ДОЗВІЛЛЄВА ПРАКТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ В ПОДАЛЬШИХ ТРАНСФОРМАЦІЯХ

Альманах наукового товариства «Афіна» кафедри культурології та музеєзнавства Рівненського державного гуманітарного університету 44 УДК 316.7 ДОЗВІЛЛЄВА ПРАКТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ В ПОДАЛЬШИХ ТРАНСФОРМАЦІЯХ Стелла БЕНЕДИК – здобувачка вищої освіти спеціальності 034 «Культурологія», Рівненський державний гуманітарний університет, Рівне https://orcid.org/0009-0001-0204-1637 Doi stellaandreeva2[email protected]m Марина ШАТРОВА – кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри івент-індустрій, культурології та музеєзнавства, Рівненський державний гуманітарний університет, Рівне https://orcid.org/0000-0001-5103-8242 [email protected] Здійснено комплексний аналіз дозвіллєвої культури Київської Русі як важливої складової формування української культурної традиції. Визначено основні форми дозвілля – народні ігри, обрядові практики, співи, танці, ремесла та елементи духовного життя, що поєднували соціальні, естетичні та освітні функції. Показано вплив християнства та взаємодії з візантійськими й слов’янськими традиціями на становлення святкових моделей, музичних і художніх форм. Акцентовано, що дозвілля виступало не лише розважальною сферою, а й культурним механізмом формування спільноти, збереження звичаєвої спадщини та передачі моральних орієнтирів. З’ясовано, що давньоруські культурно-дозвіллєві практики стали підґрунтям українських пісенних і танцювальних традицій, декоративноприкладного мистецтва та освітніх моделей, що визначає їх значення у формуванні національної ідентичності. Ключові слова: дозвілля, Київська Русь, культура, традиції, побут, спадщина. Постановка проблеми. Культура дозвілля є важливим елементом духовного життя суспільства. У ній відбиваються соціальні зв’язки, світоглядні орієнтири, релігійні уявлення, естетичні смаки та система цінностей народу. Вивчення дозвілля Київської Русі допомагає глибше зрозуміти процес становлення української культури, адже саме в добу ранньої державності закладалися основи святкових традицій, народних ігор, музики, танцю, співу – тих форм відпочинку, які згодом перетворилися на фундамент культурної ідентичності українців. У сучасному суспільстві, що переживає воєнні виклики, питання культурного коріння та духовного відновлення набуває особливої актуальності. Саме тому звернення до досвіду Київської Русі в контексті дозвілля не є лише історичною розвідкою, а й спробою осмислення власних культурних кодів. Останні дослідження та публікації. Серед наукових робіт, у яких частково висвітлено питання розвитку дозвіллєвої культури Київської Русі, можна відзначити дослідження О. Шмаюн [21, 22], яка розглядає культурно-дозвіллєву діяльність як соціокультурний феномен та визначає її місце у структурі культурної практики суспільства. Значний внесок зроблено Ю. Ключко [8], яка аналізує сучасні соціокультурні моделі та показує їх зв’язок з історичними формами дозвілля, зокрема традиціями, що мають коріння у давньоруському періоді. Цінними є праці В. Надольської та С. Гаврилюк [14], де дослідники розглядають культурні практики крізь призму інклюзії та функціонування соціальних інституцій, що дозволяє простежити трансформацію дозвілля як соціальної форми від Київської Русі до сучасності. Окремо слід відзначити праці О. Качмара, І. Базіняка, О. Дутчака, Т. Маланюк та В. Шикеринця [2], у яких проаналізовано становлення видовищних мистецтв та їхній історичний розвиток, що дає можливість співвіднести давньоруські дозвіллєві практики з подальшим мистецьким поступом. Важливе місце серед інформаційних джерел посідають роботи Г. Петрової [15], яка досліджує освітні та культурні практики Київської Русі, наголошуючи на їхньому впливі на формування інтелектуальної традиції та ціннісних моделей суспільства. Доповнюють наукову базу праці Я. Ісаєвича [6], що розкривають культурно-історичний контекст доби та особливості становлення святкових і обрядових форм дозвілля, які збереглися в українській традиції. Метою статті є дослідження дозвіллєвої культури Київської Русі як чинника формування української культурної традиції та спроби окреслити її вплив на сучасні соціокультурні практики. Виклад основного матеріалу дослідження.