ОСНОВНА ВИНАГОРОДА ПРИВАТНОГО ВИКОНАВЦЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВІ: ПРАВОВА ПРИРОДА, КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ ТА КОЛІЗІЇ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. Випуск 46/2025 608 https://doi.org/10.5281/zenodo.18071943 Верба О. Б. кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права та процесу Навчально-наукового інституту права, психології та інноваційної освіти Національного університету «Львівська Політехніка»; професор кафедри права Львівського інституту ПрАТ «ВНЗ «МАУП»; приватний виконавець виконавчого округу Львівської області; член Дисциплінарної комісії приватних виконавців при Міністерстві юстиції України; медіатор; https://orcid.org/0000-0001-9254-9575. ОСНОВНА ВИНАГОРОДА ПРИВАТНОГО ВИКОНАВЦЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВІ: ПРАВОВА ПРИРОДА, КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ ТА КОЛІЗІЇ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ JEL Classification: K22, K42, O17, H26 SECTION “LAW”: Право Анотація. У статті досліджено правову природу основної винагороди приватного виконавця в українському праві, її взаємозв’язок із конституційними гарантіями права на працю, права власності та заборони примусової праці. Доведено, що основна винагорода приватного виконавця за своєю сутністю є різновидом виконавчої санкції майнового характеру, спрямованої на боржника, який не виконав рішення у строк для добровільного (самостійного) виконання, та водночас – єдиним джерелом фінансового забезпечення незалежної професійної діяльності приватного виконавця. Проаналізовано еволюцію законодавчого регулювання, зокрема зміни до ст. 31 Закону України № 1403VIII та Порядку № 643, а також виявлено колізії у правозастосуванні, спричинені тим, що низка правових позицій Верховного Суду ґрунтується на попередній, вже нечинній редакції підзаконного акта. Особливу увагу приділено співвідношенню імперативного припису про розмір основної винагороди (10 % суми, що підлягає стягненню) з доктриною правомірних очікувань та стандартами захисту права власності за статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Обґрунтовано, що примушування приватних виконавців до фактичної безоплатної праці за відсутності реального механізму отримання основної винагороди суперечить статті 43 Конституції України та міжнародно-правовим засадам заборони примусової праці. Аргументовано, що системне застосування нового нормативного регулювання означає визнання того, що: розмір основної винагороди приватного виконавця визначається від суми, що підлягає стягненню, а не від фактично стягнутої суми; єдиною юридичною передумовою виникнення права на таку винагороду є вчинення виконавчих дій у відкритому виконавчому провадженні; правомірні очікування приватних виконавців щодо отримання відповідного доходу становлять елемент їхнього конституційного права на працю, права на оплату праці й права власності, що потребують ефективного судового захисту. Ключові слова: боржник і стягувач, виконавче провадження, виконавчі документи, винагорода, державний / приватний виконавець, захист прав особи у виконавчому провадженні, заходи примусового виконання, звернення стягнення, оскарження діянь виконавця, підстави виконання, примусове виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, процесуальний статус виконавця, суд, ухвала / рішення / акт суду. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. Випуск 46/2025 609 Annotation. The article examines the legal nature of the basic remuneration of a private enforcement officer in Ukrainian law and its interrelation with the constitutional guarantees of the right to work, the right to property, and the prohibition of forced labour. It is demonstrated that the basic remuneration of a private enforcement officer is, by its very nature, a form of enforcement sanction of a pecuniary character imposed on a debtor who has failed to comply with a decision within the time-limit for voluntary (self-initiated) compliance and, at the same time, constitutes the sole source of financial support for the independent professional activity of the private enforcement officer. The article analyses the evolution of the legislative framework, in particular the amendments to Article 31 of the Law of Ukraine No. 1403-VIII and to Regulation No. 643, and identifies collisions in law enforcement practice caused by the fact that a number of legal positions of the Supreme Court are based on the previous, no longer valid version of the subordinate normative act. Special attention is devoted to the relationship between the imperative rule on the amount of basic remuneration (10% of the sum subject to enforcement) and the doctrine of legitimate expectations as well as the standards of protection of property rights under Article 1 of Protocol No. 1 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. It