с.13–16], Т.В. Комарової [18, с.222; 19, с.34]. Відсутність комплексних досліджень цього питання, з огляду на його значення для розуміння інституційної природи Суду ЄС та збереження єдності автономного правопорядку, зумовлює актуальність подальшого наукового аналізу зазначеної проблематики. Метою статті є визначення правової природи інституту окремої думки у міжнародному праві та аналіз його відсутності в офіційній практиці Суду Європейського Союзу, а також оцінка впливу цього феномену на єдність і автономію правопорядку ЄС. Зокрема, мета полягає у визначенні: історичних та нормативних причин відсутності офіційних окремих думок у процедурі Суду ЄС; характеристик ролі і функцій інституту генеральних адвокатів як можливого замінника механізму суддівського плюралізму; спільного та відмінного в практиці інших міжнародних судових інституцій універсального та регіонального характеру, у яких існує інститут окремої думки; потенційних переваг та ризиків запровадження офіційних окремих думок у Суді ЄС; оптимального балансу між єдністю судових рішень та свободою висловлювання суддів у правопорядку ЄС. ISSN 1995-6134 103 Forum Prava, 2025. 83(3). 100–112 (Research Article) Інститут окремої думки в міжнародному праві: загальні риси Інститут окремої думки (англ. dissenting opinion або separate opinion) є усталеним елементом у багатьох міжнародних та регіональних судових і арбітражних органах. Він дозволяє судді, який не погоджується з рішенням більшості або з його мотивувальною частиною, викласти власну аргументацію, яка долучається до рішення і оприлюднюється разом із ним як офіційний процесуальний документ. Відповідно до статті 57 Статуту Міжнародного суду ООН (МС ООН), якщо рішення, повністю або частково, не відображає одностайної думки суддів, кожен суддя має право подати свою окрему думку [20]. Подібне положення містить і Регламент Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), правило 74 гарантує, що будь-який суддя, що брав участь у розгляді справи, має право додати до рішення або свою окрему думку, що збігається чи розходиться з рішенням, або просто констатацію своєї незгоди [21]. Правова природа окремої думки полягає у тому, що вона не має обов’язкової сили для сторін спору, проте виконує низку важливих функцій: – доктринальну – формує альтернативні підходи до тлумачення та застосування норм права, які можуть бути використані у майбутній судовій практиці або доктрині; – легітимаційну – демонструє відкритість судового процесу і готовність інституції визнавати наявність різних поглядів серед суддів; – історико-правову – зберігає аргументацію, яка в майбутньому може отримати підтримку у змінених соціально-правових умовах; – процесуальну – фіксує позиції судді з метою забезпечення прозорості власної участі у прийнятті судового рішення. Варто зазначити, що в міжнародному праві інститут окремої думки часто розглядається як елемент суддівської незалежності. Наприклад, у практиці МС ООН окремі думки суддів Г. Лаутерпахта (Hersch Lauterpacht) [11], Дж. Кроуфорда (James Crawford) [14], С. Ода (Сіґеру Ода) [22], стали вагомим джерелом для подальшого розвитку норм міжнародного права. У ЄСПЛ окремі думки таких суддів, як К. Розакіс (Christos Rozakis), Ф. Талкенс (Françoise Tulkens), Л. Вільдхабер (Luzius Wildhaber), Б. Зупанчич (Boštjan M. Zupančič), Е. Куріс (Egidijus Kūris), П. Пінто де Альбукерке (Paulo Pinto de Albuquerque), П. Лорензен (Peer Lorenzen), Х. Касадеваль (Josep Casadevall) та інших, стали важливим джерелом еволюції прецедентної практики ЄСПЛ і справили відчутний вплив на розвиток міжнародного права прав людини. Таким чином, інститут окремої думки має подвійну природу: з одного боку, він не впливає на юридичну силу основного рішення, а з іншого – може мати значний вплив на еволюцію правової доктрини та судової практики. Це робить його важливим інструментом розвитку права, що створює підстави для дискусій щодо його доречності у тих судових системах, де він відсутній, зокрема у Суді ЄС. Відсутність окремих думок у Суді ЄС: історичний і нормативний аспект Відсутність інституту офіційно оприлюднених окремих або особливих думок у Суді Європейського Союзу має як історичні, так і нормативні підстави. По-перше, історичне коріння цієї практики пов’язане з традиціями континентальної правової системи, зокрема з французькою моделлю адміністративної юстиції, на якій значною мірою було засновано інституційну архітектуру Суду ЄС. Як зазначає Дж. Белл, у