Київська Русь, що існувала з IX до початку XIII століття, була однією з найвпливовіших держав Східної Європи. Держава мала багаторівневий характер розвитку: економічний, політичний, релігійний і культурний, що безпосередньо впливало на форму і зміст дозвілля її населення. За князювання Ярослава Мудрого, у першій половині XI століття, Київ перетворюється на один із найбільших центрів культури і освіти Східної Європи, де активно розвивалися писемність, література, архітектура та музичне мистецтво. © Бенедик С., Шатрова М., 2025 Стаття поширюється на умовах ліцензії CC BY 4.0 Актуальні питання культурології. Випуск 24/2025 45 А. Міносян у праці «Історія української культури» підкреслює, що культурний розвиток Київської Русі тісно пов’язаний з формуванням інтелектуальної і естетичної основи суспільства [12; 11]. Зокрема, А. Міносян звертає увагу на те, що культура не обмежувалася церковним життям, а активно включала світські форми дозвілля, які були доступні як князівській, так і міській та сільській спільноті. Важливим чинником розвитку культури було християнство, прийняте у 988 році, яке принесло з собою не лише релігійні, але й освітні та мистецькі практики, зокрема розвиток школи, створення перших бібліотек та поширення писемності. Я. Ісаєвич у збірнику «Київська Русь: культура, традиції» відзначає, що культурний простір Київської Русі формувався через поєднання різних впливів: візантійського, слов’янського, скандинавського та степових культур [6; 11]. Це поєднання визначало унікальність дозвілля, яке не обмежувалося лише релігійними святами, а включало народні обряди, ремесла, музичні та літературні практики. Таким чином, дозвілля виступало не як пасивне проведення часу, а як активна частина культурного життя, що формувала смак і світогляд населення. З точки зору соціальної структури, дозвілля мало різні прояви для різних верств. Князі та бояри використовували його для демонстрації свого статусу, участі у мистецьких і спортивних дійствах, замовлення архітектурних та декоративних робіт. Міська еліта займалася культурними практиками через ремесла, навчання та участь у святкових заходах. Сільське населення мало більше обрядово-святковий тип дозвілля, що включав народні пісні, танці, ігри та колективну роботу з елементами розваг. Ця диференціація дозволяє стверджувати, що дозвілля в Київській Русі було структурованим соціально і водночас служило засобом культурної інтеграції. Г. Петрова у статті «Освітні та культурні практики Київської Русі» наголошує, що формування культурних моделей дозвілля було пов’язане з активним впливом Візантії [15; 12]. Церква приносила хоровий спів, літургійні тексти, іконопис, що згодом став частиною побутового та святкового життя. Завдяки цьому культурне середовище Київської Русі мало складну структуру: воно об’єднувало релігійне, світське, освітнє та мистецьке дозвілля, формуючи комплекс культурних практик, які збереглися у подальшій українській традиції. Історичний та культурний контекст Київської Русі створив сприятливі умови для розвитку дозвілля як активного чинника культурного життя. Наступним кроком буде детальніший розгляд форм дозвілля та їхніх проявів у різних сферах культури Київської Русі. Дозвілля у Київській Русі було багатогранним і включало як релігійні, так і світські