is substantiated that compelling private enforcement officers to perform de facto unpaid work in the absence of a real mechanism for obtaining basic remuneration runs counter to Article 43 of the Constitution of Ukraine and to the international-law foundations of the prohibition of forced labour. It is further argued that the systematic application of the new regulatory framework entails recognition that: the amount of the basic remuneration of a private enforcement officer is determined by reference to the sum subject to enforcement and not to the sum actually recovered; the sole legal precondition for the emergence of the right to such remuneration is the performance of enforcement actions within an opened enforcement proceeding; and the legitimate expectations of private enforcement officers to receive the corresponding income form part of their constitutional right to work, the right to remuneration for work, and the right to property, all of which require effective judicial protection. Keywords: debtor and enforcement creditor, enforcement proceedings, enforcement documents, remuneration, state / private enforcement officer, protection of a person’s rights in enforcement proceedings, measures of enforcement, foreclosure, appeal against enforcement officer’s actions, grounds for enforcement, enforcement of court and other jurisdictional bodies decisions, procedural status of the enforcement officer, court, court ruling / decision / act. Вступ Виконання судових рішень та рішень інших юрисдикційних органів як завершальна стадія юридичного процеу є ключовим індикатором спроможності держави забезпечити правовладдя, ефективний судовий захист і довіру до правосуддя. В українських реаліях поєднуються глибинна трансформація системи примусового виконання, євроінтеграційні зобов’язання нашої держави та тривалий стан воєнної агресії. Питання належного матеріального забезпечення приватних виконавців, яким держава делегувала здійснення функції примусового виконання рішень юрисдикційних органів, набуває системоутворюючого значення. У цьому контексті особливо промовистою видається відома максима «nullum officium sine emolumento», яка відображає аксіому про те, що жодна публічна функція не може здійснюватися без належної матеріальної компенсації для того, хто її виконує. Примусове виконання судових рішень покликане втілювати принцип «ubi jus, ibi remedium», однак за відсутності реального та передбачуваного механізму оплати праці приватного виконавця цей принцип ризикує перетворитися на декларативний. Саме через конструкцію основної винагороди приватного виконавця концентруються ключові правові дилеми: баланс між інтересами стягувача, боржника і держави, гарантії незалежності виконавця, Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. Випуск 46/2025 610 співвідношення публічно-правової природи його повноважень із приватноправовим статусом самозайнятої особи, а також конституційні стандарти права на оплату праці та заборони примусової праці. Баланс інтересів боржника, стягувача і приватного виконавця має вибудовуватися з огляду на засаду «nemo debet locupletari aliena iactura», що унеможливлює як збагачення боржника за рахунок неоплаченої праці виконавця, так і економію бюджетних чи приватних ресурсів шляхом фактичного нав’язування йому примусової безоплатної праці. Досвід країн – членів ЄС у цій площині є для України нормативно орієнтуючим. У більшості правопорядків ЄС моделі винагороди судових виконавців (enforcement agents) вже пройшли еволюцію від бюджетного фінансування до різних варіантів самофінансування, поєднання фіксованих ставок і пропорційних зборів, диференційованих тарифів для соціально вразливих категорій стягувачів, прозорих правил розподілу витрат між сторонами. Вони розроблялися з урахуванням стандартів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практики ЄСПЛ щодо права власності та права на справедливий суд, настанов європейських професійних об’єднань і рекомендацій органів Ради Європи. Для України, яка задекларувала курс на наближення до acquis ЄС і модернізацію системи виконання рішень, запозичення дієвого досвіду країн ЄС є необхідною передумовою формування внутрішньо узгодженої, економічно реалістичної моделі винагороди приватних виконавців. Разом з тим ступінь розробленості відповідної проблематики в українській науці поки що залишається фрагментарним. Окремі наукові та практичні позиції А. М. Авторова, О. В. Соломка, С. А. Нелюби присвячені правовій природі основної винагороди приватного виконавця, її співвідношенню з виконавчим збором, проблемам суперечливої судової практики, зловживань боржників шляхом «обходу» виконавчого провадження, а також конституційно-правовому виміру заборони примусової праці. Воднораз, комплексне дослідження основної винагороди приватного виконавця через призму досвіду країн ЄС, стандартів