Франції, як і в низці інших країн романо-германської правової сім’ї, рішення судів ухвалюються колегіально та оголошуються як єдиний акт, без публічного розкриття внутрішніх розбіжностей між суддями [23]. Ця традиція, що віддає перевагу монолітності судового рішення, була закладена і в установчі договори Європейських співтовариств. По-друге, нормативний аспект відсутності окремих думок закріплений у чинних процесуальних документах Суду ЄС. Згідно зі статтею 35 Протоколу (№ 3) про Статут Суду ЄС, "обговорення в нарадчій кімнаті Суду справедливості є та залишаються таємними" [24], що прямо унеможливлює розкриття змісту внутрішніх дискусій і позицій окремих суддів. Відповідно до статті 88 Регламенту Суду ЄС, рішення проголошується у відкритому судовому засіданні; його оригінал підписується Президентом, усіма суддями, які брали участь у нараді, та Секретарем, після чого засвідчується печаткою і зберігається в Канцелярії. Завірені копії рішення вручаються сторонам та заінтересованим особам. У сукупності ці положення забезпечують публікацію рішення як єдиного документа, без зазначення розподілу голосів чи окремих думок суддів [25]. По-третє, політико-правова логіка цього підходу полягає у забезпеченні єдності права ЄС та запобіганні підриву його авторитету серед ISSN 1995-6134 104 Forum Prava, 2025. 83(3). 100–112 (Research Article) національних судів держав-членів. Бр. де Вітте зазначає, що принцип примату та одностайність рішень Суду ЄС є ключовими передумовами збереження автономії правопорядку Союзу [26, с.323–330]. Г. Девіс зосереджує свою увагу на ризиках, які могли б виникнути у разі публікації розбіжностей між суддями, адже це створило б для національних судів можливість вибіркового використання аргументів меншості як підстави для відступу від практики Суду [27, с.172–174]. У. Текінер, аналізуючи концепт "європейської (союзної) ідентичності", також підкреслює значення інституційної єдності для легітимності Суду ЄС та його сприйняття як арбітра інтеграційного процесу [28, с.2–5]. По-четверте, варто враховувати автономний характер правопорядку ЄС. Як наголосив Суд ЄС у рішенні Opinion 2/13, автономія права Союзу випливає з його незалежного джерела (Договорів), примату та прямої дії, а також вимагає гарантій його єдності й однакового тлумачення у всіх державах-членах. Для забезпечення цих характеристик створено особливу судову систему, де ключову роль відіграє процедура попереднього запиту, що гарантує єдність і цілісність правопорядку ЄС [29, §§ 166–176]. У цьому контексті відсутність офіційно оприлюднених окремих думок може розглядатися як інструмент збереження внутрішньої цілісності системи та недопущення розколу в авторитеті Суду. Водночас така практика не означає повної відсутності суддівського плюралізму в Суді ЄС. Внутрішні дискусії між суддями, хоч і залишаються конфіденційними, можуть впливати на кінцеву редакцію рішення. Крім того, інститут генеральних адвокатів частково компенсує відсутність офіційного механізму висловлення альтернативних поглядів, оскільки їхні письмові висновки є публічними та часто містять аргументацію, відмінну від остаточного рішення Суду [9]. Як слушно підкреслює Т. Трідімас, "висновки генеральних адвокатів часто містять лінії міркувань, що відрізняються від тих, які приймає Суд. Тим самим вони забезпечують певний рівень суддівського плюралізму, який інакше був би відсутній у правопорядку Співтовариства" [7, с.1352]. Більше того, "за відсутності інституту окремих думок, висновок генерального адвоката може розглядатися як своєрідний замінник суддівської незгоди. Він гарантує, що альтернативні точки зору оприлюднюються і можуть впливати як на розвиток права Співтовариства, так і на сприйняття його легітимності" [7, с.1355–1356]. Таким чином, відсутність інституту окремої думки в Суді ЄС є результатом комбінації історичних, нормативних та політико-правових чинників, що спрямовані на підтримку єдності права та збереження авторитету Суду як центрального органу правопорядку ЄС. Проте ця особливість водночас обмежує відкритість процесу і викликає питання щодо балансу між єдністю та прозорістю правосуддя. Водночас інститут генеральних адвокатів частково знімає ці застереження, забезпечуючи публічне відображення альтернативних правових підходів і тим самим вводячи елемент правового плюралізму у практику Суду ЄС. Роль генеральних адвокатів як "прихованого" каналу суддівського плюралізму Інститут генеральних адвокатів (англ. advocates general, франц. avocats généraux) є однією з найхарактерніших рис Суду ЄС і відіграє особливу роль у формуванні правопорядку Союзу. За зразком французького commissaire du Gouvernement (урядового комісара), генеральні адвокати є високопоставленими посадовцями, які не виступають від імені сторін і не є суддями у вузькому сенсі, а виконують функцію незалежних юридичних експертів. Їхнє основне завдання – підготовка публічного письмового висновку (обґрунтованої позиції) у справі після завершення слухань, але до ухвалення рішення Судом. Правовий статус і завдання генеральних адвокатів закріплені в статті 252 Договору про функціонування Європейського Союзу [30, с. 158], відповідно до якого "Судові допомагають вісім генеральних адвокатів. …Обов’язком генерального адвоката, який діє абсолютно неупереджено та незалежно, є подання у відкритому суді обґрунтованих позицій у справах, які відповідно до Статуту Суду Європейського Союзу вимагають його участі" (ст.252 ДФЄС). Генеральний адвокат формує правову позицію у справі на підставі власного аналізу фактів і права. Крім того, до Заключного акта Лісабонського договору було додано спеціальну Декларацію щодо статті 252 [30, с.350], яка передбачає можливість збільшення кількості генеральних адвокатів з восьми до одинадцяти. У такому випадку Польща, поряд із Німеччиною, Францією, Італією, Іспанією та Сполученим Королівством, отримує право мати постійного генерального адвоката, тоді як решта посад розподіляється за системою ротації. Гарантії неупередженості (присяга, імунітет, несумісності тощо) закріплені у ст.2–8 Протоко- ISSN 1995-6134 105 Forum Prava, 2025. 83(3). 100–112 (Research Article) лу (№ 3) про Статут Суду Європейського Союзу [24], які ст.8 Статуту прямо поширює і на генеральних адвокатів. Функції та зміст висновків (обґрунтованих позицій) Висновки генеральних адвокатів охоплюють: – докладний аналіз правових і фактичних обставин справи; – системне тлумачення норм права ЄС у поєднанні з порівняльно-правовим аналізом; – оцінку сумісності національного права держави-члена з правом ЄС; – рекомендації щодо вирішення спору. Стаття 23a Протоколу (№ 3) про Статут Суду ЄС прямо передбачає можливість ухвалення рішення без подання висновку генерального адвоката, що підтверджує його рекомендаційний, а не обов’язковий характер. Водночас їхній авторитет і вплив безсумнівні: висновки є публічними й у багатьох справах суттєво позначаються на аргументації та змісті остаточного судового рішення [24]. Як зазначають У. Шадль та С. Санкарі, серед 109 проаналізованих рішень Суду ЄС у 64 % випадків остаточне рішення "в принципі" збігалося з висновком генерального адвоката, у 9 % – розходилося, а решта лише частково збігалися; крім того, у 69 % справ незначні відмінності існували лише між тлумаченням джерел права [31]. Інше дослідження, проведене К. Арреболою, А. Х. Маурісіо та Е. Дж. Портільєю, яке зосереджувалося виключно на справах про анулювання (визнання недійсними актів Європейського Союзу), показало, що Суд ЄС на 67 % частіше визнавав недійсними частини акта або весь акт, якщо генеральний адвокат висловлював підтримку відповідному позову, порівняно з випадками, коли його позиція була протилежною. Водночас автори справедливо застерігають від поспішних висновків щодо причиннонаслідкового зв’язку [32, с.82]. У підсумку слід відзначити, що Суд ЄС у значній частині справ бере до уваги позицію генерального адвоката: у більшості випадків його висновки узгоджуються з остаточними рішеннями, хоча ступінь збігу може варіюватися залежно від періоду та категорії справ. Висновок генерального адвоката як "квазі-окрема думка" Водночас, попри цю загальну тенденцію, не бракує прикладів, коли висновок генерального адвоката суттєво відрізнявся від остаточного рішення, що засвідчує їхню реальну незалежність і значення як "замінника" офіційних окремих думок у Суді ЄС. Деякі науковці розглядають інститут генеральних адвокатів як своєрідний замінник офіційного механізму окремих думок у Суді ЄС. Так, Т. Трідімас прямо зазначає, що висновки генеральних адвокатів можуть виконувати роль замінника окремих думок (англ. substitute for dissenting opinions), відкриваючи простір для альтернативних правових підходів [7, с.1355–1356]. Водночас Т. Хорслі акцентує, що відмова Суду від публікації окремих думок відповідає інституційній логіці "єдиного голосу" та спрямована саме на підтримання його легітимності й уникнення внутрішньої фрагментації, що