практики. Святкові обряди та урочистості займали центральне місце у житті населення. За свідченнями літописів і досліджень Я. Ісаєвича, дні мали не лише релігійне значення, але й соціальну функцію: вони збирали громади, сприяли взаємодії між різними верствами суспільства та формували спільні культурні цінності [6; 11]. Народні гуляння супроводжувалися співом, музикою, танцями та іграми, що відображало давні слов’янські традиції та частково адаптовані візантійські впливи. Такі практики, на думку дослідника, стали основою для українських обрядових і святкових традицій, які збереглися до сучасності. Музика і спів у дозвіллі Київської Русі мали як сакральний, так і світський характер. А. Міносян у праці «Історія української культури» підкреслює, що музичні практики були невід’ємною частиною церковного богослужіння, а також народних свят [12; 11]. Використання різноманітних інструментів, таких як гуслі, сопілки та барабани, створювало багатий звуковий ландшафт свят і обрядів. У містах музика супроводжувала свята та ярмарки, у сільській місцевості – весняні та осінні обрядові дійства, що підкріплювало соціальну згуртованість і збереження культурних норм. Музичне дозвілля, як зазначає В. М. Шейко та Л. Тишевська, стало платформою для передачі фольклорних мотивів, що згодом інтегрувалися у традиційну українську музику [19; 12]. Ремесло, яке на перший погляд можна вважати суто виробничою діяльністю, насправді було важливою формою культурного дозвілля. Майстри, займаючись художнім оздобленням предметів побуту, ювелірними прикрасами, тканинами і килимами, водночас реалізовували естетичні прагнення і створювали культурні зразки. Як зазначає О. Барабалат у роботі з аналізу декоративно-прикладного мистецтва Київської Русі, ремісниче дозвілля сприяло формуванню смаку, художнього бачення та традицій, які були запозичені та адаптовані в українській культурі наступних століть [1; 11]. Такі практики включали колективну роботу, обмін знаннями і техніками, що формувало спільноту ремісників і майстрів. Література та усна традиція також становили важливу складову дозвілля. Літописання, створення житій святих, перекази легенд і билин були не лише засобом фіксації історії, а й формою культурної участі. І. Петрова у статті «Освітні та культурні практики Київської Русі» підкреслює, що читання, слухання та обговорення літературних творів слугували своєрідним інтелектуальним дозвіллям для еліти [15; 12]. Літературні та усні практики дозволяли формувати моральні цінності, соціальні норми та ідеали поведінки, що згодом інтегрувалися у фольклор і писемні традиції української культури. Альманах наукового товариства «Афіна» кафедри культурології та музеєзнавства Рівненського державного гуманітарного університету 46 Світське та релігійне дозвілля Київської Русі взаємодіяло між собою, створюючи багатовимірний культурний простір. Святкові обряди і музика об’єднували соціальні групи, ремесло та декоративне мистецтво передавали естетичні традиції, літературні практики формували моральні й освітні настанови. Як підкреслює Я. Ісаєвич, такі культурні практики дозвілля становили комплексну систему, у якій різні форми взаємодіяли, впливали одна на одну і створювали підґрунтя для подальшого розвитку української культури. У Київській Русі не було випадковим чи пасивним явищем. Це був активний процес культурної участі, який формував соціальні зв’язки, моральні орієнтири та естетичні цінності. Свята, музика, ремесло та література взаємодіяли, створюючи єдину систему культурного розвитку, яку українська культура продовжила і трансформувала у наступні епохи [6; 11]. Дозвілля Київської Русі залишило помітний слід у різних сферах української культури, і цей вплив проявляється як у матеріальних, так і у духовних та соціальних формах. Перш за