захисту права власності та права на оплату праці, а також у фокусі порівняльно-правового аналізу моделей самофінансування виконавців у суміжних правопорядках досі відсутнє. Метою цієї статті є формування цілісної доктринальної моделі основної винагороди приватного виконавця в Україні з урахуванням підходів, вироблених у країнах ЄС, а також визначення напрямів гармонізації національного правового регулювання з європейськими стандартами захисту права власності, права на працю та заборони примусової праці. Методологічну основу дослідження становить методологічний плюралізм, що поєднує філософсько-правовий, загальнонауковий і спеціально-юридичний інструментарій. На філософськоправовому рівні вихідними є антропоцентрична парадигма, концепція соціальної правової держави та аксіологія гідності людини як адресата й носія правосуддя; у цьому контексті аналізується право виконавця на оплату праці як елемент його професійної та особистої свободи, а також заборона примусової праці як межа публічного втручання. Із загальнонаукових методів застосовано діалектичний метод (для виявлення внутрішніх суперечностей моделі винагороди), аналіз і синтез, індукція й дедукція, системний і структурно-функціональний підхід (для розгляду винагороди як елемента цілісного механізму виконання рішень). Спеціально-юридичний інструментарій охоплює формально-догматичний метод (для тлумачення національного законодавства та підзаконних актів), порівняльно-правовий метод (для аналізу моделей винагороди в країнах ЄС і їх співвіднесення з українським правом), герменевтичний метод (для інтерпретації прецедентів Верховного Суду, ЄСПЛ), економіко-правовий аналіз (для оцінки впливу обраної моделі винагороди на реальну здатність системи виконання функціонувати без перекладання непропорційного тягаря на виконавця), а також метод правових аксіом та теоретичного моделювання (для формулювання узагальнених критеріїв належного врегулювання винагороди виконавця в умовах євроінтеграції). Такий комплексний підхід дав можливість розглядати основну винагороду приватного виконавця не ізольовано, а як центральний аспект взаємодії конституційних цінностей, міжнародних стандартів та практичних потреб функціонування системи примусового виконання рішень в Україні. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. Випуск 46/2025 611 Результати Стосовно до визначення поняття «основна винагорода приватного виконавця» в літературі немає єдиного підходу. За своєю правовою природою основна винагорода є, з одного боку, спеціальним різновидом майнової відповідальності боржника (виконавчою санкцією) за несвоєчасне добровільне виконання рішення, а з іншого – конституційно гарантованою оплатою праці приватного виконавця як суб’єкта незалежної професійної діяльності, що здійснює делеговані державою публічні повноваження, і тому виступає ключовою фінансовою гарантією його інституційної та професійної незалежності [8;9]. Відповідно до ст. 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02.06.2016 р. № 1403-VIII [18], яка унормовує питання винагороди приватного виконавця та авансування витрат виконавчого провадження, за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової (ч. 2 ст. 31). Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми – у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України. Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів) (ч. 4 ст. 31). Якщо суму, передбачену в ч. 4 ст. 31, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення (ч. 6 ст. 31). Приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). За виконавчими документами про стягнення аліментів за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за 12 місяців, приватний виконавець нараховує основну винагороду із заборгованості зі сплати аліментів. У подальшому приватний виконавець зобов’язаний нараховувати основну винагороду щомісяця у розмірі, визначеному частиною 3 цієї статті, залежно від розміру простроченого щомісячного аліментного платежу. Постанова про стягнення основної винагороди за виконавчими документами про стягнення аліментів виноситься приватним виконавцем після погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі або у разі повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження на підставі розрахунку про її нарахування (ч. 7 ст. 31). Угодою між приватним виконавцем та стягувачем може бути передбачено додаткове авансування витрат виконавчого провадження та додаткова винагорода приватного виконавця. За погодженням із стягувачем додаткова винагорода приватного виконавця може бути сплачена протягом усього строку здійснення виконавчого провадження повністю або частково. Приватному виконавцю забороняється укладати угоди з метою зміни розміру основної винагороди. Солідарні боржники несуть солідарний обов’язок із сплати основної винагороди. Розмір та види витрат виконавчого провадження визначаються