є необхідним для збереження авторитету та єдності права ЄС [33, с.7–9; 23–24]. Приклади, коли висновок генерального адвоката різко відрізнявся від остаточного рішення, зустрічаються доволі часто. Наприклад, у справі C-362/14, Maximillian Schrems проти Комісара з питань захисту даних, від 6 жовтня 2015 року (Schrems I) генеральний адвокат Ів Бот вважав, що механізм "Безпечна гавань" (англ. Safe Harbour Privacy Principles) (діяв з 2000 по 2015 рік) сумісний із правом ЄС і не може ставитися під сумнів національними органами, тоді як Суд ЄС визнав його недійсним, посилаючись на недостатні гарантії захисту персональних даних у США [34]. На нашу думку, подібні випадки нечисленні у загальній статистиці ЄС, проте вони привертають особливу увагу доктрини та підтверджують автономну роль інституту генеральних адвокатів у правопорядку ЄС. Межі інституту генеральних адвокатів як альтернативи окремій думці Попри свою незалежність та впливовість, інститут генеральних адвокатів має суттєві обмеження у порівнянні з класичним механізмом окремої думки: – висновок не є реакцією на вже сформовану позицію більшості суддів, а є лише передбаченням можливого рішення; – генеральний адвокат не голосує і формально не впливає на кінцевий розподіл голосів; – висновок не відображає внутрішніх дискусій суддів після закриття слухань. Отже, хоча інститут генеральних адвокатів створює публічний канал для висловлення альтернативних правових підходів, він не може повністю замінити у Суді ЄС ті функції, які в інших міжнародних судах виконують окремі думки суддів. Водночас саме завдяки цьому інституту ISSN 1995-6134 112 Forum Prava, 2025. 83(3). 100–112 (Research Article) 33. Horsley, T. (2019). The Court of Justice as an institutional actor: Judicial lawmaking and its limits. EUSA Conference, Denver, 25. https://www.eustudies.org/conference/papers/download/378 34. Court of Justice of the European Union. (2015). Judgment of the Court (Grand Chamber) of 6 October 2015, Maximillian Schrems v Data Protection Commissioner, Case C-362/14. https://curia.europa.eu/juris/liste.jsf?num=C-362/14 35. Ziemele, I. (2017). Separate opinions at the European Court of Human Rights. Riga: Riga Graduate School of Law. 36. International Court of Justice. (1986). Case concerning military and paramilitary activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America), Judgment of 27 June 1986, ICJ Reports 1986, p. 14. https://www.icj-cij.org/case/70 37. Wildhaber, L. (1999). Opinions dissidentes et concordantes de juges individuels à la Cour européenne des droits de l’homme. In R.-J. Dupuy (Ed.). Mélanges en l’honneur de N. Valticos. Droit et justice (pp. 529–535). Paris: A. Pedone. 38. Alter, K. J. (2001). Establishing the supremacy of European law: The making of an international rule of law in Europe. Oxford: Oxford University Press. https://doi.org/10.2307/20033041 39. Turenne, S. (2012). Advocate Generals’ opinions or separate opinions? Judicial engagement in the CJEU. Cambridge Yearbook of European Legal Studies, (14), 623–644. https://doi.org/10.5235/152888712805580309 40. European Parliamentary Research Service (EPRS). (2019). The role of Advocates General at the CJEU: Institutional and constitutional implications. Brussels: European Parliament. https://www.statewatch.org/media/documents/news/2019/oct/ep-briuefing-a-g-cjeu.pdf ІНФОРМАЦІЯ ПРО СТАТТЮ (ARTICLE INFO) Published in: Форум права: 83 pp. 100-112 (3). Related identifiers: 10.5281/zenodo.16746366 http://forumprava.pp.ua/files/100-1122025-3-FPKhrystynchenko,Burma_14.pdf http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm _2025_3_14.pdf License (for files): Creative Commons Attribution 4.0 International Received: 04.08.2025 Accepted: 27.08.2025 Published: 29.08.2025 Available online: 29.08.2025 Cite as: Христинченко, Н. П., Бурма, С. К. (2025). Автономія права ЄС та межі суддівського плюралізму: проблема окремих думок у Суді Європейського Союзу. Форум Права, 83(3), 100–112. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746366 Khrystynchenko, N. P., & Burma, S. K. (2025). Avtonomiya prava YES ta mezhi suddivskoho plyuralizmu: problema okremykh dumok u Sudi Yevropeyskoho Soyuzu [Autonomy of EU Law and the Limits of Judicial Pluralism: The Problem of Separate Opinions in the Court of Justice of the European Union]. Forum Prava, 83(3), 100–112. http://doi.org/10.5281/zenodo.16746366 [Document text truncated for crawler view.]