все, це стосується народної пісенної та музичної традиції. Музичне дозвілля давньоруського суспільства, яке включало хоровий спів, інструментальну музику та танцювальні ритуали, стало основою для формування українських обрядових пісень, колядок і щедрівок. В. Шейко та Л. Тишевська зазначають, що мотиви, ритміка та мелодійні структури давньоруської музики поступово інтегрувалися у народні пісні, зберігаючи давні традиції та водночас набуваючи місцевого колориту. Таке дозвілля було засобом культурного виховання, через яке передавалися моральні та естетичні цінності [19;12]. Народні танці також мають корені в культурі Київської Русі. Святкові й обрядові танцювальні практики, описані в літописах та етнографічних джерелах, збереглися у вигляді колективних танців, веснянок, гопаків та інших танцювальних форм. За спостереженнями Я. Ісаєвича структура та символіка таких танців відображають давні слов’янські обряди, інтегровані у християнський релігійний календар [6; 11]. Танцювальні форми, які були частиною дозвілля у Київській Русі, формували соціальну згуртованість, допомагали молоді знаходити свій статус у громаді і водночас передавали естетичні та ритуальні моделі, що збереглися в українській традиції. Ремесло та декоративно-прикладне мистецтво – ще одна сфера, де дозвілля Київської Русі залишило слід. Майстерня як місце творчості, навчання і розваги була основою передачі технік і стилів, що згодом трансформувалися у народні промисли. О. В. Барабалат наголошує, що техніки емалювання, ткацтва, ювелірного мистецтва та кераміки давньоруських майстрів збереглися у традиційних українських ремеслах. Навчання у таких майстернях, участь у спільних проектах, обговорення технік та декоративних рішень – усе це було формою дозвілля, яка з часом перетворилася на культурну спадщину, відому в народних промислах і декоративно-прикладному мистецтві [1; 11]. Вплив дозвілля Київської Русі простежується й у сфері архітектури та мистецтва. Будівництво храмів, монастирів і княжих палаців часто поєднувалося із святковими та культурними практиками. А. Міносян підкреслює, що участь князівської еліти та ремісників у створенні сакральної та світської архітектури була водночас формою дозвілля і культурної участі [12; 11]. Ця практика формувала естетичні стандарти, символіку та художні традиції, що згодом стали основою для українського церковного мистецтва та народної архітектури. Освітнє дозвілля також значно вплинуло на українську культуру. В Київській Русі участь у навчанні, читання літературних та релігійних текстів, обговорення житій святих та літописів була не лише навчальною діяльністю, а й формою культурного дозвілля еліти. І. Петрова зазначає, що така практика створювала інтелектуальні традиції, які згодом стали основою для українських монастирських шкіл, братств та книгодрукування [15; 12]. Культурне дозвілля формувало моральні, освітні та естетичні орієнтири, які передавалися через покоління і підтримували розвиток української культури. Важливо наголосити, що всі ці елементи – пісні, танці, ремесло, архітектура, освіта – були тісно взаємопов’язані. Дозвілля Київської Русі створювало цілісний культурний простір, де різні форми взаємодіяли і підтримували одна одну. Це взаємозв’язане дозвілля формувало соціальну згуртованість, естетичні стандарти та моральні орієнтири, які українська культура успадкувала і продовжила розвивати. Вплив дозвілля Київської Русі на конкретні елементи української культури проявляється у різних площинах: у фольклорі та музиці, у танцювальних і обрядових практиках, у ремеслах і декоративно-прикладному мистецтві, у архітектурі та освіті. Ці практики не лише збереглися, а й були трансформовані відповідно до соціальних і культурних потреб українського суспільства, ставши фундаментом національної