Міністерством юстиції України. З метою забезпечення проведення виконавчих дій приватний виконавець за угодою із стягувачем може здійснювати додаткові витрати на проведення виконавчих дій, крім тих, що визначені Міністерством юстиції України. Стягнення з боржника додаткової винагороди приватному виконавцю, а також додаткових витрат, крім визначених Міністерством юстиції України, не допускається [18]. Як слушно наголошує А. М. Авторгов [3], передусім, привертає увагу відсутність у законодавстві чіткої дефініції як виконавчого збору, так і основної винагороди приватного виконавця. З аналізу ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 р. № 1404- Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. Випуск 46/2025 612 VIII [16] та ст. 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» випливає, що законодавець фактично оперує двома різними технікоюридичними конструкціями, не позначивши однозначно їх сутнісну природу. Як слушно зауважує А. М. Авторгов, поняття «виконавчий збір» використано поза логікою податкового права, натомість у процесуальному контексті, що регламентує процедуру виконання рішень, а судова практика визначає правову природу виконавчого збору в одних випадках як санкцію за несвоєчасне виконання рішення, а в інших – як плату (державний збір) за процедуру примусового виконання. Аналогічний «правовий вакуум» стосується і основної винагороди приватного виконавця, яка взагалі не визначена у профільному законі про виконавче провадження, а виводиться через опис її видів, способу обчислення та порядку стягнення у ст. 31 Закону № 1403-VIII і підзаконному акті – Порядку № 643. Еволюція підходів Верховного Суду до правової природи виконавчого збору демонструє, наскільки відсутність чіткої законодавчої дефініції провокує колізії практики. На різних етапах суд розглядав виконавчий збір як: 1) санкцію майнового характеру за невиконання рішення в установлений строк; 2) специфічну форму винагороди державного виконавця, що стягується за умови, що вжиті заходи призвели до виконання рішення; 3) безумовний елемент процедури примусового виконання, який стягується з моменту відкриття провадження незалежно від фактичного результату виконання [1; 2; 5; 4; 6; 7]. Кабінетом Міністрів України на виконання ч. 3 ст. 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» 08.09.2016 р. прийнято Постанову № 643, якою затверджено Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця [13], що набрав чинності 05.10.2016 р. До першої редакції цього Порядку 7 разів вносилися зміни: Постановами КМ № 335 від 18.05.2017 р., № 641 від 23.08.2017 р., № 914 від 01.12.2017 р., № 909 від 31.10.2018 р., № 44 від 05.02.2020 р., № 726 від 14.07.2021 р., № 296 від 16.03.2022 р. Згідно з Постановою КМ № 726 від 14.07.2021 р. (набрання чинності відбулося 01.01.2022 р.) Порядок було викладено у новій редакції, відповідно до якої пункт 19 став пунктом 12, але з кардинально іншим змістом. Нижче наведемо зміст нечинних і чинної з 01.01.2022 р. редакцій Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця: Нечинні редакції Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця, Відповідно до змісту яких були розроблені правові позиції ВС З 01.01.2022 р. чинна редакція Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця 08.09.2016 Прийняття. КМ; Постанова № 643 19. Приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України “Про виконавче провадження”, одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Приватний виконавець, який забезпечив у порядку, встановленому Законом України “Про виконавче провадження”, фактичне виконання в повному обсязі виконавчого 01.01.2022 р. Редакція, підстава - 726-2 12. Розмір основної винагороди приватного виконавця становить 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. … Розмір основної винагороди приватного виконавця у разі виконання виконавчого документа немайнового характеру, за яким боржником є фізична особа, становить 4 розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. Випуск 46/2025 613 документа немайнового характеру, за яким боржником є фізична особа, одержує основну винагороду в розмірі 2 мінімальних заробітних плат та за виконавчим документом немайнового характеру, за яким боржником є юридична особа, - в розмірі 4 мінімальних заробітних плат. календарного року, а в разі виконання виконавчого документа немайнового характеру, за яким боржником є юридична особа, - 8 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року. Як слушно зазначено Н. М. Мартинюк [10], к.ю.н., суддею Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді: «Стосовно значення і впливу на судову практику змін, унесених до Порядку № 643, які чинні з 1 січня 2022 року, то слід зауважити, що ці зміни вплинули на регулювання питання розміру основної винагороди приватного виконавця за виконання виконавчого документа майнового характеру. З 1 січня 2022 року розмір основної винагороди приватного виконавця становить 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом (абзац 1 пункту 12 Порядку № 643). Характерно, що цей підхід до визначення розміру основної винагороди приватного виконавця став подібним до правила визначення виконавчого збору державного виконавця – у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом (частина друга статті 27 Закону України «Про виконавче провадження»). Натепер Верховний Суд не сформував практики щодо застосування приписів статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та абзацу 1 пункту 12 Порядку № 643, чинного з 1 січня 2022 року. Отже, правове регулювання щодо визначення розміру основної винагороди приватного виконавця зазнало істотних змін. На це слід зважати при вирішенні спорів щодо правомірності постанов приватних виконавців про стягнення з боржників основної винагороди, що прийняті після 1 січня 2022 року, а подальший напрям розвитку судової практики в цій категорії спорів має враховувати правову природу й умови стягнення основної винагороди, визначені чинним натепер законодавством» [11]. З урахуванням викладеного, особливого значення набуває дискусія щодо того, чи є основна винагорода приватного виконавця санкцією за несвоєчасне виконання рішення, чи платою за вчинення заходів примусового виконання. Концепція, запропонована А. М. Авторговим і розвинута в Законопроєкті № 5660 через категорію «виконавчої санкції», видається більш цілісною: йдеться не про оплату «послуг» виконавця в приватно-правовому сенсі, а про особливий вид майнової відповідальності боржника за невиконання рішення, яка, воднораз, виконує функцію фінансування діяльності органів примусового виконання (державних або приватних). У такій моделі ключовим є момент відкриття виконавчого провадження: від цього моменту добровільне виконання вже неможливе, а всі розрахунки мають здійснюватися у формалізованій процедурі, передбаченій Законом України «Про виконавче провадження». Тому спроби боржника й стягувача «винести» виконання за межі цієї процедури, щоб уникнути сплати виконавчого збору чи основної винагороди, повинні розцінюватися як зловживання правом і не можуть створювати підстав для позбавлення виконавця його законної винагороди за виконанну ним роботу із виконання рішення. Єдиною підставою для стягнення винагороди приватного виконавця є вчинення виконавчих дій. Законодавець не пов'язує стягнення основної винагороди приватного виконавця із результатами вчинення виконавчих дій, а лише з фактом їх вчинення. У цьому випадку чітко простежується логіка Законодавця: чинна редакція Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що в момент відкриття виконавчого провадження розпочинається примусове виконання рішення. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. Випуск 46/2025 614 Суть позицій Верховного Суду, від яких, на нашу думку, слід відступити: - «колегія суддів вважає помилковими доводи віповідача щодо застосування до спірних правовідносин частини другої статті 27 Закону № 1404-VIII, оскільки ця норма Закону не регулює питання визначення розміру основної винагороди приватного виконавця. Такий розмір визначено пунктом 19 Порядку № 643» (п.п. 44, 46 Постанови від 28.10.2020 року у справі № 640/13697/19). - «Питання розміру основної винагороди приватного виконавця залежить від фактичної стягнутої ним суми, а не від суми, зазначеної у виконавчому документі. Стягнення основної винагороди законодавцем пов`язується саме з початком примусового виконання. При цьому, за своїм призначенням основна винагорода приватного виконавця є винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів із примусового виконання виконавчого документа, за умови, що такі заходи призвели до повного або часткового виконання виконавчого документа, та стягується з боржника у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутих сум» (п.п. 34, 35 Постанови ВС від 21.01.2021 р. у справі № 160/5321/20). Аналогічні за змістом правові позиції Верховного Суду викладені у Постановах: від 03.03.2020 р. у справі № 260/801/19, від 27.04.2021 р. у справі № 580/3444/20, від 11.08.2021 р. у справі № 500/2190/18, від 08.02.2023 р. у справі № 160/26568/21. - При примусовому виконанні рішення наказу господарського суду заборгованість частково стягнута приватним виконавцем, а решта заборгованості сплачена боржником безпосередньо на рахунок стягувача, але вже після вчинення виконавцем конкретних виконавчих дій та оголошення аукціону з реалізації арештованого майна. Суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі, посилаючись на вказані вище правові позиції Верховного Суду, дійшли висновку, що «сума основної винагороди приватного виконавця, визначена у постанові про її стягнення, яка винесена одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не є винагородою, яка гарантовано має бути стягнута за наслідками фактичного