культурної самобутності. Дозвілля в Київській Русі виконувало не лише розважальну чи естетичну функцію, а й мало важливе соціальне значення. Через святкові дні, обрядові практики, музичні виступи та ремесла формувалися соціальні зв’язки, передавалися культурні норми і цінності, створювався простір для взаємодії різних соціальних груп. А. Міносян у «Історії української культури» підкреслює, що Актуальні питання культурології. Випуск 24/2025 47 дозвілля було активним засобом консолідації суспільства, оскільки об’єднувало еліту, міське населення і сільські громади через спільні святкування та культурні практики [12; 11]. Святкові обряди та народні гуляння виступали каналом передачі традицій і формування культурної пам’яті. Я. Ісаєвич зазначає, що такі практики сприяли створенню відчуття спільноти та збереженню ідентичності, особливо у періоди політичних або соціальних змін [6; 11]. Народні свята не лише підтримували соціальні зв’язки, а й слугували способом виховання моральних цінностей, передавання естетичних норм і культурних настанов, що згодом увійшли в українські обрядові традиції. Музичне та літературне дозвілля також мало значний соціальний ефект. І. Петрова у своїх дослідженнях зазначає, що участь у хоровому співі, слуханні музики та читанні літературних текстів створювались культурні платформи для обговорення моральних і соціальних питань, розвитку мовної та інтелектуальної компетенції [15; 12]. Для еліти дозвілля було способом самовираження і навчання, а для місцевої громади – засобом культурної інтеграції, передавання знань та створення колективного досвіду. Ремесло і декоративно-прикладне мистецтво у межах дозвілля виконували подвійну функцію. З одного боку, це був спосіб естетичного задоволення та творчої самореалізації, з іншого – механізм передачі технічних і культурних навичок. О. Барабалат підкреслює, що ремісниче дозвілля дозволяло молодому поколінню майстрів опановувати традиції, техніки та стилістичні особливості, які формували культурний фундамент, що зберігався і розвивався у наступних поколіннях українців [1; 11]. Таким чином, ремісниче дозвілля стало важливим чинником соціалізації та культурної ідентифікації. Важливу роль у соціальній функції дозвілля відігравала архітектура та участь у мистецьких проектах. Спільне будівництво храмів, палаців чи монастирів об’єднувало громаду, дозволяло проявити соціальний статус та залучити населення до культурних процесів. А. Міносян наголошує, що через такі практики формувався колективний культурний досвід, який став основою для подальшої української культурної самобутності [12; 18]. Дозвілля Київської Русі виконувало комплексну соціальну функцію: об’єднувало людей, передавало культурні норми, сприяло розвитку мистецтва, освіти і ремесла, формувало соціальні і культурні зв’язки. Ці процеси створювали основу для української культурної ідентичності, яка включає в себе народні свята, пісні, танці, ремесла, літературні традиції та мистецькі практики. Дозвілля стало не лише формою відпочинку, а й активним інструментом формування спільноти, культурної пам’яті і національної самобутності. Висновки. Дозвілля Київської Русі було одним із ключових чинників розвитку української культури, виконуючи соціальну, освітню, естетичну та духовну функції. Воно формувало цілісний культурний простір, у якому взаємодіяли святкові обряди, музика, ремесло, література, архітектура та освітні практики. Святкові традиції та обрядові дійства об’єднували населення різних верств, сприяли формуванню спільної культурної пам’яті та збереженню ідентичності. Участь у народних гуляннях, колядках, щедрівках і веснянках забезпечувала передачу давніх звичаїв і моральних цінностей наступним поколінням. Музика та танці становили важливу частину культурного дозвілля, формуючи