виконання судового рішення у випадках, коли дії виконавця не призвели до виконання рішення, або призвели до неповного виконання відповідного виконавчого документа». Суди також зазначили, «що саме лише існування такої постанови, винесеної одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, не означає безумовного та гарантованого стягнення основної винагороди, не надає права приватному виконавцю стягувати визначену ним суму без здійснення фактичних дій з виконання судового рішення, а також в разі, коли дії, вчинені ним не призвели до виконання цього рішення». Суди помилково пов'язали право приватного виконавця на стягнення основної винагороди із наслідками вчинених ним виконавчих дій, оскільки, як випливає зі змісту вищезазначених правових норм, єдиною підставою для стягнення основної винагороди є сам факт вчинення виконавчих дій, а розмір такої винагороди обраховується від суми, яка підлягає стягненню (а не яка була фактично стягнута). За змістом ч. 1 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі нестягнення основної винагороди приватного виконавця арешти з майна і коштів боржника не знімаються. При цьому, законодавець не робить жодних виключень з указаного правила, в т.ч., для випадків сплати боржником суми боргу самостійно за реквізитами стягувача. Отже, для припинення заходів примусового виконання рішень стягнення основної винагороди і витрат виконавчого провадження є обов'язковим. Приватний виконавець як стягувач: - професія приватного виконавця також не створює для приватного виконавця ніяких додаткових переваг або недоліків як для стягувача у порівнянні із стягувачами – представниками будь-яких інших професій; Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. Випуск 46/2025 615 - на жаль, єдиними стягувачами з усіх, чиї дії щодо пред'явлення виконавчого документа до виконання можуть бути визнані судом незаконними є лише стягувачі, які обрали своєю професією приватне виконання судових рішень та рішень інших органів; - застосування судами підходу до визнання протиправними діянь стягувачів – виключно приватних виконавців щодо пред'явлення виконавчого документа до виконання має ознаки дискримінації за ознакою належності до певної професійної спільноти. Основна винагорода приватного виконавця має розглядатися не лише крізь призму процесуального права, а й у контексті конституційних гарантій права на працю, права на оплату праці та заборони примусової праці. Приватний виконавець є суб’єктом незалежної професійної діяльності, водночас, є носієм публічних повноважень із примусового виконання рішень юрисдикційних органів і платником податків на загальній системі (податок на доходи, ЄСВ, військовий збір, обов’язкові членські внески до АПВУ, витрати на утримання офісу й персоналу тощо). За чинним законодавством він позбавлений права провадити іншу оплачувану чи підприємницьку діяльність, тобто, фактично повністю залежить від основної (і додаткової) винагороди як єдиного джерела доходу. Відтак стабільність, передбачуваність і реальна можливість стягнути основну винагороду становлять зміст конституційного права приватного виконавця на працю й на винагороду за працю. Як правильно наголошує С. А. Нелюба, коли внаслідок суперечливої судової практики приватний виконавець, вчинивши всі належні виконавчі дії, не отримує основної винагороди, а також змушений фінансувати виконавче провадження за власний рахунок, виникає ситуація, яка наближається до примусової праці в розумінні Конвенції МОП № 29 і конституційних стандартів. Йдеться не про абстрактне «обмеження доходу», а про системну конструкцію, за якої держава делегує приватному виконавцю публічні повноваження, зобов’язує його утримувати інфраструктуру й дотримуватися високих стандартів професійної діяльності, але водночас через несталу інтерпретацію норм про основну винагороду позбавляє реального механізму її отримання у значній кількості проваджень. У такій конфігурації зникає баланс між обсягом делегованих повноважень, рівнем покладеного тягаря і гарантіями матеріальної компенсації, що суперечить як приписам Конституції України про заборону примусової праці, так і зобов’язанням держави забезпечити ефективне функціонування системи виконання судових рішень як складової права на справедливий суд [12]. Наведемо аналіз судової практики приватного виконавця В. В. Банадиги: ♦ Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 30.10.2023 р. у справі № 560/16879/23 [22]. Фабула: ТОВ «Агротрейд Логістика» оскаржило постанову ПВ Джубаби Д. О. про відкриття виконавчого провадження на підставі постанови іншого ПВ Банадиги В. В. про стягнення з ТОВ основної винагороди в розмірі 218277,48 грн. Позивач обґрунтовував позов тим, що заборгованість за основним рішенням була сплачена добровільно, ще до фактичного вчинення примусових дій виконавцем. Суд не задовольнив позов ТОВ, виходячи з такого: підставою для відкриття ВП