естетичний досвід і соціальну взаємодію. Вони стали основою для розвитку українських народних пісень, обрядових співів і танців, сприяючи збереженню духовних і емоційних традицій. Ремесло та декоративно-прикладне мистецтво були не лише трудовою, а й творчою формою дозвілля. Вони забезпечували естетичний розвиток майстрів і передавали технічні навички, художні традиції та колективні цінності, що лягли в основу українських народних промислів. Літературне та освітнє дозвілля сприяло формуванню інтелектуальної культури, моральних орієнтирів і критичного мислення. Читання, навчання, обговорення текстів стали важливими формами духовного розвитку суспільства. Архітектурна діяльність також мала дозвіллєвий і культурний зміст: спільне будівництво храмів і палаців об’єднувало громаду, розвивало художні традиції та формувало колективний культурний досвід. Дозвілля Київської Русі виступало потужним чинником формування культурної пам’яті, соціальної згуртованості та національної самобутності. Через пісню, танець, ремесло, освіту та архітектуру воно стало основою української культурної традиції, що продовжує розвиватися до сьогодні. Подальші дослідження можуть бути спрямовані на вивчення шляхів передачі культурних традицій через дозвілля та аналіз їх трансформації в різні історичні епохи. Список використаної літератури 1. Барабалат О. В. Декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі. Харків : Фоліо, 2008. 348 с. 2. Качмар О. В., Базіняк І. І., Дутчак О. І., Маланюк Т. З., Шикеринець В. В. Історія видовищних мистецтв. Івано-Франківськ : Прикарпат. нац. ун-т, 2024. 87 с. 3. Надольська В. В., Гаврилюк С. А. Міжнародний досвід упровадження музейної інклюзії. Українські історичні студії. 2024. Вип. 15/57. С. 151–187. 4. Гнатюк Ф. М. Народна музика і пісенні традиції Київської Русі. Київ : Муз. Україна, 2004. 192 с. Альманах наукового товариства «Афіна» кафедри культурології та музеєзнавства Рівненського державного гуманітарного університету 48 5. Качмар О. В., Базіняк І. І., Дутчак О. І., Маланюк Т. З., Шикеринець В. В. Історія видовищних мистецтв. Івано-Франківськ : Прикарпат. нац. ун-т, 2024. 87 с. 6. Ісаєвич Я. Д. Київська Русь: культура, традиції. Львів : Світ, 2001. 432 с. 7. Качмар О. В., Базіняк І. І., Дутчак О. І., Маланюк Т. З., Шикеринець В. В. Історія видовищних мистецтв. Івано-Франківськ : Прикарпат. нац. ун-т, 2024. 87 с. 8. Ключко Ю. М. Сучасні соціокультурні практики інклюзії в діяльності музеїв. Питання культурології. 2022. № 39. С. 157–169. 9. Котляр М. В. Народна культура та обрядові традиції Київської Русі. Київ : Академія, 2012. 256 с. 10. Літописи давньоруські. Київ : Наук. думка, 1990. 624 с. 11. Качмар О. В., Базіняк І. І., Дутчак О. І., Маланюк Т. З., Шикеринець В. В. Історія видовищних мистецтв. Івано-Франківськ : Прикарпат. нац. ун-т, 2024. 87 с. 12. Міносян А. С. Історія української культури. Київ : Вища школа, 2003. 512 с. 13. Мухін В. П. Архітектура та декоративне мистецтво Київської Русі. Харків : Основа, 2006. 304 с. 14. Надольська В. В., Гаврилюк С. А. Міжнародний досвід упровадження музейної інклюзії. Українські історичні студії. 2024. Вип. 15/57. С. 151–187. 15. Петрова Г. В. Освітні та культурні практики Київської Русі. Вісник історії України. 2010. № 3. С. 45–58. 16. Сташевський О. І. Фольклор та усна традиція Київської Русі. Львів : Світ, 2007. 288 с. 17. Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Музика та обрядові практики у Київській Русі. Київ : Наук. думка, 2005. 276 с. 18. Шевчук І. П. Соціальні та культурні аспекти дозвілля у Київській Русі. Львів : Ін-т народознавства НАН України, 2015. 312 с. 19. Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Музика та обрядові практики у Київській Русі. Київ : Наук. думка, 2005. 276 с. 20. Качмар О. В., Базіняк І. І., Дутчак О. І., Маланюк Т. З., Шикеринець В. В. Історія видовищних мистецтв. Івано-Франківськ : Прикарпат. нац. ун-т, 2024. 87 с. 21. Шмаюн О. Ю. Феномен культурно-дозвіллєвої діяльності: концептуалізація проблеми. Питання культурології. 2021. № 38. С. 354–362. 22. Шмаюн О. Ю. Культурно-дозвіллєвий центр як атрактивний феномен в умовах глобалізації : дис. … канд. філос. наук. Київ : КНУКіМ, 2022. 126 с. 23. Якубович П. С. Святкові та обрядові практики Київської Русі. Київ : Академперіодика, 2011. 240 с. References 1. Barabalat O. V. Dekoratyvno-prykladne mystetstvo Kyivskoi Rusi. Kharkiv : Folio, 2008. 348 s. 2. Kachmar O. V., Baziniak I. I., Dutchak O. I., Malaniuk T. Z., Shykerynets V. V. Istoriia vydovyshchnykh mystetstv. Ivano-Frankivsk : Prykarpatskyi nats. un-t, 2024. 87 s. 3. Nadolska V. V., Havryliuk S. A. Mizhnarodnyi dosvid uprovadzhennia muzeinoi inkliuzii. Ukrainski istorychni studii. 2024. Vyp. 15/57. S. 151–187. 4. Hnatiuk F. M. Narodna muzyka i pisenni tradytsii Kyivskoi Rusi. Kyiv : Muzychna Ukraina, 2004. 192 s. 5. Kachmar O. V., Baziniak I. I., Dutchak O. I., Malaniuk T. Z., Shykerynets V. V. Istoriia vydovyshchnykh mystetstv. Ivano-Frankivsk : Prykarpatskyi nats. un-t, 2024. 87 s. 6. Isaievych Ya. D. Kyivska Rus: kultura, tradytsii. Lviv : Svit, 2001. 432 s. 7. Kachmar O. V., Baziniak I. I., Dutchak O. I., Malaniuk T. Z., Shykerynets V. V. Istoriia vydovyshchnykh mystetstv. Ivano-Frankivsk : Prykarpatskyi nats. un-t, 2024. 87 s. 8. Kliuchko Yu. M. Suchasni sotsiokulturni praktyky inkliuzii v diialnosti muzeiv. Pytannia kulturolohii. 2022. № 39. S. 157–169. 9. Kotliar M. V. Narodna kultura ta obriadovi tradytsii Kyivskoi Rusi. Kyiv : Akademiia, 2012. 256 s. 10. Litopysy davnoruski. Kyiv : Nauk. dumka, 1990. 624 s. 11. Kachmar O. V., Baziniak I. I., Dutchak O. I., Malaniuk T. Z., Shykerynets V. V. Istoriia vydovyshchnykh mystetstv. Ivano-Frankivsk : Prykarpat. nats. un-t, 2024. 87 s. 12. Minosian A. S. Istoriia ukrainskoi kultury. Kyiv : Vyshcha shkola, 2003. 512 s. 13. Mukhin V. P. Arkhitektura ta dekoratyvne mystetstvo Kyivskoi Rusi. Kharkiv : Osnova, 2006. 304 s. 14. Nadolska V. V., Havryliuk S. A. Mizhnarodnyi dosvid uprovadzhennia muzeinoi inkliuzii. Ukrainski istorychni studii. 2024. Vyp. 15/57. S. 151–187. 15. Petrova H. V. Osvitni ta kulturni praktyky Kyivskoi Rusi. Visnyk istorii Ukrainy. 2010. № 3. S. 45–58. 16. Stashevskyi O. I. Folklor ta usna tradytsiia Kyivskoi Rusi. Lviv : Svit, 2007. 288 s. 17. Sheiko V. M., Tyshevska L. H. Muzyka ta obriadovi praktyky u Kyivskii Rusi. Kyiv : Nauk. dumka, 2005. 276 s. 18. Shevchuk I. P. Sotsialni ta kulturni aspekty dozvillia u Kyivskii Rusi. Lviv : In-t narodoznavstva NAN Ukrainy, 2015. 312 s. 19. Sheiko V. M., Tyshevska L. H. Muzyka ta obriadovi praktyky u Kyivskii Rusi. Kyiv : Nauk. dumka, 2005. 276 s. 20. Kachmar O. V., Baziniak I. I., Dutchak O. I., Malaniuk T. Z., Shykerynets V. V. Istoriia vydovyshchnykh mystetstv. Ivano-Frankivsk : Prykarpat. nats. un-t, 2024. 87 s. 21. Shmaiun O. Yu. Fenomen kulturno-dozvillievoi diialnosti: kontseptualizatsiia problemy. Pytannia kulturolohii. 2021. № 38. S. 354–362. Актуальні питання культурології. Випуск 24/2025 49 22. Shmaiun O. Yu. Kulturno-dozvillievyi tsentr yak atraktyvnyi fenomen v umovakh hlobalizatsii : dys. … kand. filos. nauk. Kyiv : KNUKiM, 2022. 126 s. 23. Iakubovych P. S. Sviatkovi ta obriadovi praktyky Kyivskoi Rusi. Kyiv : Akademperiodyka, 2011. 