була чинна постанова про стягнення основної винагороди (виконавчий документ); приватний виконавець Банадига В. В. відкрив первинне ВП на підставі судового наказу, а постанову про стягнення основної винагороди виніс одночасно з відкриттям ВП; добровільна сплата боргу вже після відкриття ВП не впливає на правомірність стягнення основної винагороди (відповідно до ч. 5 ст. 31 Закону України «Про органи та осіб...»); сама постанова про стягнення винагороди не була оскаржена – предметом спору було лише відкриття ВП для її виконання; відсутні законні підстави для повернення виконавчого документа без прийняття до виконання; презумпція правомірності виконавчих документів діє до їх скасування. ♦ Постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 16.04.2024 р. у справі № 560/16879/23 [15]. Суд апеляційної інстанції (Сьомий ААС, головуюча суддя Сапальова Т.В.): повністю підтримав позицію суду першої інстанції; Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. Випуск 46/2025 616 встановив, що в межах первинного виконавчого провадження дії виконавця були активними (арешти коштів, оцінка майна, організація торгів), тобто примусова процедура була ініційована та фактично розгорнута; добровільне виконання настало вже після активних дій виконавця; суд не виявив порушень порядку відкриття нового ВП на підставі постанови про стягнення основної винагороди; апелянт помилково обрав предметом спору не цю постанову, а лише її виконання. ♦ Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 21.08.2024 р. у справі № 560/21282/23 [21]. Фабула: ПВ Банадига В. В. оскаржив до суду наказ МЮ від 08.12.2023 р. № 2860/7, яким тимчасово зупинено його діяльність. Підставою для наказу стало подання Мін'юсту, в якому зазначалось, що приватний виконавець, на думку відповідача, неправомірно пред’явив до примусового виконання постанову про стягнення основної винагороди, винесену у ВП № 71108470, без фактичного стягнення коштів зі сторони боржника. Позиція МЮ (відповідача): «ПВ пред`явив до примусового виконання постанову про стягнення з боржника основної винагороди приватного виконавця, винесену у ВП, в порушення вимог ст. 31 Закону України "Про органи та осіб…", оскільки підставою для стягнення основної винагороди є здійснення приватним виконавцем дій щодо фактичного стягнення з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документів сум». Позиція суду: основна винагорода приватного виконавця встановлюється у відсотках від суми, що підлягає стягненню; відповідно до п. 12 Порядку № 643, вона становить 10% від суми боргу; така винагорода підлягає стягненню «разом із» сумою боргу, отже, її визначення та оформлення у вигляді постанови є процедурним обов’язком виконавця одночасно з відкриттям виконавчого провадження; на момент винесення постанови ПВ не володіє інформацією про те, буде рішення виконано повністю, частково чи ні, отже, його дії є формально і юридично обґрунтованими; після винесення постанови про стягнення основної винагороди ПВ набуває статусу стягувача відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження»; пред’явлення такої постанови до виконання не є порушенням ані ст. 31, ані інших норм закону. Тому підстав для застосування дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення діяльності приватного виконавця не існувало, Наказ МЮ підлягає скасуванню як незаконний. ♦ Постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 04.11.2024 р. у справі № 560/21282/23 [14]. Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 21.08.2024 р., яким задоволено позов ПВ Банадиги В. В. та скасовано наказ МЮ від 08.12.2023 № 2860/7 про зупинення його діяльності. Фабула: ПВ Банадига В. В. здійснював примусове виконання наказу Господарського суду Хмельницької області від 19.09.2022 № 924/322/22. У межах виконавчого провадження №71108470 він виніс постанову від 21.02.2023 про стягнення основної винагороди в розмірі 218 277,48 грн (10% від суми боргу), а після завершення основного провадження подав цю постанову як виконавчий документ до іншого виконавця для примусового виконання. ТОВ «Агротрейд Логістика» подало скаргу до Мін’юсту, внаслідок чого було винесено спірний наказ про зупинення діяльності ПВ строком на 1 місяць. Виконавець оскаржив наказ МЮ до суду. Позиція МЮ: МЮ обґрунтовував свою позицію тим, що ПВ неправомірно пред’явив до виконання постанову про стягнення основної винагороди, оскільки: - фактичного стягнення боргу за виконавчим документом нібито не відбулося; - основна винагорода не може бути предметом самостійного примусового стягнення без виконання виконавчого документа. На думку МЮ, дії виконавця суперечили вимогам ст. 31 Закону України «Про органи та осіб…». Позиція судів першої та апеляційної інстанцій: постанова про стягнення основної винагороди була винесена одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, що відповідає вимогам ч. 7 ст. 31 Закону;