240 s. UDC 316.7 INFLUENCE OF LEISURE OF KYIVAN RUS ON UKRAINIAN CULTURE Stella BENEDYK – higher education applicant specialty 034 «Cultural Studies» Maryna SHATROVA – scientific supervisor, associate professor, Ph.D. in History, Rivne State University for the Humanities, Rivne The purpose of the article is to analyze the features of the leisure culture of the period of Kyivan Rus and to determine its influence on the formation of Ukrainian cultural traditions. Research methodology. The main scientific works on the history of culture, ethnography, and cultural studies are considered, in which leisure is highlighted as an important factor of social and spiritual life. The study used historicalcultural, comparative, and analytical methods, which made it possible to comprehensively reveal the topic. Results. It is determined that the leisure of Kyivan Rus had a multifaceted character and included religious, secular, artistic, and educational practices. Folk holidays, songs, dances, games, crafts, and literary activities performed not only entertaining but also educational and communicative functions. Such forms of leisure contributed to the cohesion of the community, formed moral values, aesthetic ideals, and contributed to the preservation of cultural memory. Novelty. The article presents a holistic vision of the leisure of Kyivan Rus as a socio-cultural phenomenon that became the basis for the development of Ukrainian spirituality, art, education, and folk traditions. It is shown how historical forms of recreation transformed into Ukrainian rituals, songs, dances, crafts, and educational practices. In the course of the study, the following were considered: the role of festive and ritual practices in social life; the significance of music and singing in the formation of folk culture; the influence of craft activity on the formation of decorative and applied art; the functions of literary and educational leisure as means of upbringing and moral development. The leisure culture of Kyivan Rus contributed to the integration of various social groups, the development of aesthetic taste, and the formation of collective identity. Its traditions became the spiritual and cultural foundation of the Ukrainian nation. Practical significance: the obtained results can be used for further research of the formation of Ukrainian culture, the development of educational programs in cultural studies, and the promotion of national heritage. Key words: leisure, Kyivan Rus, culture, traditions, spirituality, heritage. Стаття отримана 15.09. 2025 Стаття прийнята 25.10. 2025 Опублікована 26.12. 2025 УДК 002.2:72/77(477) ІСТОРІОГРАФІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ КНИГИ ЯК КУЛЬТУРНОГО ФЕНОМЕНА ДОБИ Юлія ЛЕУС – здобувачка освітнього ступеня «Бакалавр» спеціальності В-12 «Культурологія», doi [email protected] Марина ШАТРОВА – доцент, кандидат історичних наук, доцент кафедри івент-індустрій, культурології та музеєзнавства, Рівненський державний гуманітарний університет, м. Рівне https://orcid.org/0000-0001-5103-8242 [email protected] Запропоновано історіографічний огляд наукових досліджень української рукописної книги від середини IX до ХVI століття. Висвітлено історію становлення та розвитку української рукописної книги як сегмента культурного феномена доби. Опрацьовані дослідження дають змогу проілюструвати поступ української книги та її вплив на збереження національної культурної ідентичності. Ключові слова: українська книга, історіографія, історія рукописної книги, українська культура. Постановка проблеми. За умов подальшого виборювання української державної незалежності окремого дослідження потребують процеси, що відбуваються в галузі вітчизняної культури. Історія книги є однією зі складових частин історії культури, а сама книга є багатогранним явищем соціального та культурного життя. Книга була і залишається важливою історичною формою фіксації та передачі в просторі і часі різноманітної інформації у вигляді текстового чи ілюстративного © Леус Ю., Шатрова М., 2025 Стаття поширюється на умовах ліцензії CC BY 4.0